Визначення належного позивача у справі право на захист порушеного
конституційного права на безпечне довкілля
02 листопада
2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного
суду в рамках справи № 420/2719/20,
адміністративне провадження № К/9901/27778/21 (ЄДРСРУ № 100748749)
досліджував питання щодо визначення належного позивача у справі право на захист
порушеного конституційного права на безпечне довкілля.
Статтею 50
Конституції України встановлено, що кожен має право на безпечне для життя і
здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Екологічні
інтереси населення також можуть захищатися у судовому порядку на підставі
частини сьомої статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання
власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості
землі, а також приписів статті 66 Конституції України, відповідно до яких ніхто
не повинен заподіювати шкоду довкіллю.
Орхуська
конвенція ратифікована Законом України № 832-ХІV від 06.07.1999, тому її
положення відповідно до статті 9 Конституції України є нормами прямої дії, а
положення національного законодавства про процедури і механізми судового
захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть їх конкретизувати.
Пунктом 3
статті 9 Орхуської конвенції на її Договірні Сторони покладається зобов`язання,
зокрема, забезпечувати доступ громадськості до процедур оскарження дій та
бездіяльності державних органів і приватних осіб, що порушують вимоги
національного екологічного законодавства.
Водночас
відповідно до Орхуської конвенції представники громадськості мають право
оспорювати порушення національного законодавства у сфері довкілля незалежно від
того, належать такі порушення до прав на інформацію і на участь громадськості у
процесі ухвалення рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні [(згідно із
Настановами щодо впровадження Орхуської конвенції (ООН, 2000 рік)]. Орхуська
конвенція забезпечує доступ до правосуддя як на підставі власних положень, так
і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного
законодавства.
Приписи
нормативно-правових актів усіх рівнів щодо принципів, правил, вимог, обов`язків
різноманітних суб`єктів, що стосуються утримання диких тварин, на усіх правових
титулах (в усіх формах власності чи користування), в неволі чи в напіввільних
умовах, є "національним законодавством, що стосується навколишнього
середовища" у значенні пункту 3 статті 9 Орхуської конвенції. Порушення
приписів цих нормативно-правових актів може бути предметом судового оскарження
відповідно до статті 9 Орхуської конвенції.
(!!!) З огляду на важливість реального захисту довкілля, неприпустимим є
обмежене тлумачення чинного законодавства України, частиною якого є Орхуська
конвенція, стосовно права на звернення до суду за захистом охоронюваного
законом інтересу у сфері гарантування екологічної безпеки.
Отже, право на
захист порушеного конституційного права на безпечне довкілля належить кожному
та може реалізовуватися громадянами особисто або спільно - через об`єднання
громадян (громадськість).
Аналогічна
правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року у
справі №826/3820/18 та від 07.09.2022 у
справі №620/6024/20
Європейський
суд з прав людини у своєму рішенні від 10 травня 2011 року у справі
"Дубецька та інші проти України" (заява № 30499/03) дійшов висновку,
що "п. 105. Посилаючись на свою судову практику, Суд зазначає, що ні
стаття 8, ні будь-які інші положення Конвенції не гарантують права на охорону
природного екологічного середовища як такого (див. рішення у справі
"Кіртатос проти Греції", заява №41666/98, пункт 52, ECHR 2003-VI).
Також жодного питання не виникне, якщо оскаржувана шкода є незначною у порівнянні
з небезпекою навколишнього середовища, притаманною життю в кожному сучасному
місті. Однак може мати місце небезпідставна скарга за статтею 8 там, де
екологічна небезпека досягає такого серйозного рівня, що призводить до
суттєвого перешкоджання здатності заявника користуватися своїм житлом, мати
приватне чи сімейне життя. Оцінка такого мінімального рівня є відносною і
залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність та тривалість
шкідливого впливу та його фізичний чи психологічний вплив на здоров`я або
якість життя особи."
Принципи, які
застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в
екологічних справах, загалом схожі незалежно від того, чи розглядається справа
з точки зору прямого втручання, чи позитивного обов`язку регулювати приватну
діяльність (див. рішення у справі "Хеттон та інші проти Сполученого
Королівства" (Hatton and Others v. the United Kingdom) [ВП], заява №
36022/97, пункт 98, ECHR 2003VIII, та рішення у справі "Фадєєва проти
Росії" (Fadeyeva v. Russia).
Європейський
суд з прав людини звертає увагу, що у справах, що стосуються екологічних
питань, державі мають надаватися широкі межі розсуду та можливість вибору між
різними способами та засобами дотримання своїх зобов`язань. Основне питання
Суду полягає в тому, чи вдалось державі дотримати справедливого балансу між
конкуруючими інтересами осіб, що зазнали впливу, та суспільства в цілому (див.
рішення у справі "Хеттон та інші проти Сполученого Королівства"
(Hatton and Others v. the United Kingdom), пп. 100, 119 та 123).
Відповідно до
статті 10 Закону України "Про охорону навколишнього природного
середовища" екологічні права громадян забезпечуються: б) обов`язком
центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій
здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу
господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати
екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та
експлуатації об`єктів економіки; д) компенсацією в установленому порядку шкоди,
заподіяної здоров`ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища; е) невідворотністю
відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища.
ВИСНОВОК: Право на захист порушеного конституційного права на безпечне довкілля належить
кожному та може реалізовуватися громадянами як особисто, так і спільно –
через об’єднання громадян.
Аналогічна
правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року у
справі № 826/9432/17.
Матеріал по
темі: «Землі запасу та зміна цільового
призначення земельної ділянки»
Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря,
самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна
ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат
Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар