Налоговой 7 раз подана кассация… поражаюсь упорству!!!
«…касаційна скарга Головним управління ДПС
у м. Києві, як відокремленим підрозділу ДПС на постанову Шостого апеляційного
адміністративного суду від 2 лютого 2021 року вже подавалась, проте ухвалами
Верховного Суду від 23 березня 2021 року, від 6 травня 2021 року, від 24 травня
2021 року, від 22 липня 2021 року, від 15 вересня 2021 року, від 6 жовтня 2021
року її повернув як таку, що не містила
підстав касаційного оскарження».
Відсутність у платника необхідних працівників, податкові порушення по
ланцюгу постачання, наявні кримінальні справи та отриманні свідчення (без
постановлення вироків), відсутність транспорту та іншого матеріально-технічного
забезпечення
05 листопада 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/1067/19, адміністративне провадження №
К/9901/23011/21 (ЄДРСРУ № 100856748) досліджував питання щодо відсутності у
платника необхідних працівників, податкові порушення по ланцюгу постачання,
наявні кримінальні справи та отриманні свідчення (без постановлення вироків),
відсутність транспорту та іншого матеріально-технічного забезпечення.
Так, у постанові від 06 жовтня 2021
року по справі №200/6721/20-а Верховний Суд
вказав на те, що визначальним для вирішення спорів про наявність податкових
наслідків за результатами вчинення господарських операцій є дослідження
сукупності обставин та первинних документів, які можуть як підтверджувати, так
і спростовувати реальність господарських операцій.
ВАЖЛИВО: Ні наявна у
контролюючого органу податкова інформація, ні відсутність у контрагента
достатньої кількості основних засобів та трудових ресурсів не є достатніми
підставами для висновку про нереальність господарських операцій.
Також Верховний Суд неодноразово зазначав
про те, що норми податкового законодавства не ставлять у залежність
достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання
податкової дисципліни його контрагентом, якщо цей платник (покупець) мав
реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для
використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником
товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи
правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про
порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат
чи податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт,
послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема, у вигляді позбавлення
права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну
діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які
свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та
злагодженість дій між ними.
Аналогічна правова позиція викладена,
зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року по справі №813/5082/15 та від 05 березня 2021 року по справі
№ 826/23914/15.
Верховний суд в своїй постанові від 20
жовтня 2021 року у справі № 640/21204/19,
адміністративне провадження № К/9901/28610/21 (ЄДРСРУ № 100512558)
підтримує позицію, що сам по собі факт порушення кримінальних справ, так само
як і отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб`єктів, в
рамках таких кримінальних справ, не є беззаперечним доказом, що підтверджує
відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених
позивачем та його контрагентами.
Питання можливості врахування
матеріалів досудового розслідування кримінального провадження, зокрема,
протоколу допиту, під час вирішення адміністративних справ означеної категорії
теж вже неодноразово розглядалося Верховним Судом (постанови від 17 червня 2021
року у справі №826/1158/18, від 1 липня 2021
року у справі №822/1722/18, від 6 жовтня 2021
року у справі №2340/2731/18, тощо).
Правова позиція у наведених вище
рішеннях зводиться до наступного: в силу положень Кримінально процесуального
кодексу України протокол
допиту, отриманий на стадії досудового слідства, до ухвалення
вироку в рамках кримінального провадження, може бути визнаний як доказ в адміністративному судочинстві виключно
за умови підтвердження таких показань особою у судовому засіданні під час
розгляду справи, чого в межах даної справи здійснено не було.
Факт податкового правопорушення не може обґрунтовуватись фактом існування
кримінальної справи, в тому числі, щодо контрагента платника податків. До
винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення, протоколи
допиту чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого
судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій не можуть вважатись належним доказом в
адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в
адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному
провадженні, який набрав законної сили.
Окрім того, суд зауважує, що під час
проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним
стосовно дійсного стану правосуб`єктності своїх контрагентів і реально
поставляти на їх адресу товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що
контрагенти, можливо, і мають наміри на порушення податкового законодавства.
Тобто, лише встановлення в ході судового розгляду факту
узгодженості дій платника податків з недобросовісними платниками податків
з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими
діями контрагентів може свідчити про незаконність формування показників
податкової звітності за такими операціями.
ВИСНОВОК: З урахуванням вимог процесуального закону, а саме обов’язку доведення
неправомірних дій платника податків саме податковим органом і виключно у
судовому засіданні, повинно бути доведено порушення податкового законодавства
як пов’язаного контрагента так і платника податків… між тим, в силу принципу
диспозитивності судового процесу, платником все це може бути спростовано на
доказовому рівні.
Матеріал по темі: ««Фіктивний директор» та протоколи допиту в якості доказів по справі»
Теги: ступінь деталізації, господарські
операції, наявність кримінального провадження, податкова перевірка, налоговая,
акт проверки, контрагент, уголовное дело, допит свідка, протокол допроса,
судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Не можливість сплати
податків у зв’язку із застосуванням персональних економічних санкцій або
блокуванням активів
05
листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи №
640/22711/19, адміністративне провадження № К/9901/29367/21,
К/9901/29363/21 (ЄДРСРУ № 100856882) досліджував питання щодо не можливості
сплати податків у зв’язку із застосуванням персональних санкцій.
Відповідно
до частини першої та другої статті 1 Закону України «Про санкції» з метою
захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і
територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також
запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів
громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні
економічні та інші обмежувальні заходи (далі - санкції).
(!!!) Санкції можуть застосовуватися з боку України по
відношенню до іноземної держави, іноземної юридичної особи, юридичної особи,
яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної
особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб`єктів, які
здійснюють терористичну діяльність.
У
частині першій статті 4 вказаного Закону наведені види санкцій, які можуть бути
застосовані. До вказаного переліку, серед іншого, відноситься блокування активів - тимчасове обмеження права
особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном (пункт
1).
Керуючись
Законами України «Про санкції» та «Про Національний банк України» Правлінням
Національного банку України прийнято Постанову від 1 жовтня 2015 року № 654
«Про забезпечення реалізації і моніторингу ефективності персональних
спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» (з наступними
змінами, далі - Постанова №654).
Підпунктом
7 пункту 1 Постанови №654 постановлено банкам України, серед іншого,
заблокувати кошти/зупинити фінансові операції осіб, зазначених у санкційних
списках, у такому порядку, зокрема:
-
банк зобов`язаний відмовити у виконанні розрахункового документа клієнту,
зазначеному в санкційних списках, що є ініціатором переказу та до якого
застосовані санкції "блокування активів" та/або "зупинення
фінансових операцій" та/або "зупинення виконання економічних та
фінансових зобов`язань" (абзац п`ятий);
-
банк повертає клієнту розрахунковий документ без виконання і проставляє напис
про причину його повернення (із зазначенням дати повернення та посиланням на
Закон України "Про санкції", укази Президента України від 15 червня
2016 року № 254/2016, від 15 травня 2017 року № 133/2017, від 17 березня 2018
року № 71/2018, від 14 травня 2018 року № 126/2018, від 21 червня 2018 року №
176/2018- до 29 березня 2019 року, а з 30 березня 2019 року із зазначенням
указу Президента України, яким уведено в дію відповідне рішення Ради
національної безпеки та оборони України, прийняте відповідно до частини третьої
статті 5 Закону України "Про санкції" ), що засвідчується підписами
відповідального виконавця і працівника, який виконує функції контролера (абзац
десятий).
Абзацом
першим пункту 57.1 статті 57 ПК України встановлено, що платник податків
зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у
поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за
останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для
подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За
змістом пункту 57.3 статті 57 ПК України у разі визначення грошового
зобов`язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах
54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків
зобов`язаний сплатити нараховану суму грошового зобов`язання протягом 10
календарних днів, що настають за днем отримання податкового
повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник
податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. У разі
оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового
зобов`язання платник податків зобов`язаний самостійно погасити узгоджену суму,
а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів,
наступних за днем такого узгодження.
Відповідно
до абзацу першого пункту 87.1 статті 87 ПК України джерелами самостійної сплати
грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків є
будь-які власні кошти, у тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт,
послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як
позика (кредит), та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією
статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів.
Абзац
третій пункту 87.1 статті 87 ПК України передбачає, що сплату грошових
зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків з відповідного
платежу може бути здійснено також: а) за рахунок надміру сплачених сум такого
платежу (без заяви платника); б) за рахунок помилково та/або надміру сплачених
сум з інших платежів (на підставі відповідної заяви платника) до відповідних
бюджетів з урахуванням особливостей, визначених у пункті 43.4-1 статті 43 цього
Кодексу; в) за рахунок суми бюджетного відшкодування з податку на додану
вартість (на підставі відповідної заяви платника) до Державного бюджету
України".
За
загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового
обов`язку несе платник. Це визначено статтею 109 ПК України, відповідно до якої
податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність)
платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також
посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного
виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за
дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками
податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів
порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим
законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи,
тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами
України.
Верховний
Суд у постанові від 04 березня 2021 року у справі №640/20899/18
(ЄДРСРУ № 95364208) за результатами аналізу наведених вище норм права зазначив
таке.
При
вирішенні питання своєчасності виконання платником податків податкового
обов`язку за умови перебування такого платника під дією персональних
економічних та інших обмежувальних заходів судам слід перевіряти, чи була у
цієї особи за таких умов реальна можливість сплати належних платежів та зборів.
У разі відсутності за наведених обставин для цього платника податків механізму
виконання податкового обов`язку відповідальність за несвоєчасне його виконання
не може бути покладена на нього в якості додаткового тягаря.
Верховний
Суд, розглядаючи питання притягнення платників податків до відповідальності за
несвоєчасну сплату узгодженого грошового зобов`язання, неодноразово вказував,
що податковий обов`язок є безумовним і першочерговим. Відповідальність за
невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку законодавчо покладено
на платника податків. Водночас, для вирішення питання про наявність/відсутність
підстав для застосування до платника податку відповідальності за несвоєчасну
сплату узгодженого грошового зобов`язання необхідно встановити причини, що
зумовили такий пропуск, та перевірити, чи вчинив платник податку усі залежні
від нього дії з метою належного та своєчасного виконання податкового обов`язку.
ВИСНОВОК: Відповідно до правового висновку
Верховного Суду, викладеного у постанові від 4 березня 2021 року у справі
№640/20899/18, у разі доведеності того, що будь-якого іншого шляху виконання
податкового обов`язку не було, то несвоєчасне його виконання з огляду на
застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів до такого
платника податків не утворює складу правопорушення, передбаченого статтею 109
ПК України.
Матеріал по темі: «Ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі»
Наслідки прийняття
судового рішення без надання права опоненту скористатися правом надати свої
заперечення
02
листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи № 300/179/20,
адміністративне провадження № К/9901/17219/20 (ЄДРСРУ № 100748540) досліджував
питання щодо наслідків прийняття судового рішення без надання права опоненту
скористатися правом надати свої заперечення.
Згідно
з частиною третьою статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах
здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої
процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Частинами
першою-четвертою статті 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно
ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при
дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом
на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі,
підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з
наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має
відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно
до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж
розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який
вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить
обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно
з положеннями статті 129 Конституції України одними із основних засад
судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом,
змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні
перед судом їх переконливості.
Відповідно
до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в
адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в
наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною
першою статті 306 КАС України передбачено, що суддя-доповідач в порядку
підготовки справи до апеляційного розгляду:
1)
з`ясовує склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення суду
першої інстанції може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі
у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє
самостійних вимог щодо предмета спору;
2)
з`ясовує обставини, на які посилаються учасники справи як на підставу своїх
вимог і заперечень;
3)
з`ясовує, які обставини визнаються та які заперечуються учасниками справи;
4)
пропонує учасникам справи подати нові докази, на які вони посилаються, або
витребовує їх за клопотанням особи, яка подала апеляційну скаргу, або з власної
ініціативи;
5)
вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої
інстанції;
6)
за клопотанням учасників справи вирішує питання про виклик свідків, призначення
експертизи, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у
справі спеціаліста, перекладача; вирішує інші письмово заявлені клопотання
учасників справи;
7)
вирішує питання про можливість письмового провадження за наявними у справі матеріалами
у суді апеляційної інстанції;
8)
вирішує інші питання, необхідні для апеляційного розгляду справи.
Статтею
301 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції надсилає копії
апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів учасникам справи разом з
ухвалою про відкриття апеляційного провадження.
Відповідно
до частини першої статті 304 КАС України учасники справи мають право подати до
суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі
протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про
відкриття апеляційного провадження.
Якщо
суд апеляційної інстанції, розглянув апеляційну скаргу сторони та не
перевірив, чи була вона вручена опоненту та чи закінчився строк, визначений
ухвалою суду для подання відзиву на неї, внаслідок чого позбавив останнього
можливості до ухвалення оскаржуваного судового рішення надати до суду відзив на
апеляційну скаргу, що передусім унеможливило виконання судом апеляційної
інстанції свого обов`язку щодо надання оцінки доводам й обґрунтуванням,
викладеним у відзиві на апеляційну скаргу.
Підсумовуючи
викладене, а також враховуючи наявність передбаченої законодавцем процесуальної
можливості встановлення судом апеляційної інстанції строку для ознайомлення
сторони з доводами апеляційної скарги та надання йому часу для подання відзиву
на вказану скаргу, Верховний Суд вважає, що допущене апеляційним судом порушення є серйозним і піддає
сумніву справедливість судового розгляду, оскільки це є
порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод, зокрема в частині невиконання судом апеляційної
інстанції свого обов`язку щодо дотримання принципу рівності сторін.
Подібного
висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16.04.2020 у справі № 280/1067/19.
Європейський
суд з прав людини (далі також - ЄСПЛ) неодноразово посилався на принцип
рівності перед законом і судом у своїх рішеннях. Засади рівності і змагальності
у судовому процесі виведені ним із принципу верховенства права.
У
рішенні у справі «Харченко проти України» (заява № 37666/13, пункт 74),
розглянувши скаргу заявника, ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін вимагає
надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких
умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною
стороною. Крім цього, кожній стороні має бути забезпечена можливість
ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому
числі з апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього
приводу.
Європейський
суд дійшов висновку, що національний суд, розглянувши подану у справі заявника
апеляційну скаргу та не вживши спроб установити, чи була вона вручена заявнику
або чи був він повідомлений про апеляційну скаргу будь-яким іншим чином,
позбавив його можливості надати зауваження щодо поданої у його справі
апеляційної скарги та не виконав свого зобов`язання щодо дотримання
закріпленого у статті 6 Конвенції принципу рівності сторін. Отже, було порушено
пункт 1 статті 6 Конвенції.
У
пункті 24 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) та
пункті 23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України № 2» (заява № 38789/04)
наголошується, що принцип рівності сторін, як один зі складників справедливого
судового розгляду, передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість
відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш
сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
ВИСНОВОК: Якщо апеляційний суд розглянув справу до
визначеного строку в його ж ухвалі щодо подання відзиву і висловлення
своїх заперечень іншою стороною, то це є грубим порушенням норм процесуального
права, а отже є обов`язковою підставою для скасування судових рішень.
Матеріал по темі: «Належне вручення копії судового рішення учаснику судового провадження»
Відносини, що виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії
угод про розподіл продукції, а також особливості правовідносин щодо користування
надрами на умовах розподілу продукції між інвестором та Україною
03 листопада 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/24854/19, провадження № К/9901/27187/20,
К/9901/27189/20 (ЄДРСРУ № 100823983) досліджував питання щодо відносин, що
виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії угод про розподіл
продукції, визначення основних правових вимог до таких угод, а також
особливості правовідносин щодо користування надрами на умовах розподілу
продукції.
Відносини,
що виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії угод про розподіл
продукції, визначення основних правових вимог до таких угод, а також
особливості правовідносин щодо користування надрами на умовах розподілу
продукції встановлені Законом № 1039-XIV, який спрямований на створення
сприятливих умов для інвестування пошуку, розвідки та видобування корисних
копалин у межах території України, її континентального шельфу та виключної
(морської) економічної зони на засадах, визначених угодами про розподіл
продукції.
У
ст. 1 Закону № 1039-XIV визначено, що інвестор
(інвестори) - це громадянин України, іноземець, особа без громадянства,
юридична особа України або іншої держави, об`єднання юридичних осіб, створене в
Україні чи за її межами, особи, які діють окремо чи спільно, що має (мають)
відповідні фінансово-економічні та технічні можливості або відповідну
кваліфікацію для користування надрами та визначений переможцем (переможцями)
конкурсу; особа, визначена абзацом п`ятнадцятим частини першої статті 7 цього
Закону, у разі укладення угоди за участю такої особи; особа, яка набула прав та
обов`язків, визначених угодою про розподіл продукції, в результаті передачі
прав та обов`язків відповідно до статті 26 цього Закону.
Відповідно
до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна (далі - держава) доручає
іншій стороні - інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та
видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення
пов`язаних з угодою робіт, а інвестор зобов`язується виконати доручені роботи
за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням
плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції (ч. 1 ст. 4 Закону №
1039-XIV).
За
змістом ч. 1 ст. 5 Закону № 1039-XIV сторонами угоди про розподіл продукції
виступають інвестор (інвестори) і держава в особі Кабінету Міністрів України.
Для
вирішення питань з організації укладення та виконання угод про розподіл
продукції Кабінет Міністрів України утворює постійно діючу міжвідомчу комісію
(далі - Міжвідомча комісія).
Постановою
Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2013 року № 644 затверджено Положення
про Міжвідомчу комісію з організації укладення та виконання угод про розподіл
продукції (далі - Положення №644).
Згідно
з ч. 1 ст. 7 Закону № 1039-XIV рішення про проведення конкурсу на укладення
угоди про розподіл продукції приймається Кабінетом Міністрів України за
поданням Міжвідомчої комісії.
У
постанові Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 640/12412/19
зроблено правовий висновок про те, що перелік
вимог до заяви на участь у конкурсі, визначений ч. 7 ст. 7
Закону № 1039-XIV, не є
вичерпним та може розширюватися або конкретизуватися умовами
конкурсу.
Також
у постанові Верховного Суду від 23 лютого 2021 року у справі № 640/12412/19
зроблено висновок про те, що Закон № 1039-XIV не встановлює обов`язку для учасника конкурсу мати власний
досвід та фінансово-технічні можливості, що будуть застосовані
при проведені пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній
ділянці (ділянках) надр та ведення пов`язаних з угодою робіт, а надає
можливість такому учаснику надати відомості про досвід, технічні, фінансові та
інші можливості його засновника, що будуть застосовані при користуванні
надрами, підтверджені документально та забезпечені гарантією від такого
засновника.
ВИСНОВОК: Тобто, інвестором може бути будь-яка
особа, як така, що має власний досвід та фінансово-технічні можливості, так й
та особа, що не має власних досвіду та можливостей (зокрема, технічних і
фінансових), проте такі можливості забезпечені гарантією його засновника, який
має такі спроможності.
Матеріал по темі: «Припинення дозволів Держгеонадра України на користування надрами»
Забезпечення нормативу на працевлаштування осіб з інвалідністю для
роботодавців при перевірках Фонду соціального захисту інвалідів
03 листопада 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 360/1849/19, адміністративне провадження №
К/9901/31906/19 (ЄДРСРУ № 100823819) досліджував питання щодо забезпечення нормативу
на працевлаштування осіб з інвалідністю для роботодавців при перевірках Фонду
соціального захисту інвалідів.
Основи соціальної захищеності осіб з
інвалідністю в Україні і гарантії для них щодо рівних з усіма іншими
громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній
сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість
особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і
громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями,
здібностями і інтересами визначає Закон № 875-XII.
Частиною першою статті 18 Закону №
875-XII передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на
працевлаштування та оплачувану роботу, у тому числі з умовою про виконання
роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств,
установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Відповідно до частини першої статті 19
Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі
підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних
осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць
для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків
середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а
якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
При цьому, частиною другою статті 19
вказаного Закону визначено, що підприємства, установи, організації, у тому
числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю,
фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують
кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до
нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують
працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць
округлюється до цілого значення.
Частиною першою статті 20 Закону №
875-XII встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі
підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні
особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність
працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим
статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального
захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається
в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в
установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських
організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману
працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з
інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ,
організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб
з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір
адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для
працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю,
визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на
відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на
підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у
фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не
поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за
рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Так, відповідно до частин першої та
другої статті 218 Господарського кодексу України підставою
господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є
вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських
відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського
зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не
доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення
господарського правопорушення.
Санкції застосовуються до суб`єктів
господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення
встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а
тому є
адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано
у статті 20 Закону № 875-XII.
Згідно з пунктом 4 частини третьої
статті 50 Закону України від 05.07.2012 № 5067-VI «Про зайнятість
населення» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом
виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі
статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої
влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової
міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове
вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці,
у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств,
установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників
підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності
та господарювання за два місяці до вивільнення.
Відповідно до пункту 2 Порядку подання
підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що
використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування
інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70 (у
редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), інформацію про
наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування
інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як
платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне
страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за
погодженням з Держкомстатом.
Наказом Міністерства соціальної
політики України від 31.05.2013 № 316 затверджено Форму звітності № 3-ПН
«Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», яка подається за наявності у
роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі
дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після
створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче
місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений
трудовий договір з найманим працівником.
Системний аналіз вищезазначених норм
законодавства дає підстави для висновку, про те, що підприємства, установи,
організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:
- виділяти та створювати
робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні
робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
- надавати державній службі
зайнятості необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю
інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067 та наказом № 316;
- звітувати Фонду
соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування осіб з
інвалідністю у порядку, встановленому Законом № 875-ХІІ та Порядком № 70;
- у разі невиконання такого
нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів адміністративно-господарські санкції.
Водночас обов`язок підприємства щодо
створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком
підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця.
Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в
частині першій статті 18 Закону № 875-XII.
Аналогічна позиція викладена, зокрема в
постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №
П/811/693/17, від 13.06.2018 у справі №
819/639/17, від 20.05.2019 у справі №
820/1889/17, від 13.05.2021 у справі №
260/554/19, від 11 серпня 2021 року у справі №
260/557/19, від 11 серпня 2021 року у справі №
825/1790/18
ВИСНОВОК: Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу
працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно вжило необхідних заходів по
створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб
та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи,
але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від
нього: відсутність осіб з інвалідністю, їх відмова від працевлаштування на
підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти
працевлаштуванню осіб з інвалідністю.
Матеріал по темі: «Відповідальність за відмову в працевлаштуванні осіб з інвалідністю»
Правова можливість визнання права власності на
об’єкт самочинного будівництва
04 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої
судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 464/3201/18, провадження № 61-11923св20
(ЄДРСРУ № 100817163) досліджував питання щодо правової можливості визнання
права власності на об’єкт самочинного будівництва.
Відповідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий
будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним
будівництвом, якщо вони: 1) збудовані або будуються на земельній ділянці, що не
була відведена для цієї мети, або 2) без відповідного документа, який дає право
виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або 3) з
істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або
здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на
нього.
Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій
статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є
самочинним.
Саме такий правовий висновок, викладений Верховним Судом України у
постанові від 02 грудня 2015 року у справі №
6-1328цс15, а також Верховним Судом у постановах від 18 лютого 2019 року
у справі № 308/5988/17-ц, від 20 березня
2019 року у справі № 202/3520/16-ц.
Верховний Суд України у постанові від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 сформулював правову позицію, згідно з
якою у розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є
не тільки новостворений об`єкт, а і об`єкт нерухомості, який виник у результаті
реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого
об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи
органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому
порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт,
наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті
таких дій об`єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками)
отримано право власності.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам
або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд
за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого
самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила
(здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка
здійснила(здійснює) будівництво відмовляється від її проведення, таке нерухоме
майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила
(здійснює) будівництво (частина сьома статті 376 ЦК України).
Відповідно до вимог статті 376 ЦК України право на звернення до суду з позовом
про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають
як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У
випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким
особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК
України), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує
проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній
ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина
четверта статті 376, стаття 391 ЦК України).
Аналогічні роз`яснення викладені у пункті 5 постанови Пленуму Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30
березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376
Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)».
Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних
фактів у юридичному складі, що є необхідним для підтвердження права власності,
і самостійного значення для виникнення права власності немає, оскільки визначає
лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності
інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення
такого права.
У пункті 55 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19) Велика
Палата Верховного Суду зазначила, що зміст приписів статті 376 ЦК України
підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією
статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття
права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне
будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого
будівництва як самочинного (див. постанову від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31-6.33), див. постанову
Верховного Суду від 14 липня 2021 року в справі №
947/22831/19, провадження № 61-9616св20).
(!!!) Отже, щоб
новостворене майно стало об`єктом цивільно-правових відносин, потрібно
виконання трьох умов: завершення будівництва; прийняття до експлуатації;
державна реєстрація.
Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів,
обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення
майна).
Слід також вказати, що правовий висновок, наведений у постановах Верховного
Суду від 19 вересня 2018 року у справі №
804/1510/16 та від 02 жовтня 2018 року у справі №
465/1461/16-а зокрема, що після реєстрації права власності на збудований
об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту
до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, а тому виключає
можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення,
стосується позовних вимог про визнання неправомірною та скасування реєстрації
декларації про готовність до експлуатації за відсутності додаткових позовних
вимог, таких як скасування рішення про державну реєстрацію права власності та
зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 березня
2021 року у справі № 495/10972/17
(провадження № 61-6894св20).
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна,
не набуває права власності на нього. Отже самочинно збудоване нерухоме майно не
є об`єктом права власності,а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно
з нормами статей 364, 367 ЦК України.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах
від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13,
від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15
та Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 529/501/16-ц (провадження № 61-11479св18), від
06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17
(провадження № 61-44133св18) та від 11 листопада 2019 року у справі № 554/13971/15-ц (провадження № 61-10243св18).
За змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне
будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (
реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.
ВАЖЛИВО: Звернення до суду з позовом
про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за
наявності даних про те, що це питання було предметом розгляду компетентного
державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про
наявність спору про право.
Наведений висновок узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду
України, викладеним у постановах: від 27 травня 2015 року у справі№ 6-159цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15, а також висновками Верховного Суду,
викладеними у постановах: від 04 червня 2018 року у справі № 640/13030/16-ц (провадження № 61-1073св17), від
18 лютого 2019 року у справі № 308/5988/17
(провадження № 61-39346св18), від 18 квітня 2019 року у справі № 306/2140/17.
Таким чином, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може
бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на
земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання
земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме
майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права
власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне
будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб,
майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво,
або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним
право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не
порушує права інших осіб.
З аналізу частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України випливає, що
частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог
законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого
порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не
належить.
ВИСНОВОК: Аналіз норм
частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що
право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за
особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй
відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику
власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.
Ця умова є необхідною для визнання права власності на
самочинно збудований об`єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення
суду.
Матеріал по темі: «Знесення самочинного будівництва (ч.1)»
Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно,
визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва,
перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд,
Адвокат Морозов
