Адвокат Морозов (судовий захист)
Порядок та момент визначення
гривневого еквівалента заборгованості призначеного для стягнення. Штрафні
санкції. Договірне врегулювання відносин щодо розміру й терміну сплати пені.
21.06.2017 р. в рамках справи № 3-432гс17 Верховний суд України
досліджував питання щодо порядку та моменту визначення гривневого еквівалента
заборгованості призначеного для стягнення, а також договірного врегулювання
штрафних санкцій, зокрема щодо розміру й терміну сплати пені.
Загальні засади цивільного законодавства встановлено
статтею 3 ЦК. До цього переліку, зокрема, належить свобода
договору.
За змістом статей 626, 627 ЦК
договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення,
зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в
укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням
вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового
обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі
досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК).
Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193
ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають
виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих кодексів,
інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або
одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено
договором або законом.
В свою чергу, згідно зі статтею 599 ЦК України
зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, разом з тим,
навіть при наявності судового рішення, як акту правосуддя, але яке не виконано
- зобов’язання (в т.ч. грошове) є чинним. (ВГСУ від 09 серпня
2016 року у справі № 924/167/16 та
п.п.5.4,7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013
№14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про
відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
У даній справі предметом позову є вимога позивача про
стягнення заборгованості у зв’язку з неналежними виконанням відповідачем
договірного зобов’язання, грошовий еквівалент якого визначено в іноземній
валюті.
Відповідно до статті 192 ЦК законним платіжним
засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території
України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може
використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтею 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у
грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий
еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
За змістом статті 533 ЦК грошове зобов’язання має бути
виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в
іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним
курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не
встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання
іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при
здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у
випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку,
що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислено суму
зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і
фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. У
разі визначення у зобов’язанні грошового еквівалента в іноземній валюті сума,
що підлягає сплаті за цим зобов’язанням, визначається у гривні за офіційним
курсом відповідної валюти, встановленим НБУ, на день платежу, якщо інший
порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим
нормативно-правовим актом.
Таким чином положення чинного законодавства хоч і
визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на
території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових
зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в
іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у
випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного
Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в
справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою
судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року,
справа № 924/1968/15.
ВАЖЛИВО: Отже,
зважаючи на викладене, якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в
іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях,
визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте
фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов’язання
у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях,
яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день
подання позову (заяви про збільшення позовних вимог).
Обов’язок кредитора виставити коригувальні рахунки має
місце, якщо прострочення боржника не настає і він добровільно сплачує вартість
поставленого товару у строк, встановлений договором. Якщо внаслідок
прострочення боржника кредитор звертається до суду, то в такому випадку чітко
неможливо визначити дату платежу (день фактичної оплати, виконання рішення
суду) і, відповідно, внаслідок невиставлення коригувальних рахунків кредитор у
розумінні статті 613 ЦК не вважається таким, що прострочив (прострочення
кредитора).
Ураховуючи викладене, висновок Вищого господарського суду
України про те, що у відповідача виник обов’язок сплатити заборгованість з
оплати вартості поставленого товару, виходячи із загальної суми виставлених
позивачем рахунків-фактур, вираженій у гривні, а перерахунок доларового
еквівалента ціни товару можливий лише на дату платежу та за умови виставлення
останнім коригувальних рахунків, є помилковим.
Вирішуючи питання про усунення
розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права
щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання,
Верховний Суд України виходила з наступного.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на
правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього
настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері
господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків;
штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті
217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК
визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка,
штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі
порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або
неналежного виконання господарського зобов’язання.
За змістом положень частин четвертої і шостої статті 231
ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції
застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути
встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини
зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому
відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у
кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції
за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір
яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за
увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не
передбачено законом або договором.
Отже, встановивши розмір і термін нарахування штрафних
санкцій за порушення грошового зобов’язання, законодавець
передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.
ВАЖЛИВО: Тобто
сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк
нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями,
днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК), а взагалі врегулювати свої
відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя
статті 6 ЦК), у тому числі мають право пов’язувати період нарахування пені з
вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати).
У даній справі сторони у договорі врегулювали
відносини щодо розміру й терміну сплати пені за несвоєчасну оплату поставленого
товару. Крім іншого, ця умова договору повністю відповідає положенням частини
шостої статті 231 ГК.
Таким чином, висновок суду касаційної інстанції про
відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення пені за період
прострочення грошового зобов’язання понад шість місяців від дня, коли
відповідне зобов’язання мало бути виконано, є необґрунтованим і помилковим.
Матеріал по темі: «Стягнення курсової різниці: порядок, строки та
судова практика»
Теги: курсова різниця, валютний курс, грошове
зобов’язання, гривня, долар США, індекс інфляції, пеня, штрафные санкции,
стягнення курсової різниці, інфляційні витрати, зарахування коштів, курсова
разница, скачек курса доллара США, юрист, судебная практика, Адвокат Морозов