Судова практика ВАСУ: дроблення депозитного вкладу клієнта банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавство допускає, що грошові кошти на депозитний рахунок можуть бути внесені як безпосередньо вкладником, так і іншою особою для вкладника. 

Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У силу вимог частини першої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно з частиною другою статті 228 Цивільного кодексу України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За правилами частини третьої цієї ж статті у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

ВАЖЛИВО: Між тим, вкладник, договір із яким Уповноважена особа вважає нікчемним, може захистити свої права, які випливають із договору банківського вкладу, шляхом пред'явлення позову про визнання протиправними дій Уповноваженої особи, вчинених у зв'язку з визнанням відповідного договору нікчемним.

У такому випадку висновок про визнання судом нікчемності правочину є правовою оцінкою, яка має бути викладена у мотивувальній частині судового рішення.

Такий же підхід до вирішення адміністративних спорів, пов'язаних із застосуванням наслідків нікчемності правочину,  викладений у постанові Верховного Суду України від 19 серпня 2008 року справа № 21-320во08 (реєстраційний номер у Єдиному державному реєстрі судових рішень 2182152).

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"  вклад - кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.

Згідно з ч.1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

ВИСНОВОК: Аналізуючи зміст наведених законодавчих норм слід дійти висновку, що чинне законодавство прямо перебачає, що грошові кошти на депозитний рахунок можуть бути внесені як безпосередньо вкладником, так і іншою особою для вкладника. (постанови ВАСУ у справах № К/800/38810/15 від 22.02.2017 року, № К/800/47773/16 від 02.03.2017 року, № К/800/20426/16 від 07.12.2016 року, від  02.02.2017 р, справа № К/800/46560/15 (ЄДРСРУ64658352), від 02.03.2017 року у справі № 820/20788/14 та від 25.05.2017 р. справа № К/800/51146/15 (ЄДРСРУ № 67035090).

Таким чином, доводи Фонду гарантування про нікчемність договорів банківського вкладу у зв'язку із тим, що кошти на ім'я позивача надійшли внаслідок "дроблення" іншого вкладу є безпідставними, оскільки зазначене не свідчить про нікчемність укладеного правочину і такі обставини не можуть бути самостійною підставою для визнання нікчемним правочину, вчиненого позивачем, оскільки в законодавстві відсутня пряма заборона на вчинення вказаних дій.

P.s. виписка по  особовим  рахункам, складена Уповноваженою особою Фонду про рух коштів клієнтів та яку Уповноважена особа вважає доказом нікчемності договору банківського вкладу (депозиту) позивача, не є розрахунковим, бухгалтерським або іншим первісним банківським документом, оскільки факт внесення або невнесення готівки позивачем на її рахунок, факт "дроблення" іншого великого вкладу, рух коштів по банку в цей операційний день, залишок готівки на початок та кінець такого робочого банківського дня, а також інші обставини, які мають значення у цій справі підтверджуються, відповідно до приписів Інструкцій № 174 і № 492, зовсім іншими документами бухгалтерського обліку, а не такою довідкою.

Теги: дробление вкладов, дроблення вкладів судова практика, банк, вклад, депозит, Фонд гарантирования, фонд гарантування, вкладник, уповноважена особа, судова практика, Адвокат Морозов

Застосування ст. 1212 ЦК України у договірних відносинах: судова практика

Адвокат Морозов (судебная защита)

Договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Ст.1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав. Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з цим i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобов'язання виникають за наявності трьох умов: 1) набуття або збереження майна; 2) набуття або збереження за рахунок іншої особи; 3) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За положеннями ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

ВАЖЛИВО: Аналіз указаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1/ набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2/ відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного суду України від 07.06.2017 р по справі № 923/1233/15, (ЄДРСРУ № 67288523).

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч.2 ст.11 ЦК України.

Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст.1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

(!!!) Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

 Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року в справі № 6-88цс13 та від 24 вересня 2014 року № 6-122 цс14 які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

В той же час зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту, зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, а, отже, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Таким чином, наявність між сторонами зобов’язальних правовідносин, для яких характерним є спосіб повернення майна, переданого за договором, виключає можливість пред’явлення позову в порядку ст. 1212 ЦК України. В такому випадку права осіб, які перебувають у зобов’язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов’язального права.

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 23 березня 2016 р. у справі N 6-2978цс15, а також у постановах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-11гс15, від 25 березня 2015 р. у справі № 3-5гс15, від 22.01.2013 р. № 5006/18/13/2012,  від 24.09.2014 р. у справі № 6-122цс14, у  постановах Вищого господарського суду України від 2 липня 2012 року у справі № 5006/18/13/2012, від 15.03.2017 р. у справі № 910/10308/15.

Більше того, приписами ст. 1212 ЦК України передбачено повернення майна, однак дана норма не встановлює обставин, які можуть бути підставою для визнання за позивачем права власності на майно.

Відповідно до вимог ст.111-28 ГПК України  рішення Верховного Суду України є обов’язковими для всіх судів України.

Теги: реституція, віндикація, витребування майна із чужого незаконного володіння, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, судова практика, шкода, витрати, сделка, нотариус, последствия, недействительность, вред, судебная защита, Адвокат Морозов

Обов’язковість згоди іншого із подружжя на укладання правочину

Адвокат Морозов (судовий захист)

Недодержання письмової форми згоди одного з подружжя на укладення договору другим з подружжя, не є безумовною підставою для визнання такого договору недійсним. 

22.06.2017 р. в рамках справи № 6-3058цс16 Верховним судом України досліджувалось питання щодо безумовності недійсності правочину укладеного без згоди іншого із подружжя.

При розгляді спорів про поділ цінного спірного майна подружжя та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постановах: від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16; від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16.

У випадку недотримання письмової форми надання згоди на відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.

Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд України в постановах від 27 січня, 8 квітня, 7, 12 та 21 жовтня 2015 року.

Окрім цього належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79 цс 13).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об‘єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Однак відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі  № 6-1622цс15 та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 12.10.2016 р. у справі № 6-1587цс16.

Матеріал по темі: «Обов’язковість згоди іншого із подружжя при відчуженні спільного майна» 

Теги: згода іншого із подружжя, нотаріально посвідчена згода подружжя, договір купівлі – продажу, відчуження майна подружжям, недійсний правочин, помилка, чоловік, дружина, спільна сумісна власність, спільна праця подружжя, юрист, судова практика, Адвокат Морозов

Товарно-транспортна накладна: судово-правовий аспект

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкові спори: товарно-транспортна накладна, як обов'язкова умова підтвердження реальності здійснення господарських операцій.

Верховний суд України у постанові від 27.10.2015 р. у справі № 826/661/14 (№ 21-1539а15) стверджує, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Однак, неподання такого документа, як товарно-транспортна накладна, не може свідчити про відсутність реальних господарських операцій.

Про вищевказане наголошує Вищий адміністративний суд України від 21 березня 2017 р. у справі № К/800/14009/15, від 14 березня 2017 р. у справі № К/800/26970/15, від 14 березня 2017 р. у справі №  К/800/463/17.

Згідно з п.   44.1 ст.   44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, реєстрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків та зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»). Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

З огляду на викладене аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Відповідно до ст.   202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків. При цьому загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст.   203 цього Кодексу).

Отже одним із юридичних елементів дійсності правочину є його спрямування на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

ВАЖЛИВО: З аналізу наведених норм вбачається, що правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Таким чином, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов'язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судом під час вирішення цієї справи.

«…необхідно зазначити, що наявність або відсутність окремих документів, як і певні недоліки в їх заповненні (описка, помарка, не заповнення певного реквізиту) носять оціночний характер та не є безумовною підставою для висновку про позбавлення їх юридичної сили та доказовості, а відтак не є і підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних, зокрема інших первинних документів, випливає, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце (відбулися), а отже безпідставним є і посилання контролюючого органу на складення товарно-транспортних накладних з порушенням Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року №363 (ВАСУ від 18.05.2017 р. у справі № К/800/36463/16 ).

У ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судами на підставі ст.  11 Кодексу адміністративного судочинства України, та іншим обставинами, що спростовують позицію контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку, встановлено реальне придбання товару у контрагентів, подальше використання позивачем придбаного товару у власній господарській діяльності, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями належно оформлених, у відповідності до вимог законодавства, первинних документів (договори, додатки до договорів, податкові та видаткові накладні, платіжні доручення, товарно - транспортні накладні, реєстри товарно - транспортних накладних, витяги з журналу реєстрації зважування вантажів на автомобільних вагах, журнали-ордера по рахунку 631, довіреності на одержання товарно-матеріальних цінностей).

Суд зазначає, що наявність або відсутність окремих документів, як і деякі помилки чи неточності у їх оформленні, не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних випливає, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце (відбулися), а певні недоліки в заповненні первинних документів носять оціночний характер.

Відносно інформації про довіреності, якими надано право підпису на отримання товарно - матеріальних цінностей.

Як встановлено судами попередніх інстанцій серед обов'язкових реквізитів первинного документа не передбачено відображення інформації про довіреності, якими надано право підпису на отримання товарно - матеріальних цінностей, а тому доводи контролюючого органу, що у видаткових накладних виданих ТОВ  відсутня інформація про довіреності, якими надано право підпису вказаних документів, є безпідставними. Крім того, вищезазначені довіреності містять прізвище особи, яка приймала товар від імені позивача та яка перебуває з позивачем у трудових відносинах.

Відносно недоліків заповнення ТТН

Безпідставними є і посилання контролюючого органу на недоліки заповнення товарно-транспортних накладних щодо транспортування товару, оскільки, по-перше, як вже зазначалось вище, певні недоліки в заповненні документів носять оціночний характер, а по-друге, наявність транспортних документів на перевезення товарно - матеріальних цінностей за наслідками формування бази оподаткування податком на додану вартість не є обов'язковими при оподаткуванні операцій за договорами поставки чи купівлі - продажу, вони є обов'язковими при оподаткуванні операцій за договорами саме перевезення, а отже наявність у позивача товарно-транспортних накладних складених з певними недоліками, не може бути доказом безтоварності господарських операцій проведених з контрагентами, натомість факт передання товару позивачеві та, відповідно, набуття права власності на нього, підтверджується належно оформленими видатковими накладними, які наявні в матеріалах справи.

Відносно пунктів навантаження по ТТН та юр.адресою контрагентів

З приводу доводів контролюючого органу, що пункти навантаження товарно - матеріальних цінностей, вказані у товаро - транспортних накладних, не співпадають з податковою адресою контрагентів позивача, суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що чинне законодавство не містить обмежень щодо того, з яких саме пунктів може відвантажуватися товар, у тому числі не вимагає, щоб навантаження здійснювалося за юридичною адресою постачальника.

Відносно спіпадання дат на ТТН

Твердження податкового органу щодо не підтвердження факту поставки товару виходячи із не співпадіння дат на окремих товарно - транспортних накладних та видаткових накладних є також безпідставними, оскільки дата, зазначена у товаро - транспортній накладній, є датою складання товарно-транспортної накладної і передачі постачальником вантажу перевізнику, а датою складення видаткової накладної в даній справі, є фактична дата одержання товару позивачем за результатами його зважування. Таким чином, враховуючи транспортування товару з різних регіонів країни, дата доставки та передачі товару позивачу не завжди співпадає з датою навантаження автомобіля та прийняття товару до перевезення.

Відносно відсутності контрагентів позивача за місцезнаходженням, відсутності матеріальних та трудових ресурсів

Колегія суддів також не бере до уваги посилання контролюючого органу на відсутність контрагентів позивача за місцезнаходженням, оскільки цей факт не може свідчити про невиконання цими суб`єктами договірних зобов`язань перед позивачем, як не може свідчити про вказане і відсутність достатніх (на думку контролюючого органу) матеріальних та трудових ресурсів, зокрема транспортних засобів, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин контрагенти позивача не були позбавлені права укладати з іншими суб`єктами господарювання договорів з метою виконання своїх зобов'язань перед позивачем.

Також, позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни. У разі якщо контрагентами були допущені порушення норм податкового чи норм іншого законодавства, зокрема і щодо подання звітності та декларування податкових зобов'язань, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Вказане цілком узгоджується з правовою позицією висловленій у постановах Верховного Суду України від 31.01.2011 року у справі № 21-47а10, від 31.10.2014 року у справі № 21-318а14, а саме, законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Також неприпустимість притягнення до відповідальності одного суб'єкта господарювання за неправомірні дії іншого підтверджується і практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейський суд з прав людини дійшов такого висновку: «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності» (Ухвала ВАСУ від 21.06.2017 р. у справі №К/800/11789/16, ЄДРСРУ № 67351110)

Матеріал по темі: «СУДОВИЙ СПІР З ПОДАТКОВОЮ: ВІДСУТНІСТЬ ТОВАРНО – ТРАНСПОРТНОЇ НАКЛАДНОЇ» 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ТТН, товарно-транспортна накладна, судебная практика, оскарження податкових повідомлень – рішень, обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Позов проти ліквідатора банку вважається позовом проти НБУ

Адвокат Морозов (судебная защита)

Здійснення ліквідації банку за ініціативою НБУ за своєю суттю є реалізацією владних управлінських функцій.

31.05.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в рамках справи № 21-3361а16 зробила наступний висновок.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Між тим 14.12.2016 р. Верховним судом України зроблений правовий висновок у справі № 6-2735цс16 у відповідності до якого «невиконання банком письмового розпорядження клієнта про перерахування з поточного рахунка останнього грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди»  підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Матеріал по темі:«Невиконання банком – банкрутом розпорядження про перерахування коштів» 

Однак, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Згідно з частиною першою статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу.

Частиною другою вказаної норми передбачено, що у разі порушення цього Закону чи нормативно-правових актів НБУ, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього Закону.

Ліквідація банку з ініціативи НБУ здійснюється відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів НБУ (частина третя статті 87 Закону № 2121-III).

З огляду на викладене слідує, що застосування заходів впливу за порушення банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ є частиною здійснюваного ним банківського нагляду, тобто здійснення ліквідації банку за ініціативою НБУ за своєю суттю є реалізацією владних управлінських функцій.

Частиною дев’ятою статті 88 Закону № 2121-III встановлено, що орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора. Ліквідатор приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії.

Відповідно до частини шостої статті 92 цього Закону в редакції, чинній на час  відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації  Банку, при виконанні своїх обов’язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника НБУ.

Разом із тим за змістом частини четвертої статті 99 Закону № 2121-III позови, подані проти ліквідатора, вважаються позовами, поданими проти НБУ.

ВИСНОВОК: Отже, у контексті пункту 7 частини першої статті 3 КАС з урахуванням положень частини шостої статті 92 Закону № 2121-III призначений НБУ ліквідатор є суб’єктом, що здійснює владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень.

Таким чином, цей спір є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб’єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції у сфері державного регулювання діяльності банків та здійснення банківського нагляду НБУ, а отже, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо вирішення цього спору в порядку цивільного судочинства.

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення збанку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов