Складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем

03 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 619/4831/23, провадження № 61-11243св25 (ЄДРСРУ № 134499498) досліджував питання щодо  наслідки складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт, відповідно статті 1234 ЦК України, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

(!!!) Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 466/9242/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 683/1110/21.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. 

(!) У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:

1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);

3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

ВИСНОВОК: Сам собою факт складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем, не свідчить про недійсність заповіту чи дефект волі спадкодавця.

 

 

Матеріал по темі: «Розірвання спадкового договору в судовому порядку»

 

 

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, самочинне будівництво, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних у разі пропуску строку на примусове виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення 3 % річних за умови коли стягувач пропустив  строк пред`явлення виконавчого документа для виконання і суд у поновленні цього строку відмовив

11 лютого 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  754/511/23, провадження № 14-63цс25 (ЄДРСРУ № 134456472) досліджувала питання щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України, зокрема нарахування 3 % річних за невиконання рішення суду про стягнення боргу за основним зобов`язанням, за обставин, коли стягувач втратив право на примусове виконання цього судового рішення у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і суд у поновленні цього строку відмовив. Велика Палата Верховного Суду має з`ясувати, чи застосовуються до такого зобов`язання правила частини другої статті 625 ЦК України.

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

(!) Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

(!!!) У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

ВИСНОВОК: Сплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників  і виключають можливість для стягнення з відповідача можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України, зокрема 3 % річних від простроченої суми за невиконання цього судового рішення. 

 

 

Матеріал по темі: «Юрисдикція спору щодо стягнення 3 % річних та інфляційних збитків»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Щодо неналежності та недопустимості доказів у судовій справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо неналежності та недопустимості  доказів у судовій справі

26 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справ № 916/4098/23 (ЄДРСРУ № 134423561) та  №  917/625/25 (ЄДРСРУ № 134265613) досліджував питання щодо неналежності та недопустимості  доказів у судовій справі.

Аксіома: суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За загальним правилом обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер:

Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів.

Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, недопустимі докази - це докази, отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що суд використав недопустимий доказ. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 зі справи № 925/2301/14, від 19.06.2019 зі справи № 910/4055/18).

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 910/13647/19.

Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 922/3308/20 та підтримана в постановах Верховного суду від  11 лютого 2025 року у справі № 525/1380/23 (провадження № 61-4980св25), від 20 січня 2026 року у справі № 759/1837/24 (провадження № 61-4171св25) та від 29 січня 2026 року у справі № 756/12215/23, (провадження № 61-6554св25).

ВИСНОВОК: Неналежні  докази (не містять інформацію щодо предмету доказування) та недопустимі  (отримані внаслідок порушення закону) докази - це різні поняття.

  

  

Матеріал по темі: «Подання до суду електронного документу, як доказу у справі»

 

 

 

 

 

Теги: докази, належні, допустимі, витребування оригіналів, копії документів, копії електронних доказів, дослідження документів, безпосередність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Податкові спори: використання первинних документів з недостовірними даними

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання первинних документів з недостовірними даними для підтвердження обставин здійснення господарської операції

26 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2007/19, касаційні провадження № К/9901/18189/21, К/9901/21335/21 (ЄДРСРУ № 134440679) досліджував питання щодо використання первинних документів з недостовірними даними для підтвердження обставин здійснення господарської операції. 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.07.2022 у справі № 160/3364/19 сформулювала висновок, відповідно до якого платник податків не може бути обмежений у використанні первинного документа для цілей податкового обліку в тому разі, якщо безпосередньо він не вносив до такого документа неправдиві (недостовірні) відомості. Всі негативні наслідки, пов`язані з недостовірністю даних, зазначених у первинному документі, мають покладатися виключно на ту особу, яка їх внесла. Отже, якщо іншою особою були внесені до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів, мали місце. При цьому, має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися у тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом.

Термін «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносинах, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи. А відтак платник не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

(!!!) Сам собою факт використання первинних документів з недостовірними даними для підтвердження обставин здійснення господарської операції не повинен автоматично вказувати на безпідставність даних податкового обліку.

Крім того, віднесення платника податків до ризикових платників з тих підстав, що підприємство мало господарські відносини із платниками податків, по відношенню до яких податковим органом прийнято рішення про відповідність критеріям ризиковості, потрібно оцінювати критично.

Натомість контролюючий орган має довести, що платник податків, приймаючи від контрагентів та використовуючи певні документи для цілей податкового обліку, діяв нерозумно, недобросовісно або без належної обачності. А це також пов`язано з фактичною можливістю й економічною доцільністю перевірки самим платником податків достовірності відомостей, які були включені до первинних документів. Мають бути наявні докази того, що розумними заходами добросовісний платник податків міг перевірити правдивість відповідних документів, а також мав достатні підстави, діючи з належною обачністю, для обґрунтованих сумнівів у їх змісті.

Отже, визначальним для вирішення спорів про наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій є дослідження сукупності обставин та первинних документів, які можуть як підтверджувати, так і спростовувати реальність господарських операцій.

Саме по собі, зокрема, лише податкова інформація щодо контрагентів по ланцюгу постачання, лише незначні помилки в оформленні первинних документів (окремо) - не є самостійними та достатніми підставами для висновку про нереальність господарських операцій. Водночас, у сукупності з іншими обставинами справи наявність або відсутність таких документів чи обставин можуть свідчити на спростування або підтвердження позиції контролюючого органу.

Крім того, доказом вини у здійсненні фіктивного підприємництва може бути лише вирок суду, постановлений у кримінальній справі, який набрав законної сили  і яким встановлено факт здійснення посадовими особами підприємств фіктивного підприємництва чи інших злочинів, тобто відсутність реальних господарських операцій, тоді як сам факт порушення кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами

ВИСНОВОК: З урахуванням судової практики, податковому органу, для доведення безтоварності господарської операції, необхідно доводити сукупність наступних факторів:

• докази, які б спростовували реальність таких операцій, визначали б відсутність у платника відповідних розрахункових та інших первинних документів, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку;
• невідповідність господарських операцій цілям та завданням статутної діяльності платника податків, їх збитковості тощо, які б окремо або в сукупності вказували не те, що вчинення таких операцій не було обумовлено розумними економічними причинами (цілями ділового характеру).

 

 

Матеріал по темі: «Обрив ланцюга постачання, фіктивний директор – індивідуальна відповідальність платника»
 

 

Теги: нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Обмеження щодо видачі виконавчих документів та відстрочення набрання рішенням суду законної сили

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: обмеження щодо видачі виконавчих документів та відстрочення набрання рішенням суду законної сили на період дії воєнного стану

26 лютого 2026 року Верховний суд в рамках справи № 905/391/24 (ЄДРСРУ № 134383971) досліджував питання наявності чи відсутності обмежень щодо видачі виконавчих документів та відстрочення набрання рішенням суду законної сили на період дії воєнного стану.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012).

Згідно із статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Закон № 1404-VIII є спеціальним по відношенню до інших законодавчих актів при вирішення питання щодо оцінки дій державної виконавчої служби.

Положеннями статті 3 Закон № 1404-VIII визначено перелік виконавчих документів, на підставі яких підлягають примусовому виконанню рішення, зокрема судовий наказ.

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 13 Закону № 1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом.

Статтею 18 Закону № 1404-VIII встановлені обов`язки та права виконавців, зокрема виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Верховний Суд зазначає, що 26.03.2022 набрав чинності Закон № 2129-IX, яким розділ XIII Закону № 1404-VIII був доповнений, зокрема пунктом 102.

За змістом названого пункту 102 тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 2102-IX, визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.

Пізніше 06.05.2023 набрав чинності Закон № 3048-IX, яким пункт 102 розділу XIII Закону № 1404-VIII викладений у новій редакції, згідно з абзацами 6, 20 якого передбачено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану в Україні, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.

Суд зазначає, що дію воєнного стану неодноразово подовжували, і станом на момент розгляду судом воєнний стан не припинено (не скасовано).

Відповідно до частини першої статті 11 Закону № 1404-VIII строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем.

Водночас Суд зазначає, що наведені застереження, що містяться в пункті 102 розділу XIII Закону № 1404-VIII не можна тлумачити у такий спосіб, що під час воєнного стану на території України припиняються усі виконавчі дії, оскільки це нівелюватиме принцип обов`язковості судових рішень, що набрали законної сили, та призначення інституту виконавчого провадження.

Положення зазначеної норми Закону не можуть тлумачитися у такий спосіб, щоб створювати перешкоди для забезпечення виконання рішення суду, і має бути в одній системі координат із принципом обов`язковості судового рішення.

(!) Ні запровадження в Україні воєнного стану, ані приписи пункту 102 розділу XIII Закону № 1404-VIII не скасовують і не відтерміновують на невизначений та необґрунтований строк виконання судових рішень (вчинення виконавчих дій).

З такого міркування виходив Верховний Суд у постановах: від 23.10.2024 у справі № 310/2210/21, від 07.05.2025 у справі № 916/959/22, від 18.09.2025 у справі № 923/1095/20.

Закон України № 2129-IX, який набрав чинності 26.03.2022, прямо встановлює, що на період дії воєнного стану строки, визначені Законом № 1404-VIII, перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.

Водночас норма пункту 102 розділу XIII Закону № 1404-VIII не містить ані застережень щодо дати видачі виконавчого документа, ані обмежує свою дію лише строками, перебіг яких розпочався до 24.02.2022, ані ставить застосування переривання строку у залежність від моменту набрання чинності відповідними змінами.

Навпаки, законодавець застосував термін "перериваються", що свідчить про особливий, надзвичайний механізм правового регулювання, зумовлений воєнним станом, а не про класичні цивільно-правові конструкції перебігу чи зупинення строків.

Тобто, норма пункту 102 розділу XIII Закону № 1404-VIII поширюється як на строки, які виникли до введення воєнного стану в Україні, так і під час його дії.

ВИСНОВОК: В зазначеному пункті "Прикінцеві та перехідні положення" відсутнє посилання на те, що строки визначені Законом № 1404-VIII перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану стосовно саме пред`явлення до примусового виконання виконавчих документів, що видані до введення воєнного стану в Україні, водночас чинним законодавством не встановлені обмеження щодо видачі виконавчих документів під час дії воєнного стану та не встановлено відстрочення набрання рішенням суду законної сили на період дії воєнного стану.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання правочину недійсним як фраудаторного за позовом не сторони  угоди»

 

 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов