Чи є систематичний продаж об`єктів нерухомості підприємницькою діяльністю?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмежування порядку формування бази оподаткування доходів фізичної особи та фізичної особи-підприємця при систематичному продажі об’єктів нерухомості

25 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.004064, адміністративне провадження № К/9901/21002/20  (ЄДРСРУ № 108594190) досліджував питання щодо розмежування порядку формування бази оподаткування доходів як фізичної особи та як фізичної особи-підприємця (з моменту реєстрації).

Предмет спору: під час перевірки податковий орган встановив, що платник податків - фізична особа   здійснював систематичне будівництво та продаж об`єктів нерухомого майна (квартири та нежитлові приміщення) фізичним особам. Постало питання щодо розмежування порядку формування бази оподаткування доходів як фізичної особи та як фізичної особи-підприємця (з моменту реєстрації).

Оподаткування доходу фізичних осіб регламентовано нормами      розділу IV ПК, відповідно до підпункту 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 якого об`єктом оподаткування фізичної особи - резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.

Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду. (абзац другий пункту  164.1 статті 164 ПК).

Згідно з підпунктом    164.2.4 пункту 164.2 статті 164 ПК    до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються частина доходів від операцій з майном, розмір якої визначається згідно з положеннями    статей 172- 173 цього Кодексу.

Ставки податку встановлені статтею 167 ПК.

Відповідно до пункту 167.1 цієї статті ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2-167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв`язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.

Ставка податку становить 5 відсотків бази оподаткування у випадках, прямо визначених цим розділом (п.п.167.2 ст. 167 ПК України).

Такий випадок визначено статтею 172 ПК, якою встановлено оподаткування доходу від операцій з продажу (обміну) об`єктів нерухомого майна.

Абзацом першим  пункту 172.1 цієї статті встановлено, що дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) не частіше одного разу протягом звітного податкового року житлового будинку, квартири або їх частини, кімнати, садового (дачного) будинку (включаючи земельну ділянку, на якій розташовані такі об`єкти, а також господарсько-побутові споруди та будівлі, розташовані на такій земельній ділянці), а також земельної ділянки, що не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної статтею 121  Земельного кодексу України  залежно від її призначення, та за умови перебування такого майна у власності платника податку понад три роки, не оподатковується.

Дохід від відчуження господарсько-побутових споруд, що розташовані на одній ділянці з житловим або садовим (дачним) будинком та продаються разом з ним, для цілей оподаткування окремо не визначається.

Згідно з підпунктом 172.2 ст. 172 цієї статті -  дохід, отриманий платником податку від продажу протягом звітного податкового року більш як одного з об`єктів нерухомості, зазначених у пункті 172.1 цієї статті, або від продажу об`єкта нерухомості, не зазначеного в пункті 172.1 цієї статті, підлягає оподаткуванню за ставкою, визначеною  пунктом 167.2  статті 167 цього Кодексу.

У такому самому порядку оподатковується дохід від продажу (обміну) об`єкта незавершеного будівництва.

Статтею 177 ПК врегульовано оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування.

Так, доходи фізичних осіб-підприємців, отримані протягом календарного року від провадження господарської діяльності, оподатковуються за ставками, визначеними пунктом    167.1 статті 167    цього    Кодексу    (пункт    177.1 статті 177 ПК).

(!!!) Буквальне тлумачення заголовку статті 177, норми пункту 177.1 цієї статті свідчить, що встановлені цією нормою правила оподаткування, зокрема щодо ставки, застосовуються за одночасної наявності таких умов:

1) дохід отримано фізичною особою-підприємцем;

2) дохід отримано від провадження господарської діяльності.

За визначенням статті 42 Господарського кодексу України (ГК) підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Суб`єктами господарювання у розумінні статті 55 ГК, зокрема, є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Відповідно до положень статей 1, 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (далі Закон № 755-IV) фізична особа, яка має намір стати підприємцем, подає документи для державної реєстрації фізичної особи підприємцем відповідно до переліку, встановленого статтею 18 цього Закону.

Фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина дев`ята  статті 4    Закону № 755-IV).

Отже, фізичні особи можуть вважатись суб`єктами господарювання тільки за умови здійснення ними господарської діяльності і реєстрації їх як підприємців. Саме з моменту реєстрації підприємцем особа набуває відповідний правовий статус.

Аналогічна правова позиція сформульована Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 810/3116/18.

Тобто, якщо платник є фізичною особою (без ФОП), то й відсутні підстави для кваліфікації отриманого платником доходу, як доходу від здійснення господарської (підприємницької) діяльності і  застосування до отриманого доходу правил оподаткування, встановлених  статтею 177 ПК.

Між  тим, наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10 (провадження № 14-17цс18), від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц (провадження № 14-150цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17 (провадження № 12-43гс19).

Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08 січня 2019 року у справі № 916/218/18, від 08 вересня 2021 року у справі № 519/416/19 та від  12 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 642/5814/18, провадження № 61-17285св21 (ЄДРСРУ № 102561589)

Верховний суд вважає помилковими висновки судів відносно того, що оскільки договори купівлі-продажу нерухомого майна укладались як фізичною особою, то  незалежно від того, що останній зареєструвався фізичною особою-підприємцем, оподаткування доходів необхідно здійснювати у відповідності до вимог ст.ст. 167, 172 ПК України.

Колегія суддів зауважує, що жодним  нормативно-правовим актом не передбачено реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого або рухомого майна на фізичну особу-підприємця, а лише на фізичну особу. Одночасно, фізичній особі-підприємцю не заборонено здійснювати підприємницьку діяльність з використанням власного майна.

ВИСНОВОК: Верховний суд акцентує увагу, що контролюючий орган, нараховуючи платнику суми податкових зобов`язань, помилково виходив із того, що систематичний характер продажу об`єктів нерухомості є підприємницькою діяльністю, а тому неправомірно застосував до спірних правовідносин норми податкового законодавства, що регулюють оподаткування фізичних осіб-підприємців.

 

Матеріал по темі: ««Фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний податковий статус»

 

 

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов

 

Завершення будівництва багатоквартирних будинків у разі неспроможності забудовників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Завершення органом місцевого самоврядування будівництва багатоквартирних житлових будинків у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво

24 січня 2023 року Верховний Суд   у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/7138/19, адміністративне провадження № К/9901/26031/20  (ЄДРСРУ № 108567658) досліджував питання щодо організація органом місцевого самоврядування роботи, пов`язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків.

Статтею 31 Закону № 280/97-ВР закріплено повноваження виконавчих органів сільської, селищної, міської ради у галузі будівництва.

Так, згідно із положеннями статті 31 Закону № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні)   повноваження з організації роботи, пов`язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво.

(!!!) У свою чергу, здійснення державного контролю за дотриманням договірних зобов`язань забудовниками, діяльність яких пов`язана із залученням коштів фізичних осіб у будівництво багатоквартирних житлових будинків належить до делегованих повноважень   виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

У той же час, відповідно до положень статті 18 Закону № 280/97-ВР відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом.

З питань, віднесених до відання органів місцевого самоврядування, на їх вимогу підприємства, установи та організації, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, надають відповідну інформацію.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади можуть виступати з ініціативою щодо перевірок, організовувати їх проведення, а при здійсненні повноважень у сфері контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення проводити перевірки на підприємствах, в установах та організаціях, що не перебувають у комунальній власності, а також фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

ВАЖЛИВО: Аналізуючи наведене можна дійти висновку, що організація роботи, пов`язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво відноситься до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Так, в межах цієї адміністративної справи спірним аспектом є наявність/відсутність, зокрема, протиправної бездіяльності ОМС в частині забезпечення організації роботи, пов`язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво.

При вирішенні цього спору Верховний суд враховує, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в невчиненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними й реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Аналогічний правовий підхід застосовано в постановах Верховного Суду від   21.12.2018 у справі № 3813/4640/17, від 17.04.2019 у справі №342/158/17, від 18.02.2021 у справі №160/6885/19, від 16.11.2022 у справі №280/3841/21.

Разом з цим, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку про наявність повноважень у відповідачів в частині організації роботи, пов`язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво.

Про наявність таких повноважень Верховний Суд вже вказував у постанові №280/3841/21 від 16.11.2022.

Водночас, підпунктом 11 пункту «а» частини першої статті 31 Закону № 280/97-ВР не визначено обов`язку та повноважень, зокрема, виконавчого органу міської ради добудовувати об`єкти незавершеного будівництва за кошти місцевого бюджету, а передбачено його обов`язок вчиняти дії щодо організації роботи, пов`язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків, що споруджувалися із залученням коштів фізичних осіб, у разі неспроможності забудовників продовжувати таке будівництво.

Суд звертає увагу, що наведена норма права не конкретизує, які дії підпадають під визначення «організація роботи, пов`язаної із завершенням будівництва багатоквартирних житлових будинків».

(!!!) Водночас, станом на час вирішення спору по суті на законодавчому рівні не регламентований механізм реалізації органами місцевого самоврядування повноважень щодо організації роботи, пов`язаної із завершенням будівництва довгобудів.

Окрім того, Верховний суд зазначає, що на законодавчому рівні відсутній порядок реалізації органами місцевого самоврядування повноважень у сфері здійснення державного контролю за дотриманням договірних зобов`язань забудовниками, діяльність яких пов`язана із залученням коштів фізичних осіб у будівництво багатоквартирних житлових будинків.

Зважаючи на положення законодавства, практику ЄСПЛ, Верховний Суд зазначає, що в Україні як у правовій державі, де на конституційному рівні визнається і діє принцип верховенства права, не може бути неврегульованих правом суспільних відносин, а органи місцевого самоврядування повинні вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб здійснювати свої повноваження на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, мають працювати над досягненням конкретних, вимірюваних цілей, тобто ефективно.

В той же час, встановлені законом повноваження не повинні сприйматись абстрактно, мати суто формальний, декларативний характер, а суб`єкти владних повноважень не можуть відмовлятись від виконання тих чи інших юридично значимих і обов`язкових до виконання дій лише тому, що вони не підкріплені чітко зафіксованою у законодавстві правовою процедурою їх реалізації.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.07.2020 у справі №826/14682/16.

ВИСНОВОК: Для правильного застосування положень підпункту 11   пункту «а» частини першої статті 31 Закону №280/97-ВР в кожному конкретному випадку слід досліджувати обставини в розрізі характеру дій, які були вчинені органом місцевого самоврядування, з метою виконання наведених положень закону, враховуючи відсутність чіткого нормативно-правового порядку, який закріплює механізм, конкретні повноваження та порядок вчинення органом місцевого самоврядування відповідних дій.

 

Матеріал по темі: «Визначення відповідача у справі про визнання права власності на не зареєстровану будівлю»

 

Теги: недобуд, недострой, завершення будівництва, введення в експлуатацію, багатоповерхова будівля, права інвесторів, забудовник, банкрутство, неплатоспроможність, кредит, нерухомість, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Строк на оскарження Указу Президента про застосування персональних санкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк на оскарження Указу Президента про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)

03 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 990/154/22, адміністративне провадження № П/990/154/22 (ЄДРСРУ № 108259936) досліджував питання щодо строку оскарження Указу Президента України про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але таке право не є абсолютним та обмежується на законодавчому рівні, зокрема строками звернення до суду.

Згідно з ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою про вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було фактично реалізоване право на позов.

Отже, початок перебігу строку звернення до суду за чинним процесуальним законом України починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому термін «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не прямий обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав.

Як вбачається зі змісту оспорюваного Указу Президента України він встановлює застосування обмежувальних заходів щодо визначеного ним кола осіб, не містить загальнообов`язкових правил поведінки і вичерпує свою дію після реалізації , тобто є актом індивідуальної дії. 

Подібні за змістом позиції, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/520/19 та від 14 квітня 2021 року у справі № 9901/215/19.

Законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року (справа № 9901/415/18), від 09 квітня 2019 року (справа № 9901/611/18) та від 10 грудня 2019 року (справа № 9901/351/19).

Отже, Указ Президента щодо застосування персональних санкцій може перевірятися як на предмет конституційності, так і законності (03 листопада 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/226/21, провадження № 11-254заі21 (ЄДРСРУ № 101211544).

За визначенням, наведеним у національному праві, індивідуальний акт, - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п.19 ч.1ст. 4 КАС України).

Враховуючи, що оскаржуваний Указ Президента є індивідуально-правовим актом, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений ст.122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

Подібна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22.

При цьому суд акцентує увагу, що законодавством не визначено обов`язку відповідача доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж опублікування їх в офіційних виданнях.

Щодо доводів на обґрунтування поважності причин поновлення строку звернення до суду про те, що оскаржуваний акт Президента України, встановлює триваючі та безстрокові обмеженні прав позивача (безстрокові санкції), а тому вимога про визнання протиправним та скасування оскаржуваного Указу Президента є способом захисту від триваючого порушення його прав, Суд зазначає.

Зі змісту оскаржуваного Указу Президента України вбачається, що обмежувальні заходи (санкції), запроваджені ним до позивача, діють з моменту набрання чинності оскаржуваним указом Президента України та діють безстроково.

Відповідно пункту 1 Указу Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п`ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. При цьому законодавством не визначено обов`язку відповідача доводити до відома осіб, до яких такі санкції застосовано, зміст указів в інший спосіб, аніж опублікування їх в офіційних виданнях.

Офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур`єр».

Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України».

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 9901/215/19 дійшла висновків про необхідність розмежування відносин, що виникають у зв`язку з прийняттям індивідуального адміністративного акта та наслідками його реалізації.

Набрання чинності Указу відбулося в момент його опублікування і саме із цієї дати набули чинності обмежувальні заходи, застосовані до позивача, тому починаючи саме із цього дня обсяг його прав був обмежений ( як вважає позивач).

(!!!) Водночас, відповідно до рішення Ради національної безпеки і оброни забезпечення реалізації самих обмежувальних заходів покладено на Кабінет Міністрів України разом зі Службою безпеки України та Національним банком України, правомірність рішень і дій яких змістом позовних вимог не охоплюється та судом у межах цієї справи не вирішується. 

Учинення конкретних дій органами державної влади чи іншими суб`єктами у сферах відносин, що охоплюються застосованими до позивача санкціями, є лише правовими наслідками прийняття оскаржуваного указу, які, відповідно до змісту останнього, триватимуть безстроково з часу його прийняття.

Отже, застосування певного обмежувального заходу з числа запроваджених у сфері господарських чи інших майнових/немайнових відносин свідчить про дію (реалізацію) індивідуального акта (указу Президента України), що слід відокремлювати від факту прийняття та оприлюднення (забезпечення можливості ознайомлення із первинним актом відповідного суб`єкта широкого кола осіб), що відбувається в часі раніше. Саме тому днем початку обчислення строку звернення до суду є момент обізнаності (забезпечення реальної можливості такої обізнаності) про прийняття оскаржуваного указу, що впровадив обмежувальні заходи, а не конкретні випадки застосування певного їх виду.

Тому доводи скаржника про те, що днем початку перебігу такого строку є  кожен день порушення ( обмеження) прав позивача, з огляду на триваючий характер такого порушення,  є помилковими.

Суд зауважує, що відсутні підстави вважати, що скаржник як іноземний резидент має чи повинен мати преференції у вигляді особливого ставлення у питаннях визначення моменту відліку строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень до адміністративного суду чи мати інші пільги порівняно з резидентами України.

Аналогічну позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 січня 2020 року у справі №9901/518/19.

Суд зазначає, що за змістом Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право позивача на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, теж не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що потребує регулювання з боку держави. Процесуальний закон чітко врегулював питання як строку звернення до суду, так і наслідків пропуску такого строку.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки таке право за своєю природою потребує регулювання з боку держави, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Встановлюючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, до його завдань не входить заміна оцінки національних органів влади будь-якою іншою оцінкою того, що може бути кращою стратегією у цій сфері. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Крім того, обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо немає розумної пропорційності між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (параграф 41 рішення від 18 грудня 2018 року у справі «Абрамова проти України»).

Таким чином, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду, чітко й однозначно передбачених національним процесуальним законом, не є порушенням права на доступ до суду.

Аналогічна правова позиція застосована 14 грудня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 9901/473/21, адміністративне провадження № П/9901/473/21 (ЄДРСРУ № 101899161).

За приписами ч.2 ст. 123 КАС України, якщо заяву не буде подано у зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

ВИСНОВОК: Отже, Указ Президента України про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) є індивідуально-правовим актом і положення частини третьої статті 264 КАС України щодо права особи на оскарження нормативно-правового акта протягом всього строку його дії до цих правовідносин не застосовуються.

 

Матеріал по темі: «Оскарження зацікавленими особами рішення Апеляційної палати ВАКС в Верховному суді»

 

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Поновлення строку на оскарження судових рішень в умовах воєнного стану в Україні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення процесуального строку на оскарження судових рішень у випадку його пропуску з причин пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні

23 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 496/4633/18, провадження № 61-11723св22 (ЄДРСРУ №  108526496), від 23 грудня 2022 року в рамках справи №  760/5369/19, провадження № 61-10771св22 (ЄДРСРУ № 108260180) досліджував питання щодо поновлення строку на оскарження судових рішень у випадку його пропуску з причин пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні.

24 лютого 2022 року Президент України своїм Указом «Про введення воєнного стану в Україні» ввів в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджений Указ Президента України від 07 листопада 2022 № 757/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агесії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Статтею 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» передбачено, що в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За приписами Рекомендацій, прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, судам рекомендовано по можливості відкладати розгляд справ (за винятком невідкладних судових розглядів), зважати на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань, та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв`язку з небезпекою для життя. Виважено підходити до питань, пов`язаних з поверненням різного роду процесуальних документів, залишення їх без руху, встановлення різного роду строків, по можливості продовжувати їх щонайменше до закінчення воєнного стану.

Питання поважності причин неотримання повного тексту судового рішення суду першої інстанції є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються відповідні обставини. Поважними причинами є лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, пов`язуються з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне вчинення певної процесуальної дії.

Верховний Суд вважає, що така обставина як введення воєнного стану в Україні та/або факт того, що місцезнаходження позивача згідно з повідомленою ним суду адресою є зоною активних бойових дій є очевидними та допускають можливість для суду на власний розсуд визнати поважними такі причини неотримання повного тексту судового рішення суду першої інстанції.

Разом з тим, питання поновлення строку на оскарження судових рішень у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, адже такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану і унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 756/10191/20 (провадження № 61-10617св21), від 05 вересня 2022 року у справі № 697/2360/21 (провадження № 61-4902св22), від 14 вересня 2022 року у справі № 200/21749/17 (провадження № 61-4826св22), від 19 жовтня 2022 року у справі № 404/3219/16-ц (провадження № 61-4960св22), від 12 жовтня 2022 року у справі № 930/2360/21 (провадження № 61-6172св22).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22, зазначила, зокрема, що:

- введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку;

- сам факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду в розумні строки, у зв`язку із запровадженням такого, не може вважатись поважною причиною пропуску цих строків.

Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22.

ВИСНОВОК: Введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків, а отже підставою для їх поновлення можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану і унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.

 

Матеріал по темі: «Поновлення процесуального строку у зв’язку із запровадженням карантину СОVID-19»

 

 

Теги: воєнний стан, воєнні дії, карантин, ковид, covid19, процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Ієрархія нормативних актів в сфері розміщення зовнішньої реклами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ієрархія нормативно-правових актів в сфері розміщення зовнішньої реклами та відповідність останніх вимогам Конституції України

23 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/1526/20, адміністративні провадження №К/9901/2185/21, №К/9901/12607/21 (ЄДРСРУ № 108540943) досліджував питання щодо їєрархії нормативно-правових актів в сфері розміщення зовнішньої реклами та відповідність останніх вимогам Конституції України.

Зовнішня реклама є об`єктом благоустрою, відповідно у силу приписів статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 16 Закону України «Про рекламу» до компетенції органів місцевого самоврядування належить питання регулювання правовідносин щодо розміщення зовнішньої реклами і законодавством передбачено повноваження виконавчого комітету міської ради на прийняття Порядку, який би врегульовував правовідносини з питань видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 19 квітня 2021 року у справі № 520/660/2020.

Відповідно до положень Конституції України з урахуванням юридичних позицій Конституційного Суду України щодо їх тлумачення, норм законодавства і процесуального закону дає підстави стверджувати, що органи місцевого самоврядування, реалізуючи наявні у них повноваження зобов`язані, дотримуючись принципу верховенства права і одного з його елементів - принципу законності, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, й керуватись у своїй діяльності не тільки актами Кабінету Міністрів України, а й Конституцією України та законами, які прийняті на її основі і повинні їй відповідати, як актами вищої юридичної сили.

В силу положень статті 8 Конституції України, які є нормами прямої дії, усі нормативно - правові акти, у тому числі й нормативні акти органів місцевого самоврядування локальної дії повинні прийматися на основі Конституції України і їй відповідати.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 17.02.2021 у справі №420/3261/19, навіть дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень обмежується принципом законності (частина друга статті 19 Конституції України) і принципом верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).

Верховенство права визначено серед основних засад (принципів) адміністративного судочинства (пункт 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України). Цей принцип знайшов своє відображення, зокрема, у нормах частини першої статті 6 та частин першої - третьої статті 7 цього Кодексу, згідно з якими суд, при вирішенні справи, керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Верховний суд підкреслює, що з урахуванням принципу верховенства права і визначених у частині третій статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами постанова Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067 є актом вищої юридичної сили відносно Порядку розміщення зовнішньої реклами.

Поряд із цим, і Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» також урегульовує  спірні правовідносини та є актом вищої юридичної сили як відносно Типових правил розміщення зовнішньої реклами, так і Порядку розміщення зовнішньої реклами, а тому ці акти повинні відповідати вказаному Закону та з ним узгоджуватись.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).

Ці висновки щодо застосування норм права були використані й Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19.

Така ж правова позиція була неодноразово викладена й у постановах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 10.02.2016 у справі №537/5837/14-а.

ВИСНОВОК: Тобто, невідповідність окремих приписів Порядку розміщення зовнішньої реклами вимогам Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» як акту вищої юридичної сили, навіть за умови їх затвердження відповідно до Типових правил розміщення зовнішньої реклами, які є чинними і не оскаржувались, однак не відповідають закону, може зумовлювати наявність передбачених частиною дев`ятою статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України підстав для визнання їх протиправними у судовому порядку.

 

Матеріал по темі: «Визначення порядку здійснення демонтажу рекламних конструкцій»

 

 

Теги: зовнішня реклама, демонтаж, демонтаж рекламних засобів, порядок демонтажу, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов