Розмір внесків в ОСББ для утримання багатоквартирного будинку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Фінансування самозабезпечення об`єднання співвласників щодо утримання багатоквартирного будинку, а також порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників

16 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 209/2128/19, провадження № 61-8993св20 (ЄДРСРУ № 98432928) досліджував питання щодо фінансування самозабезпечення об`єднання співвласників щодо утримання багатоквартирного будинку, а також порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, юрисдикційність судового спору.

Положеннями статті 385 ЦК України передбачено, що власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку встановлені Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирних будинків» об`єднання співвласників багатоквартирного будинку - це юридична особа, створена власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Відповідно до частини четвертої статті 4 Закону основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав власників приміщень на володіння та користування спільним майном членів об`єднання, належне утримання будинку та прибудинкової території, сприяння членам об`єднання в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

За змістом статей 15, 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» об`єднання має право відповідно до законодавства та статуту встановлювати порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів, здійснювати контроль за своєчасною сплатою внесків і платежів. У свою чергу, співвласник зобов`язаний виконувати рішення статутних органів, прийняті у межах їхніх повноважень, своєчасно і в повному обсязі сплачувати внески і платежі.

Статтею 20 Закону встановлено, що частка співвласника у загальному обсязі внесків і платежів на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності.

Згідно зі статтею 22 Закону для фінансування самозабезпечення об`єднання співвласники сплачують відповідні внески і платежі в розмірах, установлених загальними зборами об`єднання.

Відповідно до положень статті 10 Закону органами управління об`єднання є загальні збори співвласників, правління, ревізійна комісія об`єднання.

Частинами 14 та 15 статті 10 Закону встановлено, що рішення про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників, порядок управління та користування спільним майном, передачу у користування фізичним та юридичним особам спільного майна, а також про реконструкцію та капітальний ремонт багатоквартирного будинку або зведення господарських споруд вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини загальної кількості усіх співвласників, а в разі якщо статутом не передбачено прийняття таких рішень, - більшістю голосів. З інших питань рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини загальної кількості співвласників.

Якщо в результаті проведення загальних зборів для прийняття рішення не набрано кількості голосів «за» або «проти», встановленої частиною чотирнадцятою цієї статті, проводиться письмове опитування серед співвласників, які не голосували на загальних зборах. Письмове опитування співвласників проводиться протягом 15 календарних днів з дати проведення загальних зборів. Якщо протягом цього строку необхідну кількість голосів «за» не набрано, рішення вважаються неприйнятими.

У постанові Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 466/8748/16-ц, а ще раніше у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 року у справі № 3-945гс15 зроблено правовий висновок про те, що особа, яка є співвласником будинку, в якому створено ОСББ зобов`язана брати участь у витратах на управління, утримання та збереження будинку, а об`єднання наділене правом у разі нездійснення таких дій цією особою звернутися до суду з позовом про стягнення нарахованих за цими витратами платежів. Законом, іншими законодавчими актами не передбачено затвердження або погодження органами місцевого самоврядування внесків і платежів, визначених загальними зборами ОСББ.

Визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків та платежів співвласників будинку відноситься до виключної компетенції загальних зборів співвласників відповідно до частини дев`ятої статті 10 Закону, частини другої статті 12 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» та згідно із законодавчо встановленим порядком голосування на зборах об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі № 910/6471/18, провадження № 12-111гс19.

Схожий за змістом правовий висновок викладено також у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 679/49/16-ц, від 10 січня 2019 року у справі № 522/1654/13-ц, що свідчить про те, що питання правомірності прийняття рішення загальних зборів щодо затвердження розміру внесків на управління будинків неодноразово було предметом дослідження та правового аналізу Верховного Суду.

Окрім цього, слід наголосити що допускається розмежування розміру внесків залежно від виду об`єкту нерухомого майна (квартира або нежитлове приміщення) (27 січня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/26815/17, провадження № 61-16353сво18 (ЄДРСРУ № 87334249).

Між тим, частиною 4 статті 12 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" визначено, що зобов`язання із здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком у разі здачі в найм (оренду) квартир та/або нежитлових приміщень державної або комунальної власності несуть наймачі (орендарі) таких квартир та/або приміщень.

Здійснивши правовий висновок в подібних правовідносинах, який викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.09.2020 у справі №906/884/19 (ЄДРСРУ № 91319996), Верховний Суд констатував, що:

- визначаючи зобов`язання орендарів зі здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком, чинне законодавство не передбачає механізму реалізації такого зобов`язання, у тому числі механізму захисту прав об`єднання співвласників, зокрема не встановлює для ОСББ права примусового стягнення відповідних коштів з орендарів у судовому порядку, передбачаючи таке право лише щодо співвласників майна (ч. 6 ст. 13 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку).

- з урахуванням приписів ст. 511 ЦК України, прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ є обов`язковими тільки для співвласників майна багатоквартирного будинку та самі по собі не встановлюють жодних зобов`язань для осіб, які не є власниками приміщень в такому будинку, у тому числі для орендарів нерухомого майна;

- виходячи із загальних підстав виникнення цивільних прав і обов`язків (ст. 11 ЦК України), відповідні правовідносини щодо сплати орендарем витрат на управління будинком мають бути врегульовані або шляхом укладення окремого договору між орендарем та ОСББ, або шляхом встановлення обов`язку орендаря з відшкодування відповідних витрат власнику приміщення (орендодавцю) безпосередньо в умовах договору оренди нерухомого майна. Тобто обов`язок орендаря зі сплати (відшкодування) внесків на утримання будинку та прибудинкової території у розмірі, встановленому рішенням ОСББ, виникає тільки у разі передбачення такого обов`язку в умовах укладеного ним правочину (договору) з власником майна або з об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку.

(!!!) Отже, за відсутності погодження порядку сплати (відшкодування) та розміру внесків в договорі оренди та не досягнення між ОСББ та орендарем згоди щодо укладення окремого договору на оплату внесків, обов`язок зі сплати таких платежів несе власник приміщень

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, що при вирішенні питання правомірності прийняття рішення загальних зборів щодо затвердження розміру внесків на управління будинків судам слід керуватися законодавством, яке регулює порядок забезпечення співвласниками багатоквартирного будинку утримання та експлуатацію багатоквартирного будинку, користування спільним майном у такому будинку, вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку та статутом ОСББ. Встановлення наявності чи відсутності порушень залежить від кожної конкретної справи з урахуванням її фактичних обставин та наданих сторонами доказів.

 

P.s. Стосовно юрисдикційної підсудності спору слід вказати наступне.

Верховний Суд у постанові від 23.01.2018 у справі № 925/1321/16, з огляду на положення статей 55, 167 Господарського кодексу України, зазначив, що співвласники багатоквартирного будинку не є носіями корпоративних прав, а відносини між співвласниками багатоквартирного будинку та Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку не є корпоративними, та дійшов висновку, що спір у справі № 925/1321/16 між фізичними особами - співвласниками багатоквартирного будинку та Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку не є корпоративним та враховуючи положення статті 20 Господарського процесуального кодексу України, не відноситься до юрисдикції господарських судів.

Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17 зазначено, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Отже, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку (що спір між співвласником нерухомого майна - членом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку та самим Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку не відноситься до юрисдикції господарських судів), викладеного в постанові Верховного Суду від 23.01.2018 у справі №925/1321/16.

У постанові від 06.02.2019 у справі №462/2646/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовідносини між власником нерухомого майна у житловому будинку та Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку, яке створене у тому ж будинку, найбільш подібні до спорів, пов`язаних із діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України), а тому такі спори повинні розглядатись за правилами господарського судочинства.

Спір за позовом співвласника нерухомого майна, у якому діє ОСББ щодо оскарження створення такого ОСББ розглядається за правилами господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 501/1571/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №473/2005/19, зроблено висновок про те, що спір між співвласником нерухомого майна - членом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку та самим Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку, є подібним до корпоративного спору.

Станом на сьогодення, справа №910/5179/20 передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14.07.2020 у справі № 466/8748/16-ц, щодо питання юрисдикції спору (ЄДРСРУ № 98235386), отже до якого суду звертатися господарського чи цивільного ще остаточно не вирішено.

 

Матеріал по темі: «Хто є балансоутримувачем будинку в якому створене ОСББ?»

Усунення спадкоємця від права на спадкування за законом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави, умови та фактори, які дозволяють, виключно в судовому порядку, усунути особу від права на спадкування

19 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/11408/19, провадження № 61-4444св20 (ЄДРСРУ № 98433016) досліджував питання щодо  підстав, умов та факторів, які дозволяють, виключно в судовому порядку, усунути особу від права на спадкування.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (статті 1216, 1217 ЦК України).

Відповідно до абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Частиною п`ятою статті 1224 ЦК України передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Тлумачення норми частини п`ятої статті 1224 ЦК України свідчить, що усунення від права на спадкування за законом можливе за наявності таких умов: ухилення спадкоємця від надання допомоги спадкодавцеві при наявності у нього можливості її надання; перебування спадкодавця у безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи (постанови Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 756/11676/16-ц (провадження № 61-34600св18), від 25 березня 2019 року у справі № 766/810/17 (провадження № 61-37615св18), від 29 червня 2021 року у справі № 750/9209/20-ц (ЄДРСРУ № 98000459),

У постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц (провадження № 61-15926св18), від 19 червня 2019 року у справі № 491/1111/15-ц (провадження № 61-14655св18), від 02 березня 2020 року у справі № 133/1625/18 (провадження № 61-1419св20) суд касаційної інстанції зазначив, що підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

У постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 337/6000/15-ц (провадження № 61-1302св 18) та від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц (провадження № 61-15926св18) зроблено висновок, що ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Отже, ухилення характеризується умисною формою вини.

При цьому, необхідно враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов`язку щодо надання допомоги, її нагальну необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов`язку.

Таким чином, позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.

Верховний Суд у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 200/21452/15-ц (провадження № 61-18578св18) зазначив, що безпорадним станом спадкодавця є такий стан, під час перебування у якому особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби; він викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» зазначалося, що безпорадним необхідно розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Безпорадний стан необхідно доводити відповідними записами в медичних документах.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.

Крім того, при розгляді такої справи суду належить з`ясовувати, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і чи мав спадкоємець матеріальну й фізичну змогу надавати таку допомогу (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2021 року у справі № 742/1475/19, провадження № 61-17207св20 (ЄДРСРУ № 97429100).

При цьому відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунутий від спадкування.

Водночас Верховний Суд вказує, що самий лише факт перебування особи у безпорадному стані не є достатньою підставою для усунення судом спадкоємця від права на спадкування. Відповідно до статті 1224 ЦК України виключно за встановлення сукупності обставин може бути встановлено достатні підстави для усунення спадкоємців від спадкування, зокрема, безпорадній стан спадкодавця та ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги за можливості надання такої.

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголошує, що лише в разі одночасного існування таких обставин, як перебування спадкодавця у безпорадному стані, умисне ухилення спадкоємця від надання допомоги спадкодавцеві та існування потреби спадкодавця саме у допомозі спадкоємця, за умови доведеності зазначених фактів у сукупності, спадкоємець підлягає усуненню від спадкування.

Матеріал по темі: «Встановлення факту спільного проживання однією сім’єю при спадкуванні»

 

Теги: спадок, усунення від права на спадкування, спадкоємець, спадкодавець, заповіт, спадкоємці, черга, право на спадок, судова практика, Адвокат Морозов

Санкційні обмеження майнових прав акціонера

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є наслідком блокування активів акціонера – позбавлення права голосу на загальних зборах?

15 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/6888/19, адміністративне провадження № К/9901/27780/20 (ЄДРСРУ № 98344613) досліджував питання щодо санкційних обмежень майнових прав акціонера.

Контекст спору вимагає відповіді на питання: «Чи охоплює «блокування активів» такий наслідок як позбавлення акціонера, до якого застосовано цю санкцію, права голосу на загальних зборах акціонерного товариства?».

Закон «Про санкції» до переліку суб’єктів санкцій відносить: а) іноземну державу; б) іноземну юридичну особу; в) юридичну особу, яка перебуває під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента; г) іноземця; д) особу без громадянства; е) суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність.

Між тим, фізичні особи, що здійснюють терористичну діяльність, також є суб’єктами санкцій, причому незалежно від громадянства. Це положення узгоджується із Законом «Про боротьбу з тероризмом», де зазначено, що керівники та посадові особи підприємств, установ і організацій, а також громадяни, які сприяли терористичній діяльності, несуть відповідальність за це згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 1644-VII (застосовується у редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваного рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - НКЦПФР) з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (далі - санкції).

Одним із видів санкцій є блокування активів - тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном (п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 1644-VII).

Цей Закон не визначає власного переліку понять та термінів. Зокрема, й «майна». То ж це поняття не має особливого змісту для «санкційних» правовідносин і слід послуговуватися його загальним значенням.

Загальне поняття «майно» міститься в ст.  190 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Майном визнається як окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (частин 1, 2).

(!!!) Не є спірним у справі, що акції є майном і санкція «блокування активів» включає тимчасову заборону розпоряджатися акціями. Однак, спірним залишається питання про можливість обмеження користування акцією у спосіб позбавлення права голосувати з питань порядку денного.

Конституційний суд у своєму рішенні у справі за конституційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТРО Кеш енд Кері Україна» від 5 червня 2019 року №3-р(І)/2019 визначив: «Право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства». Про те саме сказано і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року: «Суд повинен визначити, чи було дотримано справедливого балансу між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини».

Виходячи з поставленого питання щодо співвідношення понять «участь у загальних зборах акціонерів» та «користування майном» важливо з`ясувати місце першого поняття в системі корпоративних майнових прав та аргументувати його майновий характер.

З цього приводу Верховний Суд відзначає, що в Законі України «Про депозитарну систему України» від 06.07.2012 №  5178-VI (далі - Закон №  5178-VI) законодавець виділяє права на цінні папери (речові права на цінні папери (право власності, інші визначені законом речові права)) та права за цінними паперами (права, що виникають із зобов`язання емітента за розміщеними ним цінними паперами (право на участь у загальних зборах акціонерів, право на отримання доходу, інші права, визначені законом та/або рішенням емітента)). Такий поділ прав, з одного боку, сприяє виокремленню прав двох видів, з іншого - не сприяє однозначному розмежуванню майнових (речових) та немайнових прав.

У статті 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 № 3480-IV (далі - Закон № 3480-IV) визначено, що «Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств». При цьому акція є неподільною.

Як слідує з п. 8 частини першої ст. 2 Закону № 514 корпоративними правами закон визначає «сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

ВАЖЛИВО: Таким чином, права, що випливають з акції, можуть бути майновими або немайновими. Немайнові права покликані забезпечувати участь у справах товариства, а майнові - участь у майні.

З огляду на те, що за законом «блокування» може стосуватися лише «майна», є підстави вважати, що немайнові корпоративні права, тобто ті, які не мають майнового змісту, не можуть обмежуватися.

Зміст поняття «акція» у Законі № 3480-IV дає підстави для висновку про віднесення до корпоративних майнових прав: (1) права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів; (2) права на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації; (3) права на управління акціонерним товариством.

Зі змісту ст. 25 Закону № 514 слідує, що кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на: 1) участь в управлінні акціонерним товариством; 2) отримання дивідендів; 3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства; 4) отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.

В результаті порівняльного аналізу даної норми з положеннями ст.  6 Закону № 3480-IV можна зробити висновок, що до корпоративних майнових прав належать такі права акціонера: 1) участь в управлінні акціонерним товариством; 2) отримання дивідендів; 3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства; тоді як право на отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства логічно відносити до корпоративних немайнових прав.

Виходячи з положень Закону №514 про систему управління акціонерним товариством, можна констатувати, що реалізація права на участь в управлінні акціонерним товариством може здійснюватися у формі участі у загальних зборах та інших органах управління товариства.

Крім того, згідно з абзацом третім частини другої статті 2 Закону №514 та пунктом  11-1 статті 1  Закону №  3480-IV слідує, що «особа, яка здійснює управлінські функції, - фізична особа, яка: а) входить до складу наглядової ради або виконавчого органу юридичної особи; або б) не входить до складу наглядової ради або виконавчого органу юридичної особи, але має постійний доступ до інсайдерської інформації, що прямо чи опосередковано стосується юридичної особи, та має повноваження ухвалювати управлінські рішення, що впливають на подальший розвиток і комерційні перспективи юридичної особи».

В контексті спору слід мати на увазі, що загальні збори є вищим органом акціонерного товариства. Загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до виключної компетенції наглядової ради законом або статутом.

Майновий характер акцій та майнових прав обґрунтовують зокрема положення статті 129 Господарського кодексу України, вказуючи: «Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб`єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб`єктів.

Однією з сутнісних ознак акцій товариства є їх вартісна характеристика (ринкова вартість), порядок оцінки якої передбачено статтею 8 Закону № 514, а також Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 №2658-III (далі - Закон №  2658).

На вартісну властивість акцій вказує зокрема абзац другий частини другої ст. 3 Закону №  2658, додатково відносячи акції до майна: «майном, яке може оцінюватися, вважаються об`єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід`ємні частини), машини, обладнання, транспортні засоби тощо; паї, цінні папери; нематеріальні активи, в тому числі об`єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності».

Аналогічно, вартісну рису майнових прав доводять зокрема положення абзацу третього частини другої ст. 3 Закону №  2658, передбачаючи водночас поділ майнових прав на: 1)  майнові права, які можуть оцінюватися (визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також 2)  інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

ВАЖЛИВО: Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що застосування державою спеціальних обмежувальних заходів шляхом блокування активів у випадку цінних паперів не обмежується лише речовими правами на таке майно, оскільки права за цінними паперами (права з акції) не можуть існувати окремо від речового права (права на акцію).

НКЦПФР як державний орган розробляє і організовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням законодавства України (п. 18 ч. 2 ст. 7 Закону № 448/96-ВР).

На виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), НКЦПФР прийняла рішення № 1707, яким урегулювала процедуру застосування санкції шляхом блокування активів осіб, зазначених у санкційному списку.

Обмеження права голосувати на загальних зборах акціонерів у межах застосування з боку України санкцій по відношенню до іноземної юридичної особи відповідає Закону №  1644-VII.

На переконання Суду, застосування до осіб, зазначених у санкційному списку, тимчасових обмежень, не порушує право власності, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки не пов`язане з позбавленням права власності.

ВИСНОВОК: Можливість обмеження майнових прав акціонера, серед яких право участі у загальних зборах акціонерів, прямо передбачено Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок», а тому абзац 5 підпункту 2 пункту 2 рішення НКЦПФР від 13.10.2015 № 1707 (зокрема, але не виключно: права голосувати; права вносити пропозиції щодо питань порядку денного; права вносити пропозиції щодо кандидатів до складу органів товариства, тощо) відповідає пункту 1 частини 1 статті 4 Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 № 1644-VII.

Аналогічних висновків Верховний Суд у складі колегії Касаційного господарського суду дійшов у справі № 908/2753/18 за позовом Компанії «Велбей Холдінгс Лімітед» (постанова від 16.10.2019, ЄДРСРУ № 85359374).

 

P.s. Застосовані відповідно до закону санкції не мають на меті позбавлення Позивача його власності, а стосуються тимчасового обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном.  

Зазначені обмежувальні заходи здійснюються в інтересах суспільства з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України.

З огляду на обмежувальний характер цих заходів (три роки) та обсяг обмежень, а також наявність у Позивача права на оскарження в суді рішення, яким щодо нього застосовані відповідні санкції, суд дійшов правильного висновку про дотримання розумного балансу між законною метою, яка лежить в основі, та правами Позивача, який постраждав від застосування санкцій (Окрема думка Судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Кролевець О.А. від  09 червня 2020 року у справі № 908/3736/15).

 

Теги: санкції, санкции, санкционные обременения, блокування активів акціонера, санкційні обмеження, права голосу, акціонер, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Наслідки допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) - штраф від Держпраці

12 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/2294/19, адміністративне провадження №К/9901/36065/19 (ЄДРСРУ № 98278056) досліджував питання щодо наслідків  допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору.

Відповідно до статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 265 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі, зокрема, фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).

Згідно частини 3 статті 24 КЗпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом частини 1 статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Згідно пункту 6 частини 1 статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою.

Цивільно-правовий договір - це угода між організацією (підприємством, установою тощо) і громадянином на виконання останнім певної роботи (договір підряду, договір доручення тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Так, вказаною нормою встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Частиною 1 статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно частини 1 статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом частини 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Верховний Суд вже неодноразово вирішував схожі правовідносини та у адміністративній справі №360/1947/19 (постанова від 08.06.2021) дійшов наступного висновку:

«……..Основною відмінністю договорів цивільно-правового характеру від трудових договорів є те, що перші регламентуються Цивільним кодексом України, а трудові - КЗпП.

За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

Правова основа цивільно-правових договорів полягає у тому, що трудові відносини між сторонами за наслідком укладання договору не виникають.

Сторонами таких договорів є замовник і виконавець, а не працівник і роботодавець. За цивільно - правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами. Виконавець робіт, на відміну від найманого працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом на роботу на певну посаду.

Трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. Трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції.

За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Предметом трудового договору є власна праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.»

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 04.07.2018 у справі №820/1432/17 та від 26.09.2018 у справі №822/723/17.

У справі №420/6605/18 Верховний Суд у постанові від 22.06.2021 зазначив наступне:

«Характерними ознаками трудових відносин є: систематична виплата заробітної плати за процес праці (а не її результат); підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку; виконання роботи за професією (посадою), визначеною Національним класифікатором України ДК 003:2010 «Класифікатор професій», затвердженим наказом Держспоживстандарту від 28.07.2010 №327; обов`язок роботодавця надати робоче місце; дотримання правил охорони праці на підприємстві, в установі, організації тощо.

Отже, основною ознакою, що відрізняє цивільно-правові відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

Так, виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

З аналізу наведених норм Верховний Суд зазначає, що основними ознаками трудового договору, є: праця юридично несамостійна, протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); шляхом виконання в роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу; праця має гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в складі трудового колективу; виконання протягом встановленого робочого часу певних норм праці; встановлення спеціальних умов матеріальної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності; забезпечення роботодавцем соціальних гарантій.

Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами (КЗпП України та інших актів трудового законодавства), що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг у цивільно-правових відносинах визначається в договорі, а те, що ним не врегулюване - чинним законодавством України.

Зі співставлення трудового договору з цивільно-правовим договором, відмінним є те, що трудовим договором регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного результату. Виконавець за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.»

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №802/2066/16-а, від 13.06.2019 у справі №815/954/18 та від 02.02.2021 у справі №0540/5987/18-а.

Окрім цього, дії работодавця щодо надання трудовому договору форми цивільно-правового договору перешкоджають реалізації права фізичної особи на працю, гарантованого  Конституцією України  та  КЗпП України, шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації, а також права на соціальний захист у випадку безробіття, при тимчасовій втраті працездатності у разі нещасного випадку на виробництві або внаслідок професійного захворювання, права на відпочинок, щорічну оплачувану відпустку, права на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки тощо.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 04.07.2018 у справі № 820/1432/17, від 06.03.2019 у справі № 802/2066/16-а, від 13.06.2019 у справі № 815/954/18, № 1840/2507/18, № 824/896/18-а, від 03.03.2020 у справі № 1540/3913/18, 16.06.2020 у справі № 815/5427/17, від 02.07.2020 у справі № 809/164/17, від 29.09.2020 у справі № 804/2580/17, 06.10.2020 у справі № 819/1817/17, від 22.10.2020 у справі № 809/1238/16.

Підсумовуючи вказане слід зазначити, що на підставі 2 статті 265 КЗпП України юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Матеріал по темі: «Перевірка Держпраці – подвійна відповідальність ФОП»

 

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Сплата акцизного податку у разі реалізації пального через мережу партнерів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оподаткування пального реалізованого мережу заправних комплексів (АЗС-партнерів) за паливними картками та талонами

13 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/2254/16, адміністративне провадження № К/9901/32951/18 (ЄДРСРУ № 98278096) досліджував питання щодо бази оподаткування акцизним податком обсягів нафтопродуктів (пального), реалізованого суб`єктам господарювання на підставі договорів про постачання нафтопродуктів через мережу заправних комплексів (АЗС) за паливними картками (скретч-картками) та талонами.

З 1 січня 2015 року відповідно до Закону України ''Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи'' від 28.12.2014 №71-VІІІ змінено коло платників акцизного податку, перелік об`єктів оподаткування, ставки податку

Зокрема, законодавцем було запроваджено акцизний податок з реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, і зокрема, пального.

Відповідно до підпункту 14.1.212 пункту 14.1 статті 14 ПК (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин у справі, далі - так само) реалізація підакцизних товарів (продукції) - будь-які операції на митній території України, що передбачають відвантаження підакцизних товарів (продукції) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими господарськими, цивільно-правовими договорами з передачею прав власності або без такої, за плату (компенсацію) або без такої, незалежно від строків її надання, а також безоплатного відвантаження товарів, у тому числі з давальницької сировини, реалізація суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Реалізація суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів - продаж пива, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, тютюну та промислових замінників тютюну, товарів, зазначених у підпункті 215.3.4 пункту 215.3 статті 215 цього Кодексу, безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання незалежно від форми розрахунків, у тому числі на розлив у ресторанах, кафе, барах, інших суб`єктах господарювання громадського харчування.

Товари, зазначені в підпункті 215.3.4 пункту 215.3 статті 215 ПК, - це нафтопродукти, скраплений газ, речовини, що використовуються як компоненти моторних палив, паливо моторне альтернативне за кодами УКТ ЗЕД, визначеними в цьому підпункті.

За правилом підпункту 214.1.4 пункту 214.1 статті 214 ПК базою оподаткування акцизним податком є вартість (з податком на додану вартість) підакцизних товарів, що реалізовані відповідно до підпункту 213.1.9 пункту 213.1 статті 213 цього Кодексу.

Відповідно до підпункту 213.1.9 пункту 213.1 статті 213, підпункту 215.3.10 пункту 251.3 статті 215 ПК операції суб`єктів господарювання з роздрібної торгівлі підакцизними товарами оподатковуються акцизним податком у розмірі 5 відсотків від вартості цих товарів.

Згідно з ДСТУ 4303:2004 ''Роздрібна та оптова торгівля. Терміни та визначення понять'' роздрібна торгівля - це вид економічної діяльності у сфері товарообігу, що охоплює купівлю-продаж товарів кінцевому споживачу та надавання йому торговельних послуг. Торговельна послуга передбачає здійснення додаткової діяльності суб`єкта господарювання у сфері роздрібної та оптової торгівлі з надання допомоги покупцям у здійсненні договору купівлі-продажу товарів, їх доставляння та використовування.

Своєю чергою, продаж відповідно до підпункту 14.1.202 пункту 14.1 статті 14 ПК - це будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими господарськими, цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів. Не вважаються продажем товарів операції з надання товарів у межах договорів комісії (консигнації), поруки, схову (відповідального зберігання), доручення, довірчого управління, оперативного лізингу (оренди), інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачі прав власності на такі товари.

Отже, виходячи з вимог законодавства, прав і обов`язків сторін в яких стосується спір у цій адміністративній справі, об`єктом оподаткування акцизним податком є, зокрема операції з реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі пального безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання, реалізація пального - це його продаж, а продаж - операція, яка передбачає перехід права власності на товари, що продаються.

Згідно з пунктом 216.9 статті 216 ПК датою виникнення податкових зобов`язань щодо реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів є дата здійснення розрахункової операції відповідно до Закону України ''Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг'', а у разі реалізації товарів фізичними особами-підприємцями, які сплачують єдиний податок, - дата надходження оплати за проданий товар.

За визначенням в абзаці п`ятому статті 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» розрахункова операція - приймання від покупця готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо за місцем реалізації товарів (послуг), видача готівкових коштів за повернутий покупцем товар (ненадану послугу), а у разі застосування банківської платіжної картки - оформлення відповідного розрахункового документа щодо оплати в безготівковій формі товару (послуги) банком покупця або, у разі повернення товару (відмови від послуги), оформлення розрахункових документів щодо перерахування коштів у банк покупця.

Відповідно до положень пунктів 2, 34, 10 Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.1997 №1442 (далі - Правила), роздрібний продаж нафтопродуктів здійснюється через мережу АЗС, що призначені для відпуску споживачам нафтопродуктів; заправка автомобілів та інших транспортних засобів населенню провадиться оператором АЗС через паливо-, масло- та газороздавальні колонки; розрахунки за продані нафтопродукти здійснюються готівкою та/або у безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, талонів, відомостей на відпуск нафтопродуктів тощо) в установленому законодавством порядку.

Згідно з підпунктом 10.3.1.1 пункту 10.3 Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України, затвердженої спільним наказом Міністерства палива та енергетики України, Міністерства транспорту та зв`язку України, Міністерства економіки України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 20.05.2008 №281/171/578/155 (далі - Інструкція), розрахунки під час відпуску нафтопродукту власникам автотранспорту за готівку здійснюються на АЗС із використанням реєстраторів розрахункових операцій, які відповідають технічним вимогам до їх застосування та внесені до Державного реєстру реєстраторів розрахункових операцій згідно з Положенням про Державний реєстр реєстраторів розрахункових операцій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 №1315.

Відпуск нафтопродуктів за готівку відображається у змінному звіті АЗС за формою №17-НП у графі 8. У цьому ж змінному звіті відображається  відпуск нафтопродуктів за платіжними картками (графа 11), за відомостями (графа 9) та за талонами (графа 10) (положення підпунктів 10.3.1, 10.3.2, 10.3.3, 10.3.4 пункту 10.3 Інструкції).

Для цілей Інструкції талон - спеціальний талон, придбаний за умовами та відпускною ціною обумовленого номіналу, що підтверджує право його власника на отримання на АЗС фіксованої кількості нафтопродукту певного найменування і марки, які позначені на ньому.

Форму, зміст та ступінь захисту бланків талонів установлює емітент талона. При цьому необхідними елементами змісту талона є його серійний та порядковий номери (пункт 3, підпункт 10.3.3.1  пункту 10.3 Інструкції).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що через мережу заправних комплексів (АЗС) здійснюється роздрібний продаж нафтопродуктів, оскільки відпуск пального відбувається через паливо-, масло- та газороздавальні колонки кінцевому споживачу, і що при відпуску нафтопродуктів через мережу АЗС здійснюється розрахункова операція, дата якої є датою виникнення податкових зобов`язань щодо реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів (нафтопродуктів) згідно з пунктом 216.9 статті 216 ПК.

Під ''некомерційним використанням'' в значенні, в якому його вжито в Податковому кодексі України та інших нормативно-правових актах, що регулюють порядок реалізації нафтопродуктів у роздріб, слід розуміти таке використання, яке не передбачає подальшу реалізацію нафтопродуктів кінцевим споживачам. Реалізація пального через мережу АЗС у роздріб кінцевому споживачу відповідає реалізації для некомерційного використання.

Відтак, через мережу АЗС здійснюється саме роздрібний продаж нафтопродуктів кінцевому споживачу, а тому такі операції оподатковуються акцизним податком відповідно до підпункту 213.1.9 пункту 213.1 статті 213 ПК, незалежно від форми розрахунків за пальне, яке відпускається, та підстав для відпуску. Дата здійснення розрахункової операції через мережу АЗС є датою виникнення податкових зобов`язань щодо реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів (нафтопродуктів).

За таких обставин податкові зобов`язання зі сплати 5-ти відсотків акцизного податку з роздрібного продажу підакцизних товарів виникають у особи, яка безпосередньо здійснює відпуск нафтопродуктів з колонок через мережу заправних комплексів (АЗС) безпосередньо споживачам, незалежно від умов продажу нафтопродуктів під час здійснення розрахункових операцій та від форми розрахунку за них (готівкою або у безготівковій формі).

На користь такого висновку свідчить також змістове уточнення законодавцем правового регулювання питання щодо сплати акцизного податку з роздрібного продажу підакцизних товарів (пального) Законом України ''Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році'' від 24.12.2015 №909-VIII, яким, не змінюючи попереднього правового регулювання, уточнено підпункт 14.1.212, згідно із яким під реалізацією суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів слід розуміти продаж пива, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, тютюну та промислових замінників тютюну безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання незалежно від форми розрахунків, у тому числі на розлив у ресторанах, кафе, барах, інших об`єктах громадського харчування, а також фізичний відпуск з автозаправної станції та/або автомобільної газозаправної станції товарів, зазначених у підпункті 215.3.4 пункту 215.3 статті 215 цього Кодексу, незалежно від форми розрахунків.

Отже, об`єктом оподаткування акцизним податком є будь-який фізичний відпуск пального через АЗС, незалежно від юридичних підстав такого відпуску.

Такий висновок щодо застосування норм підпункту 213.1.9 пункту 213.1 статті 213, пункту 216.9 статті 216 ПК у правовідносинах щодо сплати акцизного податку з обсягів нафтопродуктів, відпуск яких покупцям на АЗС здійснено за картками (талонами), зроблено в постановах Верховного Суду від 28 травня 2021 року у справі № 808/216/16, 11 лютого 2021 року у справі № 820/10136/15, від 14 січня 2021 року у справі № 821/1535/17, від 10.03.2020 у справі №803/722/16, від 07 лютого 2019 року у справі № 804/15775/15, від 04.03.2019 у справі №803/3780/15.

Однак у цій справі відпуск нафтопродуктів (пального) за скретч-картками (талонами), виданими (емітованими) Товариством, здійснювали інші суб`єкти господарювання - постачальники, з якими Товариство уклало договори поставки нафтопродуктів, через їх АЗС.

ВИСНОВОК: Відтак, АЗС не є зобов`язаною особою щодо сплати акцизного податку з обсягів реалізації нафтопродуктів (пального), оскільки роздрібний продаж нафтопродуктів (пального) не здійснювало.

 

Порядок зарахуванням зустрічної однорідної вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення зобов’язання шляхом зарахуванням зустрічної однорідної вимоги

08 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/618/20 (ЄДРСРУ № 98235413) досліджував питання щодо порядку зарахування зустрічної однорідної вимоги.

Відповідно до частин першої - третьої статті 202 ЦК України  правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

У постанові Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 910/17876/19 зазначено, що кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. Якщо обидві сторони правочину є суб`єктами господарської діяльності (професійними комерсантами, підприємцями), стандарти розкриття інформації і можливість введення в оману є зовсім іншими, аніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги. Стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.

Згідно з частиною третьою    статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК    України)    господарське зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Аналогічні положення закріплені також у статті 601 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Відповідно до частини п`ятої    статті 202 ЦК України    до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Отже, зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов`язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов`язанні - є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов`язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов`язання. У такому випадку зобов`язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.

Отже, за висновком Верховного Суду заява про зарахування є одностороннім правочином. Положеннями пункту 1 частини першої статті 208 Цивільного кодексу України визначено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України 1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.  Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину передбачені положеннями статті 218 Цивільного кодексу України, абзац другий частини першої якої визначає, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Верховний Суд звертає увагу, що рішення суду у випадку порушення форми правочину не може ґрунтуватися на свідченнях свідків (27 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  924/556/20 (ЄДРСРУ № 97315268).

Вимоги, які підлягають зарахуванню, мають відповідати таким умовам (стаття 601 ЦК України):

- бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим);

- бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей). При цьому правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);

- строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.

Умова щодо безспірності вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, не передбачена чинним законодавством, зокрема статтею    203 ГК України, статтею    601    ЦК України, але випливає із тлумачення змісту визначених законом вимог і застосовується судами відповідно до усталеної правової позиції, викладеної у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 910/21652/17, від 11.09.2018 у справі № 910/21648/17, від 11.10.2018 у справі №  910/23246/17, від 15.08.2019 у справі № 910/21683/17, від 11.09.2019 у справі №  910/21566/17, від 25.09.2019 у справі № 910/21645/17, від 01.10.2019 у справі №  910/12968/17, від 05.11.2019 у справі № 914/2326/18.

Вирішуючи питання щодо безспірності заборгованості  суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено стороною, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час зарахування зустрічних однорідних вимог.   При цьому сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб`єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї. Наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові від 15.01.2020 у справі №  305/2082/14-ц Великою Палатою Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №  916/3006/17 (провадження №  12-278гс18) також зазначено, що інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.

У постановах від 28.02.2018 у справі №  910/4312/17, від 04.07.2018 у справі №  910/16430/16, від 05.07.2018 у справі №  914/3013/16, від 19.07.2018 у справі №  910/14503/16, від 26.09.2018 у справі №  910/20105/17, від 04.04.2019 у справі №  918/329/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначає, що відповідно до статті 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Заява про зарахування зустрічних вимог є одностороннім правочином. Зарахування зустрічних однорідних вимог, про яке заявила одна із сторін у зобов`язанні, здійснюється в силу положень статті 601 ЦК України та не пов`язується із прийняттям такого зарахування іншою стороною. Якщо інша сторона не погоджується з проведенням зарахування, вона вправі на підставі статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України звернутися за захистом своїх охоронюваних законом прав до господарського суду.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 22.01.2021 у справі № 910/11116/19 уточнив висновки Верховного Суду  щодо застосування норм права (статей 601, 602 ЦК України) таким чином.

Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.

(!!!) За дотримання умов, передбачених статтею 601 ЦК України, та відсутності заборон, передбачених статтею 602 ЦК України, незгода однієї сторони із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, проведеним за заявою іншої сторони зобов`язання, не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним.

Заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом, який вирішує спір про визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог.

Наявність на момент зарахування іншого спору (спорів) в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за зобов`язанням не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника.

Наявність заперечень однієї сторони щодо зарахування не є перешкодою для зарахування зустрічних однорідних вимог за заявою іншої сторони, відмова цієї сторони від прийняття заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог і проведення такого зарахування не має юридичного значення.

Ст. 1087 ЦК України "Форми розрахунків" закріплює дві форми розрахунків: готівкову та безготівкову. Відповідно до частини першої ст. 1088 ЦК України "Види безготівкових розрахунків", при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

ВИСНОВОК: Зарахування зустрічних однорідних вимог є не формою розрахунків, а однією з підстав припинення зобов`язань, врегульованих главою 50 ЦК "Припинення зобов`язань". Зарахування зустрічних однорідних вимог регулюється статтями 601- 602 ЦК України, і ця підстава припинення зобов`язання відрізняється від виконання зобов`язання (стаття 599 ЦК України) або припинення зобов`язання за домовленістю сторін (стаття 603 ЦК України).

 

P.s. Також можливе й часткове зарахування, коли одне зобов`язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов`язання. У такому випадку зобов`язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.

Матеріал по темі: «Зарахування зустрічних однорідних вимог»

 

Теги: зарахування вимог, зустрічні вимоги, взаємозалік, повідомлення про взаємозалік, прозорість вимог, безспірність, заборгованість, штраф, пеня, судова практика, Адвокат Морозов