Визнання правочину дійсним в судовому порядку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину дійсним в судовому порядку в контексті ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

06.09.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 6-1288цс17 досліджували питання щодо обставин по визнанню правочину дійсним в судовому порядку в контексті ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

У Конституції України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності (статті 13, 41 Конституції України).

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.

Основоположні принципи здійснення правомочностей власника сформульовані у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 року), що набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та є складовою її правової системи відповідно до вимог статті 9 Конституції України.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

ВАЖЛИВО: Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Примітка: з 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним із дня такого посвідчення, а з частини другої статті 657 ЦК України виключено слова «та державної реєстрації».

Таким чином, положення статті 220 ЦК України можливі до застосування за умови укладення таких правочинів після набрання чинності вищезазначеного Закону.

Між тим, до вказаної дати договір купівлі-продажу нерухомості в силу ст. 657 ЦК України підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України (Постанови ВСУ від 30.01.2013 року № 6-162цс12 та від 19.06.2013 р. у справі № 6-49ц13).

Тобто, до моменту внесення змін, судова практика виходила з того, що до моменту державної реєстрації договір купівлі-продажу нерухомості юридично не є укладеним. За змістом ч. 2 ст. 220 ЦК України та роз’яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд може визнати дійсним нікчемний договір, а не договір, який не є укладеним (Рішення колегії суддів Верховного Суду України від 30 березня 2011 р.).

Окремо Верховний суд вказує, що однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Відповідно до  п. 13 постанови пленуму Верховного Суду України  № 9 від 06 листопада 2009 року при розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Таким чином, відсутність коштів для оплати послу нотаріуса, відпустка, відрядження, хвороба – реабілітація,  втрата продавцем правовстановлюючого документа на предмет відчуження за договором та т.і. не є безповоротнім ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення правочину, а отже з цих підстав не вбачається втрата можливості з будь-яких причин його посвідчити, що в свою чергу є обов’язковими умовами для визнання правочину дійсним згідно зі ст. 220 ЦК України.

Отже, саме лише небажання сторони правочину нотаріально посвідчувати договір не може бути підставою для визнання такого договору дійсним.

ВИСНОВОК: з огляду на зазначене вище та за для підготовки та подання позову про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності, мотивувальна частина позовних вимог, серед іншого, обов’язково повинна розкривати наступне:

1) Предмет, зміст та умови нікчемного договору (в даному випадку підстави недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору);

2) Обставини та письмові докази, які підтверджують факт того, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору;

3) Належні докази того, що  відбулося повне або часткове виконання умов договору;

4) Докази, що одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, а саме:

а) факт безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину;

б) остаточною втратою стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Теги: визнання правочину дійсним, нотаріальне посвідчення договору, купівля-продаж, державна реєстрація, визнання право власності, визнання дійсним договору купівлі-продажу, судова практика, Адвокат Морозов

Підвідомчість: стягнення шкоди фізичною особою з державного органу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору в контексті стягнення шкоди суб’єктом приватного права – фізичною особою з органу державної влади. 

23.08.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1114цс17 в черговий раз досліджувалось питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору в контексті стягнення шкоди суб’єктом приватного права – фізичною особою з органу державної влади.

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої  статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

ВАЖЛИВО: З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 05.07.2017 р. в контексті справи № 6-1094цс17, від 10.07.2017 р. в рамках справи № 6-1113цс17 та від  12.07.2017 р. в справі № 6-1096цс17 та вказана в ч. 2 п. 21 Постанови пленуму ВССУ від 01.03.2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

ВИСНОВОК: Оскільки  невиплата грошових коштів, це фактичне завдання шкоди, тобто порушення цивільного права заявника, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, з огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб’єктом приватного права – фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, хоч в спорі й бере участь суб’єкт публічного права (висновок ВСУ від 16.08.2017 р. у справі № 6-782цс17).

Теги: підсудність, підвідомчість, цивільно-правовий спір, адміністративна юрисдикція, суб’єкт владних повноважень, управлінські функції, вертикальна підпорядкованість, владне підпорядкування, судовий захист, Адвокат Морозов

Необізнаність спадкоємця про заповіт, як поважна причина для суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є необізнаність спадкоємця про наявність заповіту поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини?

06.09.2017 р. в контексті справи № 6-496цс17 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України досліджувала питання: «Чи є необізнаність спадкоємця про наявність заповіту поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини?»

Суд вказав, що згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року передбачено, що особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України. Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними,  непереборними,  істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними.

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постановах від 26 вересня 2012 року у справі № 6-85цс12, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, від 14 вересня 2016 року № 6-1215цс16, які в силу ст. 360-7 ЦПК України мають враховуватися місцевими загальними судами при застосуванні аналогічних норм матеріального права.

ВСУ також наголошує, що у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Матеріал по темі:«Пропущення строку для прийняття спадщини: поважні причини»  

У своїх скаргах заявниця зазначає, що вона не проживала зі спадкодавцем за заповітом, а нотаріус не вчиняв дій щодо розшуку та повідомлення її як спадкоємця за заповітом, про існування заповіту їй стало відомо лише після спливу шестимісячного строку, встановленого для подання заяви про прийняття спадщини.

Між тим у пункті 2 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13 міститься роз'яснення, відповідно до якого судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини: 1) як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, 2) необізнаність особи про наявність спадкового майна, 3) похилий вік, 4) непрацездатність, 5) незнання про існування заповіту, 6) встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім'єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, 7) відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, 8) несприятливі погодні умови.

Разом з цим, при вирішенні цивільно - правового спору суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.

Так, відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах – посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов’язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме.

Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на  вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 чинного на час виникнення спірних правовідносин Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №  296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту.

Щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз’яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття.

З огляду на зазначене, ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 23.08.2017 р. в аспекті справи № 6-1320цс17.

Матеріал по темі: «Спадщина: необізнаність або незнання спадкоємця про наявність заповіту» 

#спадок, #спадкоємець, #наследство, #строкнаприйняттяспадщини, #порушеннястроку, #додатковийстрокдляприйняттяспадщини, #заява, #нотаріус, суд, #поважніпричинипропуску, #заповіт, #завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, #АдвокатМорозов

Вилучення у боржника предмета застави та передачу його в управління

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вилучення у боржника предмета застави - автомобіля та передачу його в оперативне управління заставодержателю-банку, як захід примусового виконання судового рішення. 

06.09.2017 р. в рамках справи № 6-1136цс17 Верховний суд України досліджував питання, щодо вилучення у боржника предмета застави - автомобіля та передачу його в оперативне управління заставодержателю-банку, в якості заходу примусового виконання судового рішення.

Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів те реєстрацію обтяжень» боржник повинен своєчасно повідомляти обтяжувача про загрозу втрати, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета обтяження.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави  в  разі,  якщо  в  момент  настання  терміну  виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано,  якщо інше не передбачено законом чи договором.

Звернення  стягнення  на  заставлене  майно  здійснюється  за рішенням  суду  або  третейського  суду,  на  підставі виконавчого напису  нотаріуса,  якщо інше не передбачене законом або договором застави. Реалізація заставленого майна,  на  яке  звернено  стягнення, провадиться державним виконавцем, приватним виконавцем на підставі виконавчого   листа  суду  або  наказу  господарського  суду,  або виконавчого  напису  нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором (ч. 6 та ч.7 ст. 20 Закону України «Про заставу»).

Більше того, нормами чинного законодавства заставодержателю надається право на власний розсуд обрати спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, у тому числі й продаж предмета такого обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах (постанова Верховного Суду України від 6 березня 2013 р. у справі № 6-10цс13).

В контексті даної справи згідно з умовами договору застави, укладеного між сторонами, звернення стягнення та предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя одним зі способів: за рішенням суду або в позасудовому порядку шляхом набуття заставодержателем предмета застави у власність чи шляхом продажу заставодержателем предмета застави третій особі – покупцю.

Статтею 41 Конституції України встановлено право громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. У статті 321 ЦК України зазначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена ​​права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Необхідно пам’ятати, що реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст.ст. 25, 26 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (постанова Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-7цс13).

За положеннями п. 3 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду мають зазначатись, зокрема, заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні суду, є одним із заходів примусового виконання цього рішення.

ВИСНОВОК: Тобто суди не врахували, що вимоги банку про вилучення предмета застави та передачу в управління на період до його реалізації є заходами примусового виконання рішення.

Між тим, незважаючи на те, що в договорі застави передбачені повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку, однак, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду (відповідно до ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження») вилучив у боржника транспортний засіб та передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду.

Теги: застава, вилучення предмету застави, реалізація застави, кредитний договір, заборгованість, виконавче провадження, примусове виконання, судове рішення, передача застави в управління, банк, заемщик, судова практика, Адвокат Морозов

ВСУ: касаційне оскарження ухвали суду по виконавчому листу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Касаційне оскарження ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. 

23.08.2017 р. в контексті справи №6-1990цс16 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України досліджувала питання відносно правової можливості касаційного оскарження ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. 

Відповідно до пункту 28¹ частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

За змістом пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку  ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У цій статті наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Пунктами 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено.

Отже, оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (п.40 рішення від 19.03.97 у справі «Горнсбі проти Греції»).

Згідно з ст.1 закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.

З огляду на зазначене питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою для завершення судового провадження.

Вказане підтверджує і судова практика, так Верховний Суду України у своїх постановах від 24 червня 2015 року № 6-608цс15 (№ в ЄДРСРУ 45985244) від 23.11.2016 р. по справі  № 6-1954цс16 та від 13.04.2016 року по справі № 6-599цс16 (№ в ЄДРСРУ 57312236) та від 22 березня 2017 р. у справі № 755/6665/15-ц висловив правову позицію щодо застосування положень пункту 28¹ частини першої статті 293, статті 324 ЦПК України, зазначивши, що ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження та реалізації громадянином його «права на суд», гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, то зазначене судове рішення перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі.

ВИСНОВОК: Ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції не підлягає оскарженню в касаційному порядку.

Указана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-701цс16 (№ в ЄДРСРУ 58874786).

P.s. Разом з цим, ухвали суду першої інстанції щодо поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання після їх перегляду в апеляційному порядку касаційному оскарженню не підлягають» (Постанова ВСУ від 11.11.2015 року по справі № 6-1482цс15 (№ в ЄДРСРУ 53537501).

Матеріал по темі:«ВЕРХОВНИЙ СУД: КАСАЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ УХВАЛ ВІДНОСНО ВИКОНАВЧОГО ЛИСТА» 

Теги: виконавчий лист, исполнительное производство, оскарження ухвал по виконавчому листу, відмову в задоволенні заяви, визнання виконавчого листа таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Фіктивні угоди за для ухилення від виконання судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли договори відчуження нерухомого майна укладено між близькими родичами є фіктивними? 

23.08.2017 р. Верховний суд України в контексті справи № 6-2697цс16 досліджував питання щодо вчинення дій направлених на унеможливлення виконання судового рішення в частині стягнення заборгованості шляхом відчуження майна боржника за «фіктивними» договорами дарування та/або купівлі – продажу укладеними між близькими родичами.

Так п. 2 та п. 3  ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними або стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

Наслідком повернення виконавчого документа (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем) до суду, який його видав, згідно ч. 1 ст. 40 Закону арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв’язку із закінченням виконавчого провадження.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Згідно зі статтею 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.  

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.   

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.  

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року по справі № 6-1873цс16, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти: чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. 

Тобто фактично суд вказав, що у разі якщо боржник знає(в) про наявність судового рішення про стягнення з нього заборгованості (наприклад, брав участь у судових засіданнях, надавав заперечення, отримував повістки і.т.і.), то укладання угоди про відчуження рухомого та/або нерухомого майна по своєї суті є фіктивним, так як направлене на ухилення від примусового виконання судового рішення.

Матеріал по темі:«Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування» 

Для упередження вказаної ситуації, автор рекомендує застосовувати такий процесуальний інструментарій, як «забезпечення позову».

Відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України).

Більше того, 24.05.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-640цс17 фактично підтвердив «революційний крок» стосовно дії у часі та просторі ухвали суду про забезпечення позову висловленій у Постанові ВСУ від 25.05.2016 року по справі № 6-605цс16 (№ в ЄДРСРУ 57933051) та від 18.01.2017 р. у  справі № 6-2552цс16 зазначивши про таке: факт того, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень.

Тобто, при винесенні судом ухвали про забезпечення позову, кредитор фактично обмежує майнові права боржника, тим самим страхуючи себе від потенційних труднощів пов’язаних з подальшим виконанням відповідного судового рішення.

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов