Особливості та судова практика Верховного-, Європейського суду з прав
людини щодо примусового виселення з квартири у зв’язку із втратою право
власності або найму
04 серпня 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в
рамках справи № 161/19560/18, провадження №
61-12069св20 (ЄДРСРУ № 98971302) примусового виселення з квартири у зв’язку із
втратою право власності або найму.
Відповідно до ст. 156 ЖК України члени
сім`ї власника житлового будинку (квартири), які не проживають разом з ним в
будинку (квартири), що йому належить, користується жилим приміщенням нарівні з
власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про
порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку
(квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником
будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним
приміщенням.
В силу ст. 160 СК України місце
проживання дитини визначається по місцю проживання батьків.
Конституцією України передбачено як
захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України
встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право
приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може
бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та
гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і
природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції
України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний
громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в
оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається
державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для
них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла
інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону
України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду
з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику
Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого
Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -
Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм
майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах
суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами
міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під
майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист
прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого
приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до
рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький
проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло"
не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке
було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме
існування достатніх і тривалих зав`язків з конкретним місцем. Втрата житла
будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття
"житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або
законно створені. Чи є
конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі
пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від
наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем
(рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт
36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до
житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого
Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада
2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав
людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції
не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у
законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить
від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання
"житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8
Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності
достатніх триваючих зав`язків з конкретним місцем проживання (рішення
Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого
Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є
достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій
особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне
виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу
особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010
року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський
суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його
житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному
суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній
необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини,
самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з
іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Позицією Верховного Суду викладеною,
зокрема, у постанові від 15 січня 2020 року у справі №
754/613/18-ц, яка відзначена в Огляді судової практики Касаційного
цивільного суду у складі Верховного Суду за І півріччя 2020 року, зроблено
висновок, що тривалий час проживання у спірній квартирі/будинку особи, яка не
має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру/будинок
житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод.
Аналогічна позиція висловлена Великою
Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року (справа №569/4373/16-ц), де також Верховний Суд по суті
відступив від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України
від 5 листопада 2014 року (справа №6-158цс14),
у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 752/16688/17).
Разом з цим, у постанові Великої Палати
Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №
569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зроблено висновок, що
«відчуження спірної квартири попереднім власником, членом сім`ї якого є
відповідач, поставило під загрозу соціальний статус останнього, який може стати
безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувався з 1970
року.[…] Сам факт переходу
права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для
виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і
колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у
право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8
Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про
проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла,
іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння
майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про
інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права
користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у
задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК
УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без
надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що
позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави,
передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні».
У постанові Великої Палати Верховного
Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №
753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зазначено, що «частина друга
статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення
громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається
виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення
на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту,
повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено
висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців
при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті
40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. […] Разом з тим не можна не
звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно
врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки
державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження
квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед
яких є неповнолітня дитина. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета
іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той
час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника
за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення».
У постанові Верховного Суду у складі
колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня
2020 року у справі № 754/613/18-ц
(провадження № 61-1634св19) вказано, що «у цій конкретній справі Верховний Суд
погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні
позову, оскільки тривалий час проживання у спірній квартирі, незалежно від її
правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру
житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції. Титульний власник знав ще до
отримання квартири у подарунок, що у ньому проживає відповідач, а отже, він мав
можливість з`ясувати у неї підстави такого проживання, а також довідатися про
її наміри щодо подальшого проживання у квартирі або про її відмову від свого
права та готовність звільнити квартируу такому випадку. Тобто обдарований, який
прийняв дарунок за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про
обтяження квартири у вигляді права користування членів сім`ї колишнього
власника. Таким чином, заявник міг передбачити характер та вагу обтяження його
майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку».
Втрата житла є найбільш крайньою формою
втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове
значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної
цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в
суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на
повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим
особі в процесі прийняття рішення.
Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа
вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом
у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування
законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших
факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий
баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, №
30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
У постанові Великої Палати Верховного
Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17
(провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що «втрата житла є найбільш
крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох
інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого
Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). […]
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в
статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна,
об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову
цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує,
що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що
виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає
принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні
того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його
певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право
договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних
інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у
право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального
принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1
Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на
мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у
розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного
законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає
свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном
повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства
та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність
досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого
протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу
буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ
керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу»,
враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та
надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший
інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим
приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними
суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в
цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення
(пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які
використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи
застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені
у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового
приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до
приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну
мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному
суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення
припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет
пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […] При
розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін
спору».
ВИСНОВОК: Примусовому виселенню з квартири, у зв’язку із втратою право власності або
найму, повинно передувати відповідне судове рішення в якому повинно бути чітко
визначено постійне
місце проживання особи (за
винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були
придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи).
Матеріал по темі: «Особливості виселення із житлового приміщення»
Теги: виселення з квартири,
виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова
практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар