Стягнення 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості стягнення 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом)

27 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/1114/24 (ЄДРСРУ № 129795117) досліджувала питання щодо особливостей стягнення 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом).

Верховний Суд у постанові від 31.07.2024 у справі №161/11703/22 вказав, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за час прострочення.

(!!!) Отже, по день фактичного виконання судового рішення, кредитор вправі вимагати стягнення з боржника в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних за неналежне виконання зобов`язання.

В силу правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, судам при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин слід враховувати саме останню позицію суду касаційної інстанції.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24 конкретизовано правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (щодо застосування положень ст. 625 Цивільного кодексу України) та зазначено, що 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є законодавчо встановленим та мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов`язання боржником. Тому розмір процентів річних, який становить 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.

Така позиція вже є сталою та застосована, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду: від 20.08.2025 у справі №910/10616/24, від 20.08.2025 у справі №910/15292/24, від 28.08.2025 у справі №910/685/25, від 04.09.2025 у справі №908/1612/24 тощо.

ВИСНОВОК: Розмір процентів річних, який становить 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.

 

  

Матеріал по темі: «Велика Палата Верховного Суду: стягнення індексу інфляції та трьох процентів річних»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування, в тому числі, і в багатоквартирному будинку

24 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 723/3362/22, провадження № 61-5395св24 (ЄДРСРУ № 129180996) досліджував питання щодо встановлення камер відеоспостереження в місцях загального користування, в тому числі, і в багатоквартирному будинку.

Відповідно до статті 32 Конституції України, статті 301 ЦК України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Положення цієї статті роз`яснено в рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі № 2-рп/2012 за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України.

Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, серед іншого, зазначив, що « інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

У підсумку, в аспекті конституційного подання Конституційний Суд України роз`яснив, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У частині другій статті 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Згідно з статтею 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно, теле-, чи відеоплівку лише за її згодою. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле-, чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).

Правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних, регулює Закон України «Про захист персональних даних».

У статті 2 Закону України «Про захист персональних даних» визначено, що персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частини перша, друга статті 21 Закону України «Про інформацію»).

Відповідно до статті 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.

Право на захист особистих немайнових прав фізичної особи, як суб`єктивне цивільне право, включає в свій зміст наступні повноваження: а) вимагати від усіх та кожного не порушення особистих немайнових прав; б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини вказує, що термін «приватне життя» є широким поняттям, який не має вичерпного визначення, і поширюється на безліч аспектів самоідентифікації людини, наприклад, на ім`я особи та зображення, і включає в себе її фізичну та психологічну цілісність. Репутація і честь людини є частиною її самоідентифікації і психологічної цілісності, а тому також охоплюються поняттям приватне життя (BOGOMOLOVA v. RUSSIA, № 13812/09, § 51, ЄСПЛ, 20 червня 2017  року).

(!!!) Верховний суд акцентує увагу, що законодавством не визначено жодного порядку щодо встановлення камер відеоспостереження на фасадах житлових будинках, як і не передбачено видачу дозволів на їх встановлення та необхідність для цього згоди сусідів. Тобто, встановлення камер відеоспостереження є правом власника об`єкта приватної власності.

Примітка: Камери, які фіксують місця загального користування не можуть вказувати на персоналізацію відеоспостереження лише щодо певної особи.

Верховний Суд у справі № 523/11819/15-ц вказував, що спостереження здійснювалося у житлі, яке перебувало у спільній власності/користуванні сторін спору. Відеоспостереження у місцях загального користування квартири, якими повсякденно користується позивачка в особистих (побутових) цілях без згоди останньої, з метою забезпечення схоронності майна відповідачок та контролю за діями няні, яка надавала послуги останнім, не може вважатися пропорційним втручання в приватне життя позивачки.

Відеоспостереження в багатоквартирному будинку може передбачати узгодження між співвласниками проте законодавство не забороняє захищати свою власність та забезпечувати особисту безпеку за допомогою власних технічних засобів.

Окрему увагу слід приділити постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 21 серпня 2025 року у справі № 991/503/23, провадження № 51-5564 км 24 (ЄДРСРУ № 129691175) де вказано, що система відеоспостередження «Безпечне місто» є відкритою, тобто відомості про її функціонування оприлюднені, за її допомогою здійснюється фіксування усіх без виключення подій та об`єктів, які перебувають у діапазоні камер, відомості з яких використовуються за необхідністю у різних сферах діяльності як органів влади, місцевого самоврядування, так і правоохоронних органів.

Окрім того, відомості із системи «Безпечне місто», отримані правоохоронцями у порядку ст. 93 КПК України не мають ознак здійснення негласних слідчих (розшукових) дій.

ВИСНОВОК: Встановлення камер відеоспостереження є правом щодо самозахисту свого цивільного права від порушень і протиправних посягань будь-яких осіб, що закріплене у статті 19 ЦК України, окрім цього встановлення камер відеоспостереження не заборонено законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського»

 

 

Теги: відеоспостереження, камери, місця загального користування, безпечне місто, нсрд, фіксування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Порядок надання платниками податків документів до податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування та документальне оформлення контролюючим органом (не)отримання документів в межах податкової перевірки

02 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/11267/24, адміністративне провадження № К/990/24213/25 (ЄДРСРУ № 130705372) досліджував питання щодо надання платниками податків документів до податкової перевірки.

Згідно з пунктом  85.2 статті 85 ПК України, платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

Пунктом    85.4 статті 85 ПК України    передбачено, що при проведенні перевірок посадові (службові) особи контролюючого органу мають право отримувати у платників податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об`єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності).

Відповідний запит на отримання копій документів повинен бути поданий посадовою (службовою) особою контролюючого органу не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати закінчення перевірки.

(!) За приписами пункту  85.6 статті 85 ПК України  у разі відмови платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати. Зазначений акт підписується посадовою (службовою) особою контролюючого органу та платником податків або його законним представником. У разі відмови платника податків або його законного представника від підписання зазначеного акта в ньому вчиняється відповідний запис.

Відповідно до пункту  85.7 статті 85 ПК України, отримання копій документів оформляється описом. Копія опису, складеного посадовими (службовими) особами контролюючого органу, вручається під підпис платнику податків або його законному представнику. Якщо платник податків або його законний представник відмовляється від засвідчення опису або від підпису про отримання копії опису, то посадові (службові) особи контролюючого органу, які отримують копії, роблять відмітку про відмову від підпису.

За приписами пунктів  44.1,  44.2,  44.3,  44.6 статті 44 ПК України  для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Для обрахунку об`єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку та фінансової звітності щодо доходів, витрат та фінансового результату до оподаткування.

Платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених пунктом 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом визначених законодавством термінів.

У разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в пункті  86.7 статті 86  цього  Кодексу  платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

Порядок надання платниками податків документів до податкової перевірки регламентовано  статтею 85 ПК України.

Згідно з пунктами 85.2, 85.4, 85.6, 85.7 означеної статті платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

З аналізу наведених положень  ПК України  підсумовується, що, дійсно, надання платником податків фінансово-господарських документів під час проведення перевірки є необхідною умовою підтвердження правомірності задекларованих платником показників податкового обліку. У разі ненадання платником податків документів для проведення перевірки, у контролюючого органу є законні підстави провести перевірку з використанням наявної у нього податкової інформації щодо задекларованих позивачем сум податкових зобов`язань та визнати ці суми непідтвердженими документально.

Обов`язок платника податків зберігати документи й надавати їх під час перевірки контролюючому органу узгоджується з компетенцією контролюючого органу здійснювати перевірку на підставі документів. Ненадання платником податків документів на підтвердження задекларованих показників податкового обліку прирівнюється нормами пункту  44.6 статті 44 ПК України  до їх відсутності. Винятком є випадки виїмки документів або іншого їх вилучення правоохоронними органами та іншими компетентними органами.

Положення пункту  44.6 статті 44 ПК України  вимагає наявності документів на час складення податкової звітності, встановлює правило щодо надання платником податків документів для перевірки, а також юридичний наслідок недотримання цього правила як виключення факту наявності документів на час складення податкової звітності. Вона є складовою механізму правового регулювання податкового обліку і не входить в будь-яку конкуренцію з процесуальними нормами, якими встановлені правила доказування в адміністративному судочинстві.

В той же час, невикористання контролюючим органом наданих платником податків документів під час проведення документальної перевірки може свідчити про порушення встановлених Податковим кодексом України правил проведення такої перевірки і може породжувати сумніви у об`єктивності та обґрунтованості результатів такої перевірки.

Крім того, 25 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/4208/22, адміністративне провадження № К/990/25733/23 (ЄДРСРУ № 114466492) вказав, що приписами п.86.7 ст.86 Податкового кодексу України унормовано, що у разі незгоди платника податків або його представників з висновками перевірки чи фактами і даними, викладеними в акті (довідці) перевірки, вони мають право подати свої заперечення та додаткові документи і пояснення, зокрема, але не виключно, документи, що підтверджують відсутність вини, наявність пом`якшуючих обставин або обставин, що звільняють від фінансової відповідальності відповідно до цього Кодексу, до контролюючого органу, який проводив перевірку платника податків, протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта (довідки). Такі заперечення, додаткові документи і пояснення є невід`ємною частиною матеріалів перевірки.

Системний аналіз наведених вище правових норм свідчить про те, що законодавцем передбачено право платника податків надати контролюючому органу документи, які були відсутні під час перевірки.

Вищевикладена правова позиція в повній мірі відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 08.08.2019 року у справі №802/1069/13-а, від 04.03.2020 року у справі №0440/5658/18 та від 01.04.2020 року у справі №640/637/19.

Окрім цього, право надавати заперечення щодо висновків податкового органу та долучати до матеріалів справи докази на підтвердження таких заперечень надається платнику як на усіх стадіях податкового контролю, так і на стадіях судового процесу із поданням учасником процесу нових доказів, що у протилежному випадку є обмеженням судом предмету дослідження та призведе до неповноти дослідження й порушення справедливого судового розгляду (постанови Верховного Суду від 12.11.2018 у справі №806/434/16, від 24.01.2019 у справі №820/12113/15 та від 12.02.2019 у справі №820/6512/16).

ВИСНОВОК: Неналежне використання та не оформлення наданих платником податків документів під час податкової перевірки призводить до неправомірності прийнятих рішень контролюючого органу.

 

 

 

Матеріал по темі: «Подання платником податків первинних документів після закінчення перевірки»

 

 

 

Теги: податкова перевірка, фактична, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Перепланування допоміжних приміщень у багатоквартирних будинках

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках

03 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/9572/21, провадження № 61-16661св24  (ЄДРСРУ № 130710661) досліджував питання щодо переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках.

За змістом частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

На підставі частини другої статті 382 ЦК України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» наведено визначення термінів за яким об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна; співвласники багатоквартирного будинку (далі - співвласники) - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.

Також у цій статті наведено визначення таких термінів: житловий комплекс - єдиний комплекс нерухомого майна, що утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній жилим багатоквартирним будинком або його частиною разом із спорудами та інженерними мережами, які утворюють цілісний майновий комплекс; загальне майно - частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об`єднання (кладові, гаражі, в тому числі підземні, майстерні тощо); конструктивні елементи багатоквартирного будинку - частини споруди, які забезпечують її цілісність та необхідні технічні умови функціонування (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші, конструкції даху, покрівля, в`їзна група тощо); нежиле приміщення - приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» передбачено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Співвласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників. Реалізація співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників (пункт 1 частини першої та частина друга статті 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

Відповідно до частини другої статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі  № 461/9578/15-ц викладено висновок, що будь-які переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках можуть проводитися тільки за згодою співвласників і за умови, що такі зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку. Отже, щоб не порушувався принцип спільності здійснення права спільної сумісної власності, будь-яка дія стосовно переобладнання чи реконструкції допоміжних приміщень вимагає погодження всіх співвласників.

Для проведення власником приватного житлового фонду переобладнання і перепланування житлових приміщень, зокрема тих, які передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, необхідний дозвіл власника будинку (квартири). На підставі дозволу співвласників на проведення переобладнання і перепланування житлових приміщень власник звертається до виконавчого комітету місцевої ради.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що за змістом принципу спільності здійснення права спільної сумісної власності на спільне майно у багатоквартирному будинку будь-які перепланування, переобладнання, реконструкції житлових і нежитлових приміщень у ньому з використанням спільного майна, зокрема несучих, огороджувальних і несуче-огороджувальних конструкцій будинку, можна проводити тільки за згодою всіх співвласників і за умови, що зазначені зміни не порушуватимуть права власників цих приміщень (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (пункти 74-76), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 березня 2024 року у справі № 757/5846/23-ц). 

ВИСНОВОК: Будь-які переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках можуть проводитися тільки за згодою співвласників і за умови, що такі зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку.

 

 

 

Матеріал по темі: «Реконструкція квартири з виходом за межі її об`єму без згоди інших співвласників цього будинку»

 

 

 

Теги: перебудування, добудування, реконструкція предмету іпотеки, припинення іпотеки, знищення об’єкту іпотеки, ипотека, застава, забезпечення зобов’язань, кредитний договір, іпотека, визнання право власності, реєстрація, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Позови податкової про визнання правочинів недійсними

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність справ при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання правочинів недійсними

30 вересня 2025 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/32262/24, адміністративне провадження № К/990/558/25  (ЄДРСРУ № 130629552) досліджував питання щодо підсудності справ при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 228 ЦК України.

Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 Податкового кодексу України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, є суб`єктом владних повноважень у значенні Кодексу адміністративного судочинства України.

Статтею 20 Податкового кодексу України визначено права контролюючих органів, зокрема підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 вказаного Кодексу визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

При зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 Цивільного кодексу України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

Предмет (об`єкт) такого спору має публічно-владний управлінський характер і пов`язаний із застосуванням, тлумаченням публічно-правових норм. Фактично контролюючий орган реалізує повноваження на втручання у приватноправові відносини шляхом звернення з позовом про визнання недійсним договору, що суперечить інтересам держави та суспільства, і застосування встановлених законом правових наслідків недійсності такого договору в межах публічно-правових відносин щодо адміністрування сплати податків, зборів, платежів у єдності матеріального та процесуального вимірів. Сфера виникнення спору має загальнозначущий та загальносуспільний характер, зумовлена реалізацією публічного інтересу, тому що податковий орган як суб`єкт з особливим правовим статусом втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування з метою забезпечення національної економічної безпеки шляхом реалізації функції мобілізації фінансових ресурсів. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання збитків державі.

Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За правилами частини п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 215 Цивільного кодексу України визначає підстави для визнання правочину недійсним, частиною третьою якої передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За змістом частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже, справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08.05.2025 у справі № 420/12471/22.

Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами Податкового кодексу України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

ВИСНОВОК: Справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду саме адміністративними судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

 

 

 

Матеріал по темі: «Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним»

 

 

Теги: ступінь деталізації, господарські операції, наявність кримінального провадження, податкова перевірка, налоговая, акт проверки, контрагент, уголовное дело, допит свідка, протокол допроса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов