Виконавче провадження: скарга чи позов при реалізації майна боржника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження. 

14.06.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в розрізі справи № 6-1804цс16 підтвердили раніше висловлену позицію щодо дії пов’язаної з реалізацією або передачею майна стягувачу в межах процедури виконавчого провадження.

Так у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 міститься висновок, відповідно до якого за змістом частини дев’ятої статті 62 Закону № 606- XIV оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження.

Згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону № 606-XIV  в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.

За частиною першою статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки нерухомого майна державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

ВАЖЛИВО: Відповідно до частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.

Матеріал по темі: «Прилюдні торги: наслідки недійсності звіту про оціночну вартість майна»  та  «Прилюдні торги повинні відбуватися в межах дійсності звіту про оцінку»

Частиною п’ятою статті 62 Закону № 606-XIV, пунктом 7.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від  27 жовтня 1999 року №68/5 (далі – Тимчасове положення), абзацом третім підпункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших причин, визначених Тимчасовим положенням, прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки.

За правилами проведення прилюдних торгів, передбачених Тимчасовим положенням, спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги за експертною оцінкою, та інші відомості. Визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб’єктом оціночної діяльності.

Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV, пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення.

ВАЖЛИВО: Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п’ята статті 62 Закону № 606-XIV).

Матеріал по темі: «Визнання недійсними результатів прилюдних торгів: судово-правовий аспект» 

Якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV).

У разі бажання стягувача залишити за собою майно воно йому передається за ціною, що дорівнює початковій вартості, за якою це майно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма та дев’ята статті 62 Закону № 606-XIV).

У даній справі прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна неодноразово призначалися, але тричі не відбулися у зв’язку з відсутністю заявок покупців. Майно не було реалізовано на прилюдних торгах, тому державний виконавець повідомив про це стягувача, запропонувавши йому залишити нереалізоване майно за собою згідно із частиною шостою статті 62 Закону № 606-XIV.

Стягувач письмово висловив згоду залишити за собою майно в рахунок погашення боргу, внаслідок чого державний виконавець прийняв відповідну постанову та склав акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу).

За статтею 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

З огляду на приписи статей 32, 52 Закону № 606-XIV заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону № 606-XIV) реалізація арештованого майна  здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. 

Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12),  Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин.

Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України.

Разом з тим Закон № 606-XIV допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV).

Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 цього Закону).

Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду.

ВИСНОВОК: оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16.

Оскільки предметом розгляду за скаргою боржника були дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред’явлення цими особами позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз’яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні.

                        

Теги: исполнительное производство, виконавче провадження, боржник, стягував, оскарження дій, державний виконавець, позов, скарга, прилюдні торги, звіт про оцінку майна, судова практика, Адвокат Морозов

Іпотечне страхування або страховий випадок відносно предмету іпотеки

Адвокат Морозов (судебная защита)  

Іпотекодавець є страхувальником за договором добровільного страхування майна, а тому як власник такого майна  має право на отримання страхового відшкодування при настанні страхового випадку. 

14.06.2017 р в рамках справи у справі № 6-2112цс16 Верховним судом України досліджувалось питання щодо застосування статей 636, 979, 985 ЦК України та статей 3, 16 Закону України «Про страхування» відносно отримання іпотекодавцем страхового відшкодування при настанні страхового випадку.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).

Згідно зі статтею 16 цього Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

В свою чергу відповідно до ч.1 та 2 ст. 8 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець зобов'язаний застрахувати  предмет  іпотеки  на його повну вартість від ризиків випадкового знищення,  випадкового пошкодження або псування,  якщо іпотечним договором цей  обов'язок не   покладено  на  іпотекодержателя.  У  разі  наступної  іпотеки страхування  предмета   іпотеки   не   є   обов'язковим.   Договір страхування  укладається на користь іпотекодержателя,  який у разі настання страхового випадку набуває право вимоги до страховика.  У разі  набуття  прав за іпотечним договором новим іпотекодержателем він також набуває право вимоги до страховика. У разі настання  страхового  випадку  щодо  предмета  іпотеки іпотекодержатель  має  переважне право на задоволення своєї вимоги за основним зобов'язанням із суми страхового відшкодування.  Після задоволення  вимоги  іпотекодержателя,  що має вищий пріоритет,  з суми страхового відшкодування будь-яке перевищення суми страхового відшкодування  над розміром вимоги іпотекодержателя,  що має вищий пріоритет,  підлягає розподілу між  іпотекодержателями,  що  мають нижчий  пріоритет,  та  іншими  кредиторами боржника відповідно до пріоритету  та  розміру  їх  зареєстрованих  прав   чи   вимог   і  іпотекодавцем в останню чергу.

Перелік іпотечних страхових ризиків наведено в п. 12 Порядку «Про затвердження Порядку і правил обов'язкового страхування предмета іпотеки від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування» № 358 від 06.04.2011р., а саме:

·         стихійне лихо, пожежа;

·         вибух;

·         пошкодження димом;

·         проведення робіт, пов'язаних з будівництвом/реконструкцією об'єктів нерухомості, розміщених поряд із застрахованим майном, або сусідніх приміщень, які не належать страхувальнику;

·         падіння пілотованих літальних об'єктів, їх частин, вантажу та багажу, що ними перевозяться, а також розливання палива;

·         зіткнення із застрахованим майном або наїзд на це майно технічних засобів, що рухаються під керуванням чи без керування людини та використовують для пересування будь-який вид енергії;

·         аварії в системах тепло-, водо-, газопостачання, в електричних мережах, виробничі аварії (зокрема, викид перегрітих мас, розповсюдження хвилі токсичних газів і парів, витікання агресивних речовин);

·         падіння стовпів, щогл освітлення, інших конструкцій, за винятком тих випадків, що виникли внаслідок їх неправильної установки або монтажу;

·         протиправні дії третіх осіб: хуліганство, крадіжка, грабіж, розбій, умисне знищення або пошкодження майна (вандалізм, підпал, підрив);

·         вплив води та/або інших рідин у разі виникнення аварії (у тому числі пошкодження, розрив, замерзання) систем водопостачання, каналізації, опалювальних систем і систем пожежогасіння та/або проникнення води та/або інших рідин із сусідніх приміщень.

ВАЖЛИВО: За змістом  статті 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Таким породженням прав є укладання договору на користь третьої особи.

Згідно із частиною другою статті 985 ЦК України страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом.

Аналогічне положення закріплене статтею 3 Закону України «Про страхування».

Особливість правового стану вигодонабувача (третьої особи, на користь якої укладено договір страхування) полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання обов’язків за укладеним договором.

При цьому відповідно до частин третьої та четвертої статті 636 ЦК України якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору на користь третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Предметом договору страхування у цій справі є майнові інтереси страхувальника щодо володіння, розпорядження та користування майном, яке є предметом іпотеки, а тому страхувальник є зацікавленою особою у збереженні цього майна не тільки як його власник, а й як особа, яка забезпечує цим майном виконання укладеного кредитного договору, оскільки предмет іпотеки не повинен зазнавати зменшення вартості.

Суд, задовольняючи позов страхувальника, звернув увагу на те, що банк підтримав позов і не заявляв вимог на отримання ним самим суми страхового відшкодування, та, ухвалюючи рішення відповідно до положень статей 636, 985 ЦК України, виходив з того, що умовами договору страхування сторони узгодили обов’язок страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку).

ВИСНОВОК: Отже, іпотекодавець є страхувальником за договором добровільного страхування майна, а тому як власник такого майна  має право на отримання страхового відшкодування при настанні страхового випадку і у разі якщо третя особа (вигодонабувач - банк) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору.

Теги: іпотечне страхування, страховка, страхові ризики, іпотека, знищення предмету іпотеки, добровільне страхування, страхувальник, ипотека, страхове відшкодування, страхування предмету іпотеки, судова практика, Адвокат Морозов 

Присудження одному з подружжя грошової компенсації при поділі майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поділ спільного майна подружжя: умови для присудження одному з подружжя грошової компенсації. 

07.06.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-2670цс16 досліджувалось питання щодо застосування частини п’ятої статті 71 СК України відносно присудження одному з подружжя грошової компенсації при поділі майна подружжя за умови внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Так, відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України).

Відповідно до правового висновку, наведеного у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, у ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «обєкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «обєкт незавершеного будівництва» (стаття 331), «обєкт будівництва» (статті 876, 877, 879881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою (позиція ВСУ від 18.01.2017 року у справі № 6-2565цс16), крім випадків, передбачених ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.

Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.

ВАЖЛИВО: Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

ВИСНОВОК: отже, якщо один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення  відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 15.05.2013 р. по справі № 6-37цс13, від 18.01.2017 року у справі № 6-2565цс16 та від 30 березня 2016 року по справі № 6-2811цс15.

Матеріал по темі: «ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ПОДІЛУ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ НЕПОДІЛЬНОЇ РЕЧІ» 

теги: шлюб, сім’я, поділ майна подружжя, ідеальні частки, внесення на депозит, частка, спільна власність, приватна власність, неподільна річ, раздел имущества супругов, судова практика, Адвокат Морозов

Розмір ставок судового збору при первісному та зустрічному позовах

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: у разі оскарження  судового рішення лише в частині вирішення одного із позовів судовий збір має сплачуватися, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні відповідного позову. 

31.05.2017 р. в рамках справи № 3-164гс17 Верховним судом України досліджувалось питання щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про судовий збір».

Зокрема те, що Законом України «Про судовий збір» передбачено сплату судового збору з апеляційної та касаційної скарг на рішення суду, виходячи з розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, чи оскаржується рішення (постанова) суду в цілому, чи його частина, і оскільки предметом розгляду у суді першої інстанції було два позови (первісний позов майнового характеру та зустрічний позов немайнового характеру), то сплачувати необхідно сукупність ставок.

За змістом статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до статті 44 ГПК судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».

Згідно зі статтею 1 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат.

Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України.

За змістом статті 3 Закону України «Про судовий збір» об’єктами справляння судового збору є, зокрема, позовна заява та інша заява, передбачена процесуальним законодавством; апеляційна і касаційна скарги на судові рішення, заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, заява про скасування рішення третейського суду, заява про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України.

ВАЖЛИВО: Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір» (тут і далі – у редакції, чинній на час подання зустрічної позовної заяви ТОВ у справі, яка розглядалась) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору.

Так, за змістом підпункту 4 пункту 2 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду встановлено ставку у відсотковому співвідношенні (110 %) до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Відповідно до цієї ж статті за подання до господарського суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано зокрема за характером спору (майновий/немайновий). При цьому за змістом підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір мінімальної заробітної плати.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об’єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

За подання зустрічних позовних заяв, а також заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними позовними вимогами судовий збір справляється на загальних підставах (частина п’ята статті 6 Закону України «Про судовий збір»).

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що у контексті визначення розміру судового збору за подання апеляційної скарги «ставка, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви», має визначатися за розміром ставок, встановлених статтею 4 Закону України «Про судовий збір» на момент пред’явлення відповідного позову.

Об’єктом, з якого розраховується розмір ставки судового збору за подання апеляційної скарги, є саме позовна заява (зустрічна позовна заява), а базою для такого розрахунку – ставка судового збору, що підлягала сплаті при поданні відповідної позовної заяви (у разі об’єднання в одній заяві вимог майнового та/або немайнового характеру, декількох вимог немайнового характеру – загальна сума усіх вимог у відсотковому співвідношенні до ціни позову та/або у фіксованому розмірі).

ВИСНОВОК: Оскільки кожна позовна заява є самостійним, окремим об’єктом справляння судового збору, то за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у відсотковому співвідношенні до розміру судового збору, що підлягав сплаті при поданні кожної окремої відповідної позовної заяви, незалежно від оспорюваної суми, зменшення розміру судового збору судом на підставі статті 8 Закону України «Про судовий збір» і розподілу судом при ухваленні рішення судових витрат пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Зокрема, у разі оскарження в апеляційному порядку судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду первісного та зустрічного позовів, якщо сторона не згодна з таким рішенням у цілому, судовий збір має сплачуватися з урахуванням результатів розгляду як первісного, так і зустрічного позовів, а у разі оскарження  судового рішення лише в частині вирішення одного із позовів судовий збір має сплачуватися, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні відповідного позову.

Оскільки ТОВ  в апеляційному порядку оскаржувало рішення місцевого господарського суду лише в частині вирішення зустрічного позову, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду за ставкою у відсотковому співвідношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, стосується кожного окремого позову, в цьому випадку – зустрічного, то заявник правомірно сплатив судовий збір, виходячи із розміру позовних вимог за зустрічним позовом.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі»), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету.

Теги: судовий збір, розмір ставок судового збору, об’єднання позовних вимог, зустрічний позов, первинний позов, апеляційне оскарження, закон про судовий збір, судова практика , Адвокат Морозов

Вимоги до запиту податкового органу про надання інформації

Адвокат Морозов (судебная защита)

Запит податкового органу про надання інформації: оформлення, підстави направлення, умови та строки відповіді для платника податку. 

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п.п.20.1.4 п.20.1 ст.20 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом.

Підпунктом 21.1.1 п.21.1 ст.21 ПК України посадові особи контролюючих органів зобов'язані дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами.

Відповідно до п.75.1 ст.75 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Згідно з п.п.75.1.2 п.75.1 ст.75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, а також отриманих в установленому законодавством порядку органом державної податкової служби документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків. Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи органу державної податкової служби і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, визначених цим Кодексом.

Документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин, вичерпний перелік яких визначено у п.78.1 ст.78 ПК України.

Зокрема, згідно пп. 78.1.1. п. 78.1 ст. 78 ПК України,   за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Статтею 16 Закону України  «Про інформацію»   визначено, що податкова інформація - сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб'єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, встановленому   Податковим кодексом України.

Згідно   п. 73.3 ст. 73 ПК України, органи державної податкової служби мають право звернутися до платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на органи державної податкової служби функцій, завдань, та її документального підтвердження.

ВАЖЛИВО: Такий запит підписується керівником (заступником керівника) органу державної податкової служби і повинен містити перелік інформації, яка запитується, та документів, що її підтверджують, а також підстави для надіслання запиту.

Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб'єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав:

1) за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби;

2) для визначення рівня звичайних цін на товари (роботи, послуги) під час проведення перевірок;

3) виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків;

4) щодо платника податків подано скаргу про ненадання таким платником податків податкової накладної покупцю або про порушення правил заповнення податкової накладної;

5) у разі проведення зустрічної звірки;

6) в інших випадках, визначених цим Кодексом.

Платники податків та інші суб'єкти інформаційних відносин зобов'язані подавати інформацію, визначену у запиті органу державної податкової служби, та її документальне підтвердження протягом одного місяця з дня, що настає за днем надходження запиту (якщо інше не передбачено цим Кодексом). У разі коли запит складено з порушенням вимог, викладених в абзацах першому та другому цього пункту, платник податків звільняється від обов'язку надавати відповідь на такий запит.

ВАЖЛИВО: Надісланий податковим органом запит має містити інформацію про виявлені факти щодо можливих порушень податкового законодавства та  чіткий перелік порушень, які слід підтвердити, за умови що ці порушення вчинені платником податків - адресатом запиту.

Згідно ч. 1 ст.6 Господарського кодексу України, загальними принципами господарювання в Україні є, зокрема, заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Крім того вказаний податковий запит повинен містити не тільки лише посилання   на положення   п.п.20.1.2, п.п. 20.1.4, п.п.20.1.14   п.20.1 ст. 20;  п.п. 73.3 ст. 73, п.75.1 ст.75, п.78.1.4 п.78.1 ст.78 ПК України, а й підстави для його направлення, виключний перелік яких наведений в абз. 3 п. 73.3 ст. 73 ПК України та обставини, що викликали необхідність направлення такого запиту.

З урахуванням наведених норм чинного податкового законодавства запит податкового органу в обов'язковому порядку повинен містити перелік запитуваної інформації та виклад певних ПКУ підстав отримання інформації (Лист ДПС від 03.12.2012 р. N 3060/0/141-12/А/10-1114/4341 та Ухвала Львівського апеляційного адмін. суду від 01.10.2014 р. у справі № 100979/12/9104, ЄДРСРУ № 40810159, Київський окружний адмін. суд  від 25.05.2017 р. справа № 810/1436/17, ЄДРСРУ № 67152383 ).

Матеріал по темі: «Порядок та строки надання  відповіді на запит контролюючого органу»

Теги: запит про надання інформації, запрос налоговой, запитувана інформація, строк для надання відповіді, підстави для запиту податкового органу, податкові спори, судебная практика, Адвокат Морозов