Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним
правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту
Відповідно до ст. 55 Конституції
України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право
будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу
України кожна особа має право на захист свого цивільного права у
разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Верховним Судом у постанові від
19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що
наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або
оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із
позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право
повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає
невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Встановивши наявність у особи, яка
звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного
законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або
оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або
відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та
необґрунтованість заявлених вимог.
У рішенні №18-рп/2004
від 01.12.2004 р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом
інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1
ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у
логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення
до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як
зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у
суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом
судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення
індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам
України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та
іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному
рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що
перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не
визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.
Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й
об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості,
оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого
права та є його складовою.
Щодо порушеного права, то таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно
зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого
суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як
такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості
здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка
подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним
правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту.
Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній
справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено
Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19
(ЄДРСРУ № 101163526).
Розпорядження своїм правом на захист є
диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка
вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості
застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Одночасно, слід зазначити, що
судочинство в судах здійснюється відповідно до Конституції України, Кодексу, а
також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною
Радою України.
Згідно приписів ст.9 Конституції
України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» суди у
процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися
нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону
України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції»
Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без
укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її
тлумачення і застосування.
Водночас статтею 17 Закону України «Про
виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та
практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і
основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а
відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного
захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції,
було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному
органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої
офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий,
що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким
чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного
права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися
визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони
цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду
у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою
застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у
взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й
запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.
Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р.
«Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».
Надаючи правову оцінку належності
обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його
ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти
Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що
зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для
здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того,
яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї
статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на
національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові
розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати
відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу
розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх
зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13
Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються
національним правом.
У постанові Об`єднаної палати
Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020
у справі №910/12787/17 зауважено, що під
захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на
відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання
юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться
припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує
витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб
нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу
розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування
конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути
визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за
допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес
якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету,
якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде
припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що
виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні
наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий,
що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути
адекватним наявним обставинам.
Верховний Суд у постанові від
21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив,
що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у
законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду
за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про
порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним,
стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про
їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес)
особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за
таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист,
суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право
(інтерес) порушено відповідачем.
Верховний Суд у постанові від
13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив,
що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має
з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений
обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений
законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4)
чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного
права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем
спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту
порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не
підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від
19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Верховний Суд у постанові від
10.11.2021 по справі №910/8060/19 вказав, що
під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних
результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб
захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним
наявним обставинам.
Під ефективністю судового захисту
розуміється спроможність судового рішення (за наслідками його виконання)
призвести до усунення невизначеності у праві позивача та відновити права та
законні інтереси особи, на захист яких було подано відповідний позов.
Поняття "ефективний
засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так
само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому
ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які
суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними
(рішення Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 у справі
"Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
Ефективність означає як попередження
стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного
відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від
26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).
У рішенні Європейського суду з прав
людини від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України"
зазначено, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у
законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було
ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Правосуддя за своєю суттю визнається
таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує
ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення
Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Таким чином, виходячи зі змісту
ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, застосування певного
способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов:
- наявності
у позивача певного суб`єктивного права (інтересу);
- порушення
(невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача;
- належності
обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та
придатність до застосування як передбаченого законодавством -
ефективність);
- відсутність
(недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення
позову.
Отже, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є
самостійною підставою для відмови у позові. Такий
висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19
(провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у
справі № 925/642/19
(провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).
Матеріал по темі: «Ефективний спосіб судового захисту боржника та поручителя перед кредитором»
Немає коментарів:
Дописати коментар