Податкові спори: нарахування пені на безнадійний податковий борг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість нарахування пені на безнадійний податковий борг

06.02.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 807/2097/16  (ЄДРСРУ 72064995) досліджував питання правової можливості нарахування пені на безнадійний борг.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У пп. 14.1.175 п. 14.1 ст. 14 ПК України закріплено, що податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Відповідно до підпункту 129.1.1. пункту 129.1 статті 129 ПК України, після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Пункт 101.1 статті 101 ПК України визначає, що списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

ВАЖЛИВО: Як зазначено в пункті 101.2 цієї статті, під терміном «безнадійний податковий борг» розуміється, зокрема, податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом.

Пунктом 102.1 статті 102 ПК України визначено строк давності - 1095 календарних днів, а пунктом 102.4 цієї статті передбачено, що у разі якщо грошове зобов'язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Таким чином, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, у тому числі пеня та штрафні санкції, а відтак з того часу в податкового органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу.

При цьому, строк звернення податкового органу з позовом про стягнення суми боргу у відповідності до статті 102 КАС України сплив, а тому контролюючий орган не мав права звертатись до суду з вимогами про стягнення пені, нарахованої на суму податкового боргу, погашену після спливу 1095 денного строку з дня його виникнення.

Податковим кодексом України пеня визначена, як спосіб забезпечення погашення податкового боргу, самі норми щодо порядку нарахування та сплати пені встановлені окремою Главою 12, у той час як штрафні (фінансові) санкції, штрафи передбачені Главою 11 «Відповідальність». Пеня, як спосіб забезпечення податкового боргу нараховується на суму податкового боргу, починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання (при самостійному нарахуванні суми грошового зобов'язання платником податків) або від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов'язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні (при нарахуванні суми грошового зобов'язання контролюючими органами) та закінчується, зокрема, у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

ВИСНОВОК: Таким чином, обов'язок сплати пені пов'язаний з обов'язком погашення податкового боргу. Оскільки в межах спірних відносин сплата податку здійснена поза межами 1095 днів, а сам борг набув статусу безнадійного, нарахування пені на безнадійний борг не здійснюється.

Теги: податковий борг, безнадійний податковий борг, стягнення суми боргу, сплив 1095 денного строку, строк давності - 1095 календарних днів, пеня, штраф, узгоджене зобов’язання, судова практика, Адвокат Морозов

Товарно-транспортна накладна: недоліки, неточність або відсутність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: посилання податкового органу на ненадання транспортної документації на перевірку, як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог платника податку є не обґрунтованим.

06.02.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  в контексті справи № 816/166/15-а  (ЄДРСРУ № 72029159) досліджував обставини щодо обґрунтованості посилання податкового органу на ненадання транспортної документації на перевірку, як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог платника податку.

Відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Наказом Міністерства транспорту України №363 від 14.10.1997 року, товаротранспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюється облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Згідно пунктів 11.1, 11.3, 11.4, 11.5, 11.7 вказаних правил основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля. Дорожній лист вантажного автомобіля є документом, без якого перевезення вантажів не допускається. Оформлення перевезень вантажів товарно-транспортними накладними здійснюється незалежно від умов оплати за роботу автомобіля. Товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом Замовник (вантажовідправник) повинен виписувати в кількості не менше чотирьох екземплярів. Після прийняття вантажу згідно з товарно-транспортною накладною водій (експедитор) підписує всі її екземпляри. Перший екземпляр товарно-транспортної накладної залишається у Замовника (вантажовідправника), другий - передається водієм (експедитором) вантажоодержувачу, третій і четвертий екземпляри, засвідчені підписом вантажоодержувача (у разі потреби і печаткою або штампом), передається Перевізнику.

Разом з тим, вказані правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку валових витрат платників податку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документи, обумовлені вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Отже, товарно-транспортна накладна  призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом.

Окрім цього, за умови встановлення факту перевезення товару у процесі його поставки від заявлених контрагентів порядок заповнення товарно-транспортних накладних не має вирішального значення для визначення податкових наслідків операцій з поставки товару (Постанова ВС/КАС від 06.02.2018 р. у справі №  804/4940/14, ЄДРСРУ № 72029288). 

Більше того, відсутність у покупця реєстру товарно-транспортних накладних не може бути самостійною та достатньою підставою для висновку про нездійснення поставки товару позивачу (Постанова ВС/КАС від 24.01.2018 р.  справа № 806/684/14, ЄДРСРУ № 71829171). 

Разом з тим, відсутність в товарно-транспортних накладних інформації про  назви марок автомобілів за наявності інших даних, які ідентифікують автомобіль, та за наявності первинних документів (актів виконаних робіт, видаткових накладних та ін.), які повністю підтверджують факт транспортування товарів, не вказує, що позивачем допущено порушення податкового законодавства, а відсутність печатки вантажоодержувачів на деяких екземплярах товарно-транспортних накладних позивача, який виступав у відповідних правовідносинах замовником,  нівелює значення таких як первинних документів, є необґрунтованими. Не спростовують самого факту транспортування вантажу та документального підтвердження такої операції й доводи відповідача про те, що в актах виконаних робіт не зазначено товар, що перевозився контрагентами позивача, автомобілі та місце поставки товару, адже, вимога щодо необхідної деталізації змісту та обсягу господарської операції в акті виконаних робіт не передбачена чинним на час виникнення правовідносин законодавством, а відомості, про відсутність яких в актах виконаних робіт вказував податковий орган, містяться в інших наданих позивачем документах, зокрема в товарно-транспортних накладних, видаткових накладних (Постанова ВС/КАС від 17.01.2018 р. справа № 802/537/13-а, ЄДРСРУ № 71692518).

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного, слід зазначити, що оскільки транспортною документацією підтверджується операція з надання послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару, то за наявності документів, що підтверджують фактичне отримання товару і його використання у власній господарській діяльності, неподання такого документа, як товарно-транспортна накладна, не може свідчити про відсутність реальних господарських операцій, витрати на які позивачем віднесено до складу валових витрат, а відтак, і не може бути єдиною підставою для позбавлення платника податку права на отримання податкового кредиту з податку на додану вартість.

Теги: ттн, товарно-транспортна накладна, товарно-транспортна документація, перевезення вантажів, підтвердження операції з перевезення, реальність господарських операцій, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження дій/рішень виконавчої служби: сплата судового збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість сплати судового збору на стадії подання апеляційної скарги на дії державної виконавчої служби щодо прийнятого за результатами розгляду скарги судового рішення.

30 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-3280/1, провадження № 61-1356 св 18 (ЄДРСРУ № 72073910) досліджував питання щодо сплати судового збору при подачі скарги на дії державного виконавця.

Суд вказав, що статтями 3, 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою) визначено об'єкти справляння судового збору, його розміри та перелік позовних заяв чи інших заяв, передбачених процесуальним законодавством, за подання яких судовий збір не справляється.

ВАЖЛИВО: Враховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою), ні Законом України «Про судовий збір» (частина перша статті 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується.

Перелік позовних заяв (заяв, скарг, дій), за подання яких до суду або за вчинення яких судом встановлено ставки судового збору, за своїм змістом є вичерпним. Отже, справляння судового збору з інших позовних заяв (заяв, скарг), що подаються до суду, не зазначених у частині другій статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою), не передбачено, зокрема й за подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно із пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній інстанції конкретизовано в главі 1 розділу V ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою), де врегульовано порядок і підстави для апеляційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Судові процедури повинні бути справедливими (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), так як особа безпідставно не може бути позбавлена конституційного права на апеляційне оскарження рішення суду (статті 13 ЦПК України, в редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою).

Отже повернення без належних правових підстав апеляційної скарги є порушенням право скаржника на судовий захист.

ВИСНОВОК: Аналіз вказаних правових норм дає підстави зробити висновок, що скаржник звільнений від сплати судового збору не лише на стадії подання скарги на дії державної виконавчої служби, а й у разі подання ним апеляційної скарги на прийняте за результатами розгляду скарги рішення.

Теги: судовий збір, виконавча служба, оскарження рішень ДВС, сплата судового збору за скаргами до ДВС, звільнення від сплати судового збору, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Підтвердження повноважень захисника-адвоката: ордер та/або договір

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: ордер і договір є документами, які в рівному ступені посвідчують існування договірних відносин між адвокатом і його клієнтом.

06 лютого 2018 р. Касаційний кримінальний суд Верховного Суду в контексті справи № 752/11464/16-к (ЄДРСРУ № 72150999) досліджував питання документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги у кримінальних справах.

Суд вказав, що матеріали провадження свідчать, що захисник на підтвердження своїх повноважень надав копії (1) свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю та (2) договір з обвинуваченим про надання правової допомоги.

Суть питання, яке порушене перед касаційним судом у цій справі, зводиться до правильності тлумачення апеляційним судом пункту 2 частини першої статті 50 КПК, яка передбачає:

«1.  Повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються:

1)  свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю;

2)  ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до позиції апеляційного суду, словосполучення «ордером, договором із захисником» означає «ордером та договором із захисником», і, таким чином, тільки наявність цих двох документів може підтвердити повноваження захисника.

Однак, Верховний  Суд не погодився з таким тлумаченням виходячи з наступного.

Суд вказав, що в цьому випадку використана синтаксична конструкція, в якій однорідні члени речення з'єднані безсполучниковим зв'язком і між двома останніми членами речення стоїть розділовий сполучник «або». Така синтаксична конструкція часто використовується в законодавстві. Наприклад: «Експертом … є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями… (стаття 69 КПК). «Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України» (стаття 6 КК). «Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (стаття 49 ГК).

ВАЖЛИВО: В усіх цих випадках вживання «або» для з'єднання однорідних членів речення створює альтернативний перелік. Якщо такий перелік перелічує умови для настання певного правового наслідку, це означає, що наслідок настає за наявності хоча б однієї з перелічених умов.

Суд не бачить підстав при тлумаченні пункту 2 частини першої статті 50 КПК відступати від звичайного значення, яке надається цій синтаксичній конструкції законодавцем. Крім того, на користь того, що умови підтвердження повноважень захисника, зазначені у пункті 2 частини першої статті 50 КПК, застосовуються альтернативно, свідчать й інші положення законодавства.

Так, відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, а документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Тобто ордер і договір є документами, які в рівному ступені посвідчують існування договірних відносин між адвокатом і його клієнтом.

ВИСНОВОК: Таким чином, пункт 2 частини першої статті 50 КПК визначає, що повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо - на додаток до документу, передбаченого пунктом 1, - захисник надав хоча б один з документів, передбачених пунктом 2 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини другої статті 50 КПК «встановлення будь-яких додаткових … умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається». Всупереч цьому положенню, суд, вимагаючи на додаток до договору надати також ордер, встановив такі додаткові умови.

Теги: повноваження адвоката, договір, ордер, повноваження захисника, підтвердження повноважень, свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю, судова практика, Адвокат Морозов

Недопуск фіскалів для проведення перевірки: наслідки та належні докази

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративний арешт майна платника податків у разі недопуску посадових осіб органу фіскальної служби для проведення документальної перевірки: належність доказів.

06.02.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 2а-12963/12/2070 (ЄДРСРУ № 72065059) досліджував питання належності доказів пов’язаних із не допуском посадових осіб органу фіскальної служби для проведення документальної перевірки платника податків.

Фабула справи: Оскільки платник податків не допустив посадових осіб органу державної податкової служби до проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення, керівником органу правомірно та обґрунтовано застосовано умовний адміністративний арешт майна платника податків…однак обставинами, які доводять недопущення осіб до перевірки є відповідь Товариства про неможливість проведення перевірки, у зв'язку з тим, що усі первинні документи надані до експертної установи в межах проведення судово-економічної експертизи, призначеної в господарській справі.

Так, відповідно до абзацу шостого п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) відмова платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) від допуску до перевірки на інших підставах, ніж визначені в абзаці п’ятому п. 81.1 ст. 81 ПКУ, не дозволяється.

Статтями 6 та 19 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи діють у межах повноважень та спосіб, визначені Конституцією та законами України. Посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених Кодексом, та за умови пред’явлення або надіслання у випадках, визначених Кодексом, належним чином оформлених таких документів: 1) копії наказу та направлення на проведення перевірки, 2) службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки (Лист ДФС від 29.03.2016 № 6846/6/99-99-22-04-02-15). 

Необхідно вказати, що ДФС у листі від 14.09.2016 р. №9679/М/99-99-13-04-02-14 вказує, що відмова платника податків від проведення перевірки за наявності законних підстав для її проведення, допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки, а також вчинення будь-яких інших дій з метою уникнення проведення перевірки може бути підставою для вжиття контролюючими органами таких дій:

- застосування арешту майна, відмінного від коштів, платника податків на підставі прийняття рішення керівником (заступником керівника) органу ДФС, обґрунтованість якого повинна бути перевірена судом протягом 96 годин (ст. 94 ПКУ);

-звернення до адміністративного суду із позовом (поданням) про застосування арешту коштів на рахунках у банку платника податків, зокрема, щодо зупинення видаткових операцій (пп. 94.6.2 ПКУ).

ВАЖЛИВО: При відмові платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки складається акт, який засвідчує факт відмови (п. 81.2 ст. 81 ПКУ).

Стаття 94 Податкового кодексу України встановлює адміністративний арешт майна, за положеннями пункту 94.1 цієї статті, адміністративний арешт майна платника податків (далі - арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом. Обставини застосування арешту майна наведені пунктом 94.2, серед яких, підпунктом 94.2.3 передбачено застосування адміністративного арешту у випадку, коли платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки.

Підставою для прийняття податковим органом рішення про застосування адміністративного арешту майна платника податків, як правильно встановили суди попередніх інстанцій, є неможливість проведення перевірки Товариства, що підтверджується відповідним актом підписаним начальником відділу особливо важливих перевірок.

Належним доказом відмови від проведення перевірки або не допуску осіб податкового органу до її проведення, в розумінні частини першої та четвертої статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) є акт, який засвідчує факт відмови платника податків від проведення документальної перевірки відповідно до пункту 81.1 або відмови у допуску посадових (службових) осіб до проведення перевірки, відповідно до п. 81.2 статті 81 Податкового кодексу України.

Відсутність актів, які встановлюють факти, з якими пов'язані підстави застосування адміністративного арешту активів, спростовують доводи податкового органу та висновки суду про правомірність застосування умовного адміністративного арешту активів Товариства рішенням податкового органу, і як наслідок, унеможливлюють задоволення подання про продовження терміну застосування такого адміністративного арешту.

Відтак, підстави застосування податковим органом адміністративного арешту майна платника податків відповідно до пп. 94.2.3 п. 94.2 статті 94 Податкового кодексу України відсутні.

ВИСНОВОК: Доведення факту відмови платника податку від проведення документальної перевірки або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби повинно відбуватися належним доказом, а саме: акт, який засвідчує факт відмови платника податків від проведення документальної перевірки відповідно до пункту 81.1 або відмови у допуску посадових (службових) осіб до проведення перевірки.

Матеріал по темі: «Доцільність не допуску податкової на перевірку платника податку»

Теги: недопуск податківців для проведення перевірки, відмова у допуску, наказ на проведення перевірки, направлення, адміністративний арешт майна платника податків, судова практика, Адвокат Морозов

Неможливість сплати податків у зв’язку з відсутністю коштів на рахунку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неможливість банком здійснення переказу коштів платника податку до бюджету у зв'язку з їх відсутністю (недостатністю) на кореспондентському рахунку не є наслідком винних дій банку.

07.02.2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 808/9458/14  (ЄДРСРУ № 72089383) досліджував питання визначення провини платника податку або банку у зв’язку  із  неможливістю здійснення переказу коштів (сплати податків) за наслідком відсутності коштів на кореспондентському рахунку клієнта.

Стаття 67 Конституції України визначає, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин; далі - ПК України) платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Сплата податків та зборів здійснюється в готівковій або безготівковій формі, крім випадків, передбачених цим Кодексом або законами з питань митної справи (пункт 35.2 статті 35 ПК України).

За правилами пункту 36.1 статті 36 ПК України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Виконанням податкового обов'язку, як передбачено пунктом 38.1 статті 38 ПК України, визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк.

У відповідності до пункту 1.24 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05 квітня 2001 року №2346-III (далі - Закон №2346-III) переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатором переказу у розумінні пункту 1.15 цієї ж статті Закону вважається особа, яка на законних підставах ініціює переказ грошей шляхом формування та подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного засобу.

(!!!) Згідно з пунктом 22.4 статті 22 Закону №2346-III ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання.

Що ж до проведення самого переказу грошей, то це є обов'язковою функцією, яку має виконувати платіжна система (пункт 1.29 статті 1 Закону №2346-III). Відповідальність банків при здійсненні переказу визначається положеннями статті 32 зазначеного Закону, якою, зокрема, передбачено право отримувача на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.

Відповідно до пункту 129.6 статті 129 ПК України за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом №2346-III, з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Аналогічні положення містяться у Листі ДФС від 16.10.2015 р. № 9647/Б/99-99-10-03-02-14.

Матеріал по темі: «Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку»

ВАЖЛИВО: Визначальним в даному випадку є те, з чиєї вини відбулося неповне внесення чи невнесення податку до бюджету.

Разом з тим, за правилами пункту 27.2 статті 27 Закону №2346-III банки здійснюють переказ з кореспондентських рахунків інших банків - своїх клієнтів у межах залишку коштів на цих рахунках, крім випадків надання обслуговуючим банком кредиту банку-клієнту.

У разі недостатності на рахунку клієнта коштів для виконання у повному обсязі розрахункового документа стягувача на момент його надходження до банку цей банк здійснює часткове виконання цього розрахункового документа шляхом переказу суми коштів, що знаходиться на рахунку клієнта, на рахунок отримувача.

Пунктом 22.10 статті 22 Закону №2346-III встановлено, що незалежно від особи ініціатора банки України не ведуть облік розрахункових документів ініціаторів у разі відсутності (недостатності) коштів на рахунках платників, якщо інше не передбачено договором між банком та його клієнтом.

ВИСНОВОК: Отже, відсутність на рахунку клієнта коштів, достатніх для виконання платіжного доручення, є підставою для його невиконання банком. Відповідно, у такому випадку неперерахування податку не є наслідком винних дій банку, а тому відповідальність за своєчасність та повноту його сплати покладається на платника податків, який ініціював відповідний грошовий переказ.

Теги: відсутність на рахунку клієнта коштів, сплата податків, виконання платіжного доручення, неперерахування податку, винних дій банку, відповідальність, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Мораторій щодо звернення стягнення на предмет іпотеки: дія в часі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Мораторій щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за час дії Закону  № 1304-VII  є  лише тимчасовим відстроченням виконання рішення суду.

01 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 340/173/13-ц, провадження № 61-1198св17 (ЄДРСРУ №  72044089) досліджував питання щодо дії мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону  України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті від 03 червня 2014 року № 1304-VII

Підпунктом 1 пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року № 1304-VII, який набрав чинності 07 червня 2014 року, визначено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: 1) таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або 2) є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; 3) загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки  (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

ВАЖЛИВО: Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону  № 1304-VII не підлягає виконанню.

Саме такі висновки щодо тлумачення та застосування зазначеного вище Закону викладені у постановах Верховного Суду України  у справах №  6-46цс15 від 15 квітня 2015 року, № 6-57цс15 від 27 травня 2015 року, № 6-492цс15 від 16 вересня 2015 року, № 6-969цс16 від 06 липня 2016 року.

Між тим необхідно вказати, що у постанові № 6-2947цс15 від 03 лютого 2016 року ВСУ звертає увагу на принципову різницю у стягненні іпотечного майна та виселенні мешканців з нерухомості, яка перебуває у іпотеці. Так, згідно діючого мораторію виконання рішень судів про стягнення предмету іпотеки не можливо, доки діє ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Тобто де-факто банк не може розпоряджатись іпотечним майном, наприклад продати квартиру з публічних торгів. Проте банк може отримати судове рішення про стягнення на свою користь іпотечного майна за ціною, визначеною на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Окрім цього банк може виселити мешканців з іпотечного майна і мораторій не забороняє судам цього робити.

(!!!) Однак позовні вимоги про виселення, мають похідний характер від вимог про стягнення на предмет іпотеки,  а отже вони фактично не підлягають задоволенню.

У правовій позиції ВСУ в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15 зазначено наступне: «Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132-2 ЖК УРСР».

У статті 39 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 6-1851цс15 від 30 березня 2016 року, № 6-2457 від 02 листопада 2016 року.

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, що закріплено у частині 1 статті 58 Конституції України.

До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

(!!!) Разом з тим мораторій у юридичному розумінні має значення відстрочки виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії Закону.

Зазначене вище відповідає висновку, висловленому Верховним Судом України в постанові від 25 березня 2015 року у справі № 6-44цс15.

Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності (витяг з постанови Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16).

За таких обставин, враховуючи, що рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке набрало законної сили не виконано в порядку, передбаченому приписами Закону України «Про виконавче провадження», а спеціальним актом - Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 07 червня 2014 року прямо передбачено, що  рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню протягом дії цього Закону, а тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для відстрочення виконання рішення суду  про звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Теги: звернення стягнення, ипотека, іпотека, мораторій на стягнення майна, забезпечення кредитів, в іноземні валюті, предмет іпотеки, відстрочення виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов