Особливості поштового пересилання процесуальних документів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суд, надаючи строк на усунення недоліків позову/апеляційної, касаційної скарги має враховувати строк на поштове пересилання процесуальних документів

12 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 159/2134/19, адміністративне провадження № К/9901/7221/20 (ЄДРСРУ № 95492905) досліджував питання щодо строків вручення та пересилання поштових відправлень з процесуальною документацією.

За правилами частини третьої статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

З аналізу наведених положень процесуального закону випливає, що у разі подання апеляційної скарги після закінчення строку, установленого статтею 295 КАС України, суддя-доповідач зобов`язаний залишити таку апеляційну скаргу без руху із наданням скаржнику можливості подати заяву про поновлення строку або навести інші підстави для поновлення строку, яким суд має надати оцінку щодо їх поважності. У разі дотримання зазначених вимог апелянтом, суд вирішує питання щодо наявності або відсутності підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження відповідно до пункту 4 частини першої статті 299 КАС України.

(!!!) Згідно частини дев`ятої статті 120 КАС України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв`язку.

Положення вказаної статті надають особі право на свій розсуд обирати спосіб направлення документів, в тому числі й засобами поштового зв`язку.

Згідно пунктів 1, 2 Розділу ІІ Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28 листопада 2013 року №958, нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв`язку (без урахування вихідних днів об`єктів поштового зв`язку):

1) місцевої - Д+2, пріоритетної - Д+1;

2) у межах області та між обласними центрами України (у тому числі для міст Києва, Сімферополя, Севастополя) - Д+3, пріоритетної - Д+2;

3) між районними центрами різних областей України (у тому числі для міст обласного підпорядкування) - Д+4, пріоритетної - Д+3;

4) між іншими населеними пунктами різних областей України - Д+5, пріоритетної - Д+4,

де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об`єкті поштового зв`язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання;

1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення.

При пересиланні рекомендованої письмової кореспонденції зазначені в пункті 1 цього розділу нормативні строки пересилання збільшуються на один день.

На переконання Верховного Суду, суд має враховувати норми поштового обігу між міськими/обласними центрами в частині строків пересилань поштового відправлення та не повинен приймати рішення без врахування часу, достатнього для забезпечення надходження відповідних матеріалів до суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року по справі № 6-2053цс15 та від 21 вересня 2017 року у справі № 6-1509цс17, у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 207/5608/14-ц (ЄДРСРУ №76945216), від 08 травня 2019 року у справі № 521/14845/16-ц (ЄДРСРУ №82034453), від 3 жовтня 2019 року у справі №819/1010/16 (ЄДРСРУ № 84746532), від 30 жовтня 2019 року у справі №  357/10181/16-ц (ЄДРСРУ № 85443239),  від 12 червня 2020 року у справі №460/1894/19 (ЄДРСРУ № 89792892).

ВИСНОВОК: Суд, надаючи строк на усунення недоліків позову/апеляційної, касаційної скарги має враховувати строк на поштове пересилання процесуальних документів, в тому числі період часу, який необхідний для зворотного зв’язку.

Матеріал по темі: «Доставка юридичній особі рекомендованих поштових відправлень»

 

Теги: відправлення документів в суд поштою, пересилання процесуальних документів, пошта, рекомендоване, опис вкладення, строки пересилання пошти, повернення заяви, ухвала суду про повернення, залишення без руху, усунення недоліків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Зміна власника обтяженого іпотекою майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правонаступництво у виконавчому проваджені у зв’язку із зміною власника обтяженого іпотекою майна

15 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 926/3371/17 (ЄДРСРУ №  95502257) та від 12 лютого 2021 року в рамках справи № 12/204/09 (ЄДРСРУ № 95032857) досліджував питання правонаступництва у виконавчому проваджені у зв’язку із зміною власника обтяженого іпотекою майна.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012). Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

У рішенні у справі "Янголенко проти України" від 10.12.2009 Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у Законі України "Про виконавче провадження" органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону "Про виконавче провадження").

Питання процесуального правонаступництва регламентовані частиною першою статті 52 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.

Під час виконавчого провадження заміна сторони виконавчого провадження відбувається на підставі частин першої - третьої, п`ятої статті 334 Господарського процесуального кодексу України: у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець. Суд розглядає заяву про заміну сторони її правонаступником у десятиденний строк з дня її надходження до суду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та заінтересованих осіб. Неявка учасників справи та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження. Положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження.

Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права від однієї особи до іншої. Правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи може мати місце у разі  коли до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.

Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах.

Процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні - це заміна на будь-якій стадії виконавчого провадження стягувача або боржника іншою особою у зв`язку з її вибуттям, тобто підставою заміни боржника внаслідок правонаступництва є настання певних обставин, які мають юридичне значення і в результаті яких виникають цивільні права та обов`язки або пряма вказівка акту цивільного законодавства, що не залежить від умов та порядку здійснення виконавчого провадження органами і посадовими особами.

Процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони у матеріальному правовідношенні її правонаступником). У зв`язку з цим для вирішення судом питання про процесуальну заміну сторони у справі необхідна наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника.

Отже, процесуальне правонаступництво це перехід процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.08.2020 у справі № 917/1339/16.

Відповідно до статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення. У разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" (частина 7 статті 51 Закону України "Про виконавче провадження").

У п. 3 Рішення Конституційного Суду України від 14.07.2020 № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) зазначено таке «іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов`язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов`язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов`язання. У разі порушення боржником свого зобов`язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов`язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов`язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки».

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформацію про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов`язки іпотекодавця.

В разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя, шляхом перенесення всіх прав та обов`язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності.

Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.

Отже, при набутті права власності на об`єкт іпотеки відбувається заміна іпотекодавця у правовідносинах і відповідно є підстави для заміни сторони у виконавчому провадженні (аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.11.2020 у справі № 910/6325/13 (ЄДРСРУ № 92770758), від 07.10.2020 у справі № 161/20677/13-ц (ЄДРСРУ № 92315171).

ВИСНОВОК: Зміна власника обтяженого іпотекою майна після ухвалення судом рішення про звернення стягнення на це майно, не свідчить про необхідність повторного доведення кредитором у судовому порядку наявності в нього відповідного права і не може бути підставою для звернення з новим позовом до  нового власника.

Матеріал по темі: «Правонаступництво у виконавчому провадженні»

 

Теги: виконавче провадження, правонаступництво, заміна сторони, заява про заміну правонаступником, рішення суду, стягувач, боржник, виконавець, подання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Захист права власності шляхом скасування свідоцтва про власність

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: позовні вимоги про скасування свідоцтва про право власності є неналежним способом захисту, оскільки останнє не породжує виникнення права власності

09 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/4120/16-ц, провадження № 61-7721св20 (ЄДРСРУ № 95439413) досліджував питання щодо захисту права власності шляхом скасування свідоцтва про власність.

Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відносини, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються Законом України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою КМУ від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок).

Згідно пункту 6 Порядку державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.

Пунктом 9 Порядку визначено, що разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідні для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору.

Видача свідоцтва про право власності передбачена Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 №868 (в редакції чинній на момент видачі спірних свідоцтв), що визначає процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, у пункті 24 якого встановлено, що у випадках, установлених законом, державний реєстратор органу державної реєстрації прав після прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, відкриття відповідного розділу Державного реєстру прав та/або внесення записів до зазначеного Реєстру формує свідоцтво про право власності на нерухоме майно .

Суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

З огляду на вищевикладене, свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто, свідоцтво про право власності не породжує виникнення у власника відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

Таким чином, для скасування свідоцтв про право власності на нерухоме майно має бути визнано недійсним та скасовано рішення органу на підставі якого було видано вказане свідоцтво.

Вказане кореспондується зі сталою практикою Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постановах від 27 червня 2018 року № 925/797/17, від 05 лютого 2020 року № 904/750/19, від 06.05.2020 у справі  № 120/4617/18-а, від 27 травня 2020 року № 442/2771/17 (ЄДРСРУ № 89675420), від 16 вересня 2020 року № 278/657/18  (ЄДРСРУ № 91854991).

ВИСНОВОК: Належним способом захисту, а отже і позовними вимогами, має бути скасування та\або визнання недійсним рішення органу на підставі якого було видано свідоцтво про право власності та/або укладено відповідний правочин.

 

Вимога про визнання недійсним договору відступлення права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Факт укладення договору факторингу не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у цьому договорі під час його виконання

10 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 278/2083/18, провадження № 61-5470св19 (ЄДРСРУ № 95439430) досліджував питання щодо визнання недійсним договору відступлення права вимоги.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Сторонами в зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 516 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Частиною першою статті 1077 ЦК України визначено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм права слідує, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі послуги надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

За загальним правилом відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Вказаний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).

В той же час, положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та прийняті на його виконання нормативно-правові акти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не містять заборони щодо придбання фізичними особами майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення.

Тобто, якщо фізична особа – новий кредитор уклав договір відступлення прав вимоги за кредитним договором у процедурі примусової ліквідації банку, то він не набуває права здійснювати фінансові операції відносно боржника, оскільки за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги у нього виникає лише право вимагати виконання зобов`язань у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів і неустойки, право на нарахування яких мав первісний кредитор.

Вказаний висновок узгоджується із висновками, висловленими у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 295/3588/14-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19 та від 22 грудня 2020 року у справі № 761/20317/18 (ЄДРСРУ №  93793554).

Окрім того, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 р. у справі №161/5127/17 -ц наведено правову позицію, відповідно до якої договори про відступлення прав вимоги, які укладені внаслідок електронних торгів, проведених на підставі ст.51 Закону України «Про  систему гарантування вкладів фізичних осіб», не є договорами факторингу, а отже учасником електронних торгів із продажу права вимоги може бути фізична особа або юридична особа, а не лише банк або інша фінансова установа.

Разом з цим, у постановах Верховного Суду від  24.04.2019 у справі №     926/1172/18, від 28.01 2020  у справі  №   924/1208/18 вказано, що виходячи зі змісту  статей 4 ГПК України та 15, 16 ЦК України, підставою для захисту господарським судом цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання або оспорення. Згідно з вимогами ст. ст.  215,  216 Цивільного кодексу України  вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести  в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує  його права та законні інтереси. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

ВИСНОВОК: Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Аналогічних за своїм змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, у постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року в справі № 639/4836/17.

 

Матеріал по темі: «Розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги: цесія та факторинг»

 

Теги: відступлення права вимоги, продаж боргу, новий кредитор, факторинг, цесія, електроні торги, ліквідація банку, кредитний договір, уступка по договору, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Анулювання свідоцтва приватного нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Анулювання свідоцтва приватного нотаріуса про право на зайняття нотаріальною діяльністю у зв`язку із встановленням МінЮстом України неодноразових порушень чинного законодавства

11 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7176/17, адміністративне провадження № К/9901/16971/20, №К/9901/17231/20 (ЄДРСРУ № 95439253) досліджував питання щодо анулювання свідоцтва приватного нотаріуса про право на зайняття нотаріальною діяльністю у зв`язку із встановленням МінЮстом України неодноразових порушень чинного законодавства.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Указана норма основного закону означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

«На підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень: повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби .

Свідоцтво нотаріуса про право на зайняття нотаріальною діяльністю анульоване у зв`язку із встановленням Міністерством юстиції України неодноразових порушень чинного законодавства позивачем при вчиненні нотаріальних дій.

Між тим, правова процедура є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.

Верховний Суд у своїй практиці, зокрема, у постанові від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18, вже звертав увагу, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Аналогічний висновок висловлено у постанові від 25 червня 2020 року у справі №2340/5084/18.

Порушення процедури є самостійною підставою для скасування оскаржуваних рішень.

Аналогічний висновок висловлено у постанові від 07 травня 2020 року у справі №П/811/615/16.

Верховний Суд наголошує, що у постановах Верховного Суду від 20 липня 2018 року у справі № 809/1649/17, від 18 березня 2020 року у справі № 826/3090/17, від 25 червня 2020 року у справі №2340/5084/18,  від 05 жовтня 2020 року у справі №140/1382/19 сфомульована правова позиція, відповідно до якої встановлення факту порушень нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій належить до компетенції суду.

Отже, застосуванню МінЮстом правил підпункту «е» пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про нотаріат» повинно передувати встановлення судовим рішенням (рішеннями) фактів вчинення позивачем як нотаріусом певних порушень під час безпосереднього здійснення нотаріальних дій.

Також вказані рішення містять висновки Верховного Суду про те, що Законом України «Про нотаріат» не визначено повноважень Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі щодо перевірки законності вчинення нотаріальних дій нотаріусами і відповідно встановлення порушення чинного законодавства при вчинення нотаріальних дій, так само як і встановлювати наявність чи відсутність шкоди, завданої такими діями нотаріуса іншим особам.

Втім, аналіз змісту підпункту «е» пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про нотаріат» дає підстави для висновку, що законодавець для застосування до нотаріуса стягнення, визначеного цією правовою нормою визначає дві передумови, а саме:

1)          неодноразове порушення нотаріусом чинного законодавства

або

2) грубе порушення закону.

Обов`язковою ознакою при цьому є завдання шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян при вчиненні нотаріальних дій, яка має бути встановлена органом, що вирішує питання про анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, як у випадку вчинення нотаріусом неодноразового порушення чинного законодавства, так і у разі грубого порушення закону.

Аналогічний висновок щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах висловлено у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 826/7176/17, від 20 грудня 2019 року № 826/3746/17, від 29 квітня 2020 року у справі №817/800/17, від 25 червня 2020 року № 2340/5084/18, 05 жовтня 2020 року №140/1382/19.

ВИСНОВОК: Якщо МінЮстом не буде доведено обставини щодо наявності у порушеннях приватного нотаріуса шкоди, завданої у результаті дій останнього під час здійснення ним нотаріальної діяльності, які перевіряючий орган  кваліфікує як порушення, то й відсутні підстави для анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

 

P.s. Окрему увагу слід приділити передумовам перевірки та порядку її проведення, оскільки будь-які порушення на цій стадії є підставою для визнання недійсними наслідків перевірки

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса»

Змінено процесуальні строки оскарження податкової вимоги по ЄСВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закон чи Кодекс? Хто головніший по процесуальним строкам – вичерпна відповідь Верховного суду… з окремою думкою  1/3 колегії суддів

05 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  640/9172/20, адміністративне провадження № К/9901/2723/21 (ЄДРСРУ № 95365872) досліджував питання хто головніший по строкам: Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" чи Кодекс адміністративного судочинства України?

Якщо коротко, то строки знов змінено: «Платник єдиного внеску для захисту своїх законних прав має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги по ЄСВ у межах строку встановленому КАС України, а не Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування"».

Відповідно до частини першої статті 122 КАС позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС).

Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI), як зазначено в його преамбулі, є нормативно-правовим актом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Згідно з абзацами четвертим - шостим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску.

Порядок узгодження сум недоїмки з єдиного внеску встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

У разі якщо згоди з органом доходів і зборів не досягнуто, платник єдиного внеску зобов`язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів або оскаржити вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня чи в судовому порядку (абзаци восьмий, дев`ятий частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI).

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску може бути оскаржена до суду протягом 10 календарних днів з дня, коли особа, якої стосується вимога, дізналася (або могла дізнатися) про порушення своїх прав.

При виборі норми права, яка підлягає застосуванню, суд першої інстанції врахував висновок Верховного Суду щодо застосування норми частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI у подібних правовідносинах  у постановах від 17.07.2019 у справі № 0740/1005/18, від 06.08.2019 у справі № 480/106/19.

Проте Верховний суд вказує, що  суди попередніх  інстанцій не врахували, що за змістом преамбули Закону № 2464-VI цей Закон може, зокрема, встановлювати особливості адміністративної процедури досудового врегулювання спорів, але не може визначати  порядок судового оскарження з порушенням гарантій платника єдиного внеску.

ВАЖЛИВО: Закон №2464-VI не передбачає застосування обмежувального (присічного) строку в 10 днів для оскарження до суду вимоги про сплату недоїмки з єдиного соціального внеску.

Платник єдиного соціального внеску для захисту своїх прав і законних інтересів має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги у межах гарантованого процесуальним законом строку, встановленого статтею 122 КАС України, а не статтею 25 Закону №2464-VI.

Такий висновок щодо строку звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)  з  єдиного внеску зроблено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, від 25.02.2021 у справі № 580/3469/19 (ЄДРСРУ № 95240811).

При цьому, незважаючи на те, що судом сформульовано у цій постанові правовий висновок щодо строку оскарження у судовому порядку вимоги про сплату боргу (недоїмки) з  єдиного внеску після застосування процедури адміністративного оскарження вимоги: «…строк, протягом якого особа може звернутися до суду після застосування процедури досудового оскарження вимоги фіскального органу про сплату єдиного внеску складає три місяці з дня отримання платником рішення органу доходів і зборів вищого рівня, прийнятого за наслідками розгляду відповідної скарги», це не змінює підхід до застосування строку звернення до суду з позовами у такій категорії справ і у випадку, якщо вимога не була оскаржена в адміністративному порядку.

Примітка: У цій постанові Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду відступив від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 31 січня 2019 року у справі № 802/983/18-а, від 8 серпня 2019 року у справі № 480/106/19, від 19 березня 2020 року у справі №140/1757/19, від 28 травня 2020 року у справі № 200/11547/19-а, від 11 лютого 2021 року у справі №580/3380/19 та інших з аналогічною правовою позицією.

Окрім цього, з цього питання ще існує окрема думка суддів  Касаційного  адміністративного суду у складі Верховного Суду Гімона М. М., Гусака М. Б., Пасічник С. С., Усенко Є. А., Юрченко В. П. від 25 лютого 2021 року у справі № 580/3469/19 (ЄДРСРУ № 95241268), однак…

ВИСНОВОК: Платник єдиного внеску для захисту своїх законних прав, свобод і законних інтересів відповідно до принципу in dubio pro tributario (пріоритет з найбільш сприятливим для особи тлумаченням норми права) має право на звернення до суду з позовом про оскарження вимоги у межах гарантованого процесуальним законом строку, встановленого статтею 122 КАС України (3-ри місяці при досудовому оскаржені та 6-ть місяців – безпосередньо до суду) , а не статтею 25 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (10 днів).

 

Матеріал по темі: «Строки звернення до суду з позовом про скасування податкової вимоги по ЄСВ»

 

Теги: ЄСВ, єдиний соціальний внесок, облік єдиного внеску,  загальнообов'язкове державне соціальне страхування, адміністративне оскарження рішення ДФС, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом заборони демонтажу рекламних засобів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном та не несе загрозу самому майну, а забезпечення позову є фактично вирішенням справи по суті

11 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/1168/19, адміністративне провадження №К/9901/32558/19 (ЄДРСРУ № 95438992) досліджував питання щодо забезпечення позову шляхом заборони демонтажу рекламних засобів.

Закон України «Про рекламу» визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами.

Типові правила розміщення зовнішньої реклами, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від  29.12.2003  № 2067 регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

Частинами 1, 4 ст. 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Розміщення зовнішньої реклами на пам`ятках національного або місцевого значення та в межах зон охорони цих пам`яток, історичних ареалів населених місць здійснюється відповідно до цього Закону на підставі дозволів, які оформляються за участю органів виконавчої влади, визначених Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Відповідно до п.п. 3, 24, 32 Типових правил зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

Виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов`язаних з розташуванням рекламного засобу.

Плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, що законами України віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, встановлюється їх рішенням, а у випадках, передбачених законом, - на підставі типових порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Верховний Суд у постанові від 16.01.2020 у справі № 905/514/19 зазначив, що «за змістом частини 7 статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»дія документа дозвільного характеру припиняється через десять робочих днів із дня прийняття (винесення) дозвільним органом рішення про анулювання такого документа, якщо інше не передбачено законом. Рішення дозвільного органу про анулювання документа дозвільного характеру може бути оскаржено до адміністративного суду.

Отже, передбачений цією нормою порядок анулювання документів дозвільного передбачає прийняття (винесення) дозвільним органом рішення про анулювання такого документа.

При цьому анулювання документу може бути тільки на підставі визначених приписами ст.4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» або іншим Законом та анулювання з інших підстав не визначених Законом не допускається.  Отже, зазначена норма є нормою прямої дії (Правова позиція підтримана  21 січня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/514/19 (ЄДРСРУ №94552858).

(!!!) Окрім цього, існувала наступна правова позиція: «…що в органах місцевого самоврядування (їх виконавчих комітетів) немає повноважень на прийняття рішень з проведення демонтажу спеціальних конструкцій зовнішньої реклами (постанова Верховного суду від 20.11.2019 року у справі № 522/19532/14 (ЄДРСРУ № 85774693).

Відповідно до частини 1 статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю (частина 2 статті 150 КАС України).

Ці підстави є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.

Згідно з Рекомендацією № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13.09.1989, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акта; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акта.

Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 826/8556/17.

При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав будуть значними.

Тобто, обов'язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з таких обставин: очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат; очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами є дозвільною процедурою у розумінні ст. 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2005 № 2806-IV (далі - Закон № 2806-IV), відтак, на дану процедуру поширюються норми зазначеного закону.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/2810/17.

Обґрунтовуючи заяву про вжиття заходів забезпечення позову, позивач зазначив, що демонтаж спірних рекламних засобів (рекламних конструкцій) може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист поновлення порушених прав або інтересів заявника.

Верховний суд зазначає, що процедура демонтажу спеціальних конструкцій регулюється відповідним Порядком, який в свою чергу, передбачає повернення рекламних конструкцій власнику після сплати всіх витрат та підтвердження права власності на конструкцію.

Таким чином, демонтаж рекламних засобів не є розпорядженням майном, однак є правом органу місцевого самоврядування, здійснюється з підстав передбачених законодавством про рекламу та жодним чином не несе загрозу самому майну.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15 липня 2019 року у справі №580/332/19, від 17 жовтня 2019 року у справі №640/7285/19 та від 18 лютого 2021 року у справі №640/3755/20 (ЄДРСРУ № 94973778).

ВИСНОВОК: Таким чином, заходи забезпечення позову (заборони проведення демонтажу) фактично, зумовлють вирішення спору по суті, що не відповідає завданням інституту забезпечення позову.

 

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі»

 

 

Теги: зовнішня реклама, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов