Відсутність первинно-бухгалтерських документів внаслідок передачі їх до правоохоронних органів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надання первинно-бухгалтерських документів на запит (вимогу) правоохоронного органу: наслідки для платника податків при податковій перевірці

13 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/1243/23, адміністративне провадження № К/990/41326/23  (ЄДРСРУ № 117632989) досліджував питання щодо відсутність первино-бухгалтерських документів у платника податків  внаслідок передачі їх до правоохоронного органу на запит останнього.

Відповідно до положень Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію (стаття 1). Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи (частина перша статті 9).

З огляду на вказані норми права підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності не підтверджених відповідними первинними документами.

Таким чином, на підтвердження правомірності формування даних податкового обліку Товариство повинно мати відповідні належно оформлені первинні документи, які і є підставою для формування даних податкового та бухгалтерського обліку.

Відсутність первинно-бухгалтерських документів, на думку податкового органу, стала внаслідок порушення платником податкового законодавства, оскільки первинна документація передана позивачем до правоохоронного органу на запит останнього, що не є вилученням або виїмкою документів.

Так, у Податковому кодексі України не має визначення поняття вилучення документів правоохоронними органами.

Поряд з цим питання вилучення (виїмки) документів врегульовано положеннями Кримінально - процесуального кодексу України.

Відповідно до положень статті 160 Кримінально - процесуального кодексу України тимчасовий доступ до речей і документів полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку); тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду.

Особа, яка пред`являє ухвалу про тимчасовий доступ до речей і оригіналів або копій документів, зобов`язана залишити володільцю речей і оригіналів або копій документів опис речей і оригіналів або копій документів, які були вилучені на виконання ухвали слідчого судді, суду. На вимогу володільця особою, яка пред`являє ухвалу про тимчасовий доступ до речей і документів, має бути залишено копію вилучених оригіналів документів (стаття 165 Кримінально - процесуального кодексу України).

(!!!) Отже у разі вилучення (виїмки) оригіналів або копій документів володільцю таких надається опис вилучених документів чи їх копій, а також на вимогу володільця має бути залишено копії вилучених оригіналів документів.

Факт вилучення документів відображається у протоколі слідчої дії.

З аналізу вказаних норм вбачається, що вилучення (виїмка) документів може бути проведено виключно на підставі ухвали слідчого судді, суду і таке вилучення (виїмка) має бути підтверджено документально, описом, протоколом слідчої дії, тощо.

Також частиною другою статті 93 Кримінально - процесуального кодексу України передбачено, що сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Отже, у разі надходження запиту (вимоги) про витребування (надання) документів від правоохоронного органу (сторони обвинувачення) органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, службові та фізичні особи надають запитувані документи, відомості, речі та інше.

При цьому Суд звертає увагу, що надання документів на запит (вимогу) про витребування документів не є тотожним вилученню (виїмці) документів, це різні процесуальні дії, мають різні процедури вчинення (призначення), регулюються різними правовими нормами та мають різні правові наслідки.

Як уже зазначалось вище, нормою пункту 44.6 статті 44 Податкового кодексу України передбачено єдине виключення при застосуванні правових наслідків ненадання платником податків на вимогу контролюючого органу документів - це їх відсутність внаслідок виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами.

Однак положення пункту 85.9 статті 85 Податкового кодексу України щодо обов`язку правоохоронних чи інших органів надати для проведення перевірки контролюючому органу копії документів або забезпечення доступу до перевірки документів стосується саме вилучених документів.

Крім того, слід також зауважити, що навіть при вилученні (виїмці) правоохоронними органами оригіналів документів, володілець таких може вимагати залишення йому копій вилучених оригіналів документів (стаття 165 Кримінально - процесуального кодексу України), а тому при самостійному (добровільному) наданні оригіналів первинних документів на запит (вимогу) правоохоронного органу є цілком доречним і таким, що відповідає інтересам платника податків, залишити в себе копії документів, які передаються, а в подальшому, за необхідності, надати такі копії до перевірки.

Слід вказати, що у разі вилучення правоохоронними органами первинних документів у платника податків, термін проведення податкової перевірки переноситься до моменту їх отримання (отримання засвідчених копій), а новий наказ на  проведення податкової перевірки не видається.

Разом з цим, контролюючий орган не може приймати рішення до моменту отримання вилучених первинно – бухгалтерських документів (26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/2646/19, адміністративне провадження № К/9901/32570/19, К/9901/5320/20 (ЄДРСРУ № 93170605).

ВИСНОВОК: Тобто, надання документів на запит (вимогу) правоохоронного органу про їх витребування не є тією обставиною з якою норма пункту 44.6 статті 44 Податкового кодексу України пов`язує незастосовність правових наслідків ненадання платником податків контролюючому органу документів під час проведення перевірки. Такими обставинами є виключно виїмка або інше вилучення документів правоохоронними органами.

Аналогічне правозастосування викладене у постанові Верховного Суду від 14 березня 2023 року у справі №640/5814/21 (ЄДРСРУ № 109758982).

 

 

Матеріал по темі: «Проведення податкової перевірки у разі вилучення «первічки» правоохоронцями»

 

 

 

 

Теги: податкова перевірка, вилучення бухгалтерських документів, вилучення правоохоронцями, первинних бухгалтерських документів, наказ на податкову перевірку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Формулювання декількох прохальних частин позову через союз «або…або»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Формулювання прохальної частини позову із зазначенням альтернатив можливих способів захисту порушеного права

22 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 990/150/23, провадження № 11-192заі23 (ЄДРСРУ № 117241509) досліджувала питання щодо формулювання прохальної частини позову із зазначенням альтернатив можливих способів захисту порушеного права.

У статті 4 КАС України визначено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду.

Згідно з частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 5 КАС України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Процесуальне законодавство встановлює вимоги до змісту позовної заяви. Від якості позовної заяви, юридично правильного змісту позовних вимог, зазначення способу судового захисту залежить швидкий і ефективний розгляд справи. Законодавство не вимагає матеріально-правового обґрунтування вимог, однак обґрунтування позову не правовими фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючи ознаки позову) є предмет і підстава.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.

Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову як наслідок наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 160 КАС України в позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів.

Зміст позовних вимог - це вимоги позивача (предмет позову). Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів.

Іншими словами зміст позовних вимог - це максимально чітко і зрозуміло сформовані визначення способу захисту порушеного права, свободи чи інтересу у прохальній частині позову.

У пункті 10 частини другої статті 245 КАС України дійсно передбачено право суду захистити право позивача в інший спосіб, аніж це передбачено у попередніх пунктах цієї норми, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав.

Також згідно із частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом зазначеної норми це право суд може здійснити за результатом розгляду справи за наявності на це підстав. Тобто процесуальний закон надає право (не обов`язок) суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів.

(!!!) Суд не наділений повноваженнями визначати спосіб захисту порушеного права на стадії відкриття провадження, оскільки саме позивач наділений правом на звернення та обов`язком визначення способу захисту.

Чітке визначення предмета позову та суті спірних правовідносин має значення, зокрема, і для правильного обчислення строку звернення до суду.

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду наголошує, що формулювання прохальної частини позову із зазначенням альтернатив можливих способів захисту порушеного права є таким, що не відповідає положенням КАС України.

 

Матеріал по темі: «Застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закон»)»

 

 

Теги: предмет, підстави позову, спосіб судового захисту, альтернативність позовних вимог, або_або, Велика палата верховного суду, судовий захист, Адвокат Морозов

Оподаткування при систематичній реалізації власного нерухомого майна фізичною особою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: форма оподаткування при систематичній реалізації власного нерухомого майна фізичною особою має відбуватися за ставками встановленими для ФОП

07 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/293/20, адміністративне провадження № К/990/1158/24  (ЄДРСРУ № 117514461) досліджував питання щодо системи оподаткування при систематичній реалізації власного нерухомого майна фізичною особою.

«Фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний правовий статус, в тому числі, і у сфері оподаткування. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. Слід зазначити, що набуття фізичною особою правового статусу «фізична особа-підприємець» це не обмеження такої особи у її конституційних правах щодо свободи підприємницької діяльності, а насамперед набуття такого юридичного статусу, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. При цьому, слід враховувати, що згідно основоположних принципів та положень цивільного законодавства підприємницька діяльність в Україні здійснюється на підставі принципів її свободи, законності та добросовісності, та, хоча чинним законодавством і передбачено свободу у виборі напрямків реалізації такої діяльності, її форми, однак підприємницька діяльність побудована в першу чергу на добросовісному виконанні суб`єктом господарювання своїх обов`язків, взятих на себе зобов`язань та дотриманні встановлених державою правил поведінки.

Відповідно до приписів статті 42 Конституції України, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право закріплено також у статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому, визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації у порядку, встановлену законом.

Юридичний статус «фізична особа-підприємець» сам по собі ніяким чином не обмежує будь-яких прав фізичної особи, які випливають з її цивільної право - та дієздатності. Тобто, фізична особа перебуваючи у статусі суб`єкта підприємницької діяльності може здійснювати договірні відносини від свого імені, як фізична особа, разом з тим, слід враховувати наступне.

Стаття 50 Цивільного кодексу України передбачає право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.

Стаття 51 Цивільного кодексу України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

(!!!) Отже, при здійсненні фізичною особою підприємницької діяльності необхідно чітко розмежувати, в яких відносинах фізична особа виступає як підприємець, а в яких - як фізична особа.

Відповідно до підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Згідно з частиною другою статті 3 Господарського кодексу України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

За своєю правовою природою підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 Господарського кодексу України).

ВАЖЛИВО: Відтак, підприємницькою діяльністю можна вважати сукупність постійно або систематично здійснюваних дій щодо виробництва матеріальних і нематеріальних благ, реалізації товарів, виконання робіт або надання послуг з метою отримання прибутку.

Аналізуючи ознаки, притаманні підприємницькій діяльності, можна зробити висновок про те, що остання передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, що пов`язані з такою діяльністю.

У відповідності до пункту 4 постанови Пленуму Верховного України «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» від 25.04.2003 № 3 під здійсненням особою, не зареєстрованою як суб`єкт підприємництва, будь-якого виду підприємницької діяльності з числа тих, що підлягають ліцензуванню, слід розуміти діяльність фізичної особи, пов`язану із виробництвом чи реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг з метою отримання прибутку, яка містить ознаки підприємницької, тобто провадиться зазначеною особою безпосередньо самостійно, систематично (не менше ніж три рази протягом одного календарного року) і на власний ризик.

В даному випадку положення ПК України не суперечать положенням Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, оскільки не містять вимог щодо примусового характеру набуття фізичною особою статусу «фізичної особи-підприємця» за здійснення нею діяльності, яка не має ознак підприємницької, але встановлюють для неї відповідні обов`язки, з урахуванням обсягів та форм здійснюваної діяльності, меж її здійснення, щодо зміни такого правового статусу особи у відповідних правовідносинах, зокрема, для продовження здійснення обраного виду господарської діяльності в межах чинного законодавства, а також - щодо сплати податків та обов`язкових платежів, у разі здійснення такою особою діяльності, яка відповідає визначеним чинним податковим законодавствам критеріям (зокрема, щодо розмірів доходів отриманих фізичною особою за відповідний податковий період, протягом року сума операцій з постачання товарів/послуг, які є об`єктом оподаткування ПДВ, перевищила 1 000 000,00 грн тощо).

Враховуючи наведене, в даному випадку комплекс послідовних цілеспрямованих дій позивача з продажу нерухомого майна (судами встановлено, що позивачем було реалізовано двадцять три будинки) слід кваліфікувати саме як систематичну підприємницьку діяльність.

При цьому, сам лише факт підписання зазначених договорів купівлі-продажу нерухомого майна без зазначення статусу позивача, як підприємця, не є свідченням непов`язаності таких операцій із підприємницькою діяльністю.

Варто також відзначити, що суди в питаннях оподаткування (зокрема, доходів отриманих позивачем за відповідний податковий період, обов`язку зареєструватись платником податку на додану вартість та утримувати з таких операцій ПДВ на загальних підставах) мають виходити з того, що відсутність у особи відповідного правового статусу у таких правовідносинах через нехтування такою встановленими законодавчими вимогами та відсутністю правового механізму примусу, не може слугувати перешкодою для застосування до отриманого позивачем доходу правил оподаткування, встановлених статтею 177 ПК України, адже законодавець, формулюючи зміст статті 177 ПК України, з огляду на загально-правовий принцип добросовісності, не міг передбачати таку протиправну поведінку платника податку, який ігноруватиме положення чинного податкового законодавства і здійснюватиме по своїй суті підприємницьку діяльність в межах спірних правовідносин не як фізична особа-підприємець, при цьому маючи такий правовий статус у період, що перевірявся контролюючим органом.

Подібна поведінка особи, вказує на те, що така особа створює умови, які не можуть мати на меті чогось іншого, крім невиконання вимог податкового законодавства (зокрема, уникнення виконання податкового обов`язку). Відповідні умови можуть створюватися на будь-яких стадіях господарської діяльності, навіть до її фактичного початку. Вжите в пункті 109.1 статті 109 ПК України словосполучення «невиконання або неналежне виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи» може стосуватися: 1) намагання не виконати податковий обов`язок, що вже покладено на особу з огляду на певний статус чи вчинення нею певних дій (наприклад, ненарахування чи несплата податку, який має бути сплачено за відповідних обставин); 2) запобігання виникненню такого обов`язку в майбутньому. Фактично, особа таким чином штучно створює умови для непоширення на неї вимог статті 177 ПК України щодо порядку оподаткування доходів від господарської діяльності фізичних осіб-підприємців. Такі дії вчиняються цілеспрямовано, їх мета - невиконання податкового обов`язку шляхом мінімізації податкових зобов`язань зі сплати ПДФО та ПДВ та  відповідно до пункту 109.1 статті 109 кваліфікуються як протиправні діяння.

Визнання правомірними діянь осіб, які отримують податкові переваги за рахунок протиправної поведінки, є неприпустимим.

З огляду на наведене вище обґрунтування Верховний суд погоджується, що діяльність позивача для цілей оподаткування має кваліфікуватися саме як підприємницька, до нього мають бути застосовані правові наслідки як до особи зі статусом «фізичної особи-підприємця», що обумовлює застосування до отриманого позивачем доходу правил оподаткування, встановлених статтею 177 ПК України, а формальне незазначення позивачем в межах спірних правовідносин відповідного правового статусу, за умови існування вказаних сутнісних критеріїв, не може бути підставою для звільнення від оподаткування здійснюваної ним діяльності у встановленому податковим законодавством розмірі.

Поряд з цим, є і інша позиція Верховного суду, яка акцентує увагу, що контролюючий орган, нараховуючи платнику суми податкових зобов`язань, помилково виходив із того, що систематичний характер продажу об`єктів нерухомості є підприємницькою діяльністю, а тому неправомірно застосував до спірних правовідносин норми податкового законодавства, що регулюють оподаткування фізичних осіб-підприємців (25 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.004064, адміністративне провадження № К/9901/21002/20  (ЄДРСРУ № 108594190).

ВИСНОВОК: Отже, систематична (господарська) діяльність з будівництва та реалізації збудованих об`єктів нерухомості, з метою отримання прибутку є свідченням того, що відповідна діяльність для цілей оподаткування має кваліфікуватися як підприємницька, але не все так однозначно…

 

 

Матеріал по темі: «Чи є систематичний продаж об`єктів нерухомості підприємницькою діяльністю?»

 

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов

Судовий збір за подання апеляційної скарги при оскарженні постанови поліції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правильність обчислення судового збору за подання апеляційної скарги у справі щодо оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення на нормами КУпАП

07 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 754/7828/23, адміністративне провадження № К/990/39365/23 (ЄДРСРУ № 117514331) досліджував питання щодо правильності обчислення судового збору за подання апеляційної скарги у справі щодо оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення на нормами КУпАП.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України від 08  липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон України «Про судовий збір»).

Відповідно до підпункту 2 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір підлягає сплаті в розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, але не більше 15 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За правилами частини четвертої статті 288 КУпАП передбачено, що особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.

У постанові від 18 березня 2020 року, ухваленій у справі №543/775/17 Велика Палата Верховного Суду сформувала правовий висновок щодо застосування приписів статті 288 КУпАП у взаємозв`язку з положеннями Закону України «Про судовий збір».

Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що аналіз установленого  статтею 288 КУпАП права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення указує, що коло осіб, які мають право оскаржити таке рішення, порядок їх оскарження визначені і діють у редакції Закону України від 24 вересня 2008 року №586-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху».

З 11 листопада 2011 року набрав чинності Закон України «Про судовий збір». Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин, що є предметом цього перегляду, за подання заяв, скарг до суду, в тому числі у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державного управління, сплачується інший платіж - судовий збір, самостійні правові засади справляння якого, платники, об`єкти та розміри його ставок, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення визначено Законом України «Про судовий збір».

Прийняття Закону України «Про судовий збір» не обмежує можливості дії чи прийняття у майбутньому законодавчих актів, які визначають пільги щодо сплати судового збору, а отже, питання справляння судового збору, крім Закону України «Про судовий збір», може регулюватися іншим законодавством (наприклад, частиною другою статті 239-1  КАС  України (у редакції  Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІI «Про забезпечення права на справедливий суд»), згідно з якою за подання і розгляд заяви з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, судовий збір не сплачується, тоді як у Законі України «Про судовий збір» такої підстави для звільнення від сплати судового збору немає).

Отже, визначальним у такому випадку є наявність норми, припису про те, що у разі звернення до суду особа не обтяжена обов`язком сплачувати платіж, який належить сплачувати на загальних підставах при поданні до суду заяви чи скарги.

Відповідно до положень статей 3, 5 Закону України «Про судовий збір» серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об`єктів оплати судовим збором.

Також Законом України від 19 вересня 2013 року №590-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» внесені зміни до положень КУпАП щодо сплати судового збору. Так статтею 40-1 КУпАП визначено, що судовий збір у провадженні у справі про адміністративне правопорушення у разі винесення судом (суддею) постанови про накладення адміністративного стягнення сплачується особою, на яку накладено таке стягнення, а розмір та порядок сплати судового збору встановлюється законом. Згідно з приписами частини сьомої статті 283 КУпАП постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Розмір судового збору, який підлягає стягненню у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення, складає 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (частина п`ята статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

(!!!) Інших видів платежів (зокрема, у вигляді державного мита) у випадку звернення особи до суду  Закон України «Про судовий збір» не передбачає.

Тож особи, стосовно яких ухвалено судове рішення про накладення адміністративного стягнення, є платниками судового збору. У випадку незгоди із судовим рішенням  про накладення адміністративного стягнення, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, учасники справи мають право оскаржити його в апеляційному порядку і Закон України «Про судовий збір» винятків чи застережень щодо сплати судового збору за оскарження таких судових рішень не містить.

Отже, за системного, цільового та граматичного тлумачення до наведеного законодавчого регулювання відносин, пов`язаних зі сплатою судового збору, Велика Палата Верховного Суду в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права зазначає, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення, у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону України «Про судовий збір», які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов безпідставного висновку щодо категорії цього спору та помилково обчислив розмір судового збору за подання апеляційної скарги у справі щодо оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення на нормами КУпАП, виходячи із ставки, установленої щодо вимоги майнового характеру, відповідно до статті 4 Закону України «Про судовий збір» (0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на час звернення особи до суду).

ВИСНОВОК:  Отже, розмір судового збору за подання та розгляд апеляційної скарги у справі щодо оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення на нормами КУпАП становить (ПМ  х  0,2  х  150%), де «ПМ» це прожитковий мінімум на одну працездатну особу на відповідний календарний рік.

 

Матеріал по темі: «Стягнення судових витрат при оскаржені постанови патрульної поліції»

 

 

 

Юрисдикція спору щодо зобов`язання працівників поліції припинити проведення НСРД

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Предметна юрисдикція спору щодо зобов`язання працівників поліції припинити проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які проводились не у межах кримінального провадження

07 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/981/23, адміністративне провадження № К/990/152/24 (ЄДРСРУ № 117514385) досліджував питання щодо юрисдикції спору про зобов`язання працівників поліції припинити проведення НСРД.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин першої, другої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

Відповідно до частин першої та другої статті 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 260, 261, 262, 263, 264 (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 269-1, 270, 271, 272, 274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Оперативно-розшукова діяльність - це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів (стаття 2 Закону № 2135-ХІІ).

Частиною четвертою статті 7 Закону № 2135-ХІІ передбачено, що оперативні підрозділи Державного бюро розслідувань, Національної поліції, Служби безпеки України, Бюро економічної безпеки України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної прикордонної служби України проводять слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у кримінальному провадженні за дорученням слідчого, дізнавача, прокурора в порядку, передбаченому КПК України. Письмові доручення щодо проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, надані слідчим, дізнавачем, прокурором у межах компетенції та в установленому порядку, є обов`язковими до виконання оперативним підрозділом.

Поняття «негласні слідчі (розшукові) дії» (глава 21 КПК України) та «оперативно-розшукові заходи» не є тотожними, однак вони мають спільну правову основу - КПК України та Закон № 2135-ХІІ. Оскільки вони мать спільну мету - отримати/перевірити/зібрати/інформацію, докази про злочин та/або особу, яка його вчинила, що витікає із завдань кримінального провадження, способи і засоби, за допомогою яких досягаються поставлені цілі у них однорідні.

Верховний суд звертає увагу на те, що як досудове слідство, так і оперативно-розшукова діяльність охоплюються сферою регулювання кримінального процесуального законодавства. Отже, як слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії, що проводяться правоохоронними органами на стадії досудового розслідування, так само і оперативно-розшукова діяльність, яка здійснюється до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, є не управлінською, а процесуальною і становить частину саме кримінальних правових відносин.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією, висловленою у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №826/2004/18, від 05 грудня 2018 року у справі №826/2253/18, від 10 квітня 2019 року у справі №808/390/18 та у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №826/12608/17 у подібних правовідносинах щодо юрисдикції спорів, пов`язаних з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи/та прокурорів.

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку без ухвали слідчого судді»

 

 

Мінус одна поважна причина пропуску строку для прийняття спадщини для спадкоємців за законом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необізнаність про наявність заповіту, як поважна причина пропуску строку для прийняття спадщини для осіб, які не є спадкоємцями за законом

21 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 61-13557св23 (ЄДРСРУ № 117373795) досліджував питання щодо необізнаності про наявність заповіту, як поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини для осіб, які не є спадкоємцями за законом.

Усталеною є практика Верховного Суду, згідно з якою необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Однак це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини. Спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у встановлений строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Тому необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини тільки для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або іншої черги спадкоємців, які набували право на спадкування за законом.

Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19 (провадження № 61-13783св21) зробив висновок, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність об`єктивних, непереборних, істотних труднощів для подання спадкоємцем першої черги за законом заяви про прийняття спадщини у межах передбаченого законодавством шестимісячного строку, через те, що він не проживав спільно зі спадкодавцем, не мав спільного побуту, не знав про заповіт на своє ім`я і дізнався про нього вже після спливу передбаченого законом строку для прийняття спадщини, нотаріус про заповіт позивача не повідомив, що свідчить про поважність причини пропуску такого строку.

Тому Верховний Суд у наведеній справі дійшов висновку, що незалежно від наявності заповіту позивач є спадкоємцем першої черги за законом, і відсутність відомостей про існування заповіту ніяким чином не впливала на його волевиявлення щодо подання заяви про прийняття спадщини за законом.

Касаційний суд, з урахуванням меж касаційного перегляду, самостійно позбавлений можливості ухвалити рішення у цій справі, без відступу від висновку, викладеному у постановах Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19 (провадження № 61-13783св21) та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2023 року у справі № 292/564/22 (провадження № 61-4394св23).

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норм права (частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України, частини третьої статті 1272 ЦК України), викладеного у вказаних постановах Верховного Суду, та зробити висновок про те, що:

«необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права;

однак це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини;

спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини у встановлений строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини;

тому необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини тільки для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або іншої черги спадкоємців, які набували право на спадкування за законом».

 

 

Матеріал по темі: «Позовні вимоги до державного нотаріуса чи державної нотаріальної контори?»

 

 

 

  

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Право адвоката подавати апеляційну скаргу від імені малолітньої особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: чи має право адвокат подавати апеляційну скаргу від імені малолітньої особи?

31 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 645/5180/19, провадження № 61-13848св23 (ЄДРСРУ № 117373798) досліджував питання щодо права адвоката подавати апеляційну скаргу від імені малолітньої особи.

Функціональним призначенням права процесуального є «обслуговування» права матеріального. Не виключається, що в кодексі приватного права (зокрема, ЦК України чи СК України) міститимуться норми процесуального права, проте це зумовлено відповідними приватно-правовими наслідками (наприклад, стаття 660 ЦК України). Матеріальне представництво регулюється на рівні норм матеріального права (зокрема, ЦК України та СК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року у справі № 619/1908/23 (провадження № 61-8428св23)).

Під час розгляду справи, крім прав та обов`язків, визначених статтею 43 цього Кодексу, малолітня або неповнолітня особа має також такі процесуальні права: 1) безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки; 2) отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд; 3) здійснювати інші процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки, передбачені міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (частина перша статті 45 ЦПК України).

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду (стаття 31 ЦК України).

Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним (частини перша, друга статті 221 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року у справі № 607/4359/15-ц (провадження № 61-29442св18) зазначено, що: «відповідно до статті 222 ЦК України правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього кодексу. Вказаний правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Частиною першою статті 221 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні».

Тлумачення статті 221 ЦК України свідчить, що:

правочин, який вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) чи опікуна, конструюється як нікчемний;

правочин, який вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) чи опікуна, може бути схвалений;

схвалення правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, має місце, якщо батьки (усиновлювачі) чи опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні правочину. Тобто схвалення правочину припускається, якщо батьки (усиновлювачі) чи опікун, довідавшись про правочин не заявили претензію іншій стороні;

по своїй суті схвалення правочину виключає можливість кваліфікації правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) чи опікуна, як нікчемного.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 (провадження № 11-989заі18) зазначено, що «…ордер, який видано відповідно до Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Виходячи зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України)».

Апеляційний суд не врахував, що функціональним призначенням права процесуального є «обслуговування» права матеріального, а отже суд не звернув увагу, що правочин, який вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) чи опікуна, може бути схвалений. Схвалення правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, має місце, якщо батьки (усиновлювачі) чи опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні правочину. Тобто схвалення правочину припускається, якщо батьки (усиновлювачі) чи опікун, довідавшись про правочин не заявили претензію іншій стороні.

По своїй суті схвалення правочину виключає можливість кваліфікації правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) чи опікуна, як нікчемного.

ВИСНОВОК: Отже, якщо судом не буде встановлено, що батьки (усиновлювачі) малолітньої особи,  дізнавшись про вчинення малолітнім правочину, протягом одного місяця заявили претензії адвокату, то договір про надання правової допомоги вважається схваленим.

 

Матеріал по темі: «Обов`язковість висновку органу опіки та піклування при вирішені сімейного спору»

 

 

 

Теги: відчуження майна, вчинений батьками, дозвіл органу опіки, піклування, без згоди, визнання правочину недійсним, правочин стосовно нерухомого майна, звуження прав, порушення прав дитини, малолітня, неповнолітня, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов