Стягнення збитків з керівника підприємства в наслідок донарахованих податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витрати ТОВ зі сплати донарахованих ДПС податків не є збитками, що підлягають відшкодуванню керівником підприємства

20 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/832/20 (ЄДРСРУ № 106774337) досліджував питання щодо стягнення збитків з керівника підприємства в наслідок донарахованих  ДПС податків в рамках податкової перевірки.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

У статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Загальні положення про відшкодування шкоди наведені у параграфі 1 глави 82 ЦК України. Так, за частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

(!!!) Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідна наявність повного складу правопорушення:

• протиправної поведінки особи;
• шкоди (збитків);
• причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками;
• вини особи, яка заподіяла збитки (пункт 5.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 у справі № 904/1448/20 (провадження № 12-29гс21)).

Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з частиною другою статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин, які позначаються тут як майнові відносини у сфері господарювання.

Відповідно до частини другої статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ГК України, що є спеціальною нормою у спірних правовідносинах, посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані, зокрема, бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків; іншими винними діями посадової особи.

Згідно з частиною другою статті 224 ГК України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

• вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
• додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною;
• неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною;
• матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (частина перша статті 225 ГК України).

За визначенням, яке міститься у підпункті 14.1.157 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов`язок платника податків сплатити суму грошового зобов`язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності.

Витрати, які мусить Товариство зробити для сплати податків на виконання не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою, оскільки сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених ПК України, є прямим обов`язком платника податків відповідно до пункту 16.1.4 статті 16 цього Кодексу.

Верховний суд зазначає, що суди нижчих ланок внаслідок неправильного застосування норм статті 22 ЦК України. статей 224, 225 ГК України дійшли помилкового висновку, що грошове зобов`язання Товариства за платежем з податку на додану вартість та на прибуток приватних підприємств є збитками Товариства, завданих посадовою особою її діями (бездіяльністю).

Щодо відшкодування розміру нарахованих штрафних санкцій, то Верховний Суд зауважує, що прийняття податкового повідомлення-рішення, набрання законної сили судом рішення про відмову в позові щодо скасування цього повідомлення-рішення не може сприйматись як безумовна обставина завдання Товариству збитків, що підлягає відшкодуванню посадовою особою. Фактом завдання збитків Товариству буде лише стягнення (добровільна сплата) штрафних санкцій, що відповідає змісту частини першої статті 224 ГК України, яка визначає, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються, зокрема, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною.

Отже доводи, викладені в касаційній скарзі, стосовно неврахування практики Верховного Суду щодо для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки; збитків (шкоди); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками (шкодою); наявності вини особи, яка заподіяла збитки (шкоду). За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №910/20261/16 від 26.11.2019, постанови Верховного Суду у справах №923/1315/16 від 04.09.2018, №910/2018/17 від 04.04.2018, №910/5100/19 від 07.05.2020, №910/21493/17 від 04.12.2018, №914/1619/18 від 27.08.2019, №904/982/19 від 24.02.2021), знайшли свої підтвердження. У даному випадку відсутній такий елемент, як збитки Товариства, що виключає задоволення позову у справі.

Отже, прийняття податкового повідомлення-рішення, набрання законної сили судом рішення про відмову в позові щодо скасування цього повідомлення-рішення не може сприйматись як безумовна обставина завдання Товариству збитків, що підлягає відшкодуванню посадовою особою, а тому витрати, які мусить Товариство зробити для сплати податків на виконання не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою, оскільки сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених ПК України, є прямим обов`язком платника податків відповідно до пункту 16.1.4 статті 16 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Прийняття податкового повідомлення-рішення не може сприйматись як безумовна обставина завдання підприємству збитків, а донараховані витрати ТОВ зі сплати податків не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою - керівником підприємства.

 

Матеріал по темі: «Збитки підприємства від блокування податкової накладної»

 

Теги: податкові спори, податкова накладна, реєстрація податкової накладної, втрачена вигода, упущенная выгода, налоговая накладная, збиткі підприємтсва, убытки, відповідальність керівника, стягнення шкоди, отказ в регистрации накладной, судебная практика, Верховный суд, Адвокат Морозов

Право відокремленого підрозділу ДПС звертатися до суду з заявою про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право відокремленого підрозділу ДПС звертатися до суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника

28 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/13/22 (ЄДРСРУ № 107049546) досліджував питання щодо права відокремленого підрозділу ДПС звертатися до суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника.

Суть справи: питання правомірності повернення заяви відокремленого підрозділу ДПС про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, ураховуючи встановлений судами факт відсутності у цього державного органу процесуальної дієздатності.

Як зазначено вище, повертаючи заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, суд виходив з того, що Управління утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС, не є самостійною юридичною особою, входить до складу ДПС, а тому не може брати самостійно участь у справі як окремий самостійний суб`єкт господарювання.

Статтею 1 ГПК України визначено, що цей Кодекс визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Відповідно до частини першої статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство), а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

21.10.2019 введено в дію КУзПБ від 18.10.2018 № 2597-VIII, згідно пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень якого з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.

Частиною першою статті 2 КУзПБ передбачено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу (частина перша статті 45 ГПК України).

Частиною другою статті 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 52 ГПК України (процесуальне правонаступництво) визначено, що у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив.

Публічним правонаступництвом є повне або часткове передання владних функцій від одного суб`єкта владних повноважень до іншого внаслідок припинення первісного суб`єкта або повного чи часткового припинення його владних функцій. Публічне правонаступництво передбачає також перехід у встановлених законодавством випадках прав і обов`язків одного суб`єкта владних повноважень іншому.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду в постанові від 11.10.2019 у справі № 812/1408/16 зазначив, що правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

У такому разі також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин.

Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

Законом України "Про центральні органи виконавчої влади" передбачено, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади можуть утворюватись як юридичні особи та без статусу юридичної особи.

Так, згідно з положеннями частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" територіальні органи, зокрема, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, визначені частиною першою цієї статті, утворюються без статусу юридичної особи та є органами державної влади, можуть мати окремий баланс, рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, печатку та бланк зі своїм найменуванням та із зображенням Державного Герба України.

Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 Податкового кодексу України (далі - ПК України) контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

За змістом пункту 41.5 статті 41 ПК України повноваження і функції контролюючих органів, зокрема, податкових органів, визначаються цим Кодексом та законами України. Розмежування повноважень і функціональних обов`язків контролюючих органів визначається законодавством України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 № 893 "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби" (далі - Постанова № 893) ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи ДПС за переліком згідно з додатком, зокрема Управління (ідентифікаційний код 43142559).

Абзацом 4 пункту 2 Постанови № 893 установлено, що права та обов`язки територіальних органів ДПС, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять ДПС та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про ДПС та її територіальні органи.

У пункті 3 Постанови № 893 визначено Державній податковій службі забезпечити утворення територіальних органів ДПС відповідно до статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади".

Згідно частини першої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, можуть утворюватися в межах граничної чисельності державних службовців та працівників відповідного центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на утримання центрального органу виконавчої влади, ліквідовуватися, реорганізовуватися керівником відповідного центрального органу виконавчої влади як відокремлені підрозділи центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади.

Частиною третьою статті 21-1 цього Закону, серед іншого, визначено, що положення про територіальний орган як відокремлений підрозділ центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, затверджуються керівником відповідного центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до пункту 7 Положення про ДПС, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227 (далі - Положення № 227), ДПС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку її територіальні органи. ДПС та її територіальні органи є контролюючими органами (податковими органами, органами стягнення).

Наказом ДПС від 30.09.2020 № 529 "Про утворення територіальних органів Державної податкової служби" утворено як відокремлені підрозділи ДПС територіальні органи за переліком згідно з додатком, у тому числі Управління.

Наказом ДПС від 12.11.2020 № 643 "Про затвердження положень про територіальні органи" затверджено положення про Управління. За змістом пункту 1 цього Положення, вказане головне управління є територіальним органом, утвореним на правах відокремленого підрозділу ДПС.

Отже, із встановлених судами у цій справі обставин вбачається, що Управління є територіальним органом ДПС - центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику.

Водночас, Верховний суд зауважує, що суди попередніх інстанцій у цій справі не врахували положень частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", у якій визначено, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, утворюються без статусу юридичної особи та є органами державної влади. Також судами не взято до уваги норми пункту 7 Положення № 227, за якими ДПС здійснює повноваження, зокрема, через утворені в установленому порядку її територіальні органи, які є контролюючими органами (податковими органами, органами стягнення).

За змістом вищезазначених положень частини першої статті 45 та частини другої статті 4 ГПК України сторонами в судовому процесі, серед іншого, є державні органи.

У статті 1 КУзПБ визначено, що кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до ПК України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника.

Виходячи із системного аналізу положень частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", частини першої статті 45 та частини другої статті 4 ГПК України, статті 1 КУзПБ, а також враховуючи вказані вище Положення про ДПС та Положення про Управління ДПС, останнє є відокремленим підрозділом ДПС, яке хоч і утворене без статусу юридичної особи, однак є органом державної влади (податковим органом, органом стягнення) та може бути стороною в судовому процесі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.08.2022 у справі № 921/574/20 (ЄДРСРУ № 106130330).

ВИСНОВОК: Таким чином, Верховний Суд вважає висновки судів попередніх інстанцій про повернення відповідної заяви (про відкриття провадження у справі про банкрутство) відокремленого підрозділу ДПС на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 174 ГПК України (через відсутність в Управління процесуальної дієздатності) помилковими та такими, що не відповідають вимогам закону та правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 31.08.2022 у справі № 921/574/20, оскільки Управління ДПС є відокремленим підрозділом ДПС, є органом державної влади (податковим органом, органом стягнення) та може бути стороною в судовому процесі.

 

Матеріал по темі: «Оскарження кредитором банкрута правочинів в яких кредитор не є його стороною»

 

Теги: банкрутство, боржник, кредитор, санація, ліквідація, кредиторські вимоги, оскарження правочину, заперечення боржника, кредиторські вимоги, відкриття провадження, справа про банкрутство, керуючий санацією, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Заміна сторони виконавчого провадження або стягувача у виконавчому документі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заміна кредитора у зобов`язанні можлива з підстав відступлення вимоги або правонаступництва у виконавчому провадженні або на будь-якій стадії судового процесу

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №2-846/08, провадження № 61-16235св21 (ЄДРСРУ №106988884) досліджував питання щодо заміни сторони виконавчого провадження або стягувача у виконавчому документі.

Пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), визначено, що підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою, другою статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Аналогічні приписи містяться у частині п`ятій статті 15 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII.

За змістом статей 512, 514 ЦК України, статті 15 Закону № 1404-VIII, з урахуванням положень статті 442 ЦПК України, заміна кредитора у зобов`язанні можлива з підстав відступлення вимоги, правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, у тому числі бути стороною виконавчого провадження (у виконавчому листі) шляхом подання ним та розгляду судом заяви про заміну стягувача.

Отже, підставою для заміни сторони виконавчого провадження (у виконавчому листі), тобто процесуального правонаступництва, є наступництво у матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов`язків вибулої сторони в цих правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження №14-197цс21 дійшла висновку про те, що враховуючи завдання виконавчого провадження, як складової судового провадження, процесуальною метою заміни як сторони відкритого виконавчого провадження, так і сторони справи (стягувача у виконавчому документі) в цьому контексті є отримання виконання судового рішення в межах виконавчого провадження. За відсутності підстав відновлення виконавчого провадження, яке було закінчене, досягнення цієї процесуальної мети неможливе. Тому разом із заявою щодо правонаступництва, якщо виконавче провадження закінчене, заявник має здійснювати процесуальні дії (наприклад, оскаржити постанову про закінчення виконавчого провадження), спрямовані на відновлення виконавчого провадження, а суд має оцінювати ці питання в комплексі. За відсутності підстав для відновлення закінченого виконавчого провадження відсутні підстави для процесуального правонаступництва. Якщо ж виконавче провадження не закінчене, але виконавчий документ був повернутий стягувачу без виконання, у його правонаступника є можливість отримати право на повторне звернення з виконавчим документом до виконання за умови дотримання строків звернення виконавчого документа до виконання. Якщо ці строки пропущені, то разом з питанням процесуального правонаступництва заявник повинен звернутися з заявою про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання. За відсутності підстав для поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання відсутні і підстави для процесуального правонаступництва.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження №14-197цс21 зазначила, що стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки, якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (п.2 ч.4 ст.4 Закону України «Про виконавче провадження», п.1 ч.2 ст. 26 Закону №606-Х1У), Тобто, за межами цього строку виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно із строком пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Інше тлумачення закону (зокрема, про можливість здійснювати заміну сторони виконавчого провадження протягом необмеженого строку, незалежно від того, чи закінчився встановлений строк пред`явлення до виконання наказу) означатиме, що стягувач після спливу строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, який не був поновлений судом, матиме можливість штучно збільшити цей строк на невизначений термін шляхом відступлення права вимоги іншим особам, таким чином уникнути законодавчої вимоги щодо строку, що вже безпосередньо впливає на права та інтереси боржника, який не може бути у невизначеному стані протягом тривалого часу. Таке тлумачення може порушити принцип правової визначеності, який є одним з основоположних аспектів верховенства права».

Вказана позиція підтримана 19 жовтня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-1105/10, провадження № 61-19386св21 (ЄДРСРУ № 106940349).

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України і судове рішення є обов`язковим до виконання.

У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Частиною першою статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

У постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 389/4348/13-ц (провадження № 61-2344св22) зазначено, що «питання процесуального правонаступництва врегульовано частиною першою статті 55 ЦПК України, відповідно до якої у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав та обов`язків від однієї особи до іншої. Виникнення процесуального правонаступництва безпосередньо пов`язане із переходом матеріальних прав між такими особами. Заміна сторони правонаступником відбувається, як правило, у випадках зміни суб`єкта права або обов`язку у правовідношенні, коли новий суб`єкт права (позивач, відповідач або третя особа) повністю або частково приймає на себе права чи обов`язки попередника. Для настання процесуального правонаступництва необхідно встановити факт переходу до особи матеріальних прав попередника. У кожному конкретному випадку для вирішення питання про можливість правонаступництва суду необхідно досліджувати відповідні фактичні обставини, передбачені нормами матеріального права. Підставою для процесуального правонаступництва є правонаступництво у матеріальному правовідношенні, яке настало після відкриття провадження у справі. Таким чином, особливості здійснення процесуального правонаступництва визначаються особливостями норм матеріального права, що регулюють перехід прав й обов`язків у матеріальних правовідносинах від особи до її правонаступника, або в інших випадках зміни сторони у правовідносинах, з яких виник спір. Отже, процесуальне правонаступництво, передбачене статтею 55 ЦПК України, є переходом процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні. Відповідно до статті 55 ЦПК України, яка визначає загальні положення процесуального правонаступництва, заміна учасника справи його правонаступником допускається не будь-коли (не впродовж невизначеного терміну), а лише на стадіях судового процесу. Тобто таке право не є абсолютним та обмежено часовими рамками певних стадій судового процесу».

Таким чином, особа, на користь якої видано виконавчий документ, набуває статусу стягувача з моменту видачі такого виконавчого документу, а не з моменту відкриття виконавчого провадження. До відкриття виконавчого провадження ця особа є стягувачем у виконавчому документі на стадії виконання судового рішення, а тому заміна стягувача саме як сторони виконавчого провадження неможлива, якщо заява правонаступника про це подана після спливу строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, але якщо цей строк не був поновлений судом.

ВИСНОВОК: Заміна сторони виконавчого провадження протягом необмеженого строку, зокрема після закінчення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, порушує принцип юридичної визначеності, який є одним з основоположних аспектів верховенства права.

Водночас заміна стягувача у виконавчому документі іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) допускається на будь-якій стадії судового процесу, у тому числі і до відкриття виконавчого провадження.

 

Матеріал по темі: «Заміни сторони виконавчого провадження, якщо таке закінчено»

 

 

Теги: заміна сторони, закінчення виконавчого провадження, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визначення судом додаткового строку для прийняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поважні причини пропуску та визначення судом додаткового строку для прийняття спадщини

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/17925/16, провадження № 61-1122св22 (ЄДРСРУ № 106988709) досліджував питання щодо поважності причин пропуску та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Відповідно до статей 1216, 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

(!!!) Подання заяви про прийняття спадщини є дією, що її повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину у разі, коли він не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем.

Слід відмітити, що процедура подання заяви про прийняття спадщини визначена пунктом 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (далі - Порядок № 296/5).

Відповідно до пункту 3.5 глави 10 Порядку № 296/5 якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається нотаріусом, заводиться спадкова справа, а спадкоємцю повідомляється про заведення спадкової справи та необхідність надіслати заяву, оформлену належним чином (справжність підпису на таких заявах має бути нотаріально засвідченою), або особисто прибути до нотаріуса за місцем відкриття спадщини.

Згідно з підпунктом 3.11.3 Положення про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 27 грудня 2004 року № 142/5/310, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2004 року за № 1649/10248, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати консулу заяву про прийняття спадщини.

Таким чином у спадкоємця, який перебуває за межами країни є можливість звернутися із відповідною заявою про прийняття спадщини до Посольства України, яке виконує консульські функції, або подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини через засоби поштового зв`язку, що узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі № 332/3796/19 (провадження № 61-10896св21) та від 27 червня 2022 року в справі № 202/1188/19 (провадження № 61-11828св21, ЄДРСРУ № 104942482).

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є такі, що пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17.12.2021 року у справі № 369/6254/19-ц, оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна, у першу чергу, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об`єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть застосовуватися, якщо:

1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви;

2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через брак інформації про смерть спадкодавця, незнання положень закону тощо, тоді немає правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15 та від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17, а також у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298св18), від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16 (провадження № 61-6700св19), від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19), від 21 квітня 2022 року у справі № 296/12109/18.

Фактично, пропуск спадкоємцем строку для прийняття спадщини без поважних причин не свідчить про наявність у такого спадкоємця порушеного, невизнаного чи оспорюваного права, яке підлягає захисту в судовому порядку (висновок Верховного Суду у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 148/1805/20).

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема такі:

• тривала хвороба спадкоємців;
• велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна;
• складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними;
• перебування спадкоємців на службі у складі Збройних Сил України;
• необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

Суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, брак коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298св18), від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17 (провадження № 61-17764св20).

Необхідно наголосити, що в залежності від конкретних обставин справи суди можуть визнавати ті чи інші причини пропуску строку як поважними, так і такими, що не перешкоджали особі звернутися із відповідною заявою в межах визначеного законом строку. Визначальним у такому випадку є саме критерій наявності об`єктивних, непереборних та істотних труднощів для спадкоємця.

Отже, практика суду касаційної інстанції у цій категорії справ є сталою та незмінною.

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду із позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. Оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна, першорядно, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об`єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини.

Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.

 

Матеріал по темі: «Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця, як підстава для неприйняття спадщини»

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов