10/01/2023

Удаваний правочин: договір дарування замість договору купівлі-продажу

 



Визнання удаваним договору дарування майна та застосування наслідків удаваного правочину, оскільки насправді укладено договір купівлі-продажу

05 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 711/7715/20, провадження № 61-11760св21 (ЄДРСРУ № 108285237) досліджував питання щодо визнання удаваним договору дарування майна та застосування наслідків удаваного правочину, оскільки насправді укладено договір купівлі-продажу.

Здебільшого сторони укладають удаваний правочин (договір дарування замість договору купівлі-продажу) задля зменшення податкового навантаження та обов’язкових витрат, але чи захищеним в такому випадку є покупець і які можуть наступити наслідки такого укладання буде викладено нижче.

Стаття 717 ЦК України встановлено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Частиною другою статті 719 ЦК України передбачено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), покупець приймає або зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України під правочином розуміються дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договірє укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

(!!!) Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20).

Тлумачення змісту статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено правовий висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року, справа № 346/2238/15-ц відступив від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19) де викладена позиція, що договір відповідно до статей 235,236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Також для забезпечення єдності судової практики відступив і від аналогічного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19, провадження № 61-1188св21.

При цьому Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду сформував висновок про застосування норми права:

1.Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

2.Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.

Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним (23 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 208/6630/19, провадження № 61-6482св22 (ЄДРСРУ № 107651719).

Слід відмітити, що оскарження договору дарування, як і будь-якого договору, можливе з підстав, передбачених Цивільним кодексом:

  • загальні підстави для оскарження договору дарування;
  • оскарження договору дарування, вчиненого під впливом помилки;
  • оскарження договору дарування, вчиненого під впливом обману;
  • оскарження договору дарування, вчиненого під впливом насильства;
  • оскарження договору дарування, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;
  • оскарження договору дарування, який вчинено під впливом тяжкої обставини;
  • форма договору дарування;
  • позовна давність для оскарження договору дарування.

Ініціаторами оскарження, як правило, є родичі дарувальника, які не отримали своєї вигоди від здійсненої угоди.

Також слід враховувати, якщо договір купівлі-продажу вчинений за множинності осіб на стороні покупця (чи продавця), то в справі за позовом одного з учасників такого договору про визнання його удаваним як відповідачі мають залучатись всі учасники правочину, а не тільки учасники правочину на стороні покупця.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.05.2022 року, справа № 369/7073/18.

Основна різниця буде полягати в тому, що разі визнання договору дарування недійсним, ошуканому покупцю ніхто не поверне сплачених коштів, а при визнанні недійсним договору купівлі-продажу, покупець може розраховувати на повернення сплачених коштів, хоча б тієї частини, яка вказана в договорі.

Окрім цього, договір купівлі-продажу оскаржити значно складніше і судова практика притримується фундаментальних принципів законності і правомірності угоди, поки не буде доведено зворотного.

ВИСНОВОК: Законодавчо договір купівлі-продажу краще захищений, ніж договір дарування, але при купівлі-продажу сплачується податків та обов’язкових платежів більше, ніж при даруванні, а тому як діяти кожен вирішує самостійно… з урахуванням актуальної судової практики Верховного суду.

 

Матеріал по темі: «Правові наслідки укладання удаваного правочину»

 

 

Теги: удаваний правочин, приховання іншого правочину, недійсний правочин, нікчемний, визнання правочину удаваним, судова практика, Адвокат Морозов


Одностороннє розірвання договору Банком з підстав неприйнятно високого ризику Клієнта

 



Правомірність одностороннього розірвання договору Банком з Клієнтом з підстав неприйнятно високого рівня ризику останнього

28 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/57487/20, провадження № 61-4962св22 (ЄДРСРУ № 108260316) досліджував питання щодо правомірності розірвання Банком в односторонньому порядку договору з Клієнтом з підстав неприйнятно високого рівня ризику останнього.

За частинами першою та третьою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Згідно з пунктами 3 та 4 частини другої статті 1075 ЦК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка, зокрема, у випадках, у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення; в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 1075 ЦК України банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунку; за наявності підстав, передбачених Законом № 361-ІХ. Залишок грошових коштів на рахунку клієнта повертається клієнту.

Згідно із пунктом 39 частини першої статті 1 Закону № 361-ІХ (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) неприйнятно високий ризик - це максимально високий ризик, що не може бути прийнятий суб`єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 361-ІХ суб`єктами первинного фінансового моніторингу, зокрема, є банки.

За частиною шостою статті 11 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право витребувати, а клієнт, представник клієнта зобов`язані подати інформацію (офіційні документи), необхідну (необхідні) для здійснення належної перевірки, а також для виконання таким суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції у разі:

- якщо здійснення ідентифікації та/або верифікації клієнта, а також встановлення даних, що дають змогу встановити кінцевих бенефіціарних власників, є неможливим або якщо у суб`єкта первинного фінансового моніторингу виникає сумнів стосовно того, що особа виступає від власного імені;

- встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей;

- подання клієнтом чи його представником суб`єкту первинного фінансового моніторингу недостовірної інформації або подання інформації з метою введення в оману суб`єкта первинного фінансового моніторингу;

- виявлення у порядку, встановленому відповідним суб`єктом державного фінансового моніторингу, що банк або інша фінансова установа, з якою встановлені кореспондентські відносини, є банком-оболонкою та/або підтримує кореспондентські відносини з банком-оболонкою;

- якщо здійснення ідентифікації особи, від імені або в інтересах якої проводиться фінансова операція, та встановлення її кінцевого бенефіціарного власника або вигодоодержувача (вигодонабувача) за фінансовою операцією є неможливим.

Тобто банк зобов`язаний відмовитися від підтримання ділових відносин, у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей.

Водночас вказана стаття не свідчить про те, що наявність однієї з підстав розірвання ділових відносин - ненадання документів, виключає існування   іншої - встановлення неприйнятно високого рівня ризику.

Аналогічний за змістом висновок міститься в постанові Верховного Суду  від 21 листопада 2022 року в справі № 757/35987/20-ц (провадження № 61-1659св22, ЄДРСРУ № 107510096).

При цьому Законом № 361-ІХ чітко передбачено випадки, коли факт ненадання документів зумовлює обов`язок суб`єкта первинного фінансового моніторингу встановити клієнту неприйнятно високий рівень ризику, зокрема, за приписами частини шостої статті 7 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний встановити неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у разі: неможливості виконувати визначені цим Законом обов`язки або мінімізувати виявлені ризики, пов`язані з таким клієнтом або фінансовою операцією; наявності обґрунтованих підозр за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта, що така діяльність може бути фіктивною.

Отже, в силу вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації доходів банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів.

Матеріал по темі: «Моніторинг Держаудитслужбою публічних закупівель»

Водночас, право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, виходячи із встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику.

Аналогічні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19 та від 20 січня 2022 року у справі № 910/18504/20.

Між тим у постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 761/28762/18 зазначено, що за відсутності обставин, які б свідчили про те, що банком при встановлені позивачу неприйнятно високого рівня ризику було дотримано процедури, встановлені законодавством та/або внутрішніми документами банку, що підтверджується відповідними доказами, розірвання договорів є неправомірним.

За змістом положень статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 10 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (у редакції, чинній до 28 квітня 2021 року) банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтом у разі встановлення йому неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику (пункт 30 постанови Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 910/13595/20).

Разом з тим право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договорів з вказаних підстав не може бути необмеженим, у зв`язку із чим необхідним є дослідження підстав та обґрунтованості встановлення клієнту відповідної категорії ризику, виходячи з обставин кожної конкретної справи.

Наведене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі № 910/7161/19, від 25 квітня 2019 року у справі № 910/1555/18, від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/21320/17.

Приписи статті 15 Закону 361-ІХ, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, наділяли банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, зокрема шляхом розірвання договорів, а тому у спірних правовідносинах, пов`язаних з фінансовим моніторингом, пріоритетним є застосування норм спеціального закону, до чого власне і відсилає пункт 3 частини другої статті 1075 ЦК України.

ВИСНОВОК:  Верховний суд наголошує, що Закон № 361-ІХ наділяли банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, але акцентує увагу на обов`язку банку підтвердити існування правових підстав для встановлення неприйнятно високого ризику, шляхом надання відповідних та належних доказів.

 

Матеріал по темі: «Моніторинг податкових накладних не повинен підміняти податкову перевірку»

 

 

Теги: моніторинг, фінансовий моніторинг, банк, легалізація доходів, злочинним шляхом, розірвання договору, цінні папери, докази, оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


09/01/2023

Доцільність спільного розгляду первісного та зустрічного позову

 


Верховний суд: доцільність, взаємопов’язаність та підстави спільного розгляду первісного та зустрічного позову

28 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 143/346/22, провадження № 61-10815св22 (ЄДРСРУ № 108262156) досліджував питання щодо доцільності, взаємопов’язаності та підстав спільного розгляду первісного та зустрічного позову.

Відповідно до процесуального закону одним із спеціальних прав відповідача є право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Зустрічний позов - це позов, який подає відповідач до позивача у тому самому судовому процесі задля захисту проти первісних позовних вимог.

Метою пред`явлення зустрічного позову є спільний розгляд позовів в інтересах процесуальної економії, а в ряді випадків - уникнення постановлення суперечливих судових рішень.

У постанові від 27 січня 2021 року у справі № 908/1688/20 Верховний Суд зазначив, що: "Зустрічний позов має на меті захист від первісного позову або заліком, або спростуванням його частково чи повністю, або розглядом в одному провадженні хоча й різних, але взаємопов`язаних вимог.

Зустрічний позов може подаватися не лише для захисту проти первісного позову, а й бути самостійним засобом захисту проти відповідача, іноді зустрічний позов може бути спрямовано тільки до заліку первісної вимоги. Подання зустрічного позову надає можливість через спільний розгляд первісної і зустрічної вимоги повніше врахувати правові відносини сторін.

Зустрічний позов повинен бути взаємно пов`язаний з первісним. Взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів може виявлятись у такому:

а) обидва позови взаємно пов`язані і їх спільний розгляд сприятиме оперативному і правильному вирішенню спору; взаємна пов`язаність первісного і зустрічного позову може виражатися у підставах цих позовів або поданих доказах;

б) вимоги за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватися; відповідно до статті 601 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги; зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін;

в) задоволення зустрічного позову може виключати повністю або частково задоволення первісного позову; подання такого зустрічного позову має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб`єктивне право позивача за первісним позовом».

У постанові від 13 березня 2019 року у справі № 916/3245/17 (провадження № 12-13гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила про таке: "Ознаками зустрічного позову є його взаємопов`язаність із первісним позовом і доцільність його спільного розгляду з первісним позовом, зокрема коли позови виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом можуть різнитися з вимогами первісного позову, але вони об`єднуються в одне провадження з первісним позовом ухвалою суду.

Взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів може виражатись у підставах цих позовів або поданих доказах, вимоги за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватись. Водночас подання зустрічного позову, задоволення якого виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову, має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб`єктивне право позивача за первісним позовом».

Отже, взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів та доцільність їх спільного розгляду може виявлятись у такому:

- повністю чи частково співпадають підстави обох позовів (фактичні обставини при цьому правові підстави цих позовів можуть бути різними;

- для підтвердження підстав позову сторонами (позивачем за первісним позовом і відповідачем за зустрічним) надані переважно або частково одні ті самі докази;

- вимоги за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватись (при цьому предмети та підстави таких позовів можуть бути не пов`язаними, доцільність розгляду в одному провадженні спрямована на процесуальну економію, уникнення процедури примусового виконання одночасно двох судових рішень);

- задоволення зустрічного позову виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову;

- спільний розгляд сприятиме оперативному і правильному вирішенню спору/спорів між сторонами (наведену правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 02.06.2022 справа № 922/4409/21).

У пунктах 43, 44 постанови від 20 березня 2019 року у справі № 910/2987/18 (провадження № 12-24гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право відповідача подати до позивача зустрічний позов для його спільного розгляду з первісним позовом не є абсолютним. Таке право може бути реалізовано за умови дотримання загальних правил подання позовів, а також правил пред`явлення зустрічних позовів, установлених процесуальним законодавством. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом за умови не лише їх взаємопов`язаності, а й доцільності їх спільного розгляду.

Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду висловила у постановах №916/3245/17 від 13.03.2019, №916/542/18 від 12.06.2019.

ВИСНОВОК: Аналіз наведених правових висновків Верховного Суду свідчить, що право відповідача на подання зустрічного позову не є абсолютним правом сторони у справі, взаємопов`язаність позовних вимог первісного та зустрічного позову не може бути достатньою підставою для спільного їх розгляду, оскільки суд має встановити доцільність спільного розгляду первісного та зустрічного позовів в одному провадженні.

 

Матеріал по темі: «Взаємна пов`язаність зустрічного та первісного позовів»

 

 

Теги: встречный иск, зустрічна заява, процесуальні строки, подання зустрічного позову, у господарському процесі, зустрічна позовна заява, строк подачі заяви, судова практика, Адвокат Морозов


Розподіл судових витрат у разі залишення позову без розгляду

 



Розподіл судових витрат у разі ухвалення Верховним Судом рішення про залишення позову без розгляду

20 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7169/18 (ЄДРСРУ № 108025285) досліджував питання щодо розподілу судових витрат у разі ухвалення Верховним Судом постанови про скасування рішення місцевого та апеляційного судів і залишення позову без розгляду.

Досліджуючи питання розподілу судових витрат у разі ухвалення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду постанови про скасування рішення місцевого та апеляційного господарських судів і залишення позову без розгляду, наявне неоднакове застосування Касаційним господарським судом вимог статті 129 та частини другої статті 226 ГПК України стосовно вирішення питання розподілу між сторонами судових витрат зі сплати судового збору (покладення судових витрат зі сплати судового збору на ту чи іншу сторону) або повернення судового збору з бюджету (компенсації таких витрат з бюджету).

Під час аналізу правових позицій з цього питання колегією суддів з`ясовано, що у додатковій постанові Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 910/4272/18 викладено правову позицію щодо застосування частини другої статті 226 ГПК України в разі скасування касаційною інстанцією рішення і постанови судів попередніх інстанції та залишення позову без розгляду. У зазначеній постанові Верховний Суд, вирішуючи питання судових витрат по сплаті судового збору, зазначив, що вказані кошти слід повернути позивачу з Державного бюджету України.

Подібна за змістом правова позиція викладена також у додатковій постанові Верховного Суду від 05.10.2021 у справі № 908/1664/19. Проте у зазначеній постанові суд касаційної інстанції, вирішуючи питання щодо компенсації судових витрат по сплаті судового збору з бюджету на користь позивача, керується окрім частини другої статті 226 ГПК України також положеннями частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України.

Разом з тим, Касаційним господарським судом при вирішенні питання судових витрат по сплаті судового збору у справі № 916/2786/20, керуючись змістом частини другої статті 226 ГПК України, постановлено ухвалу про повернення судових витрат по сплаті судового збору з Державного бюджету України на користь відповідача.

Натомість наявна й інша правова позиція Касаційного господарського суду, викладена в постанові від 20.07.2022 у справі № 910/3800/21, а також у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.11.2022 у справі № 905/458/21, щодо судових витрат зі сплати судового збору в разі скасування рішення та постанови судом касаційної інстанції та залишення позову без розгляду. Так Касаційний господарський суд під час розгляду вказаних справ, вирішуючи питання судових витрат, а саме судового збору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, визначеними у статті 129 ГПК України, зазначає про те, що обов`язок з відшкодування понесених відповідачем судових витрат за розгляд справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, що підлягали сплаті при поданні відповідачем апеляційної та касаційної скарг, покладається на позивача.

(!!!) Тобто Верховний Суд здійснює розподіл судових витрат, шляхом покладення судового збору з відповідача на позивача, а не шляхом компенсації з Державного бюджету України.

Разом з цим в означеній постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.11.2022 у справі № 905/458/21 конкретизується визначення поняття процедури залишення позову без розгляду.

Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду господарським судом справи без прийняття рішення суду по суті спору у зв`язку з виявленням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому, наслідком чого є можливість повторного звернення до суду з тотожним позовом.

Оскільки суд касаційної інстанції ухвалює рішення про залишення позову без розгляду, а, отже, без прийняття рішення суду по суті спору, питання судових витрат щодо сплати судового збору має вирішуватися в контексті зазначених обставин.

У статті 130 ГПК України встановлені спеціальні правила, які стосуються окремих випадків розподілу судових витрат, зокрема у зв`язку із залишенням позову без розгляду.

За змістом частин п`ятої, шостої статті 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. У випадках, встановлених частинами третьою-п`ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п`ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини восьмої статті 129 цього Кодексу.

Сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат, статей 129-130 ГПК України, дає підстави для висновку, що у разі залишення позову без розгляду суд зобов`язаний виходити з положень частини п`ятої статті 130 ГПК України.

ВИСНОВОК: Отже, у разі залишення позову без розгляду лише відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Але зміст норм статей 129, 130 ГПК України не охоплює питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору між позивачем та відповідачем або компенсацію витрат на користь однієї із сторін у справі зі сплати судового збору з Державного бюджету України.

 

Матеріал по темі: «Звільнення ФОП від сплати судового збору за звернення до суду»

 

 

ТЕГИ: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов






Підвищення кваліфікації Адвоката 2024