Небажання або ухилення від нотаріального посвідчення договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину дійсним в судовому порядку з підстав ухилення та/або небажання від нотаріального посвідчення договору

03 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/5389/24 (ЄДРСРУ № 129961572) досліджував питання щодо наслідків небажання або ухилення від нотаріального посвідчення договору та визнання останнього дійсним в судовому порядку.

Згідно з частиною першою статті 220 ЦК у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

В той же час, нормами матеріального законодавства передбачена можливість визнавати у судовому порядку нікчемні договори дійсними, зокрема на підставі частини другої статті 220 ЦК.

За правилами частини другої статті 220 ЦК у випадку, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Наведена частина друга статті 220 ЦК застосовується до правовідносин у разі, коли сторони вчинили правочин у встановленій законом письмовій формі, зміст якого відповідав волі сторін, які дійшовши згоди щодо усіх істотних умов договору, виконали такий договір повністю чи частково, і лише не було дотримано вимоги про нотаріальне посвідчення такого договору через ухилення однієї сторони договору.

Отже, законодавство України передбачає можливість визнавати у судовому порядку дійсним договір, який підлягав нотаріальному посвідченню, але одна зі сторін ухилилася від цього (за певних умов). До того ж, наявна послідовна судова практика Верховного Суду щодо викладеного питання.

Так, у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017, провадження №6-1288цс17, у постановах Верховного Суду від 25.06.2018 у справі № 922/2981/16, від 18.08.2021 у справі № 904/5868/18 (904/1983/20), викладено правовий висновок про те, що однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК та визнання правочину дійсним в судовому порядку є 1) встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та 2) втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК.

Подібні висновки містяться і в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 у справі №665/2266/16-ц, від 30.10.2019 у справі №140/2001/17, від 22.02.2021 у справі №545/440/18, від 21.04.2023 у справі №469/159/13-ц, від 09.12.2024 у справі №188/1196/19 та інших постановах Верховного Суду.

У постанові від 22.10.2019 у справі №909/68/18 Верховний Суд зазначив про те, що при вирішенні спорів, пов`язаних з визнанням правочинів, які підлягали нотаріальному посвідченню, дійсними (зокрема в порядку статті 220 ЦК), суду необхідно з`ясувати:

- чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню;

- з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення;

- чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений.

Також саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК, про що також виснував у згаданих вище постановах Верховний Суд.

(!!!) Небажання сторони нотаріально посвідчувати договір через відсутність реагування на листи з проханням організувати відповідну процедуру (бездіяльність), не  є тотожним конкретним діям по ухиленню від нотаріального посвідчення останнього.

Отже, при розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України.

При вирішенні такого спору суд повинен враховувати, що підставою для визнання дійсним не посвідченого нотаріально правочину є не лише безповоротне ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину, а сукупність такого ухилення з втратою можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Подібні правові висновки висловлені Верховним Судом у Постановах від 03 лютого 2022 року у справі № 369/7225/19-ц, від 30 жовтня 2024 року у справі № 178/1894/22.

ВИСНОВОК: Умовами застосування частини другої статті 220 ЦК та визнання правочину дійсним в судовому порядку є 1) встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та 2) втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

 

 

Матеріал по темі: «Недотримання сторонами письмової форми правочину та обов`язкового нотаріального посвідчення»
 

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

Набуття право власності на службову квартиру за набувальною давністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова НЕможливість набуття право власності на службову квартиру за набувальною давністю

16 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 643/13004/23, провадження № 61-13512св24 (ЄДРСРУ № 128993211) досліджував питання щодо набуття право власності на службову квартиру за набувальною давністю.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішеннямсуду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

(!) Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

ВАЖЛИВО: Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження  № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі  № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

ВИСНОВОК:  Набуття права власності за набувальною давністю неможливе щодо службової квартири, наданої в користування працівнику та членам його родини.

 

 

Матеріал по темі: «Добросовісності заволодіння майном для набуття права власності за набувальною давністю»

 

 

Теги: набувальна давність, виникнення права власності, добросовісність володіння, попередній власник, судове рішення, тривалість володіння, володілець, правонаступник, судова практика, Адвокат Морозов

Відмова від отримання письмового повідомлення про підозру

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідків відмови засудженого від отримання письмового повідомлення про підозру

05 серпня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 711/171/24, провадження № 51-1367км25 (ЄДРСРУ № 129461749) наслідків відмови засудженого від отримання письмового повідомлення про підозру.

Відповідно до ч. 1 ст. 278 КПК письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.

Тобто вказана норма передбачає можливість не лише письмового вручення повідомлення про підозру, але й відсилає до норми, за якою повідомлення про підозру буде вважатися врученим із застосуванням інших способів, визначених для вручення повідомлень у кримінальному провадженні.

За правилами ч. 1, ч. 3 ст. 111 КПК повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, за допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідомляє певного учасника кримінального провадження, зокрема про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію; повідомлення у кримінальному провадженні здійснюється у випадках, передбачених цим Кодексом, у порядку, передбаченому главою 11 цього Кодексу, за винятком положень щодо змісту повідомлення та наслідків неприбуття особи.

У свою чергу, положення ч. 1 ст. 136 глави 11 КПК регламентують можливість здійснення відеозапису вчинення певної процесуальної дії, як факту ознайомлення особи зі змістом прийнятого процесуального рішення, про яке йдеться у ч. 1 ст. 111 КПК.

Верховний Суд звертає увагу, що положення кримінального процесуального закону, які регламентують процедуру повідомлення учасника провадження про здійснену процесуальну дію або про прийняте процесуальне рішення, в тому числі й вручення письмового повідомлення про підозру, спрямоване на те, щоб адресат такого повідомлення був поінформований про факт прийнятого рішення або вчинення процесуальної дії. Тобто основною метою передбаченого законом алгоритму здійснення такого повідомлення є доведення до відома адресата певної інформації, яка має процесуальне значення у провадженні. Законодавець також передбачив певні запобіжники, які дозволяють з одного боку зафіксувати небажання особи, яка є адресатом повідомлення, його отримати, а з іншого - є способом фіксації факту повідомлення. Таким способом повідомлення є відеозапис вчинення певної процесуальної дії.

ВИСНОВОК: У тому випадку, коли особа відмовляється від вручення їй письмового повідомлення про підозру, сторона обвинувачення може здійснити відеозапис такого вручення, і такий відеозапис проведеної процесуальної дії є достатнім засобом фіксації належного повідомлення адресата.

Відсутність захисника під час повідомлення про підозру не впливає на законність цієї процесуальної дії. Судом вже сформована правова позиція, відповідно до якої КПК не містить жодних застережень про необхідність залучення захисника при повідомленні особу про підозру.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення особи за відсутністю паспорту»

 

 

 

Теги: підозра, кпк, слідчий, вручення підозри, відеозапис, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Верховний суд щодо відшкодування витрат на правову допомогу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду щодо відшкодування витрат на правову допомогу

08 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/5565/23, провадження № 61-6887св25 (ЄДРСРУ № 130025737) досліджував питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Частинами першою та другою статті 15 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до змісту частини першої - четвертої статті 134 ЦПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

(!) У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Водночас, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 13 грудня 2023 року в справі № 907/850/22 вказано, що: «5.23. Верховний Суд, вирішуючи питання про судові витрати та своєчасність подання доказів понесених додаткових витрат на професійну правничу допомогу, зробив такі висновки щодо застосування норм процесуального права, зокрема:

- право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони, виходячи з положень статей 124, 129 Господарського процесуального кодексу України, кореспондується з її обов`язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв`язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду (постанова Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 910/16803/19);

- процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів (постанови Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі №921/221/21 та від 31 травня 2022 року у справі № 917/304/21);

- заяву щодо вирішення питання про стягнення витрат необхідно залишити без розгляду, якщо докази були надані поза межами строку, без клопотання про поновлення цього строку та обґрунтування поважності причин його пропуску (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц);

- потрібно розрізняти наслідки своєчасного неподання заяви про відшкодування судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, та доказів на підтвердження їх розміру, та загальні правила розподілу судових витрат за результатами розгляду справи. Неподання чи незаявлення стороною до закінчення судових дебатів у справі про необхідність розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, крім судового збору, є підставою для відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо таких судових витрат. Неподання стороною доказів у підтвердження розміру витрат, пов`язаних із розглядом справи, до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву, має своїм процесуальним наслідком залишення такої заяви без розгляду (постанова Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 161/5317/18)».

У постанові Верховного Суду від 07 лютого 2024 року в справі № 910/216/23, зазначено, що: «18. Водночас частиною першою статті 221 ГПК України передбачено якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

19. Така норма кореспондується з частиною восьмою статті 129 ГПК України, якою визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

21. У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що позивач або його представник не подали докази, що підтверджують розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції до ухвалення апеляційним судом судового рішення, або заяву про те, що докази розміру судових витрат будуть надані після ухвалення судового рішення протягом п`яти днів. Наведене скаржник не спростовує.

22. Доводи скаржника, що він зазначив орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу в апеляційних скаргах та відзивах на апеляційні скарги відповідача, що, на його думку, є підставою для відшкодування понесених витрат,

є необґрунтованими, адже це була заява про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач очікував понести (поніс) у зв`язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції (частина перша статті 124 ГПК України).

23. Водночас заяви, яка стосується витрат на професійну правничу допомогу, яка б змістовно висловлювала намір позивача отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат, апеляційні скарги та відзиви на апеляційні скарги відповідача не містять.

24. Аргументи скаржника, що в матеріалах справи були докази, які підтверджують понесення судових витрат, визнаються необґрунтованими, оскільки, як вказує сам позивач, додаткові угоди, в яких було узгоджено фіксований розмір витрат на правничу допомогу понесених у суді апеляційної інстанції, було надано заявником після ухвалення постанови у справі. Тобто на момент ухвалення постанови у суду були відсутні докази на підтвердження факту понесення позивачем витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції і сторона не заявила до судових дебатів про намір надати відповідні докази після ухвалення рішення.

25. Незаявлення до ухвалення судового рішення про необхідність розподілу витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції та про подання відповідних доказів протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду є підставою для відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо таких судових витрат, а не для залишення її без розгляду».

У постанові Верховного Суду від 23 квітня 2025 року в справі № 542/937/23 (провадження № 61-2239св25) зазначено, що «апеляційний суд не врахував, що потрібно розрізняти наслідки своєчасного неподання заяви про відшкодування судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, та доказів на підтвердження їх розміру, та загальні правила розподілу судових витрат за результатами розгляду справи. Неподання чи незаявлення стороною до закінчення судових дебатів у справі про необхідність розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, крім судового збору, є підставою для відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо таких судових витрат. Неподання стороною доказів у підтвердження розміру витрат, пов`язаних із розглядом справи, до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву, має своїм процесуальним наслідком залишення такої заяви без розгляду».

Згідно із частинами першою та другою статті 182 ЦПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань.

Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі.

Відтак, саме на заінтересовану особу покладається обов`язок із вчинення дій, спрямованих на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Верховний Суд у постанові від 09 квітня 2025 року у справі № 756/11137/21 (провадження № 61-4453св24) зауважив, що якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин неподання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі. За відсутності обґрунтування поважних причин строку подання таких доказів до закінчення судових дебатів у справі чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.

Таким чином, з урахуванням того, що у справі, яка переглядається Верховним Судом, представник позивача, звертаючись до апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення, додав до неї докази на підтвердження судових витрат, які, своєю чергою, існували на момент розгляду справи апеляційним судом, проте не навів обґрунтування неможливості подання цих доказів під час апеляційного розгляду - у відзиві на апеляційну скаргу або до ухвалення рішення у справі, - апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення відповідної заяви.

Аналогічні висновки щодо застосування приписів статті 246 ЦПК України викладені у змісті пункту 167 постанови Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 757/38861/20 (провадження № 61-9296св24) та пункту 103 постанови Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 361/8962/19 (провадження № 61-5732св24).

ВИСНОВОК: Право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони кореспондується з її обов`язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв`язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення судових витрат на стадії судового контролю за виконанням судових рішень»

 

 

#витрати_на_правову_допомогу, #адвокат, #судовий_збір, #Адвокат Морозов,

Визначення відповідача у справах про звільнення майна з-під арешту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення належного відповідача у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту у виконавчих провадженнях

02 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/16996/22, провадження № 61-2215св25 (ЄДРСРУ № 129931773) досліджував питання щодо визначення належного відповідача у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту у виконавчих провадженнях.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У частині першій статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.

Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 11-680апп19) та у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі № 554/5912/19-ц (провадження № 61-12594св21), від 08 грудня 2022 року у справі № 331/1383/20 (провадження № 61-7109св22), від 6 травня 2024 року у справі № 725/3352/23 (провадження № 61-292св24).

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження» (абзац 1 пункту 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна»).

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).

Отже, законом передбачений чіткий спосіб судового захисту порушеного права власника майна, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту з конкретним визначення відповідача у справі.

Суд керується роз`ясненнями, викладеними Верховним Судом при розгляді аналогічних справ.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2022 року у справі № 711/3591/21 (провадження № 61-945св22) зазначено, що: «У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явив позовні вимоги до Центрального ВДВС, який не є ні боржником, ні особою, в інтересах якої накладено арешт на спірне нерухоме майно. При цьому ні боржник, ні стягувач, в інтересах якого був накладений арешт на квартиру, як відповідачі не залучені. Клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача позивач не заявляв».

У постанові Верховного Суду від 29.06.2023 року у справі № 208/9810/21 вказано, що «предметом спору є вимога ОСОБА_1 , яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, про його звільнення з-під арешту, накладеного державним виконавцем під час здійснення виконавчих дій щодо стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_5 на користь ОСОБА_20 , при цьому позов пред`явлено лише до державного виконавця. Таким чином обґрунтованим слід визнати висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку з пред`явленням їх до неналежного відповідача».

ВИСНОВОК: Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.

  

 

 

Матеріал по темі: «Захист прав боржника якщо електроні торги не відбулись, а майно передане стягувачу»

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов