Як не платити по боргам попередніх власників нерухомості за комуналку?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зобов`язання комунальної організації виключити з обліку по особовому рахунку заборгованість попередніх власників квартири

14 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/1807/21, провадження № 61-2572 св 22 (ЄДРСРУ № 106264414) досліджував питання щодо сплати комунальних боргів попереднього власника нерухомості.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статей 66, 67, 162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

(!!!) Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

Відповідно до статті 322 ЦК України на власника покладається тягар утримання майна.

Проте, новий власник майна не зобов`язаний повертати борги попереднього власника, якщо суд установить, що він не брав на себе обов`язку з їх сплати. Договори про надання послуг не обтяжують майна.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 01 вересня 2020 року у справі № 686/6276/19 (провадження № 61-3604св20), від 15 жовтня 2020 року у справі № 522/19127/18 (провадження № 61-20547св19), при цьому зроблено висновок про те, що діючим законодавством не передбачено обов`язку покупця квартири сплачувати борги попередніх власників (наймачів) квартири за отримані ними раніше житлово-комунальні послуги, якщо це прямо не оговорено в договорі купівлі-продажу.

Окрім цього, 26 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/11406/20, провадження № 61-18079св21 (ЄДРСРУ № 102941107) підтримав вищевказану позицію.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення,   в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов`язання.

Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах. При цьому такими учасниками є: споживач, виробник, виконавець. Виробник може бути одночасно і виконавцем.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець (підприємство, яке надає житлово-комунальні послуги) зобов`язаний проводити відповідні перерахунки розміру плати за житлово-комунальні послуги у разі їх ненадання.

Згідно з частиною першою статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статей 66, 67, 162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги.

Власність, відповідно до частини четвертої статті 319 ЦК України, зобов`язує; зокрема, за статтею 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договори про надання послуг не обтяжують майно, тому за відсутності відповідної умови в договорі про  відчуження нерухомого майна вимоги до нового власника про стягнення заборгованості за  отриманими комунальними послугами попереднього власника є безпідставними.

ВИСНОВОК: Новий власник майна не зобов`язаний повертати борги попереднього власника, якщо суд установить, що він не брав на себе обов`язку з їх сплати.

 

Матеріал по темі: «Новий власник не повинен сплачувати борги попередника за електропостачання»

 

Визначення митної вартості на підставі нелегалізованих документів отриманих від інших держав

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримання контролюючим органом офіційної документально-підтвердженої інформації від уповноважених органів іноземних держав щодо вартості ввезених товарів

14 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/1862/20, адміністративне провадження № К/9901/144/21 (ЄДРСРУ № 106243158) досліджував питання щодо отримання контролюючим органом офіційної документально-підтвердженої інформації від уповноважених органів іноземних держав щодо вартості ввезених товарів.

Стаття 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

В даній справі контролюючим органом було призначено перевірку та обґрунтування її висновків здійснювалось на підставі документів органу іноземної держави, без перекладу на українську мову та нелегалізованих в установлений законом спосіб.

Так, підставою для висновку про заниження суб`єктом господарювання податкових зобов`язань, під час ввезення товарів на митну територію України, може слугувати лише офіційна документально-підтверджена інформація від уповноважених органів іноземних держав щодо, зокрема, вартості ввезених товарів. Крім того, така інформація повинна підтверджувати або не підтверджувати автентичність поданих документів щодо ввезених товарів.

Указаний висновок знайшов своє відображення у постанові Верховного Суду від  05.03.2019 у справі № 820/305/17 та від 01 квітня 2021 року у справі № 140/902/19.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною першою статті 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином Верховний суд наголошує, що копії документів, отримані від митних органів іноземних держав, на підставі яких контролюючий орган зробив висновок про заниження платником податкових зобов`язань зі сплати податку на додану вартість, ввізного мита із ввезених на митну територію України товарів та додаткового імпортного збору є неналежними доказами у адміністративній справі, оскільки не перекладені на державну мову, а тому вказане не дає можливості зробити обґрунтовані висновки щодо їх змісту.

Зазначені висновки також узгоджуються із правовими позиціями викладених у постановах Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 821/2067/17 та від 08.08.2019 у справі №  2а/0370/1152/12.

 

Матеріал по темі: «Визначення та коригування митної вартості за другорядним методом»

 

 

Теги: митниця, визначення митної вартості, ціна договору, декларація, основний метод, коригування, оскарження рішення митниці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Міністерства юстиції України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заходи забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Міністерства юстиції України прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора

07 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/18997/21 (ЄДРСРУ № 106130352) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Міністерства юстиції України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 136 ГПК господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача (боржника) або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації  в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача. За положеннями статей 136, 137 ГПК України заходи забезпечення позову є одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є запобігання можливому порушенню в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому ґарантується виконання судових актів. Цим забезпечується можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Тобто, забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача.

Сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 74 ГПК, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

При вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між заявленим заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи непоновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Водночас заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина 4 статті 137 ГПК).

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Відповідно до частини 1 статті 137 ГПК позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; (пункт 3 частини 1 статті 137 виключено на підставі Закону № 460-IX від 15.01.2020); 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; (пункт 7 частини 1 статті 137 виключено на підставі Закону № 460-IX від 15.01.2020); 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Разом із тим у випадку звернення особи до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в такому випадку має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18).

Водночас, зі змісту частини 1 статті 137 ГПК, у якій визначено заходи забезпечення позову, серед перелічених цією статтею заходів забезпечення позову відсутній такий захід, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України та/або зупинення дії оскаржуваного/заперечуваного акта, натомість положеннями пункту 10 зазначеної норми встановлено, що позов забезпечується іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, за змістом статті 137 ГПК (положення частини першої якої містять вичерпний перелік заходів забезпечення позову), якщо сторона просить вжити захід забезпечення позову, що прямо не передбачений цим процесуальним законом (статтею 137 ГПК), суд на вимогу учасника справи може вжити такий захід забезпечення, що визначений іншим нормативним актом - законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

При цьому не допускається вжиття судом заходу забезпечення позову, який хоча і відповідає змісту позовних вимог, предмету спору, є необхідним з урахуванням розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, однак не передбачений ні процесуальним законом, ні іншим Законом України (міжнародним договором, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України).

Тобто визначений частиною 1 статті 137 ГПК  вичерпний перелік видів заходів забезпечення позову може доповнюватися виключно за рахунок певних заходів забезпечення позову, прямо передбачених Законами України або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Такі висновки наведено у постанові  Верховного Суду від 30.09.2021 у справі № 910/7451/21, постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21.

Відповідно до частини 1 статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції на час подання заяви про забезпечення позову у цій справі) проведення реєстраційних дій (щодо реєстрації прав/обтяжень прав) зупиняється, зокрема на підставі судового рішення про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили.

Аналогічні за змістом положення містяться і у чинній редакції зазначеної норми.

У частині 2 статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначено, що судове рішення або заява власника об`єкта нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій реєструється у Державному реєстрі прав.

Державний реєстратор приймає рішення про відновлення реєстраційних дій на підставі судового рішення про скасування судового рішення, що було підставою для прийняття рішення про зупинення проведення реєстраційних дій та/або судового рішення про скасування заборони вчинення реєстраційних дій, або на підставі заяви власника об`єкта нерухомого майна про відкликання власної заяви про заборону вчинення реєстраційних дій, зареєстрованих у Державному реєстрі прав ( частина 3 статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

За таких обставин у спорі про скасування наказу Міністерства юстиції України, прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції - щодо реєстраційної дії (відмови у її вчиненні) відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вжиття такого заходу забезпечення позову, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України, не допускається, оскільки цей захід не належить до вичерпного переліку видів заходів забезпечення позову згідно із частиною 1 статті 137 ГПК: прямо не передбачений ні процесуальним законом, ні іншим Законом України (міжнародним договором, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України), як цього вимагають положення пункту 10 частини 1 статті 137 ГПК (такий висновок наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21).

Таким чином, вжиття судом такого заходу забезпечення позову, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України хоча і узгоджується з предметом та змістом позовних вимог у спірних правовідносинах, однак не відповідає наведеним положенням законодавства (подібний за змістом висновок наведено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21).

ВИСНОВОК: У спорі про скасування наказу Міністерства юстиції України, прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції - щодо реєстраційної дії (відмови у її вчиненні) відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вжиття такого заходу забезпечення позову, як зупинення дії наказу Міністерства юстиції України, не допускається.

 

Матеріал по темі: «Держреєстраторне є учасником правовідносин, що виникли на підставі реєстраційної дії»

Теги: забезпечення позову, наказ Мінюсту, скарга на реєстратора, зупинення дії наказу Мінюсту, реєстрація, право власності, оскарження дій реєстратора, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання за особою майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва, як різновид загального способу захисту

25 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/19473/19, провадження № 61-16885св21 (ЄДРСРУ № 106028732)  та 12 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 509/3297/19, провадження № 61-9850св21 (ЄДРСРУ № 102562700) досліджував питання щодо визнання за особою майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва, як різновид загального способу захисту

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 92, 93, 95 постанови).

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію, в разі невизнання відповідачем прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається  в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Способи захисту права, обрані позивачем та застосовані судом, повинні найбільш ефективно поновлювати порушені права, а специфіка інвестування в об`єкти будівництва та визначення новоствореного майна як об`єкта захисту права, відмінного від майнових прав на етапі укладення договорів про інвестування в будівництво, які мають різні назви, повинні тлумачитися на користь тієї особи, права якої порушено.

Практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі  № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 61-31цс20) зазначила, що у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України. Положення статті 392 ЦК України підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між особою, яка відчужила майнові права на квартиру в багатоквартирній новобудові (Сторона 1) та особою, яка такі права придбала (Сторона 2), у випадку, коли об`єкт будівництва (багатоквартирна новобудова) зданий в експлуатацію, проте Сторона 1 не виконує умови зазначеного договору з передачі Стороні 2 усіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої Сторона 2 сплатила в повному обсязі, та не визнає права Сторони 2 на цю збудовану квартиру.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року в справі № 761/5156/13-ц (провадження № 14-425цс19) зазначено, що враховуючи характер спірних правовідносин, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не заборонений законом та у світлі цієї справи є ефективним, оскільки іншим шляхом захистити її права позивач не міг. Тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо неналежності такого обраного позивачкою способу захисту її прав як визнання за нею майнових прав на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва.

Можливість застосування такого способу захисту як визнання майнових прав за інвестором підтверджена й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року в справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), у якій зазначено, що інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкту нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав.

При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Захист прав на новостворене майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист здійснюється на загальних засадах цивільного законодавства.

ВИСНОВОК: Визнання за особою майнових прав як різновид загального способу захисту - визнання права, може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

 

P.s.  1. Предметом позову повинно бути визнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва, а не визнання права власності на нього;

2.  Окрім цього, позивачі у подібного роду спорах  звільненні від сплати судового збору на підставі частини 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

 

Матеріал по темі: «Визнання власником майнових прав на об'єкт інвестування»

 

 

Теги: визнання майнових прав, обєкт незавершеного будівництва, недострой, недобуд, захист прав споживачів, забудовник, банкрутство, квартира, захист власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Угоди, зареєстровані на біржі, (НЕ) підлягають нотаріальному посвідченню

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Норма Цивільного кодексу України превалює над однопредметною нормою іншого Закону, а отже біржові договори купівлі-продажу нерухомого майна підлягають нотаріальному посвідченню

09 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/6233/21 (ЄДРСРУ № 106150240) досліджував питання щодо нотаріальному посвідченню угод укладених на товарній біржі.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону «Про товарні біржі» (в редакції до 01.07.2021 р.) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Згідно з частиною четвертою статті 656 Цивільного кодексу України (в редакції, станом на момент укладення договору купівлі-продажу від 05.04.2018) до договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті

Водночас відповідно до частини першої статті 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Статтею 657 Цивільного кодексу України встановлено вимоги щодо форми окремих видів договорів купівлі-продажу, згідно з якою договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Таким чином положення статті 657 Цивільного кодексу України встановлюють форму договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Відповідно до частини другої статті 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03.10.1997 № 4-зп).

Виходячи з наведеного Конституційний Суд України в Рішенні від 13.03.2012 № 5-рп/2012 зазначив, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Цивільного кодексу України не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Цивільний кодекс  України є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Цивільного кодексу України.

ВАЖЛИВО: Отже, зазначення у Цивільному кодексі України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма Цивільного кодексу України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням Цивільного кодексу України.

Разом з тим при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) знайшов своє застосування принцип правової визначеності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and others v. the United Kingdom) та ін.).

ЄСПЛ неодноразово вказував, що він виходить із таких вимог до національних нормативно-правових актів, щоб вони вважалися законом для цілей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: 1) нормативно-правовий акт повинен бути доступним: громадянинові як орієнтир правової поведінки і її наслідків, достатнім за тих правових норм, що застосовуються у конкретній справі; 2) норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з необхідною точністю (справа «Санді Таймз проти Сполученого Королівства» The Sunday Times v. The United Kingdom № 1 заява 6538/74 пункт 46). У справі «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France) ЄСПЛ зазначив, що закон має відповідати якісним вимогам: бути доступним і передбачуваним.

Аналіз нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що саме норми Цивільного кодексу України (чинні на момент виникнення спірних правовідносин) найбільш повно та точно врегульовували цивільні правовідносини щодо форми договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20).

Ураховуючи викладене, укладений на товарній біржі договір купівлі-продажу (в редакції Закону до 01.07.2021 р.), предметом якого було нерухоме майно, мав бути нотаріально посвідчений в силу положень статті 657 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Звідси біржовий договір купівлі-продажу предметом якого було нерухоме майно та який не був нотаріально посвідчений, є нікчемним та відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на товарній біржі, підлягає нотаріальному посвідченню в силу положень статті 657 Цивільного кодексу України.

ВИСНОВОК: Норма Цивільного кодексу України превалює над однопредметною нормою іншого Закону, таким чином договори купівлі-продажу нерухомого майна, які укладені на товарній біржі підлягають нотаріальному посвідченню…, а виходячи із зворотного: якщо договір укладений на товарній біржі, стосовно нерухомого майна, нотаріально не посвідчений, то він є нікчемним!

 

Матеріал по темі: «Визнання правочину фіктивним в судовому порядку»

 

 

Теги: товарна біржа, договор купівля продаж, нерухоме майно, нотаріальне посвідчення угод, біржова угода, визнання недійсним, нікчемний договір, витребування майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов