Підтвердження повноважень директора підписанта

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження повноважень директора підписанта при поданні позовної заяви/апеляційної, касаційної скарги.

17 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3826/19 (ЄДРСРУ № 84284531) досліджував питання щодо підтвердження повноважень директора підписанта при поданні позовної заяви/апеляційної, касаційної скарги.

Згідно з ч.1 ст.92 ЦК України - юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення є однією з основних засад судочинства.

Статтею 56 ГПК України визначено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

ВАЖЛИВО: Отже, за змістом наведених норм апеляційна скарга може бути подана та підписана як безпосередньо особою, яка подає скаргу, так і її представником.

Окрему увагу слід звернути на (само) представництво юридичної особи в суді, зокрема на те, що реалізація права на звернення із скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва (для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом) або її процесуальним представником (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №910/23346/16).

Матеріал по темі: «Самопредставництво юридичних осіб в судах»

Серед іншого , згідно ч.4 ст. 60 ГПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

При цьому, визначено вичерпний перелік доказів, які підтверджують повноваження здійснення самопредставництва юридичної особи, зокрема, її керівником (директором), що, відповідно до процесуального законодавства, включає в себе і підписання, зокрема, апеляційної скарги.

Згідно зі статтею 97 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Частинами 1 та 2 статті 99 ЦК України передбачено, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Відповідно до статті 62 Закону України "Про господарські товариства" у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Згідно з частиною 3 Глави VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" протягом року з дня набрання чинності цим Законом (дата набрання чинності цим законом - 17.06.2018) положення статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, що не відповідають цьому Закону, є чинними в частині, що відповідає законодавству станом на день набрання чинності цим Законом. Цей пункт не застосовується після внесення змін до статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.

Даної позиції дотримується Верховний Суд (постанова від 13.08.2019 у справі №910/3331/19).

Статтею 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" визначено, що виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. Виконавчий орган товариства є одноосібним. Назвою одноосібного виконавчого органу є "директор", якщо статутом не передбачена інша назва. Статутом може бути встановлено, що виконавчий орган товариства є колегіальним, та визначено його кількісний склад. Назвою колегіального виконавчого органу є "дирекція", а його голови - "генеральний директор", якщо статутом не передбачені інші назви. Одноосібний виконавчий орган товариства або голова колегіального виконавчого органу товариства може діяти від імені товариства без довіреності. Статут товариства може передбачати можливість кожного або окремих членів колегіального виконавчого органу діяти від імені товариства без довіреності або можливість усіх чи окремих членів виконавчого органу вчиняти дії від імені товариства без довіреності виключно разом.

Матеріал по темі: «Верховний суд: підтвердження повноважень представника юридичної особи»

ВИСНОВОК: Отже, процесуальний документ може бути поданий та/або підписаний як безпосередньо особою, яка подає скаргу, так і її представником. У разі, якщо із заявою/скаргою звертається керівник юридичної особи (директор) повноваження останнього підтверджуються статутом та/або випискою з Єдиного державного реєстру фізичних та юридичних осіб підприємців.

P.s. Слід звернути увагу, що в рамках даної справи, повертаючи апеляційну скаргу без розгляду на підставі пункту 1 частини 5 статті 260 ГПК України, апеляційний господарський суд не врахував, що зазначена норма підлягає застосуванню в разі, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Однак,  судом апеляційної інстанції не встановлено, що особа, яка подала апеляційну скаргу не має процесуальної дієздатності, або скарга не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або скарга подана особою, посадове становище якої не зазначено.

Таким чином, апеляційна інстанція повинна була залишити скаргу без руху для усунення недоліків (надання відповідних документів, передбачених частиною 3 статті 56 ГПК України на підтвердження повноважень керівника товариства на підписання апеляційної скарги), а не повертати без розгляду.

Теги: представництво юридичної особи, межі відповідальності, самопредставництво, виконавчий орган, збори учасників, погодження угод, перевищення повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність справ при оскарження постанов державного виконавця

Адвокат Морозов (судовий захист)

До якого суду звертатись при оскарженні постанов, дій та/або бездіяльності державного/приватного виконавця? Юрисдикційна підсудність.

16 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 681/1637/18, провадження № 61-5370св19 (ЄДРСРУ № 84274395) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності справ з приводу оскарження постанов державного виконавця.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон № 1404-VIII та зміни до ЦПК України, внесені відповідно до цього Закону.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.

На спірні правовідносини поширюється саме Закон № 1404-VIII, згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Матеріал по темі: «Підсудність спору щодо оскарження постанови про стягнення виконавчого збору»

За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону № 1404-VІІІ постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Згідно із частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Відповідно до ч. 3 ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Згідно із частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»  закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справах № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639цс18), від 03 та 10 квітня 2019 року у справах № 370/1288/15 (провадження № 14-612цс18) та № 766/740/17-ц (провадження № 14-664цс18), від 29 травня 2019 року у справі №758/8095/15-ц (провадження №14-134цс19).

В той же час, рішення державного виконавця щодо виконання судового рішення, в тому числі і постанови про арешт майна боржника, можуть бути оскаржені до суду, який видав виконавчий документ.

Матеріал по темі: «Юрисдикційна підсудність щодо оскарження дій виконавчої служби»

Теги: оскарження рішень державного виконавця, стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій, підсудність спору, юрисдикційна підсудність оскарження, виконавче провадження, боржник, стягувач, сторона виконавчого провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки визнання електронних торгів недійсними

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки визнання електронних торгів недійсними.

12 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13670/18 (ЄДРСРУ № 84214802) досліджував питання щодо наслідків визнання електронних торгів недійсними.

Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином.

Наведене узгоджується з нормами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Таким чином, правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням.

За приписами ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Так, в силу вимог ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Зазначена правова позиція була висловлена у постанові від 22.02.2017 Верховного Суду України у справі № 6-2677цс16 та погоджена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від  24 липня 2019 року по справі № 804/9872/15, адміністративне провадження №К/9901/11045/18 (ЄДРСРУ № 83220479).

Більше того, в постанові від 02.05.2018 року у справі №910/10136/17 Верховний Суд дійшов висновку, що виходячи з аналізу правової процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином, відповідно слід встановити порушення саме норм Порядку реалізації арештованого майна.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України від 24.10.2012 року у справі №6-116цс12 та постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі №490/5475/15.

З огляду на те, що прилюдні торги з реалізації частини нерухомого майна, протокол їх проведення, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки - частини нерухомого майна, визнані недійсними у судовому порядку, правова підстава для набуття грошових коштів у відповідача, як стягувача (якому безпосередньо були перераховані кошти від реалізації частини нерухомого майна), відпала.

Окремо слід враховувати, що з неукладеного правочину (нездійснення позивачем повного розрахунку за придбане майно у строк, передбачений розділом Х Порядку або відсутність акту про проведення прилюдних торгів) не виникає договірних зобов'язань і він не породжує жодних цивільних правовідносин, в той час, коли недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам цього виду, але він породжує правові наслідки, які випливають з його недійсності.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 січня 2018 року по справі №  910/8052/17 (ЄДРСРУ № 71773173).

ВИСНОВОК: Отже, результатом визнання прилюдних торгів недійсними є те, що всі учасники правовідносин, які склалися в процесі здійснення виконавчих дій в межах виконавчого провадження, мають бути повернуті у стан, який передував проведенню прилюдних торгів.

Матеріал по темі: «Оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження»

Теги: прилюдні торги, електроні торги, визнання прилюдних торгів недійсними, боржник, стягувач, оцінка майна, виконавче провадження, оскарження дій державного виконавця, судова практика, Адвокат Морозов

Право на апеляційне оскарження судового рішення не учасником провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право особи на апеляційне оскарження судового рішення, в якому останній не був учасником провадження, повинно вирішуватися в рамках судового засідання, а не під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

13 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/914/19 (ЄДРСРУ № 84214613) досліджував питання щодо права на апеляційне оскарження судового рішення не учасником справи.

У системі окремого оскарження ухвал суду першої інстанції під час триваючого господарського провадження до винесення остаточного рішення у справі, діють виправданні обмеження, спрямовані на забезпечення стрімкості господарського процесу і попередження виникнення правових колізій і ускладнень у господарському  провадженні.

Ці обмеження знаходять свої відображення, серед інших положень ГПК України, що визначають лише певний перелік ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду до різних судових інстанцій. Законодавець, таким чином, передбачив, що лише обмежене коло ухвал суду першої інстанції можуть бути оскаржені до апеляційного суду.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у рішенні у справі "Белле проти Франції" ("Bellet v. France", заява N 13343/87) від 04.12.1995 Європейський суд з прав людини зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права". Як засвідчує позиція Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

У статті 129 Конституції України у числі основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження судового рішення в адміністративному спорі»

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; накладення обмежень дозволено за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою та зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ «Воловік проти України», «Креуз проти Польщі», «Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі»).

Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine» заява № 23436/03, § 22, від 28 березня 2006 року).

Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю мети, яку прагнуть досягти (рішення Європейського суду з прав людини «Тіннеллі та сини, Лтд та ін.», «Мак-Елдуф та інші проти Сполученого Королівства»).

Конвенція має на меті гарантію не теоретичних або ілюзорних прав, а практичних та ефективних. Особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначене місце, яке посідає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (рішення Європейського суду з прав людини «Ейрі проти Ірландії», «Аїт-Мугуб проти Франції»).

Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень процесуального закону.

Відповідно до частини 1 статті 17 Господарського процесуального кодексу України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Отже, особи, які не брали участі у справі, але щодо яких судом вирішено питання про їх права, інтереси та (або) обов`язки, також мають право подавати апеляційні скарги на таке рішення суду, нарівні з іншими учасниками відповідної справи. Дане право передбачено частиною першою статті 254 ГПК України.

Конструкція статті 254 ГПК України у системному тлумаченні з частиною першою статті 17 ГПК України, з врахуванням принципу верховенства права, складовою якого є доступ до правосуддя, дає підстави дійти висновку, що особи щодо яких суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд ухвал суду першої інстанції які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 254 ГПК України ухвали суду першої інстанції оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

З огляду на викладене, вирішуючи питання про наявність права на апеляційне оскарження у особи, яка не брала участь у справі, проте суд першої інстанції вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, суд апеляційної інстанції не повинен обмежувати права таких осіб можливістю оскарження лише рішення у справі прийнятого по суті, позбавляючи можливості таких осіб оскаржувати ухвали суду першої інстанції (у яких було вирішено питання про права, інтереси та (або) обов`язки), які відповідно до частини першої статті 255 ГПК України можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. 

(!!!) Крім того, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що  ГПК України передбачено право осіб, які не брали участі у справі, подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, але при дотриманні певних умов.

Так, особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому статтею 254 ГПК України, повинна довести, наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Слід ураховувати, що судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині цього рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав по права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17).

Як вказав Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 12 вересня 2019 року в рамках справи № 905/947/18 (ЄДРСРУ  № 84214585) та №  905/946/18 (ЄДРСРУ №84214780), що після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з`ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника і які конкретно.

Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору та, як наслідок, скасовує судове рішення на підставі пункту 4 частини 3 статті 277 Господарського процесуального кодексу України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь - якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, то апеляційний господарський суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 264 Господарського процесуального кодексу України, оскільки у такому випадку не існує правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, в зв`язку з чим відсутній суб`єкт апеляційного оскарження.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про залучення такої особи у якості третьої особи та про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/22354/15, від 19.06.2018 у справі № 910/18705/17, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 06.12.2018 у справі № 910/22354/15.

Системний аналіз норм ГПК України дає підстави для висновку, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов`язки, суд апеляційної інстанції перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності статтям 258, 259 ГПК України, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов`язки заявника апеляційної скарги.

Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, буде встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційний господарський суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, оскільки у такому випадку немає правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, а отже немає і суб`єкта апеляційного оскарження.

Проте, встановлення обставин щодо ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, можливе лише після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою такої особи.

Аналогічна правова позиція викладена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду Верховного Суду у постанові від 14.08.2019 у справі №62/112.

ВИСНОВОК: 1) Право на апеляційне оскарження судового рішення не учасником провадження, мають особи у випадку, якщо судом першої інстанції вирішено питання про їх права, інтереси та (або) обов`язки; 2)Питання порушення прав особи рішенням суду першої інстанції, якщо вона не брала участі в розгляді справи в місцевому суді, повинно відбуватися в судовому засіданні виключно після відкриття апеляційного провадження по справі, а не під час вирішення питання про його відкриття/не відкриття.

Матеріал по темі: «Право апеляційного оскарження судового рішення не учасником справи»

Теги: право на апеляційне оскарження, рішення суду, не учасником справи, провадження, відкриття апеляційного провадження, оскарження судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Право на оскарження рішення про коригування митної вартості ввезеного автомобіля

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на  оскарження рішення про коригування митної вартості ввезеного автомобіля та картки відмови в прийнятті митної декларації після правового аналізу  винесеного митним органом рішення.

Згідно з ч. 2   ст. 19 Конституції України   органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені   Конституцією   та законами України.

Статтею 54 Митного кодексу України (далі - МК України) встановлено, що контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості (ч.1).

Згідно з частиною першою      статті   51, частиною першою статті   52 Митного кодексу України   митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього   Кодексу; заявлення митної вартості товарів здійснюється декларантом або уповноваженою ним особою під час декларування товарів у порядку, встановленому   розділом VIII цього Кодексу   та цією главою.

Відповідно до статей   49,   50 Митного кодексу України   митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відомості про митну вартість товарів використовуються, зокрема, для нарахування митних платежів.

Як встановлено частиною другою   статті 52 Митного кодексу України, декларант зобов`язаний: заявляти митну вартість, визначену ними самостійно, у тому числі за результатами консультацій з митним органом; подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню; нести всі додаткові витрати, пов`язані з коригуванням митної вартості або наданням митному органу додаткової інформації.

Відповідно до ч.2 та ч.3  ст. 57 МК України основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

Відповідно до частини 10 ст. 58 Митного Кодексу України при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, додаються такі витрати (складові митної вартості), якщо вони не включалися до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті:

1) витрати, понесені покупцем:

а) комісійні та брокерська винагорода, за винятком комісійних за закупівлю, що є платою покупця своєму агентові за надання послуг, пов`язаних із представництвом його інтересів за кордоном для закупівлі оцінюваних товарів;

б) вартість ящиків тари (контейнерів), в яку упаковано товар, або іншої упаковки, що для митних цілей вважаються єдиним цілим з відповідними товарами;

в) вартість упаковки або вартість пакувальних матеріалів та робіт, пов`язаних із пакуванням;

2) належним чином розподілена вартість нижчезазначених товарів та послуг, якщо вони поставляються прямо чи опосередковано покупцем безоплатно або за зниженими цінами для використання у зв`язку з виробництвом та продажом на експорт в Україну оцінюваних товарів, якщо така вартість не включена до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті:

а) сировини, матеріалів, деталей, напівфабрикатів, комплектувальних виробів тощо, які увійшли до складу оцінюваних товарів;

б) інструментів, штампів, шаблонів та аналогічних предметів, використаних у процесі виробництва оцінюваних товарів;

в) матеріалів, витрачених у процесі виробництва оцінюваних товарів (мастильні матеріали, паливо тощо);

г) інженерних та дослідно-конструкторських робіт, дизайну, художнього оформлення, ескізів та креслень, виконаних за межами України і безпосередньо необхідних для виробництва оцінюваних товарів;

3) роялті та інші ліцензійні платежі, що стосуються оцінюваних товарів та які покупець повинен сплачувати прямо чи опосередковано як умову продажу оцінюваних товарів, якщо такі платежі не включаються до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті.

4) відповідна частина виручки від будь-якого подальшого перепродажу товарів, що оцінюються, їх використання або розпорядження ними на митній території України, яка прямо чи опосередковано йде на користь продавця;

5) витрати на транспортування оцінюваних товарів до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України;

6) витрати на навантаження, вивантаження та обробку оцінюваних товарів, пов`язані з їх транспортуванням до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України;

7) витрати на страхування цих товарів.

При визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, не допускається включення ніяких інших витрат, крім тих, що передбачені у цій статті (ч.11 ст. 58 МК).

Згідно з частинами першою, другою   статті 53 Митного кодексу України   у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає митному органу документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

Документами, які підтверджують митну вартість товарів, зокрема, є:

1.      декларація митної вартості та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості;

2.     зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності;

3.     рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу);

4.     якщо рахунок сплачено - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару;

5.     за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару.

Відповідно до частини 1 та 2 ст. 54 МК України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості (шляхом перевірки розрахунку, здійсненого декларантом).

Відповідно до пункту 1 частиною 4 ст. 54 МК України орган доходів і зборів під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів зобов`язаний здійснювати контроль заявленої декларантом або уповноваженою ним особою митної вартості товарів шляхом перевірки:

1) числового значення заявленої митної вартості;

2) наявності в поданих документах усіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів;

3) наявності в поданих документах відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Відповідно до частини 3   статті 53 Митного кодексу України   у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу митного органу зобов`язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи:

1) договір (угоду, контракт) із третіми особами, пов`язаний з договором (угодою, контрактом) про поставку товарів, митна вартість яких визначається;

2) рахунки про здійснення платежів третім особам на користь продавця, якщо такі платежі здійснюються за умовами, визначеними договором (угодою, контрактом);

3) рахунки про сплату комісійних, посередницьких послуг, пов`язаних із виконанням умов договору (угоди, контракту);

4) виписку з бухгалтерської документації;

5) ліцензійний чи авторський договір покупця, що стосується оцінюваних товарів та є умовою продажу оцінюваних товарів;

6) каталоги, специфікації, прейскуранти (прайс-листи) виробника товару;

7) копію митної декларації країни відправлення;

8) висновки про якісні та вартісні характеристики товарів, підготовлені спеціалізованими експертними організаціями, та/або інформація біржових організацій про вартість товару або сировини.

Декларант або уповноважена ним особа за власним бажанням може подати додаткові наявні у них документи для підтвердження заявленої ними митної вартості товару (частина 4 статті 53 МК України).

Аналіз приведених норм Митного кодексу України дає підстави вважати, що митні органи мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, а зокрема шляхом витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості, який може мати місце тільки у випадках якщо подані декларантом документи (за переліком визначеним ч.2 ст. 53 МК України):

-  містять розбіжності (такі розбіжності впливають на числові значення митної вартості);

- не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів;

- не містять відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Такі сумніви щодо митної вартості товару можуть  бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, тощо.

Разом з тим, витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 МК України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Пунктом 2 частини 4 ст. 54 МК України передбачено, що  орган доходів і зборів під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів зобов`язаний надавати декларанту або уповноваженій ним особі письмову інформацію про причини, за яких заявлена ними митна вартість не може бути визнана.

Вказана норма законодавства спрямована  на те, щоб декларант  був обізнаний з недоліками (хибами), які виявлені митним органом, які  в свою чергу перешкоджають митному органу підтвердити задекларовану митну вартість товарів за яких декларант мав би реальну можливість  їх усунути шляхом подання додаткових документів.

Відтак, з аналізу ч. 1 ст. 55 та частини 6 ст. 54 МК України слідує, що правовою підставою для винесення рішення про коригування митної вартості є наявність у митного органу обґрунтованих підстав вважати, що декларантом заявлено *неповні та/або *недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі *невірно визначено митну вартість товарів, у випадках:

1) невірно проведеного декларантом або уповноваженою ним особою розрахунку митної вартості;

2) неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах 2 - 4 статті 53 МК;

3) відсутності у  документах, зазначених у частинах 2 - 4 статті 53 МК відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари;

4) невідповідності обраного декларантом або уповноваженою ним особою методу визначення митної вартості товару умовам, наведеним у главі 9 цього Кодексу (іменованої -Методи визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, та порядок їх застосування);

5) надходження до органу доходів і зборів документально підтвердженої офіційної інформації органів доходів і зборів інших країн щодо недостовірності заявленої митної вартості.

Посилання відповідача на обставини щодо спрацювання  даних  автоматизованої системи аналізу та управління ризиками не є правовою підставою, визначеною ч. 1 ст.55 МК України, для коригування митної вартості.

Приймаючи рішення про коригування митної вартості відповідач повинен зазначити про наявність підстав, перелічених у ч. 1 ст.55 МК України  та обґрунтувати причин, через які заявлену декларантом митну вартість не може бути визнано за документами наданими позивачем до митного оформлення.

Митним органом не враховано, що вартість транспортного засобу (відповідного року випуску) залежить від звітного періоду ввезення його на територію України, адже  фактична кількість років  перебування транспортного засобу  в експлуатації на час придбання та ввезення на територію України безпосередньо впливає на його вартість.

На необхідність з`ясування вказаних обставин при прийнятті рішення про корегування митної вартості вказав також  Верховний суд у постановах від 23.04.2019 року по справі №810/1479/16 та від 26 лютого 2019 р у справі  № 808/454/18.

Окремо необхідно акцентувати увагу на рішенні Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2019 року у справі № 857/6414/19 (ЄДРСРУ № 84133728), яким проаналізовано всі вищевикладені норми право та зазначено, що національним законодавства не передбачено чіткої та передбачуваної  норми закону, за якою декларант позбавляється права на захист його прав (щодо можливості скасування рішення про коригування митної вартості постановленого з порушенням закону) у випадку якщо про обставини щодо порушеного права декларант дізнався за наслідками правового аналізу оскаржуваного рішення, дій (бездіяльності) який здійснено після випуску товарів у вільний обіг, шляхом подання «нової декларації із зазначенням митної вартості, визначеної  у рішенні про коригування  митної вартості».

Як наслідок такої нечіткості закону вказує ціла низка судових рішень, як Верховного Суду України так і новоутвореного Верховного суду, а зокрема: від 24 січня 2019 року у справі №821/1697/17, від  22 квітня 2019 року у справі №815/6242/17,  09 квітня 2019 року у справі  №825/1990/17, від 30.10.2018 по справі №816/2396/17  серед яких у численних рішеннях (винесених в продовж тривалого часу) Верховний Суд надає правову оцінку рішенню про коригування митної вартості після випуску товару у вільний обіг незалежно від застосованого методу випуску у вільний обіг  - «під гарантію» або шляхом подання «нової декларації із зазначенням митної вартості, визначеної  у рішенні про коригування  митної вартості» та встановивши обставини  щодо прийняття рішення в порушення закону, суд приймає рішення  стосовно задоволення вимог декларанта шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення, тим самим визнає право декларанта на захист його порушеного права у вигляді визнання протиправним та скасування рішення про коригування митної вартості незалежно від застосованого декларантом способу випуску товару у вільний обіг «під гарантію» чи «за новою декларацією» і лише в поодинокому випадку Верховний Суд  вказав на неможливість такого оскарження. Натомість численними судовими рішеннями винесеними як до прийняття вказаного одиничного рішення та і після його Верховний суд здійснює захист порушеного права декларанта не залежно від обраного ним способу випуску товарів у вільний обіг  «під гарантію» чи «за новою декларацією».

За наведених обставин,  приведені у постанові Верховного Суду  від 30.10.2018 по справі №816/2396/17 (адміністративне провадження №К/9901/61818/18) висновки з приводу неможливості захисту порушеного права декларанта шляхом визнання протиправним та скасування рішення про коригування митної вартості  у зв`язку з відсутністю спору є такими, що не ґрунтуються на вимогах  «Закону».

Оскільки норми національного законодавства  не містять чіткої та передбачуваної норми, яка позбавляє декларанта права на  оскарження ним до суду рішення митного органу про коригування митної вартості та захисту його порушеного права у разі виявлення декларантом обставин щодо порушення його права після правового аналізу  винесеного митним органом рішення, вчинення дії (бездіяльності) які йому передували  (в продовж строку визначеного  ч.2 ст. 122 КАС України)   після  випуску в товару у вільний обіг не «під гарантію», а шляхом подання «нової декларації із зазначенням митної вартості, визначеної  у рішенні про коригування  митної вартості».

Відповідно до змісту частини другої статті 77 КАС України у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Враховуючи вимоги вказаної норми, повідомлення відповідачем на стадії судового оскарження інших підстав невизнання заявленої декларантом митної вартості, ніж ті, що були зазначені в його рішенні про коригування митної вартості, не може бути причиною виникнення сумніву у задекларованій позивачем митній вартості товару, оскільки під час здійснення митного оформлення товару та прийняття рішення про коригування митної вартості вони не були заявлені.

Отже, доводи контролюючого органу, які не покладенні в основу прийнятого рішення, не можуть бути доказами в адміністративній справі, а тому не повинні братися судом до уваги.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 821/1697/17 та від 13 вересня 2019 року у справі № 813/4202/16, адміністративне провадження №К/9901/16330/18 (ЄДРСРУ № 84228812).

ВИСНОВОК: Норми національного законодавства  не містять чіткої норми, яка позбавляє декларанта права на  оскарження рішення про коригування митної вартості ввезеного автомобіля та картки відмови в прийнятті митної декларації після правового аналізу винесеного митним органом рішення, а доводи контролюючого органу не покладені в основу спірного рішення не є належними доказами в рамках судового розгляду, а тому не повинні прийматися судом до уваги.

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, розмитнення авто, переміщення авто через кордон, коригування митної вартості, декларація товару, достовірність інформації, растаможка авто, картка відмови, метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов