Примусове відчуження земельної ділянки для суспільних потреб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Примусове відчуження земельної ділянки, яка перебуває у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності

27 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 856/1/22-а, адміністративне провадження № А/990/7/22   (ЄДРСРУ № 106466722) досліджував питання щодо примусового відчуження земельної ділянки для суспільних потреб.

Правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності визначені Законом «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» № 1559-VI.

Відповідно до статті 1 Закону № 1559-VI примусове відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності - це перехід права власності на земельні ділянки, інші об`єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду.

За змістом частин першої - третьої статті 4 Закону 1559-VI фізичні або юридичні особи не можуть бути протиправно позбавлені права приватної власності на земельні ділянки, інші об`єкти нерухомого майна, що на них розміщені.

Викуп чи примусове відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, допускається на підставі та в порядку, встановлених цим Законом.

Примусове відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом.

За змістом частини першої статті 7 Закону № 1559-VI органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для таких суспільних потреб, зокрема, як створення міських парків, будівництво дошкільних навчальних закладів, майданчиків відпочинку, стадіонів та кладовищ.

У статті 8 Закону № 1559-VI визначено, що органи виконавчої влади відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, приймають рішення про викуп земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені (крім об`єктів, викуп яких віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування), для таких суспільних потреб, зокрема, як створення міських парків, будівництво дошкільних навчальних закладів, майданчиків відпочинку, стадіонів та кладовищ.

Відповідно до частини другої статті 10 Закону № 1559-VI орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, зобов`язаний письмово повідомити про це їх власника (власників) протягом п`яти днів з дня прийняття такого рішення, але не пізніше як за три місяці до їх викупу. Цей строк поширюється також на тих осіб, які стануть власниками таких об`єктів протягом трьох місяців з дня надходження зазначеного повідомлення.

(!!!) Згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1559-VI у письмовому повідомленні, що надсилається власнику (власникам) земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, які підлягають викупу для суспільних потреб, зазначається інформація щодо:        

• об`єктів викупу, їх місцезнаходження, а для земельних ділянок додатково - площі, кадастрового номера (за наявності), категорії земель;
• мети викупу;
• умов викупу (орієнтовна викупна ціна, строк викупу, джерело фінансування витрат, пов`язаних з викупом), а також відомостей про земельну ділянку, інші об`єкти нерухомого майна, що можуть бути надані замість викуплених;
• прав і обов`язків власника (власників) земельної ділянки, іншого нерухомого майна, що на ній розміщено, які виникли у зв`язку з їх викупом відповідно до закону;
• відомостей про житловий будинок, жиле приміщення (місцезнаходження, площа), що надається замість викуплених.

Згідно з частинами першою, третьою статті 11 Закону № 1559-VI власник (власники) земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, протягом одного місяця з дня отримання інформації (письмового повідомлення) згідно із статтею 10 цього Закону письмово повідомляє відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування про надання згоди на проведення переговорів щодо умов викупу або відмову від такого викупу.

У разі надання власником (власниками) земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, згоди на проведення переговорів щодо умов їх викупу представники органу, який прийняв рішення про їх викуп, після отримання власником (власниками) цих об`єктів інформації (письмового повідомлення) проводять переговори з власником (власниками) земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо викупної ціни, строків та інших умов викупу.

Порядок викупу земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб регламентовано положеннями статті 12 Закону № 1559-VI, згідно із положеннями частини першої якої викуп земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, здійснюється шляхом укладення договору купівлі-продажу, що підлягає нотаріальному посвідченню. У разі надання особі у власність земельної ділянки чи іншого майна замість викупленого може укладатися договір міни.

Згідно із частиною другою статті 12 Закону № 1559-VI викуп земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, може здійснюватися лише за згодою їх власників.

Що стосується відчуження частини земельної ділянки, то постанова Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі № 851/25/19 вказує про те, що норма законодавства надає пріоритет саме волі власника земельної ділянки щодо вирішення питання про можливість раціонального використання решти її площі за цільовим призначенням. Буквальне тлумачення вказаної норми свідчить, що законодавець не висуває вимог щодо необхідності доведення власником землі неможливості раціонального використання решти земельної ділянки і власник наділений правом самостійно визначати можливість або неможливість використання решти земельної ділянки, а також звертатися з вимогою про відчуження всієї земельної ділянки.

У разі досягнення згоди щодо викупу земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, сторони укладають договір купівлі-продажу (іншого правочину, що передбачає передачу права власності).

Власник земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо яких органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування прийнято рішення про викуп з підстав, які допускають примусове відчуження такого майна з мотивів суспільної необхідності, зобов`язаний сприяти представникам зазначених органів і суб`єктам, уповноваженим на проведення експертної грошової оцінки вартості такої земельної ділянки та оцінки житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, у визначенні розміру збитків, що підлягають відшкодуванню, доступі до об`єктів оцінки і до наявної у власника інформації про них (частина четверта статті 12 Закону № 1559-VI).

Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 1559-VI у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об`єктів для суспільних потреб зазначені об`єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення:

• об`єктів національної безпеки і оборони;
• лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, морських портів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об`єктів, необхідних для їх експлуатації;
• об`єктів, пов`язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення; об`єктів природно-заповідного фонду; кладовищ.

У разі недосягнення згоди щодо умов договору купівлі-продажу (іншого правочину, що передбачає передачу права власності) протягом шести місяців з дня прийняття рішення про викуп земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, зазначені об`єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно для:

• будівництва автомобільних доріг загального користування державного значення, мостів, естакад та об`єктів, необхідних для їх експлуатації, на умовах концесії (частина друга статті 15 Закону № № 1559-VI)

Порядок примусового відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності, визначений у статті 16 Закону №1559-VІ, відповідно до якої орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об`єктів.

Вимога про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, підлягає задоволенню, у разі якщо позивач доведе, що будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об`єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення права власності на таке майно попереднього власника.

У разі задоволення позовних вимог рішенням суду визначається викупна ціна та порядок її виплати, а також перелік та порядок надання майна замість відчуженого. Одночасно із задоволенням позовних вимог щодо примусового відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності суд може задовольнити вимоги щодо знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на земельній ділянці, що підлягають примусовому відчуженню.

Рішення суду про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, разом із документами, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, надане замість відчуженого, є підставою для державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на зазначені об`єкти.

При цьому, порушення суб`єктом владних повноважень визначеної законодавством процедури примусового відчуження об`єктів права приватної власності робить неможливим задоволення відповідного позову.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20 березня 2018 року у справі № 876/7/17, від 23 липня 2019 року у справі № 879/2/18 (ЄДРСРУ № 83327110).

Попереднє повне відшкодування вартості земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у грошовій формі здійснюється шляхом внесення органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, коштів на депозит нотаріальної контори в порядку, встановленому законом, за місцем розташування земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, або перерахування коштів на зазначений власником цих об`єктів банківський рахунок.

Згідно зі статтею 5 Закону № 1559-VI викупна ціна включає вартість земельної ділянки (її частини), житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, з урахуванням збитків, завданих власнику внаслідок викупу земельної ділянки, у тому числі збитків, що будуть завдані власнику у зв`язку з достроковим припиненням його зобов`язань перед третіми особами, зокрема упущена вигода, у повному обсязі.

Розмір викупної ціни затверджується рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, що здійснює викуп земельної ділянки, або встановлюється за рішенням суду. Вартість земельної ділянки, що відчужується або передається у власність замість відчуженої, визначається на підставі її  експертної грошової оцінки,  проведеної відповідно до закону.

Звіти з експертної грошової оцінки   земельних ділянок, що відчужуються, підлягають рецензуванню, державній експертизі землевпорядної документації у випадках та в порядку, визначених законом.

Суб`єкти оціночної діяльності для проведення такої оцінки визначаються органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування або особою, яка ініціювала відчуження об`єктів нерухомого майна в порядку, визначеному законом, а вартість надання послуг з рецензування або проведення державної експертизи звітів з    експертної грошової оцінки сплачується за рахунок коштів відповідних бюджетів.

(!!!) У разі якщо власник виступає проти відчуження свого нерухомого майна за оцінкою, проведеною суб`єктом оціночної діяльності, визначеним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, він може залучити іншого суб`єкта оціночної діяльності для визначення вартості нерухомого майна чи проведення рецензування звіту з оцінки такого майна. У цьому разі витрати на виконання таких послуг несе власник майна.

Як встановлено частиною другою статті 19 Закону України від 11.12.2003 № 1378-IV «Про оцінку земельних ділянок» (далі - Закон № 1378-IV) експертна грошова оцінка вільних від будівель та споруд земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, що проводиться у зв`язку з викупом цих земельних ділянок для суспільних потреб чи їх примусовим відчуженням з мотивів суспільної необхідності, проводиться на основі методичного підходу  капіталізації чистого операційного або рентного доходу від використання земельних ділянок з урахуванням їх використання за цільовим призначенням (використанням), встановленим на день прийняття рішення про викуп таких земельних ділянок для суспільних потреб.

Верховний суд звертає увагу, що визначальною підставою для примусового відчуження земельної ділянки, що знаходиться в приватній власності з мотивів суспільної необхідності є неотримання згоди власника земельної ділянки з її викупом для суспільних потреб, а також обов`язкове дотримання процедури щодо прийняття рішення, повідомлення власника про викуп земельної ділянки для суспільних потреб, забезпечення права на участь у переговорах щодо умов викупу, узгодження умов договору купівлі-продажу, істотною умовою якого є викупна ціна, яка передує виникненню підстав для примусового відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

ВИСНОВОК: Отже, наведені законодавчі положення, конституційні гарантії щодо непорушності права приватної власності дають підстави для висновку про можливість примусового відчуження об`єктів права приватної власності виключно з мотивів суспільної необхідності на підставі та в порядку, визначених Законом № 1559-VІ, за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом.

При цьому примусове відчуження у державну чи комунальну власність допускається лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення об`єктів, наведених у статті 15 Закону № 1559-VІ, перелік яких є вужчим у порівнянні з переліком об`єктів, що можуть бути викуплені для суспільних потреб, наведеним у статті 7 цього ж Закону.

 

Матеріал по темі: «Укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки без дотримання конкурентних засад»

 

 

Теги: примусове відчуження, викуп землі, земельна ділянка, приватна власність, для суспільних потреб, відчуження нерухомого майна, будівництво доріг, знесення, житло, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Верховний суд дозволив дітям дивитися передачі «МастерШеф», «Один за всіх», «Хата на тата», «Битва екстрасенсів»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: передачі «МастерШеф», «Один за всіх», «Хата на тата», «Битва екстрасенсів» НЕ завдають шкоди моральному і психологічному здоров`ю глядачам-дітям

26 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/4741/17, адміністративне провадження № К/9901/27016/21 (ЄДРСРУ № 106440083) досліджував питання щодо завдання шкоди моральному і психологічному здоров`ю глядачам-дітям при перегляді передач «МастерШеф», «Один за всіх», «Хата на тата», «Битва екстрасенсів».

Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» дитиною є особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, що застосовується до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Поняття підліток та підлітковий вік вжито у деяких нормативних актах, але його визначення відсутнє. На практиці уважається, що підлітками є діти віком від 10 до 18 років. Причому підлітковим прийнято вважати період розвитку людини від 10-11 до 14-15 років. В цей період в особистості дитини відбуваються складні і суперечливі зміни, на підставі чого ще називають критичним, перехідним. Підлітковий вік називають перехідним і тому, що в цей період відбувається перехід від дитинства до юності, від незрілості до зрілості. Ця особливість проявляється в фізичному, розумовому, моральному, соціальному та духовному розвитку особистості.

Юність - один із етапів розвитку людини, її життя. Чітких встановлених меж юності не існує. Існує певний стандарт, якого всі дотримуються, він визначає межі юності: початок - 16-17 років, закінчення - 20-23 роки. Юність завершальний етап первинної соціалізації.

Експертом визначено, що фізичний розвиток дитини означає сукупність морфологічних і функціональних властивостей організму, що характеризують процес його росту і дозрівання. Фізичний розвиток залежить від генетичних факторів, при цьому істотну роль відіграє спадковість в особливостях динаміки фізичного розвитку і статури і умови зовнішнього середовища (соціальні, кліматичні географічні тощо). Фактором негативного впливу на фізичний розвиток є те, що перешкоджає нормальному зростанню, набиранню ваги та розвитку тіла. Такими факторами можуть бути, зокрема, куріння, вживання алкоголю, наркотичних засобів, неповноцінне харчування, малорухливий спосіб життя.

Психічний розвиток - це процес, який має динамічний характер та розпочавшись ще до народження дитини, розгортається та триває все життя людини. В ході психічного розвитку відбувається накопичення кількісних та якісних перетворень психіки, які забезпечують формування і функціонування особистості. До факторів психічного розвитку відносяться: біологічний фактор, який включає перш за все спадковість (успадковується темперамент, задатки здібностей); фактор середовища (природне середовище та соціальне) - впливає опосередковано та фактор психічного розвитку - активність. Розвиток психіки і поведінки дитини обумовлений зовнішнім середовищем і фізіологічним дозріванням.

Поняття «нормальний», тобто такий, що не має відхилень від норми (відповідає загально прийнятим нормам, установленим вимогам). Розвиток психіки є індивідуальним та за відсутності чітких критеріїв встановити, яка інформація здатна впливати на психічний розвиток чи пошкодити йому, неможливо.

Розумовий розвиток - ступінь розвитку в дитині пізнавальних процесів (відчуттів і сприймання, мислення, мовлення, пам`яті, уяви), сформованість, уміння міркувати, обґрунтовувати свої думки, діяти адекватно до вимог старших, виявляти інтерес до пізнання навколишнього середовища, здатність швидко і правильно розуміти те, що говорять, вибудовувати власні судження. Відбувається одночасно із психічним розвитком.

Моральний розвиток передбачає формування моральних уявлень і знань, моральних почуттів, вироблення принципів оцінки подій і поведінки інших людей, а також вироблення власного ставлення до людини, суспільства. Нормальним рівнем морального розвитку можна вважати достатній розвиток моральних знань та почуттів, необхідних для організації життєдіяльності індивіда в даному суспільстві, коли особистість усвідомлює необхідність дотримання моральних норм, вони є звичною формою її вчинкової діяльності. Інформація, яка може вплинути на моральний розвиток чи зашкодити йому, це відомості, які безпідставно виправдовують порушення норм суспільного життя, подають порушення у більш вигідному становищі у порівнянні з правомірною поведінкою, переконують вчинювати порушення норм суспільного життя.

Інтелектуальний розвиток, рівень інтелекту формується під впливом сукупності чинників та визначається спадковістю (генотипом) і соціальним середовищем.

Духовний розвиток - одна з найскладніших категорій у психології, педагогіці, культурології, філософії. Духовний розвиток пропонується визначати як прийняття людиною своєї тілесно-душевно-духовної сутності в адекватному їх поєднанні.

Жах - це сильне негативно забарвлене почуття, стан дуже великого переляку, страху, що охоплює кого-небудь, чіткі критерії для віднесення явищ, дій, подій до таких, що здатні викликати жах, відсутні.

Визначаючи поняття «сцена вбивства» експерт вказав, про можливість його трактування як демонстрацію позбавлення людини життя. При визначенні поняття «сцена насильства» слід виходити із поняття насильство - умисна фізична, сексуальна, психологічна чи економічна дія чи її загроза, примус з боку однієї особи до іншої з метою контролю, залякування, навіювання почуття страху. Експерт зазначив, що одним із світових підходів до захист прав дітей і підхід з викриття насильства через пресі, телебачення, книги, допомогу жертвам гноблення з метою попередження майбутнього насильства, що передбачає інформування суспільства про покарання винних у порушенні прав дитини, дослідження факторів, які провокують порушення прав, і надання обґрунтованих рекомендацій для попередження цього ганебного явища. Зауважив, що журналістські матеріали, які стосуються дитячої соціальної проблематики (наприклад, усиновлення, дитяче насильство, підліткова злочинність, сексуальні злочини), мають містити коментарі фахових експертів - правозахисників, педагогів, юристів, психологів. Наявність таких коментарів можна віднести до одного з критеріїв, які відмежовують обґрунтований показ насильства (коли мета такого показу полягає в тому, щоб привернути увагу до проблеми насильства, підкреслити його недопустимість, запропонувати шляхи вирішення проблеми тощо) від необґрунтованого (коли метою є показ насильства як такий, без оцінки дій відповідних осіб, без висновків тощо).

Сексуальний інстинкт - це енергія збудження, яка в свою чергу викликається природними людськими потребами, зокрема це потреба залишити потомство, а не отримати задоволення або зняти стрес. У нашому суспільстві є певні моральні нормативи, є заборони, які порушувати не можна, є вікові обмеження. Сексуальний інстинкт шукає можливість вгамувати потребу в партнері протилежної статі.

Також, експерт зауважив, що неможливо визначити наявність чи відсутність інформації, яка здатна зашкодити розумовому, інтелектуальному чи духовному розвитку дітей та юнацтва, сцен, які викликають жах або звернені до сексуальних інстинктів, через відсутність будь-яких стандартів і нормативів, одиниць та критеріїв виміру відповідної інформації, оскільки вони є індивідуальними для кожної конкретної людини. Зважаючи на викладене, експертне дослідження наданих матеріалів експерт здійснював шляхом аналізу та оцінку змісту та визначення, чи міститься в них інформація про: пропагування культу насильства чи жорстокості; порнографія; інформація, яка здатна впливати на нормальний фізичний та моральний розвиток; сцени вбивства; сцени фізичного та психічного насильства.

Ці твори НЕ здатні потенційно впливати на нормальний фізичний, розумовий або моральний розвиток дітей, підлітків та юнацтва, завдати шкоди фізичному, інтелектуальному і духовному їх розвитку. У них відсутні сцени, які викликають жах, сцени вбивства, фізичного та психічного насилля, сцени, звернені до сексуальних інстинктів.

Окрім цього, слід звернути увагу на  «Керівний принцип N 1. Загальні рамки» затверджений у Рекомендаціях N R (97) 19 Комітету міністрів Ради Європи "Про показ насильства електронними ЗМІ" стаття 10 Європейської конвенції з прав людини відповідно  до  тлумачення  за практикою Європейського суду з прав людини,  повинна становити загальні правові рамки для  розв'язання питань, що стосуються показу насильства в електронних ЗМІ.

Свобода вираження поглядів,  у принципі,  включає також право поширювати й одержувати інформацію та ідеї,  які становлять  показ насильства.  Проте  деякі форми необґрунтованого показу насильства можуть  законним  чином  бути  обмежені,  враховуючи  обов'язки  й відповідальність,  що їх несе із собою здійснення права на свободу вираження  поглядів;  за  умови,  що  такі  втручання  в   свободу вираження  поглядів  передбачені  законодавством і є необхідними в демократичному суспільстві.

Конкретніше - засоби,  вжиті  на  противагу  необґрунтованому показу   насильства   електронними   ЗМІ,   можна  законним  чином розглядати як такі,  що  гарантують  повагу  людської  гідності  й захищають вразливі групи, наприклад, дітей і підлітків, фізичному, розумовому й моральному розвитку яких може зашкодити показ  такого насильства.

ВИСНОВОК Верховного суду: Суд дозволив дітям дивитися передачі «МастерШеф», «Один за всіх», «Хата на тата», «Битва екстрасенсів», оскільки вказані твори НЕ завдають шкоди моральному і психологічному здоров`ю глядачам-дітям.

 

Арешт майна після погашення заборгованості поза межами виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чинність арешту майна після виконання виконавчого документу поза межами виконавчого провадження

13 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2/0301/806/11, провадження № 61-3814св22 (ЄДРСРУ № 105249398) досліджував питання: «Чи є виправданим втручання у право особи на мирне володіння майном збереження протягом тривалого часу арешту належного їй майна за відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача?»/

Суть проблеми: Законом України «Про виконавче провадження» не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа у зв`язку з його добровільним виконанням після повернення виконавчого документа стягувачу.

Окрім того, слід враховувати, що зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу. Таким чином, повернення виконавчого документа стягувачу без виконання не є підставою для закінчення виконавчого провадження та зняття арешту (07 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 186/1062/18, провадження № 61-2457св21 (ЄДРСРУ № 99459418)).

Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно із положеннями статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент звернення заявника до суду із цією скаргою) підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

Чинна на дату винесення постанов про повернення виконавчого документу стягувачу редакція Закону України «Про виконавче провадження» (частина четверта статті 50) передбачала, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної  виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження.

(!!!) Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що повернення виконавчого документа стягувачу на підставі статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» не встановлює прямого обов`язку державного виконавця знімати арешт з майна боржника.

Суд враховує, що застосування державними виконавцями наданого їм широкого кола повноважень та законодавчо визначених механізмів, спрямованих на виконання судових рішень, входить до їх обов`язків, визначених статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», щодо вжиття передбачених цим Законом заходів для неупередженого, ефективного, своєчасного і повного вчинення виконавчих дій.

Аналіз норм Закону України «Про виконавче провадження» щодо підстав накладення арешту на майно боржника та зняття такого арешту дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який виконавець має право застосувати для забезпечення реального виконання виконавчого документа, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

ВАЖЛИВО: Водночас у разі повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов`язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.

Крім того, Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.

Суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України), а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

ВИСНОВОК: Отже, Верховний суд вважає за доцільне зняти арешт, накладений на майно боржника для забезпечення виконання вже виконаного судового рішення, оскільки у подальшому застосуванні арешту відсутня необхідність.

Викладені у цій постанові мотиви узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 листопада 2021 року у справі № 21/170-08, від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19).

 

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту боржника щодо скасування арешту з його майна»

  

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником

21 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/11124/19 (ЄДРСРУ № 106353138) досліджував питання щодо звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником.

Виконуючи рішення суду, виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом. За ухилення від виконання розпоряджень виконавця особа, в якої перебуває майно боржника, несе відповідальність відповідно до закону (частини перша, четверта та п`ята статті 53 Закону № 1404-VIII).

Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, визначено статтею 336 ГПК України. Так, суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Заява розглядається судом протягом десяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, в судовому засіданні з викликом такої особи та учасників справи, проте їх неявка не перешкоджає розгляду справи за умови належного їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. За заявою стягувача суд може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Про задоволення заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, або про відмову у її задоволенні суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником. Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.

Відповідно до  правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 08.11.2019 у справі №910/7023/19 особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.

Також у висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.07.2021 у справі №905/1642/19 вказано, що подана в порядку статті 336 ГПК України виконавцем чи стягувачем заява про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є по суті вимогою про стягнення коштів з такої особи з визначених законом підстав, що у разі її задоволення судом має відповідати та забезпечувати досягнення мети виконавчого провадження - реальне виконання судового рішення, шляхом стягнення грошових коштів з особи, яка має заборгованість перед боржником.

У цій судовій процедурі процесуальний закон, визначаючи її ініціатора, у статті 336 ГПК України ототожнює виконавця та стягувача, презюмуючи єдність їх мети у застосуванні цього заходу.

Системний аналіз приписів частини першої статті 336 ГПК України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на грошові кошти передбачений законодавцем задля неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду.

З огляду на положення вказаних норм, під час розгляду заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам відповідно до частини першої статті 336 ГПК України, предметом дослідження суду має бути факт наявності заборгованості, що підтверджується належними доказами, які відповідають вимогам статей 76-79 ГПК України, зокрема, це може бути відповідне рішення суду, або факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти, на які стягувач чи виконавець просить звернути стягнення.

Послідовна та стала правова позиція щодо предмета дослідження у даній категорії справ щодо застосування положень статті 336 ГПК України висловлена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.04.2020 у справі №910/5300/17, постановах Верховного Суду від 23.07.2018 у справі № 925/1048/17, від 11.09.2019 у справі № 902/1260/15, від 01.08.2019 у справі № 927/313/18, від 06.02.2020 у справі № 913/381/18, від 13.10.2020 у справі №913/526/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц зазначено, що «похідний інтерес кредитора у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, може реалізовуватися у виконавчому провадженні. Отримавши судове рішення про стягнення з боржника коштів, кредитор у статусі стягувача звертається з заявою про примусове виконання рішення. Відповідно до частини першої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб; зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Якщо такі особи визнали, що у них перебуває майно боржника, або майно та кошти, що належать боржнику від таких осіб, і надіслали виконавцю відомості про це, то виконавець звертає стягнення на таке майно та кошти в порядку, визначеному частинами другою - четвертою зазначеної статті. Внаслідок стягнення коштів з інших осіб у боржника замість права вимоги до них з`являється ліквідний актив - грошові кошти, за рахунок яких може бути задоволена грошова вимога кредитора до боржника. У таких випадках кредитор боржника не вправі вимагати сплати коштів, належних від інших осіб боржнику, як на свою користь, так і на користь боржника, але вправі вимагати належної поведінки виконавця, зокрема щодо звернення стягнення на кошти, що належать боржнику від інших осіб. Для цього кредитор може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення до суду відповідно до розділу Х Закону України «Про виконавче провадження».

Тобто, процесуальний закон визначає право як стягувача, так і виконавця (державного, приватного) на звернення до суду із вказаною заявою у порядку статті 336 ГПК України, презюмуючи при цьому єдність їх мети у застосуванні цього заходу.  Верховний Суд звертає увагу, що частина перша статті 336 ГПК України охоплює саме випадок звернення стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Разом з тим, відповідно до статті 53 Закону України №1404-VIII визначено, що виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. Зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Після надходження відомостей про наявність майна боржника виконавець проводить опис такого майна, накладає на нього арешт, вилучає його і реалізує в установленому цим Законом порядку. Якщо особа, в якої перебуває майно боржника, перешкоджає виконавцю у вилученні такого майна, воно вилучається виконавцем у примусовому порядку.

Тобто, даною нормою передбачена процедура звернення стягнення як на майно боржника що перебуває в інших осіб, так і на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб, саме виконавцем (державним/приватним), у порядку наданих йому повноважень Законом України №1404-VIII та Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Також частина четверта статті 53 даного Закону передбачає, що на належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунках у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

ВИСНОВОК: Для звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником, стягувачу не потрібно доводити стан виконання рішення та суму коштів, яка залишилася непогашеною, а достатнім є лише доведення наявності заборгованості іншої особи перед боржником, що підтверджується належними доказами, зокрема, відповідним рішення суду в іншій справі та беззаперечність заборгованості особи, якій належать кошти.

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судового рішення»

 

Теги: заміна сторони, звернення стягнення на грошові кошти, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Примусове відчуження майна на користь Держави в умовах воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Роз’яснення МінЮсту стосовно деяких питань, пов’язаних з примусовим відчуженням майна на користь держави в умовах правового режиму воєнного стану

Витяг з роз’яснення Мінюсту від 06.07.2022 р. № 53896/65053-12-22/8.4.1 стосовно деяких питань, пов’язаних з примусовим відчуженням майна на користь держави в умовах правового режиму воєнного стану

1.    Чи достатньо рішення військового командування, погодженого відповідною радою (виконавчим органом ради, міською державною адміністрацією), та акта про примусове відчуження майна, виготовленого за єдиним зразком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, для державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно?

Відповідно до статті 4 Закону України “Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану” примусове відчуження або вилучення майна у зв’язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради.

У місцевостях, де ведуться бойові дії, примусове відчуження або вилучення майна здійснюється за рішенням військового командування без погодження з органами, зазначеними у частині першій цієї статті.

У свою чергу частиною першою статті 7 Закону передбачено, що про примусове відчуження або вилучення майна складається акт, та визначено зміст такого акта.

Право державної власності на майно виникає з дати підписання акта (частина третя статті 7 Закону).

Водночас варто враховувати, що, незважаючи на те, що відповідно до Закону право державної власності на майно виникає з дати підписання акта, зазначене право власності підлягає державній реєстрації відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.

2.    Хто в особі держави має бути набувачем (новим власником) нерухомого майна?

Відповідно до статті 170 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

При цьому, як зазначалося вище, примусове відчуження майна відповідно до Закону здійснюється за рішенням військового командування.

(!!!) Тобто держава набуває право власності на примусово відчужене майно в особі того органу державної влади, за рішенням якого здійснене таке примусове відчуження майна та представником якого є особа, що підписала акт про примусове відчуження майна.

У свою чергу варто враховувати, що відповідно до положень статті 3 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті).

Згідно з частиною другою статті 2 цього Закону Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Тобто, якщо суб’єктом примусового відчуження майна є командування військової частини Збройних Сил України, то органом, в особі якого держава набуває право власності на таке майно, є Міністерство оборони України, про що також має бути зазначено в заяві для проведення державної реєстрації права власності на це майно.

3.    Хто має подавати документи для проведення державної реєстрації переходу права власності?

Особою, що має подати документи для проведення державної реєстрації переходу права власності на примусове відчужене відповідно до Закону майно, є уповноважений представник органу державної влади, в особі якого держава набуває право власності на таке майно.

4.    У випадку нездійснення державної реєстрації переходу права власності на примусово відчужене майно в Державному реєстрі, хто буде зобов’язаний утримувати майно, зокрема сплачувати податки та інші обов’язкові платежі?

Відповідно до частини четвертої статті 319 ЦКУ власність зобов’язує. Згідно зі статтями 322, 323 ЦКУ власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Тобто особою, яка має обов’язок утримувати примусово відчужене майно, несе ризик його випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування), є орган державної влади, в особі якого держава набуває право власності на таке майно.

У свою чергу, зважаючи, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації, варто враховувати, що непроведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно унеможливить реалізацію органом, в особі якого держава набуває право власності на примусово відчужене майно, повноважень власника щодо розпорядження таким майном, адже  право державної власності на примусово відчужене майно має бути підтверджено відомостями Державного реєстру прав.

 

Матеріал по темі: «Відчуження або вилучення майна в умовах воєнного стану»