Демонтаж рекламних
засобів не є розпорядженням майном та не несе загрозу самому майну, а
забезпечення позову є фактично вирішенням справи по суті
11
березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи №
260/1168/19, адміністративне провадження №К/9901/32558/19 (ЄДРСРУ №
95438992) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом заборони
демонтажу рекламних засобів.
Закон
України «Про рекламу» визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює
відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання
реклами.
Типові
правила розміщення зовнішньої реклами, затверджені постановою Кабінету
Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 регулюють відносини, що
виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та
визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.
Частинами
1, 4 ст. 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення зовнішньої
реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються
виконавчими органами сільських, селищних, міських рад в порядку, встановленому
цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів
України.
Розміщення
зовнішньої реклами на пам`ятках національного або місцевого значення та в межах
зон охорони цих пам`яток, історичних ареалів населених місць здійснюється
відповідно до цього Закону на підставі дозволів, які оформляються за участю
органів виконавчої влади, визначених Законом України «Про охорону культурної
спадщини».
Відповідно
до п.п. 3, 24, 32 Типових правил зовнішня реклама розміщується на підставі
дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних,
міських рад відповідно до цих Правил. Видача (відмова у видачі, переоформлення,
видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами
здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері
господарської діяльності».
Виданий
у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та
виконання робіт, пов`язаних з розташуванням рекламного засобу.
Плата
за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у
комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого
самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, -
на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).
Згідно
з абз. 2 ч. 1 ст. 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері
господарської діяльності» порядок проведення дозвільної (погоджувальної)
процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, що
законами України віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування,
встановлюється їх рішенням, а у випадках, передбачених законом, - на підставі
типових порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Верховний
Суд у постанові від 16.01.2020 у справі №
905/514/19 зазначив, що «за змістом частини 7 статті 4-1 Закону України
«Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»дія документа
дозвільного характеру припиняється через десять робочих днів із дня прийняття
(винесення) дозвільним органом рішення про анулювання такого документа, якщо
інше не передбачено законом. Рішення дозвільного органу про анулювання
документа дозвільного характеру може бути оскаржено до адміністративного суду.
Отже,
передбачений цією нормою порядок анулювання документів дозвільного передбачає
прийняття (винесення) дозвільним органом рішення про анулювання такого
документа.
При
цьому анулювання документу
може бути тільки на підставі визначених приписами ст.4-1 Закону України «Про
дозвільну систему у сфері господарської діяльності» або іншим
Законом та анулювання з інших підстав не визначених Законом не
допускається. Отже, зазначена норма є нормою прямої дії (Правова позиція підтримана 21
січня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 905/514/19
(ЄДРСРУ №94552858).
(!!!) Окрім цього, існувала наступна правова позиція:
«…що в органах місцевого
самоврядування (їх виконавчих комітетів) немає повноважень на прийняття
рішень з проведення демонтажу спеціальних конструкцій зовнішньої реклами
(постанова Верховного суду від 20.11.2019 року у справі № 522/19532/14 (ЄДРСРУ № 85774693).
Відповідно
до частини 1 статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної
ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Забезпечення
позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії
розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи
унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення
порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він
звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки
протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та
порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким
рішенням, дією або бездіяльністю (частина 2 статті 150 КАС України).
Ці
підстави є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів
забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її
вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових
ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен
у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна
з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення
позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
Згідно
з Рекомендацією № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних
справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13.09.1989, рішення про вжиття заходів
тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання
адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої
неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо
вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє
вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності
чи правомірності відповідного адміністративного акта; його рішення стосовно
вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на
рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного
акта.
Тобто,
інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту
прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в
адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та
неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.
При
цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути
адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність
передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення
позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття
цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом
яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу
здійснювати певні дії.
Адекватність
заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його
відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої
відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права
(інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони
відповідачеві вчиняти певні дії.
Отже,
при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку
обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з
урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника
щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а
також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним
заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний
такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення
позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі
невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких
заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного
судового процесу.
Аналогічна
правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018
у справі № 826/8556/17.
При
цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він
дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам,
свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати,
в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити
складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням
прав будуть значними.
Тобто,
обов'язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б
однієї з таких обставин: очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам,
свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі;
доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане
неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде
докласти значних зусиль та витрат; очевидність ознак протиправності рішення,
дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Отримання
дозволу на розміщення зовнішньої реклами є дозвільною процедурою у розумінні
ст. 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»
від 06.09.2005 № 2806-IV (далі - Закон № 2806-IV), відтак, на дану процедуру
поширюються норми зазначеного закону.
Даний
висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься у
постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/2810/17.
Обґрунтовуючи
заяву про вжиття заходів забезпечення позову, позивач зазначив, що демонтаж
спірних рекламних засобів (рекламних конструкцій) може істотно ускладнити чи
унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист поновлення порушених
прав або інтересів заявника.
Верховний
суд зазначає, що процедура демонтажу спеціальних конструкцій регулюється
відповідним Порядком, який в свою чергу, передбачає повернення рекламних
конструкцій власнику після сплати всіх витрат та підтвердження права власності
на конструкцію.
Таким
чином, демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном, однак є правом
органу місцевого самоврядування, здійснюється з підстав передбачених
законодавством про рекламу та жодним чином не несе загрозу самому майну.
Аналогічна
правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15 липня 2019 року у
справі №580/332/19, від 17 жовтня 2019 року
у справі №640/7285/19 та від 18 лютого 2021
року у справі №640/3755/20 (ЄДРСРУ №
94973778).
ВИСНОВОК: Таким чином, заходи забезпечення позову
(заборони проведення демонтажу) фактично, зумовлють вирішення спору по суті, що
не відповідає завданням інституту забезпечення позову.
Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі»
Теги:
зовнішня реклама, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами,
продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила,
КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов