Позапланова перевірка Держпраці на підставі постанови слідчого

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: законність проведення перевірки щодо додержання законодавства про працю на підставі постанови слідчого?

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/9722/15, провадження № К/9901/11518/18 (ЄДРСРУ № 90590591) досліджував питання щодо законності проведення перевірки відносно додержання законодавства про працю на підставі постанови слідчого?

Згідно із пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 № 96 Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (далі - загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Порядок проведення перевірок посадовими особами Державної інспекції України з питань праці та її територіальних органів, затверджений наказом Міністерства соціальної політики України від 2 липня 2012 року № 390.

Відповідно до пункту 3 Порядку проведення перевірок посадовими особами Державної інспекції України з питань праці та її територіальних органів інспектор може проводити планові та позапланові перевірки, які можуть здійснюватися за місцем провадження господарської діяльності суб`єкта господарювання або його відокремлених підрозділів або у приміщенні органу державного нагляду (контролю) у випадках, передбачених Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Позапланова перевірка проводиться незалежно від кількості раніше проведених перевірок за наявності підстав, визначених Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Позапланові перевірки за зверненнями фізичних та юридичних осіб про порушення суб`єктами господарювання вимог законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування здійснюються за наявності згоди Держпраці України на їх проведення. Інспекторам забороняється виступати посередниками, арбітрами чи експертами під час розгляду трудових спорів.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) врегульовано Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Відповідно до статті 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» підставами для здійснення позапланових заходів є:

• подання суб`єктом господарювання письмової заяви до відповідного органу державного нагляду (контролю) про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням;

• виявлення та підтвердження недостовірності даних, заявлених у документах обов`язкової звітності, поданих суб`єктом господарювання;

• перевірка виконання суб`єктом господарювання приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо усунення порушень вимог законодавства, виданих за результатами проведення планових заходів органом державного нагляду (контролю);

• обґрунтоване звернення фізичної особи про порушення суб`єктом господарювання її законних прав. Позаплановий захід у цьому разі здійснюється тільки за наявності згоди центрального органу виконавчої влади на його проведення;

• неподання у встановлений термін суб`єктом господарювання документів обов`язкової звітності без поважних причин, а також письмових пояснень про причини, які перешкоджали поданню таких документів;

• настання аварії, смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, що було пов`язано з діяльністю суб`єкта господарювання.

Проведення позапланових заходів з інших підстав, крім передбачених цією статтею, забороняється, якщо інше не передбачається законом або міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Аналіз наведених вище приписів законодавства свідчить про те, що принципи, підстави, спосіб, порядок і вимоги здійснення державного нагляду (контролю) визначаються виключно законами.

Позапланова перевірка суб`єкта господарювання має здійснюватися виключно з підстав, у порядку і спосіб, визначених законом.

Приписами статті 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» визначено вичерпний перелік підстав для проведення перевірок й серед них не має такої підстави, як ухвала постанов слідчого.

Однак, відповідно до приписів частини другої статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», його дія не поширюється на правовідносини, які виникають під час здійснення заходів досудового слідства і правосуддя.

(!!!) Оскільки проведення перевірки ФОП відбувалось в рамках кримінального провадження, тому приписи статті 6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», в даному випадку, на спірні правовідносини не розповсюджується.

Згідно із статтею 93 КПК України сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Також, в силу приписів статті 110 КПК України, постанова слідчого, прокурора, прийнята в межах компетенції згідно із законом, є обов`язковою для виконання фізичними та юридичними особами, прав, свобод чи інтересів яких вона стосується.

Таким чином, Верховний суд погодився з висновком судів першої інстанції та апеляційної інстанцій, що постанова слідчого була обов`язковою для виконання, тому Територіальна державна інспекція з питань праці на правомірних засадах проводила перевірку дотримання фізичною особою-підприємцем вимог законодавства про працю.

Аналогічний підхід до застосування вищенаведених норм матеріального права наведено у постановах Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 805/3070/17-а та від 16 липня 2020 року у справі № 826/540/16.

Колегія суддів звертає увагу й на правозастосовчу практику, висловлену в постанові Верховного Суду від 21 червня 2018 року у справі № 815/3598/15, у спорі з подібними правовідносинами. У цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що Держекоінспекція була зобов`язана призначити та провести перевірку відповідно до постанови слідчого у межах кримінального провадження, а тому констатував, що наказ контролюючого органу стосовно призначення позапланової перевірки прийнятий відповідно до вимог діючого законодавства.

Між тим, Верховний Суд в ухвалі від 06.03.2018 року у справі № 243/6674/17-к, що стосується питання правомірності проведення перевірок на підставі ухвали слідчого судді, висловився таким чином: «…законодавець не тільки забрав у слідчого і прокурора повноваження «призначати ревізії та перевірки», але й встановив, що будь-які докази, отримані внаслідок такої «не передбаченої цим Кодексом» перевірки чи ревізії, є недопустимими. Положення законодавства, якими виключені повноваження слідчого чи прокурора призначати перевірки, не можуть тлумачитися як зміна порядку здійснення повноважень, наприклад, як заборона здійснювати ці повноваження без дозволу слідчого судді чи суду. Законодавець цілком і безумовно виключив такі дії з кола тих дій, що дозволяються вчиняти слідчому або прокурору. В контексті цієї справи завдання слідчого судді полягало саме в тому, аби повноваження слідчого і прокурора, що були виключені законом, були також виключені на практиці. Отже, суд вважає, що у цьому випадку слідчий суддя, надавши слідчому дозвіл на проведення перевірки, вийшов за межі своїх повноважень і прийняв рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законодавством».

У постанові Об`єднаної палати КАС ВС від 19.10.2018 року у справі № 805/3137/17-а (провадження № К/9901/1072/17) зазначено, що вичерпний перелік підстав для проведення позапланових перевірок контролюючими органами визначено ч. 1 ст. 6 Закону України від 05.04.2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності». Серед вказаних підстав немає такої, як проведення позапланової перевірки за ухвалою слідчого судді у кримінальному провадженні. Дії щодо проведення позапланової перевірки суб`єкта господарювання на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні є незаконними.

У постанові Верховного Суду від 27.04.2020 року у справі № 335/2108/17 (провадження № 51-6560км19) виловлена правова позиція, згідно з якою такого способу збирання доказів стороною обвинувачення, як призначення позапланової ревізії (перевірки), не визначено. КПК не встановлює отримання доказів шляхом призначення позапланової ревізії ані слідчими суддями, ані прокурорами, слідчими - результати таких ревізій (перевірок), призначених у межах розслідування кримінального провадження, є недопустимими доказами і відповідно до ч. 2 ст. 86 КПК не повинні бути використані під час процесуальних/судових рішень у межах кримінального провадження.

P.s. У редакції Кримінального процесуального кодексу України, що діяла до 15.07.2015 р. було передбачено повноваження прокурора (п. 6 ч. 2 ст. 36 КПК України) та слідчого (п. 4 ч. 2 ст. 40 КПК України) призначати ревізії та перевірки у порядку, визначеному законом, однак, пп. 12 п. 5 розд. XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про прокуратуру", виключив з переліку повноважень прокурора та слідчого це право!!!

Матеріал по темі: «Охорона праці: зупинення роботи підприємства це крайня необхідність»

Теги: Держпраця, охорона праці, державний нагляд, контроль, заборона, зупинення, припинення, обмеження виробництва, робота підприємства, судова практика, Адвокат Морозов

Маєш жагу та бажання судитися – плати… …судовий збір!!!

Адвокат Морозов (судовий захист)

Приклад судової практики, щодо нераціональної сплати судового збору та втрату процесуальних можливостей у зв’язку із не врахуванням судової практики Верховного суду

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/4241/15 (ЄДРСРУ № 90566045) досліджував питання щодо сплати судового збору за оскарження ухвал в господарському судочинстві.

З урахуванням приписів статті 129 Конституції України, забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією із засад судочинства, яка застосовується, виходячи з принципу верховенства права, змагальності, рівності всіх учасників перед законом і судом, розумності строків розгляду справи.

Водночас право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за свою природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

За змістом пункту 2 частини третьої статті 258 ГПК України до апеляційної скарги додаються докази сплати судового збору.

Згідно з частиною другою статті 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За положеннями статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у 2020 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено на 1 січня 2020 року у розмірі 2 102 грн.

З матеріалів справи вбачається, що подана Товариством апеляційна скарга була оформлена з порушенням вимог статті 258 ГПК України (не додано доказів сплати судового збору), що стало підставою для залишення її апеляційним судом без руху з наданням скаржнику можливості усунути недоліки поданої ним апеляційної скарги.

Відповідно до частини другої статті 260 ГПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 258 цього Кодексу, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу.

Згідно з частинами другою, третьою і четвертою статті 174 ГПК України в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до господарського суду та приймається до розгляду, про що суд постановляє ухвалу в порядку, встановленому статтею 176 цього Кодексу. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

Однак скаржник не надав доказів сплати судового збору на виконання ухвали, якою апеляційну скаргу було залишено без руху.

Дослідивши правову позицію об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зі справи № 240/6150/18, на яку в обґрунтування своїх доводів посилався скаржник, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначив, що наведене стосується питання відсутності обов`язку справляння судового збору за оскарження додаткового рішення (у зв`язку з розподілом судових витрат).

Водночас предметом апеляційного оскарження у даній справі була ухвала суду першої інстанції, а не додаткове рішення. А тому в цьому випадку апеляційний господарський суд врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 29.05.2018 зі справи № 915/955/15, який є релевантним для цієї справи в аспекті застосування Закону України «Про судовий збір».

Так, відповідно до викладеного в зазначеній постанові висновку Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що положення цієї норми, якою передбачено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу господарського суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено цим Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Аналізуючи зміст вказаного рішення, ніяк не можу зрозуміти «економічну» логіку скаржника, адже для того щоб оскаржити спірну ухвалу апеляційного суду, апелянту таки довелось сплатити судовий збір, але вже до суду касаційної інстанції (при чому в тому розмірі, що й за оскарження ухвали суду)…

… таким чином, не знаючи судової практики, скаржником  втрачено час, можливості та кошти для здійснення абсолютно не практичного оскарження!!!

Анулювання паспорту прив`язки стаціонарної тимчасової споруди (кіоск)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність оскарження процедури оформлення та анулювання паспортів прив`язки тимчасових споруд

24 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/6255/18, касаційне провадження №К/9901/28286/19 (ЄДРСРУ № 90591058) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності оскарження процедури оформлення та анулювання паспортів прив`язки тимчасових споруд.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Таким чином, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на розгляд до адміністративного суду спір, який виник між конкретними суб`єктами відносно їх прав та обов`язків в конкретних публічно-правових відносинах, в яких один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою інших суб`єктів.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

В даній справі предметом оскарження є наказ Управління архітектури «Про анулювання паспорту прив`язки стаціонарної тимчасової споруди», а отже оскаржувані документи прийняті суб`єктами владних повноважень на виконання делегованих функцій держави.

Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється в порядку, передбаченому статтею 41 Закону України від 17.02.2011 №3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до положень статті 28 Закону України від 17.02.2011 №3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України «Про благоустрій населених пунктів».

Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, підстави для розміщення ТС, продовження строку дії паспорту прив`язки, а також умови для анулювання його дії врегульовані Порядком №244.

Зазначене свідчить, що реалізуючи свої повноваження у сфері здійснення державного архітектурно-будівельного контролю Управлінням архітектури та містобудування прийнято акт індивідуальної дії, направлений на припинення (скасування) прав та обов`язків позивача у публічно-правових відносинах, а отже суд дійшов правильного висновку, що цей спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Верховний Суд зазначає про помилковість доводів про приватноправовий характер спірних правовідносин, оскільки такі не випливають з прав цивільних, а стосуються виключно законності дій суб`єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій держави.

Правозастосовча практика щодо розгляду цієї категорії справ у порядку адміністративного судочинства викладена, зокрема, у постановах від 24.01.2020 у справі № 821/235/18 (ЄДРСРУ № 87129310) та від 24.09.2019 у справі №296/634/16-а.

Окрім цього, процедура анулювання паспортів прив`язки не регламентована Порядком №244, приписи якого лише наводять підстави, за яких можливе їх призупинення чи анулювання, а тому погоджується з висновками суду першої інстанції, що анулювання паспортів прив`язки тимчасових споруд знаходиться поза межами повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування.

Положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» також не містять посилань на такі повноваження виконавчих органів місцевого самоврядування, як анулювання дії паспортів прив`язки тимчасових споруд.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 24.04.2018 у справі №405/1317/15-а, від 10.10.2018 у справі №373/2346/16-а, від 29.08.2019 по справі № 826/14560/18, від 24.09.2019 по справі № 296/634/16-а.

ВИСНОВОК: Процедура оформлення та анулювання паспортів прив`язки тимчасових споруд знаходиться поза межами повноважень виконавчих комітетів місцевих рад, а спеціальним нормативно-правовим актом такі повноваження покладені на орган з питань містобудування та архітектури, а отже аналогічний  спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Теги: паспорт прив`язки,  стаціонарна тимчасова споруда, ТС, тимчасова споруда, кіоск, анулювання паспортів, порядок № 244, порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, Верховний суд, Адвокат Морозов

Срок обжалования приказа на проведение налоговой проверки в суде

Відмова в реєстрації податкової накладної в ЄРПН: строк на оскарження рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк на оскарження рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН

Постановою Верховного суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11 жовтня 2019 року по справі № 640/20468/18 зроблено наступні висновки:

«Загальні норми процедури судового оскарження в рамках розгляду публічно-правових спорів регулюються КАС України.

Згідно із частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду в публічно-правових спорах. Водночас, за умови використання позивачем досудового порядку вирішення спору у випадках, коли законом передбачена така можливість або обов`язок, Кодексом адміністративного судочинства України встановлено скорочений строк звернення до суду.

Так, відповідно до частини четвертої статті 122 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Як уже зазначено, частина перша статті 122 КАС України передбачає можливість встановлення строків звернення до адміністративного суду іншими законами.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права в судовому порядку, є Податковий кодекс України.

Статтею 56 ПК України визначено порядок оскарження рішень контролюючих органів. Так, відповідно до пункту 56.1 статті 56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть  бути  оскаржені  в адміністративному або судовому  порядку.  Пунктом  56.18  статті 56 ПК України визначено,  що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

Відповідно до пункту 102.1 статті 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання (в тому числі від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 102.2 статті 102 ПК України визначені випадки, коли грошове зобов`язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Отже, пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого за загальним правилом платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу. Водночас пунктом 56.19 статті 56 ПК України, за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору, яким вважається адміністративне оскарження відповідного рішення контролюючого органу,  встановлено скорочений строк звернення до суду.

Так, відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України в разі, коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Дослідження змісту аналізованих приписів статей ПК України та статті 122 КАС України вказує на те, що на сьогодні є підхід, відповідно до якого строки звернення до суду після застосування досудового порядку вирішення спору є коротшими, ніж звичайні строки. При цьому є різні правові режими щодо оскарження податкових повідомлень-рішень і рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань та інших рішень контролюючих органів, що не пов`язані з їх нарахуванням, саме в частині різної тривалості скорочених строків оскарження при попередньому використанні досудового порядку вирішення спору.

Варто звернути увагу, що Законом України від 24 жовтня 2013 року № 657-VII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо обліку та реєстрації платників податків та удосконалення деяких положень» (далі - Закон № 657-VII) були внесені зміни до абзацу першого пункту 56.18 статті 56 ПК України шляхом виключення в ньому положення про нарахування грошового зобов`язання та поширення застосування спеціального тривалішого строку на оскарження будь-яких рішень контролюючих органів, з урахуванням строку давності, визначеного статтею 102 ПК України. Водночас до пункту 56.19 статті 56 ПК України аналогічні зміни не були внесені.

Комплексний  аналіз  чинного  правового   регулювання   на   момент   прийняття   Закону  № 657-VII дає підстави для висновку, що це не було технічною помилкою законодавця, оскільки частина четверта статті 99 КАС України, як і пункт 56.19 статті 56 ПК України, визначали єдиний місячний строк звернення до суду у випадку, якщо законом була передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України була та залишається спеціальною нормою, яка регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань.

Спеціальні строки для звернення до суду з позовом про скасування рішень контролюючих органів, що не пов`язані з нарахуванням грошових зобов`язань, зокрема рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов`язання її зареєструвати, після проведення процедури адміністративного оскарження та отримання рішення про залишення скарги без задоволення, нормами ПК України не визначені, тобто не врегульовують спірне в цій справі питання.

З урахуванням наведеного судова палата в цій справі відступає від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах у частині того, що положення пункту 56.18 статті 56 ПК України є спеціальними щодо приписів статті 122 КАС України, а тому незалежно від використання платником податків права на адміністративне оскарження строк звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН становить 1095 днів, викладеного в постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року (справа №640/46/19), від 14 лютого 2019 року (справа № 813/4921/17)».

Варто врахувати, що Верховний Суд здійснив відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у постанові від 02.07.2020р. по справі №1.380.2019.006119 (№К/9901/13872/20, ЄДРСРУ № 90198996 ) дійшов висновку, що зміст правовідносин щодо реєстрації податкової накладної, у яких ризики порушення норм податкового законодавства несе не лише особа, яка зобов`язана забезпечити реєстрацію податкової накладної в ЄРПН, не дозволяє поширити на них порядок і строки оскарження рішень суб`єкта владних повноважень, визначені пунктом 56.18 статті 56 ПК України, а саме - оскарження у будь-який момент після отримання такого рішення в межах 1095 днів, що дає підстави вважати, що встановлена у пункті 56.18 статті 56 ПК України можливість оскаржити «інше рішення контролюючого органу» у будь-який момент після отримання такого рішення не стосується рішень Комісії контролюючих органів щодо реєстрації податкових накладних / розрахунків коригувань до податкових накладних або відмови у їх реєстрації.

У вказаній постанові Верховного суду зазначено, що колегія суддів вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, відповідно до якого строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН з похідною вимогою про зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не використовувалася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору, визначається частиною першою статті 122 КАС України і становить шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

ВИСНОВОК: Оскаржити «інше рішення контролюючого органу» у будь-який момент після отримання такого рішення не стосується рішень Комісії контролюючих органів щодо реєстрації податкових накладних / розрахунків коригувань до податкових накладних або відмови у їх реєстрації (15 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 380/1005/20, адміністративне провадження № К/9901/17211/20 (ЄДРСРУ № 90425007).

У разі не використання процедури адміністративного оскарження, з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН можна звернутися до суду на протязі шести місяців з моменту, коли стало відомо про порушення прав платника податків.

Матеріал по темі: «Реєстрація податкових накладних в ЄРПН після спливу граничних строків»

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Строк на оскарження до суду наказу про проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальний строк на оскарження до суду наказу про проведення податкової перевірки

21 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18944/18, адміністративне провадження № К/9901/14976/20 (ЄДРСРУ № 90497951) досліджував питання процесуального строку на оскарження до суду наказу про проведення податкової перевірки.

Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України відповідних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Різниця природи рішень контролюючого органу (щодо нарахування грошових зобов`язань або інші рішення) об`єктивно здатна впливати та зумовлювати різницю в підходах щодо встановлення строків звернення до суду про їх оскарження.

Застосування скорочених строків звернення при використанні досудового порядку врегулювання спорів у податкових правовідносинах установлено законом, зумовлено легітимною метою оперативного забезпечення настання правової визначеності для особи - платника податків та у діяльності суб`єктів владних повноважень - контролюючих органів, що кореспондується із встановленим алгоритмом і строками адміністрування податків для забезпечення належного виконання конституційного податкового обов`язку і має пропорційний характер, оскільки скорочення строку звернення не впливає на реалізацію особою права на судовий захист у зв`язку з достатністю часу на підготовку й оформлення правової позиції, ознайомлення з позицією контролюючого органу, залучення за потреби правових і фінансових консультантів в межах процедури адміністративного оскарження, у той час, як скорочені строки забезпечують досягнення зазначеної мети й завдань функціонування податкової системи держави.

Більш скорочені строки звернення до суду у випадку попередньої реалізації досудових процедур полягають у забезпеченні наступності юрисдикційних проваджень (адміністративних і судових) та пов`язанні з необхідністю мінімізувати темпоральний проміжок між досудовими процедурами та судовим провадженням.

В постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року по справі № 640/20468/18 зроблений висновок, що із прийняттям чинної редакції КАС України та відмінним правовим регулюванням, визначеним частиною четвертою статті 122 КАС України, інші рішення контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:

а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;

б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

Згідно ч.1 ст. 123 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Дослідження змісту аналізованих приписів статей ПК України та статті 122 КАС України вказує на те, що на сьогодні є підхід, відповідно до якого строки звернення до суду після застосування досудового порядку вирішення спору є коротшими, ніж звичайні строки. При цьому є різні правові режими щодо оскарження податкових повідомлень-рішень і рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань та інших рішень контролюючих органів, що не пов`язані з їх нарахуванням, саме в частині різної тривалості скорочених строків оскарження при попередньому використанні досудового порядку вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі №520/6895/19 (ЄДРСРУ №88909256). Зокрема в цій справі Суд зауважив, що «особливість наказу про призначення податкової перевірки як акта індивідуальної дії полягає в тому, що він є актом одноразового застосування та вичерпує свою дію фактом виконання», «…законодавець в абзаці першому пункту 56.18. статті 56 Кодексу під висловом «або інше рішення контролюючого органу» розумів саме рішення контролюючого органу, яке безпосередньо впливає на розмір грошового (податкового) зобов`язання платника податків».

ВИСНОВОК: Податковий кодекс України не встановлює спеціального строку звернення до суду з позовом про оскарження наказу про призначення перевірки, тому в даному випадку застосуванню підлягає загальний строк звернення до суду, встановлений Кодексом адміністративного судочинства України.

Аналогічна правова позиція висвітлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 липня 2020 року у справі № 1.380.2019.006119, адміністративне провадження №К/9901/13872/20 (ЄДРСРУ № 90198996).

Матеріал по темі: «Оскарження наказу на податкову перевірку після допуску перевіряючих»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Виселення з предмету іпотеки без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості виселення з предмету іпотеки без надання іншого постійного житла

22 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 219/4394/16-ц, провадження № 61-8593св18 (ЄДРСРУ № 90563117) досліджував питання щодо виселення з предмету іпотеки без надання іншого постійного житла.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом.

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону.

Відповідно до частини другої статті 39 Закону одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Згідно з частиною першою статті 40 Закону звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

(!!!) Ухвалення судом рішення про задоволення позовних вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки без винесення рішення про виселення мешканців, не позбавляє іпотекодержателя права звернутися з таким позовом окремо.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

ВАЖЛИВО: Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Слід враховувати, що 28 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/4727/16-ц, провадження № 61-25345 св 18 (ЄДРСРУ № 78215384) зробив правовий висновок про неможливість виселення з іпотечного житла за позовом неволодіючого власника, що придбав майно з такими ризиками в іпотеко держателя, оскільки повинен був бути обізнаний про обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості.

Отже, новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.

Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту статті 379, глави 26 ЦК України дають підстави дійти висновку, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Аналогічна правова позиція висловлена 24 червня 2020 року Верховним Судом у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 139/839/19, провадження № 61-6920св20 (ЄДРСРУ № 90143688).

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону, так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР.

Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).

Відповідні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, провадження № 61-29115сво18, у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 265/4748/16-ц, провадження № 61-16347св18.

У постанові від 31 жовтня 2018 року , справа № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16).

ВИСНОВОК: При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Такий висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду України, яка міститься в постанові від 18 березня 2015 року по справі №6-39 цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1019цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1982цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та в постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року по справі № 303/1590/15-ц.

P.s. 18 травня 2005 року наказом Держбуду України № 80 було затверджено «Державні будівельні норми України. Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005», у пункті 2.24 яких зазначено, що площа загальної кімнати в однокімнатній квартирі повинна бути не меншою 15 м2 , в інших квартирах - не менше 17 м2 . Мінімальна площа спальні на одну особу - 10 м2, на дві - 14 м2. Мінімальна площа кухні в однокімнатній квартирі - 7 м2 , у дво- та більше кімнатних - 8 м2. Мінімальна площа робочої кімнати або кабінету - 10 м2.

Матеріал по темі: «Виселення з предмету іпотеки на яке звернуто стягнення»