Докази укладання договору банківського вкладу (депозит)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Достатності та належність доказів на підтвердження укладання договору банківського вкладу (депозит)

22 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/110/21, провадження № 61-12028 св 22 (ЄДРСРУ № 109747561) досліджував питання щодо достатності доказів на підтвердження укладання договору банківського вкладу (депозит).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК України), якщо інше не встановлено главою 71 ЦК України або не випливає із суті договору банківського вкладу (частина третя статті 1058 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується:

• договором банківського рахунку;
• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката;
• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами  у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (пункт 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516).

Ощадна книжка - документ, що підтверджує укладення договору банківського вкладу з фізичною особою та внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом. В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки в банк (ст. 1064 ЦК України).

Ощадний (депозитний) сертифікат - цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного в банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав (ст. 1065 ЦК України).

За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Отже, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Виходячи з положень статті 1059 ЦК України, пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 29 січня 2014 року в справі № 6-149 цс 13 та від 29 жовтня 2014 року № 6-118 цс 14, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-997 цс 16, а також  у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16 (провадження № 14-64 цс 19).

При цьому саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій. Недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, провадження № 14-90цс19, від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, провадження № 14-703цс19, та від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21), не знайшовши підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, наголосила, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх.

ВИСНОВОК: Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 лютого 2018 року у справі № 727/6902/15-ц (провадження № 61-677св18), від 24 жовтня 2018 року у справі № 752/3746/15-ц (провадження  № 61-21029св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 727/6902/15-ц (провадження № 61-40082св18), 03 жовтня 2019 року у справі № 127/11222/16,  від 14 листопада 2019 року у справі № 752/3746/15-ц (провадження № 61-6196св19), від 03 червня 2020 року  у справі № 752/7208/15-ц (провадження № 61-14740св19),  від 19 лютого 2020 року у справі № 201/15704/15.

 

Матеріал по темі: «Письмова форма договору банківського вкладу (депозиту)»

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Відмова нотаріуса, якщо продавця внесено до Єдиного реєстру боржників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова нотаріуса від вчинення нотаріальної дії щодо відчуження майна, якщо продавця внесено до Єдиного реєстру боржників

16 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/22958/19-ц, провадження № 61-12026св20 (ЄДРСРУ № 97903461) досліджував питання щодо відмови нотаріусом від вчинення нотаріальної дії щодо відчуження майна, якщо продавця внесено до Єдиного реєстру боржників.

Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (статті 50 Закону України «Про нотаріат»).

Тлумачення статті 50 Закону України «Про нотаріат» свідчить, що слід розмежовувати оскарження: 1) нотаріальної дії, 2) відмови у вчиненні нотаріальної дії; 3) нотаріального акта.

Згідно частини першої статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" Єдиний реєстр боржників - це систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов`язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна.

Відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або повернення виконавчого документа до суду на підставі статті 38 цього Закону чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів (частина сьома статті 9 Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до пункту 8-1 частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо, особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників.

Тлумачення пункту 8-1 частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат» (в редакції, яка діяла на час відмови у вчиненні нотаріальної дії) свідчить, що нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у всіх випадках, якщо особа, яка звернулась з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників. Законодавець не пов`язував відмову у вчиненні нотаріальної дії із тим, що видавався виконавчий лист на звернення стягнення на іпотеку і особа була іпотекодавцем, а не боржником за основним зобов`язанням. Тобто, цивілістичне розмежування статусу боржника та іпотекодавця не було покладено в основу для формулювання підстави для відмови у вчиненні нотаріальної дії, оскільки відмова у вчиненні нотаріальної дії залежить тільки від внесення особи до Єдиного реєстру боржників.

Встановивши, що на момент звернення з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного йому майна, позивач був внесений до Єдиного реєстру боржників, суди зробили правильний висновок, що нотаріус діяв в межах наданих законом повноважень та обґрунтовано відмовили в задоволенні позовної вимоги про визнання протиправною відмови у вчиненні нотаріальних дій, оскільки суд не може зобов`язати нотаріуса вчиняти дії щодо вирішення питань, які безпосередньо належать до його компетенції (аналогічні висновки, викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 161/9939/17, від 01.03.2021 у справі № 473/1878/19, від 16.06.2021 у справі № 757/22958/19-ц, від 01.09.2021 у справі № 185/9807/19).

Таким чином у разі, якщо особа, яка звернулася з метою відчуження майна, значиться в реєстрі боржником, нотаріус або реєстратор зобов’язаний відмовити в здійсненні будь-яких реєстраційних дій та повідомити органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю про майно, з питань відчуження якого звернувся боржник. А виконавець, в свою чергу, накладає арешт на таке майно.

ВИСНОВОК: Нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у всіх випадках звернення особи щодо вчинення такої дії, якщо вона внесена до Єдиного реєстру боржників, незалежно від того, чи є особа боржником за основним зобов’язанням чи майновим поручителем.

 

P.s. Перевірити інформацію про наявність боргів: Єдиний реєстр боржників

 

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна уразі повернення виконавчого документа стягувачу»

 

 

Теги: виконавче провадження, відмова нотаріуса, відчуження нерухомого майна, єдиний реєстр боржників, судове рішення, судове виконання, виконавець, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Гарантованість пенсій не нижче прожиткового мінімуму при примусовому стягненні боргу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Гарантованість пенсій, які є основним джерелом існування, не нижче прожиткового мінімуму при примусовому стягненні боргу виконавчою службою

22 березня 2023 року, на пленарному засіданні Другий сенат  Конституційного Суду України ухвалив Рішення у справі № 3-98/2022(227/22) щодо гарантованості пенсії, які є основним джерелом існування, не нижче прожиткового мінімуму при примусовому стягненні боргу виконавчою службою.

Виконавче провадження, що є завершальною стадією судового провадження і примусовим виконанням судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), урегульовано в Законі № 1404. Відповідно до Закону № 1404 до заходів примусового виконання рішень віднесено звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника (пункт 2 частини першої статті 10). Звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, відрахування з них здійснюють відповідно до статей 68, 69, 70 Закону № 1404.

Конституційний Суд вказав, що позитивний обов’язок держави забезпечувати безумовний захист людської гідності та мінімальний соціальний захист людини, визначений приписами частини третьої статті 46 Конституції України. Зокрема, йдеться про внормування призначення та систематичну виплату протягом певних періодів, визначених законом, пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, у розмірі, не нижчому від прожиткового мінімуму, установленого законом для відповідної категорії осіб. Це означає, що внаслідок такого внормування розмір виплачених особам пенсій, інших соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, за жодних умов не може бути нижчим від гарантованого державою прожиткового мінімуму, навіть якщо із цих виплат здійснено обґрунтовані державою відрахування для досягнення правомірної (легітимної) мети.

Законодавець, забезпечуючи реалізацію конституційного права на судовий захист та публічний порядок у сфері судочинства (це стосується і виконання судових рішень), може визначати обмеження щодо реалізації інших прав і свобод людини, зокрема її прав у сфері соціального захисту, однак він зобов’язаний унормувати ці питання, вживаючи домірних заходів для досягнення справедливого балансу між захистом публічних інтересів і конституційних прав людини на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, не порушуючи сутності цих прав.

Із аналізу приписів частини третьої статті 68, частини першої статті 69, частини першої статті 70 Закону № 1404 убачається, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи-підприємці здійснюють відрахування із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника із суми, яка залишається після утримання податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, незалежно від розміру цих доходів, до їх виплати боржнику. Тобто відрахування може бути здійснене з усіх видів пенсій без урахування її розміру і фактично виплаченої суми пенсії після таких відрахувань.

Конституційний Суд звернув увагу, що оспорювані приписи Закону № 1404, Закону № 1058, якими для звернення стягнення у виконавчому провадженні установлено максимально допустимі розміри відрахувань у відсотковому відношенні з пенсій боржника, що їх визначено у мінімальному розмірі – розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, унеможливлюють виплату пенсії, що є основним джерелом існування, у розмірі, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом. У такий спосіб людину може бути позбавлено навіть мінімальних соціальних вигод та захисту від бідності через примусове виконання рішення.

Суд дійшов висновку, що оспорювані приписи Закону № 1404, Закону № 1058 є невиконанням державою свого позитивного обов’язку забезпечити мінімальний соціальний захист людини відповідно до приписів частини третьої статті 46 Конституції України, що заперечує людську гідність як абсолютну цінність, нівелює сутність конституційних прав на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, а отже, не відповідають приписам статей 1, 3, 8, 21, 28, 46, 48 Конституції України.

 

Матеріал по темі: «Заборона звернення стягнення та накладення арешту на кошти та рахунки боржника»

 

 

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення речових доказів долучених до кримінального провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору про повернення речових доказів, долучених до матеріалів кримінального провадження

23 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/5639/22-е, провадження № 61-10840св22 (ЄДРСРУ № 109747629) досліджував питання щодо витребування транспортного засобу визнаного речовим доказом у кримінальному провадженні та його повернення власнику.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 751/1921/17 (провадження № 14-383цс18) про витребування транспортного засобу та його повернення власнику зазначено, що спір у сторін виник з приводу повернення автомобіля позивача, визнаного речовим доказом у кримінальному провадженні. Згідно з частиною першою статті 100 КПК України речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 цього Кодексу. Питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу (частина дев`ята статті 100 КПК України). Отже, повернення речових доказів, долучених до матеріалів кримінального провадження, здійснюється у порядку, встановленому КПК України.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що КПК України передбачає вирішення за правилами цивільного судочинства спорів про належність речей (грошей, цінностей та іншого майна, зазначених у пункті 1 частини дев`ятої статті 100 КПК України), що підлягають поверненню власнику (законному володільцю), який був встановлений після застосування спеціальної конфіскації та не знав і не міг знати про незаконне використання такого майна (частини десята та одинадцята статті 100 КПК України). З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі, адже питання щодо повернення речових доказів, вилучених у ході кримінального провадження, має вирішуватися у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом. Суди зробили правильні висновки про неможливість розгляду позовних вимог про повернення автомобіля, визнаного речовим доказом у кримінальному провадженні, з порушенням вимог КПК України, тобто всупереч встановленому для цього процесуальному порядку.

Близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17 (провадження № 14-119цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц (провадження № 14-115цс18).

Також подібні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 399/142/16-ц (провадження № 14-508цс18) про витребування майна, вилученого як речові докази в межах кримінального провадження, у якій зазначено, що згідно з частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Отже, питання про повернення речових доказів, долучених до матеріалів кримінального провадження, вирішується у порядку, встановленому КПК України. Також Велика Палата Верховного Суду врахувала, що у вироку суд постановив повернути позивачеві речові докази, що знаходяться у камері зберігання речових доказів. Тож питання щодо повернення речових доказів у межах кримінального провадження вже було вирішене відповідно до частини дев`ятої статті 100 КПК України, а тому не може бути вирішене ще раз за правилами кримінального судочинства. Заявлена у цій справі вимога позивача про зобов`язання відповідача повернути вилучені в межах кримінального провадження речові докази фактично спрямована на зобов`язання у судовому порядку виконати вирок у відповідній частині. Вирішення питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, регламентоване, зокрема, розділом VIII КПК України. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо питання повернення речових доказів вирішене судом відповідно до КПК України, то заявлена за правилами цивільного судочинства вимога про зобов`язання повернути ті самі речові докази є вимогою про виконання вироку у відповідній частині. Така вимога не може бути самостійним предметом розгляду у суді, оскільки відповідний спосіб захисту права власності не передбачений нормами чинного законодавства та не сприяє ефективному відновленню порушеного права. У разі пред`явлення за правилами цивільного, господарського чи адміністративного судочинства вимоги про повернення речових доказів, доля яких була вирішена судом відповідно до КПК України, суди повинні відмовляти у відкритті провадження у справі, а якщо воно було відкрите, - постановляти ухвалу про його закриття.

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголошує на тому, що повернення речового доказу вирішується за правилами КПК України, тому звернення до суду із позовом у порядку цивільного судочинства про повернення автомобіля не є правомірним (тобто способом, передбаченим законом) та ефективним способом захисту.

 

Матеріал по темі: «Скасування арешту з майна накладеного в межах кримінального провадження»

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Форма договору найму (оренди) транспортного засобу між ФОП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність укладення договору найму (оренди) транспортного засобу між фізичними особами-підприємцями лише в письмовій формі без нотаріального посвідчення

22 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 125/1216/20, провадження № 61-4728св22 (ЄДРСРУ № 109712040#) досліджував питання щодо форми договору найму (оренди) транспортного засобу між ФОП.

Верховний суд вважає, що оскільки договір оренди автомобіля, укладений між фізичними особами-підприємцями, не був нотаріально посвідчений, то він є нікчемний та такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.

Водночас при вирішенні справи № 14/5025/1982/11 (провадження № 3-66гс12) Верховний Суд України у постанові від 18 грудня 2012 року зазначив, що договір оренди транспортного засобу, який укладено між фізичними особами-підприємцями, є правомочним і НЕ  потребує додаткового нотаріального посвідчення, оскільки ці суб`єкти здійснюють свою діяльність з метою одержання прибутку та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Тому положення частини другої статті 799 ЦК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки поняття фізичної особи-підприємця та юридичної особи у цих правовідносинах є однаковими.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року в справі № 910/22473/17.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погодилась з такими висновками з огляду на таке.

Цивільний кодекс є основним актом цивільного законодавства, що регулює «особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників». Водночас згідно з частиною другою статті 9 ЦК України «законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання». Стаття 51 ЦК України  закріплює: «До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин».

При цьому норми таких законів мають не суперечити нормам ЦК України і прийматися з дотриманням вимог частини другої статті 4 ЦК України: одночасно з прийняттям закону, яким інакше, ніж у цьому кодексі, регулюються цивільні відносини, мають вноситись і зміни до ЦК.

Відповідно до статті 759 ЦК України, яка є нормою, що регулює загальні положення про найм, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Частиною третьою статті 640 ЦК України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до частини першої статті 209 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Згідно із частиною першою статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається в письмовій формі.

(!!!) Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 799 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно з частиною другою статті 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Нікчемний договір не породжує тих прав і обов`язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1551цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-648цс16, у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 404/4702/18-ц (провадження № 61-8629св19).

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України).

Згідно з статтями 24, 25 ЦК України фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження. Згідно з  абз. 2 статті 30 ЦК України цивільна дієздатність фізичної особи визначається як «здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання».

У частинах першій та другій статті 50 ЦК України передбачено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом.

Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання.

Згідно із частинами першою та третьою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Тобто, підприємець - це статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Неоднозначне тлумачення частини другої статті 799 ЦК України зумовлює наявність суперечливих судових рішень, що безумовно впливає на її правозастосування.

Застосування тих чи інших цивільних конструкцій або положень як для юридичної особи, унеможливлюється щодо фізичної особи-підприємця, оскільки:

а) на відміну від юридичних осіб, фізичні особи-підприємці діють без установчих документів та обов`язкового формування статутного капіталу.  Фізична особа-підприємець є одночасно і власником бізнесу, і органом управління ним, а також може здійснювати підприємницьку діяльність без залучення найманої праці;

б) фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення (частина перша статті 52 ЦК України).

в) будучи підприємцем, особа не втрачає статус фізичної особи та/або громадянина України. Це підтверджується й тим, що ІПН ФОП завжди співпадає з ІПН фізичної особи;

г) на відміну від місцезнаходження юридичної особи (стаття 93 ЦК України), фізична особа, в тому числі фізична особа-підприємець, має місце проживання (статті 29 ЦК України), і за його допомогою відбувається індивідуалізація та зв`язок із фізичною особою за місцем проживання, визначається підсудність;

д) неможливість застосування стосовно фізичної особи-підприємця положень статті 609 ЦК України про припинення зобов`язань внаслідок  ліквідації юридичної особи викликане тим, що внаслідок припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця вона позбавляється тільки статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця. Утім, на відміну від юридичної особи, це не має наслідком припинення фізичної особи як суб`єкта права чи втрати його права і дієздатності. Як наслідок, позбавлення фізичної особи-підприємця не зумовлює припинення зобов`язань;

е) законодавець у тих випадках, коли це зумовлено тими або іншими причинами чи передумовами, визначає обов`язковість статусу суб`єкта підприємницької діяльності  або правові наслідки його наявності відповідними формулюваннями. Зокрема, «продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність» (частина перша статті 712 ЦК України), «наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність» (частина перша статті 787 ЦК України), «підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність» (частина перша статті 865 ЦК України), «фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності) (частина друга статті 1079 ЦК України).

У всіх інших випадках положення ЦК України поширюється на всіх юридичних або фізичних осіб, залежно від того, яке правило містить та чи інша норма. З огляду на це відсутні будь-які передумови для непоширення на фізичну особу- підприємця припису частини другої статті 799 ЦК України стосовно нотаріального посвідчення договору найму (оренди) транспортного засобу за участю фізичної особи.

(!!!) Виходячи з зазначеного, фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статус підприємця, не змінює свого статусу фізичної особи. Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що в правовідносинах між іншими суб`єктами така особа виступає вже не як фізична особа, а як особа, прирівняна у певних видах діяльності до юридичної особи. Тому укладання договору найму (оренди) транспортного засобу між фізичними особами-підприємцями відповідно до частини другої статті 799 ЦК України підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 799 ЦК України не містить виключень та вказівок про укладення договору найму (оренди) транспортного засобу між фізичними особами-підприємцями у простій письмовій формі.

ВИСНОВОК: Враховуючи наявність декількох протилежних висновків Верховного суду, за для забезпечення єдності судової практики, дана справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду...

... а поки можна опиратися на висновки Верховного суду, який не заперечую щодо укладання договору найму (оренди) транспортного засобу між ФОП в простій письмовій формі без нотаріального посвідчення.

 

Матеріал по темі: «Статус фізичної особи, яка зареєстрована в якості ФОП»

 

 

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, договір оренди транспотного засобу, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов

Електросамокат (моноколесо, сігвей) визнані джерелом підвищеної небезпеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання електросамоката (моноколеса, сігвея тощо) для переміщення особи як учасника дорожнього руху є джерелом підвищеної небезпеки

15 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/5920/22, провадження № 61-10553св22 (ЄДРСРУ № 109674942) досліджував питання щодо використання електросамоката (моноколеса, сегвея тощо) для переміщення особи як учасника дорожнього руху є джерелом підвищеної небезпеки.

Слід вказати, що на законодавчому рівні в Україні ще досі не визначений правовий статус електросамокатів і, відповідно осіб, які здійснюють керування ними (законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки окремих категорій учасників дорожнього руху (користувачів персонального легкого електротранспорту, велосипедистів та пішоходів)» з 2020 р. знаходиться у Верховній Раді) .

Законопроектом пропонувались зміни до Закону України «Про дорожній рух» в частині визнання учасниками дорожнього руху зокрема користувачів персонального легкого електротранспорту.

Враховуючи обов’язковість застосування рішень Верховного суду це питання практично вирішено.

Так, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб (частина перша статті 1187 ЦК України).

Перелік видів діяльності, що створює підвищену небезпеку, який наведений у частині першій статті 1187 ЦК України, не вичерпний (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21).

Тлумачення статті 1187 ЦК України свідчить, що:

джерелом підвищеної небезпеки слід вважати діяльність, що здійснюється з тим чи іншим залученням/використанням предметів матеріального світу та/або природних (фізичних) процесів, які за певних умов часу та місця в силу своїх якісних та кількісних характеристик об`єктивно створюють в процесі володіння ними (незалежно від факту їх експлуатації) підвищену порівняно із звичайними життєвими обставинами небезпеку завдання шкоди;

(!!!) використання електросамоката чи іншого подібного засобу (моноколеса, сігвея тощо) для переміщення особи як учасника дорожнього руху є джерелом підвищеної небезпеки в розумінні статті 1187 ЦК України, якщо в конкретному випадку такий засіб приводився в рух за допомогою встановленого на ньому електричного двигуна;

для кваліфікації діяльності, пов`язаної з таким використанням електричного самоката, характеристика електросамоката як механічного транспортного засобу з урахуванням потужності електродвигуна, встановленого на ньому, значення не має.

ВИСНОВОК: Використання електросамоката (моноколеса, сігвея тощо) для переміщення особи як учасника дорожнього руху є джерелом підвищеної небезпеки, але якщо в конкретному випадку такий засіб приводився в рух за допомогою встановленого на ньому електричного двигуна.

 

P.s. А якщо учасник дорожнього руху приводив електросамокат в рух за допомогою фізичної сили - відталкування від землі, що тоді?

 

Матеріал по темі: «Алгоритм дій водія при ДТП для отримання страхового відшкодування»

 

 

Теги: електросамокат, сігвей, моноколесо, джерело підвищеної небезпеки, транспортний засіб, учасник дорожнього руху, водій, відповідальність, дтп, шкода, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов