Стандарт доказування "вірогідності доказів"

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стандарт доказування "вірогідності доказів" на відміну від "достатності доказів"

Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається у якості підтвердження або заперечення вимог. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс (Постанова Верховного Суду у від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18).

Термін "стандарт доказування" (standard of proof) для позначення рівня ймовірності, до якого обставина повинна бути підтверджена доказами, щоб вважатись дійсною, бере витоки з доктрини правових систем загального права, звідки він був запозичений у теорію та практику доказування у міжнародному комерційному арбітражі [Пільков К. М. Теорія і практика доказування у міжнародному комерційному арбітражі: Монографія. К., Освіта України. 2016]

При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 910/23428/17.

11 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16505/19 (ЄДРСРУ № 91466041) вказав, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 21 серпня 2020 року у справі №  904/2357/20 (ЄДРСРУ № 91092249).

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище вбачається, що «стандарт доказування» в судовому процесі змінено і на сторони покладено обов’язок за допомогою належних та допустимих доказів довести вірогідність факту або події, фактично формула доказування повинна бути наступна: «50% + 1%», таким чином доводи однієї сторони судового процесу повинні переважити над доводами протилежної сторони.

Маркетингові послуги в податковому обліку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне відображення маркетингових послуг в податковому обліку платника податків

11 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/839/16, адміністративне провадження № К/9901/32724/18 (ЄДРСРУ № 91485203) досліджував питання щодо відображення маркетингових послуг в податковому обліку платника податків.

П.14.1.108. ст. 14 ПК України встановлює, що маркетингові послуги (маркетинг) - послуги, що забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчання ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг), політики цін, організації та управлінні руху продукції (робіт, послуг) до споживача та післяпродажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків. До маркетингових послуг належать, у тому числі: послуги з розміщення продукції платника податку в місцях продажу, послуги з вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту, внесення продукції (робіт, послуг) платника податку до інформаційних баз продажу, послуги зі збору та розповсюдження інформації про продукцію (роботи, послуги).

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов`язані з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту.

За положеннями пункту 17 та 19 ПС(Б)О 16 витрати на збут включають серед витрат, пов'язаних з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), витрати на дослідження ринку (маркетинг).

Відтак, лише послуги, які забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчення ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг) до споживача та після продажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків можуть визнаватися маркетинговими у розумінні пункту 14.1.108 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України. При цьому первинні документи, надані платником податків на підтвердження реальності отримання таких послуг повинні відповідати вимогам статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України, Положенню № 88.

(!!!) До маркетингових послуг відносяться, зокрема, але не виключно, послуги: із розміщення продукції в місцях продажу; вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту; унесення продукції (робіт, послуг) до інформаційних баз продажу; збирання та поширення інформації про продукцію (роботи, послуги).

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2019 року у справі № 805/2440/15-а, адміністративне провадження №К/9901/39876/18 (ЄДРСРУ № 79503501).

Проведення маркетингових заходів є важливою складовою у ринкових відносинах. Проте для підтвердження платниками податків витрат на маркетингові послуги необхідним є детальне документальне фіксування надання таких послуг, доведення їх доцільності та наявність економічного ефекту від використання таких послуг.

Документи повинні мати всі обов`язкові реквізити первинних документів, передбачені ч. 2 ст. 9 Закону про бухгалтерський облік. Крім того, звіти про надані маркетингові послуги мають містити відомості про проведення певних маркетингових досліджень, результати наданих послуг та досліджень, відповідні рекомендації замовнику послуг, а також документи, що підтверджують економічний ефект від таких послуг збільшення обсягів продажу, розміру доходу, попиту на той чи інший товар тощо.

Тобто для врахування витрат на маркетингові послуги у податковому обліку необхідне доведення безпосереднього зв`язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та належне документальне підтвердження проведення таких операцій. Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення операцій з проведення рекламних акцій, дегустацій, презентацій, інших маркетингових заходів, враховуючи специфіку таких послуг та договорів, що їх регламентують, платник податків повинен мати відповідні належно оформлені первинні документи, зокрема і ті, які посвідчують мету, об`єктивну необхідність, економічну доцільність отримання відповідних послуг, а також можливість проведення таких операцій контрагентами (виконавцями послуг) з урахуванням необхідного часу, місця, матеріальних ресурсів необхідних для надання таких послуг.

Аналогічна позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 06.06.2018 р. у справі №816/2231/15, зокрема суд зазначив наступне: «оцінивши додані до матеріалів справи звіти, складені з посиланням на поставку від Товариства маркетингових послуг, які не містять чітких напрямків дослідження; відсутність у них будь-яких рекомендацій за наслідками виконання; ненадання у судовому процесі доказів використання вказаних досліджень у власній господарській діяльності та їх економічну доцільність, зроблено обґрунтований висновок про недоведеність позивачем у судовому процесі наявності у нього розумної економічної причини витрат на оплату маркетингових послуг».

Таким чином маркетингові послуги належать до безтоварних операцій і за своєю суттю є витратами на збут. Для формування витрат та податкового кредиту за маркетинговими операціями необхідною умовою, яка надає таке право суб`єкту господарювання є доведення безпосереднього зв`язку таких операцій з господарською діяльністю платника податків та підтвердження їх (операцій) належними первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

Підтвердженням зв`язку витрат на маркетингові послуги з господарською діяльністю суб`єкта господарювання можуть бути наказ по підприємству про необхідність проведення таких маркетингових досліджень, час проведення, територію, межі тощо, договір на проведення маркетингових досліджень, із зазначенням виду маркетингових досліджень, мету їх проведення тощо. У підтвердження фактичного отримання маркетингових послуг можуть бути надані акт приймання-передачі послуг або інший документ, що підтверджує фактичне надання таких послуг, звіт про проведення маркетингових досліджень, у якому мають бути викладені результати таких досліджень, надані рекомендації замовнику, тощо.

Теги: маркетинг; телемаркетингові послуги; маркетингові досліджування, маркетингові послуги в податковому обліку, договір на проведення маркетингових досліджень, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Правила виключної підсудності відносно нерухомого майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правила виключної підсудності відносно нерухомого майна або виключення з правил - Верховний суд

09 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/6644/18 (ЄДРСРУ № 91436902) досліджував питання виключної підсудності відносно нерухомого майна.

Розпочати необхідно з того, що в постановах Верховного Суду від 23.01.2018 року у справі №460/4286/16-ц, від 16.05.2018 року у справі №640/16548/16-ц та від 19.06.2019 року у справі №760/6693/17 виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Згідно з положеннями статті 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною умов договору, об`єктом якого є нерухоме майно, вимог іпотекодержателя.

Однак у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2019 у справі №905/1732/18 (ЄДРСРУ №85154462) зазначено, що на відміну від спору про визнання договору іпотеки недійсним, у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, предметом доказування є правомірність набуття або переходу права власності чи права користування майном від однієї особи до іншої за вже вчиненим правочином, коли зобов`язання за ним виконані повністю чи частково.

До позовів про права на нерухоме майно відносяться позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України); негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України); про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 Цивільного кодексу України) тощо.

Тому правила виключної підсудності (частина третя статті 30 Господарського процесуального кодексу України) не поширюються на позови, що виникають із зобов`язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава, іпотека тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Окрім цього, припинення іпотеки має наслідком припинення записів про іпотеку та обтяження в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вимога здійснити державну реєстрацію припинення іпотеки та обтяження є також похідною від припинення іпотеки за договором іпотеки.

За таких обставин, вимога про скасування державної реєстрації іпотеки є не основною, а похідною.

Така правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018р. у справі №910/16461/16.

Вирішуючи питання визначення територіальної підсудності даного спору, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звертається до висновків Великої Палати Верховного Суду, що були викладені у постанові від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18 і зазначає таке.

Приписи статті 30 ГПК України встановлюють правила виключної підсудності господарських спорів.

Так, відповідно до частини 3 статті 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

ЦК України при класифікації речей як об`єктів цивільних прав поділяє речі на рухомі і нерухомі.

Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

(!!!) Отже, основним критерієм віднесення речей до нерухомих є фізична прив`язка об`єктів, розташованих на земельній ділянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення. Вказані ознаки є основними і їх розглядати необхідно у сукупності.

За змістом частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

У розумінні частини 2 вказаної статті ЦК України житлові будинки, будівлі, споруди тощо охоплюються поняттям "нерухоме майно". Однак вказаний перелік об`єктів нерухомого майна не є вичерпним.

Так, зокрема, відповідно до статті 5 Закону України від 1 липня 2004 року №  1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" об`єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення.

Таким чином, нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність,  неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення.

Особливістю правового режиму нерухомого майна є те, що у процесі створення воно може набувати статусу як незавершеного будівництвом нерухомого майна, так і завершеного нерухомого майна.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, вбачається, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - нерухома річ особливого роду: фізичне її створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

У частині 3 статті 30 ГПК України йдеться про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, тобто, перелік спорів цієї категорії розширено.

ВИСНОВОК: Отже, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.

P.s. Велика Палата Верховного Суду  при розгляді справи № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Матеріал по темі: «Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)»

Сплата судового збору при підтверджені адміністративного арешту майна платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків: зобов’язання контролюючого органу зі сплати судового збору

09 вересня 2020 року Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 640/14486/19, адміністративне провадження № К/9901/31306/19 (ЄДРСРУ № 91444723) досліджував питання щодо обов’язковості сплати судового збору контролюючим органом при підтверджені адміністративного арешту майна платника податків.

Спір по даній категорії відноситься до термінових адміністративних справ, розгляд яких здійснюється у порядку, передбаченому §2 «Розгляд окремих категорій термінових адміністративних справ» глави 11 КАС України.

Частина перша статті 269 КАС України передбачає, що у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

Так, згідно з пунктом 2 частини першої статті 283 КАС України провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів при здійсненні ними визначених законом повноважень здійснюється на підставі заяви таких органів щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

(!!!) З урахуванням наведеного, подана до суду органом доходів і зборів заява про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків є особливою формою позовної заяви.

Відповідно до частини третьої статті 161 КАС України до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Частиною другою статті 132 КАС України передбачено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

За змістом частини першої статті 3 Закону № 3674-VI судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Таким чином, сплата судового збору здійснюється за подання до суду як позовної заяви, так і іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством, а отже і за подання заяви щодо підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.

Серед визначених у частині другій статті 3 Закону № 3674-VI заяв (у тому числі і позовних) та скарг, за подання яких судовий збір не справляється, відсутня заява органу доходів і зборів про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна.

Крім того, органи доходів і зборів не належать до суб`єктів, визначених у статті 5 Закону № 3674-VI, звільнених від сплати судового збору.

Системний аналіз вищенаведених положень у сукупності дає підстави для висновку про те, що умовою реалізації права органу доходів і зборів на подання до суду заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків у порядку, встановленому статтею 283 КАС України, є долучення до такої заяви документа про сплату судового збору.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема у постанові від 17  березня 2020 року у справі   №1.380.2019.004760 та у постанові від 3 квітня 2020  року у справі №1.380.2019.003732.

За змістом частин першої та другої статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).

Згідно з частиною третьою статті 283 КАС України у разі недотримання вимог частини другої цієї статті суд повідомляє про це заявника та надає йому строк, але не більше ніж 24 години, для усунення недоліків. Невиконання вимог суду в установлений строк тягне за собою повернення заявнику заяви та доданих до неї документів. Повернення заяви не є перешкодою для повторного звернення з нею до суду після усунення її недоліків, але не пізніше ніж протягом 48 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду.

Таким чином, несплата судового збору при поданні заяви, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 283 КАС України, є підставою для постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху.

Водночас при невиконанні вимог ухвали про залишення заяви без руху вона, в силу положень процесуального законодавства, підлягає поверненню.

ВИСНОВОК: Контролюючий орган, який звернувся із заявою до суду про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків, є суб`єктом сплати судового збору, тобто зобов’язаний його сплатити в обов’язковому порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 16 червня 2020 року у справі № 560/3012/19, адміністративне провадження №К/9901/31773/19 (ЄДРСРУ № 89868992).

Матеріал по темі: «Підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків»

Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96-годинного строку, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації

10 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/25395/18, провадження № 61-2579св19 (ЄДРСРУ № 91460802) досліджував питання щодо надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку.

Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Законодавство України про психіатричну допомогу базується на Конституції України і складається із Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», Закону України «Про психіатричну допомогу» та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

Згідно зі статтею 3 «Презумпція психічного здоров'я» Закону України «Про психіатричну допомогу», який набрав чинності 4 квітня 2000 року, тобто після поміщення особи до психоневрологічного відділення, кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Загальновідомо, що презумпції є особливим різновидом юридичних фактів - фактів, які обґрунтовуються уявними обставинами. Презумпція психічного здоров'я є спростовною, тобто вважається юридичним фактом, допоки не буде спростованою на підставах та в порядку, передбачених Законами України. До настання такого спростування вказана презумпція діє, оскільки вона передбачена Законом, і не потребує встановлення судом.

У разі, якщо спростування презумпції психічного здоров'я відбулося не на підставах та в порядку, передбачених Законами України, встановленню у судовому порядку підлягає не факт презумпції психічного здоров'я, а відсутність законних підстав і порушення визначеного Законами України порядку її спростування

Зазначене положення закону узгоджується із пунктом 5 Принципу 4 - «Визначення психічної хвороби» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психічної допомоги, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1991 року № 46/119: жодна особа або орган влади не може класифікувати індивіда як такою, що має психічну хворобу, інакше як з метою, що прямо пов`язана із психічним захворюванням або внаслідок психічного захворювання.

Статтею 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг.

Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність (стаття 14 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

ВАЖЛИВО: Між тим, діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов`язаних із станом її психічного здоров`я (21 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 552/2527/19,провадження № 61-15610св19, ЄДРСРУ № 85174067).

Частинами першою та другою статті 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» встановлено, що особа, яку було госпіталізовано до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, підлягає обов`язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів закладу з надання психіатричної допомоги для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в закладі з надання психіатричної допомоги, ця особа підлягає негайній виписці.

У випадках, коли госпіталізація особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку визнається доцільною, представник закладу з надання психіатричної допомоги, в якому перебуває особа, протягом 24 годин з часу госпіталізації направляє до суду за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону.

(!!!) Слід відмітити, що суду необхідно встановити чи є лікар-психіатр, який звертається з відповідною заявою до суду, представником лікувального закладу, тобто уповноваженою особою, оскільки Закон передбачає звернення саме представником закладу (18 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 552/5273/18, провадження № 61-18167св19, ЄДРСРУ № 86505151).

Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод з гарантіями, що передбачені цією статтею.

Однак, згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод особа може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.

Питання реалізації права особи на свободу та особисту недоторканність в контексті положень підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що стосується позбавлення (обмеження) волі психічнохворих шляхом поміщення їх у психіатричний заклад, врегульовано, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року. У вказаній справі ЄСПЛ звернув увагу на три вимоги, що зумовлюють наявність законних підстав для обмеження волі психічно хворої особи: особа повинна реально страждати психічним захворюванням, тобто реальні психічні розлади повинні бути встановлені компетентними органами на основі об`єктивної медичної експертизи; психічні розлади повинні досягти такого рівня, які виправдовують позбавлення волі; дійсність позбавлення волі залежить від наявності такого захворювання, особа може бути позбавлена волі до тих пір, поки є захворювання, що встановлено відповідним висновком.

ЄСПЛ у рішенні від 19 квітня 2012 року у справі «М. проти України», яке набуло статусу остаточного 19 липня 2012 року, зауважив, що особу не можна позбавити волі на підставі психічного розладу, якщо не дотримано три мінімальні умови: 1) психічний розлад особи має підтвердити надійна об`єктивна медична експертиза; 2) психічний розлад має бути такого ступеню, який вимагає обов`язкової госпіталізації; 3) обґрунтованість тривалої госпіталізації залежить від стійкості такого розладу (див. справи «Уінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands) від 24 жовтня 1979 р.,§ 39, Серія A № 33 і «Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [GC]від 17 січня 2012 р., № 36760/06, § 145).

Законність затримання залежить від того, чи відповідає воно процесуальним і змістовим аспектам внутрішнього законодавства (див. справу Уінтерверп, згадану вище, с. 17-18, § 39). Однак не кожний недолік у  постанові про затримання означатиме, що таке затримання є незаконним, відповідно до статті 5 § 1. Термін затримання є, фактично, «законним», якщо він базується на судовому рішенні. З метою оцінки відповідності Стандарти Ради Європи в сфері охорони здоров`я та практика їх застосування 111 стаття 5 § 1 Конвенції необхідно чітко розрізняти ex facie недійсні ордери на затримання, наприклад, видані судом із перевищенням юрисдикції або коли зацікавлену сторону не повідомили про слухання належним чином, і ордери на затримання, які prima facie дійсні й ефективні доти, поки їх не скасував суд вищої інстанції. Ордер на затримання слід вважати недійсним ex facie, якщо помилка в ордері становила «грубе і очевидне порушення» у винятковому сенсі, зазначеному Судом як прецедентне право (див. «Мурен проти Німеччини» (Mooren v. Germany) [GC] від 09 липня 2009 р., № 11364/03, §§ 74 і 75, з подальшими посиланнями).

Обґрунтування постанови про затримання є важливим фактором у визначенні того, чи затримання особи слід вважати необґрунтованим. Суд вважає, що відсутність будь-яких підстав, викладених судовими органами у їх рішеннях, які дозволяли затримання на тривалий період часу, є несумісною з принципами захисту від свавілля, передбаченими статтею 5 § 1 (див. «Стасаітіс проти Литви» (Stasaitis v. Lithuania) від 21 березня 2002 р., № 47679/99, § 67; «Нахмановіч проти Росії» (Nakhmanovich v. Russia) від 2 березня 2006 р., № 55669/00, § 70; і «Бєлєвіцький проти Росії» (Belevitskiy v. Russia) від 1 березня 2007 р., № 72967/01, § 91).

Затримання особи є настільки серйозним заходом, що виправданим він є тільки у випадку, коли було розглянуто інші, менш суворі заходи, але вони виявилися недостатніми для захисту особи або суспільних інтересів, що вимагають затримання такої особи. Це означає, що того факту, що позбавлення волі відбувається згідно з національним законодавством, недостатньо, його необхідність має бути обґрунтована з урахуванням обставин (див. «Вітольд Літва проти Польщі» (WitoldLitwa v. Poland), № 26629/95, § 78, ЄСПЛ 2000-III).

Враховуючи важливість особистої свободи, національне законодавство має відповідати стандартам «законності», викладеним у Конвенції, тобто бути достатньо чітким і передбачуваним у застосуванні (див., наприклад, «Кавка проти Польщі» (Kawka v. Poland) від 09 січня2001 р., № 25874/94, § 49). Крім того, умова затримання «відповідно до процедур, передбачених законом», повинна бути включена до національного законодавства зі «справедливими і належними процедурами» і належним правовим захистом проти свавільного позбавлення волі (див. Уінтерверп, згадано вище, с. 19-20, § 45; «Амуур проти Франції» (Amuur v. France), рішення від 25 червня 1996 р., Звіти 1996-III, с. 851-52, § 53; і «Х.Л. проти Сполученого Королівства» (H.L. v. the United Kingdom),№ 45508/99, § 115, ЄСПЛ 2004-IX).

Відповідно до частини першої статті 339 ЦПК України за умов, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу», заява представника закладу з надання психіатричної допомоги про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку та заява про продовження такої госпіталізації подаються до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу.

Згідно із частинами першою, другою статті 340 ЦПК України у заяві про проведення психіатричного огляду фізичної особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та її продовження, про госпіталізацію до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації повинні бути зазначені підстави для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлені законом.

До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусової амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження - висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали.

Перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступені якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України.

Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 2-1/07 (провадження № 14-9свц18, ЄДРСРУ № 72757030).

Контроль за використанням та охороною земель інспектором ГУ Держгеокадастру

Адвокат Морозов (судовий захист)
Порядок проведення перевірки за використанням та охороною земель інспектором ГУ Держгеокадастру

07 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/15258/17, адміністративне провадження № К/9901/59894/18 (ЄДРСРУ № 91353776) досліджував питання щодо порядку проведення перевірки за використанням та охороною земель інспектором ГУ Держгеокадастру.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені   Конституцією   та законами України.

Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» № 963-IV визначає правові, економічні та соціальні основи організації здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і спрямований на забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів та охорону довкілля.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону № 963-IV державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель і моніторинг ґрунтів здійснюються, зокрема, шляхом проведення перевірок.

При цьому   стаття 6 Закону № 963-IV визначає повноваження центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;   стаття 10 вказаного Закону   визначає повноваження державних інспекторів у сфері державного контролю за використанням та охороною земель та дотриманням вимог законодавства України про охорону земель.

Так, згідно з положеннями статті 6 Закону № 963-IV до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державноїполітики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належать зокрема здійснення державного       контролю за  використанням       та охороною земель у частині додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування,  юридичними       та фізичними особами вимог земельного законодавства       України       та   встановленого  порядку            набуття            і реалізації права на землю та виконання вимог щодо використання земельних ділянок за цільовим призначенням.

У свою чергу, у відповідності до положень   статті      10 Закону № 963-IV   державні інспектори у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель мають право:

•   безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель;

•   давати обов`язкові для виконання вказівки (приписи) з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель відповідно до їх повноважень, а також про зобов`язання приведення земельної ділянки у попередній стан у випадках, установлених законом, за рахунок особи, яка вчинила відповідне правопорушення, з відшкодуванням завданих власнику земельної ділянки збитків;

•    складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення, а також подавати в установленому законодавством України порядку       до відповідних органів матеріали перевірок       щодо притягнення винних осіб до відповідальності;

•    у разі неможливості встановлення особи правопорушника земельного законодавства на місці вчинення правопорушення доставляти його до органів Національної поліції чи до приміщення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради для встановлення особи порушника та складення протоколу про адміністративне правопорушення;     

•     викликати громадян, у тому числі посадових осіб, для одержання від них усних або письмових пояснень з питань, пов`язаних з порушенням земельного законодавства України;

•      передавати до органів прокуратури, органів досудового розслідування акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки кримінального правопорушення;     

•     проводити у випадках, встановлених законом, фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання порушенням земельного законодавства України.

Поряд з цим, згідно з підпунктом 25-1 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого   постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: веденням державного обліку і реєстрацією земель, достовірністю інформації про наявність та використання земель; дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах.

З аналізу наведених правових норм слідує, що державний контроль за охороною та використанням земель може здійснюватися державним інспектором ГУ Держгеокадастру, у тому числі, шляхом проведення перевірок. Для реалізації завдань у сфері здійснення контролю за використанням та охороною земель державний інспектор має право, зокрема, видавати приписи, складати акти перевірки або протоколи про адміністративні правопорушення з метою притягнення винних осіб до відповідальності.

При цьому, порядок проведення перевірки, види та порядок складання документів за наслідками перевірок у даній сфері, як слідує зі змісту   статей 9-10 Закону № 963-IV, визначається іншими нормативно-правовими актами.

Так, порядок та підстави проведення перевірок врегульовані   Законом N 877-V, який визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю).

Згідно норм даного закону орган державного нагляду (контролю) здійснює контролюючі функції шляхом проведення планових та позапланових заходів.

Плановий чи позаплановий захід щодо суб`єкта господарювання - юридичної особи має здійснюватися у присутності керівника або особи, уповноваженої керівником (частина 11 статті 4   Закону № 877-V).

Виключний перелік підстав для здійснення позапланових заходів визначений у статті 6   Закону № 877-V. При цьому в частині другій цієї статті вказано, що проведення позапланових заходів з інших підстав, крім передбачених цією статтею, забороняється, крім позапланових заходів, передбачених частиною четвертою   статті 2 цього Закону.

Статтею 2 Закону України «Про тимчасові особливості здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 1728-VIII, в редакції, яка діяла на час виникнення спірних відносин) встановлено до 31 грудня 2017 року мораторій на проведення органами державного нагляду (контролю) планових заходів із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

При цьому, відповідно до частини першої   статті 3 Закону № 1728-VIII  до 31   грудня 2017 року позапланові заходи державного нагляду (контролю) здійснюються органами державного нагляду (контролю):

1) з підстави, передбаченої частиною другою цієї статті (за погодженням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності (далі - Державна регуляторна служба);

2) за письмовою заявою суб`єкта господарювання до відповідного органу державного нагляду (контролю) про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням;

3) за рішенням суду;

4) у разі настання аварії, смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку, що було пов`язано з діяльністю суб`єкта господарювання.

Позаплановий захід державного нагляду (контролю) на підставі обґрунтованого звернення фізичної особи про порушення суб`єктом господарювання її законних прав проводиться органом державного нагляду (контролю) за погодженням Державної регуляторної служби (частина друга   статті 3 Закону № 1728-VIII).

Для погодження орган державного нагляду (контролю) подає Державній регуляторній службі копію відповідного звернення фізичної особи та обґрунтування необхідності проведення перевірки. Державна регуляторна служба розглядає подані документи та надає погодження або вмотивовану відмову у наданні погодження протягом п`яти робочих днів з дня надходження відповідних документів.

Форма та порядок надання погодження на проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю) на підставі обґрунтованого звернення фізичної особи про порушення суб`єктом господарювання її законних прав затверджуються Державною регуляторною службою.

Законом   України від 03 листопада 2016 року № 1726-VIII «Про внесення змін до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» щодо лібералізації системи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» було внесено зміни, зокрема, до статті 7   Закону № 877-V.

Такі зміни були направлені на гарантування дотримання прав суб`єктів господарювання, звуження підстав для проведення перевірки, усунення можливості зловживання правом на перевірку.

Так, за правилами статті 7   Закону № 877-V   визначено, що для здійснення планового або позапланового заходу орган державного нагляду (контролю) видає наказ (рішення, розпорядження), який має містити найменування суб`єкта господарювання, щодо якого буде здійснюватися захід, та предмет перевірки.

На підставі наказу (рішення, розпорядження) оформляється посвідчення (направлення) на проведення заходу державного нагляду (контролю), яке підписується керівником органу державного нагляду (контролю) (головою державного колегіального органу) або його заступником (членом державного колегіального органу) із зазначенням прізвища, ім`я та по батькові і засвідчується печаткою.

У посвідченні (направленні) на проведення заходу зазначаються: найменування органу державного нагляду (контролю), що здійснює захід; найменування суб`єкта господарювання та/або його відокремленого підрозділу або прізвище, ім`я та по батькові фізичної особи - підприємця, щодо діяльності яких здійснюється захід; місцезнаходження суб`єкта господарювання та/або його відокремленого підрозділу, щодо діяльності яких здійснюється захід; номер і дата наказу (рішення, розпорядження), на виконання якого здійснюється захід; перелік посадових осіб, які беруть участь у здійсненні заходу, із зазначенням їх посади, прізвища, ім`я та по батькові; дата початку та дата закінчення заходу; тип заходу (плановий або позаплановий); форма заходу (перевірка, ревізія, обстеження, огляд, інспектування тощо); підстави для здійснення заходу; предмет здійснення заходу; інформація про здійснення попереднього заходу (тип заходу і строк його здійснення).

Посвідчення (направлення) є чинним лише протягом зазначеного в ньому строку здійснення заходу.

(!!!) Перед початком здійснення заходу посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов`язані пред`явити керівнику суб`єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу або уповноваженій ним особі (фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі) посвідчення (направлення) та службове посвідчення, що засвідчує посадову особу органу державного нагляду (контролю), і надати суб`єкту господарювання копію посвідчення (направлення).

Посадова особа органу державного нагляду (контролю) без посвідчення (направлення) на здійснення заходу та службового посвідчення не має права здійснювати державний нагляд (контроль) суб`єкта господарювання.

Суб`єкт господарювання має право не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходу, якщо вони не пред`явили документів, передбачених цією статтею.

За результатами здійснення планового або позапланового заходу посадова особа органу державного нагляду (контролю) складає акт, який повинен містити такі відомості: дату складення акта; тип заходу (плановий або позаплановий); форма заходу (перевірка, ревізія, обстеження, огляд тощо); предмет державного нагляду (контролю); найменування органу державного нагляду (контролю), а також посаду, прізвище, ім`я та по батькові посадової особи, яка здійснила захід; найменування юридичної особи або прізвище, ім`я та по батькові фізичної особи - підприємця, щодо діяльності яких здійснювався захід.

Посадова особа органу державного нагляду (контролю) зазначає в акті стан виконання вимог законодавства суб`єктом господарювання, а в разі невиконання - детальний опис виявленого порушення з посиланням на відповідну вимогу законодавства.

В останній день перевірки два примірники акта підписуються посадовими особами органу державного нагляду (контролю), які здійснювали захід, та суб`єктом господарювання або уповноваженою ним особою, якщо інше не передбачено законом.

ВАЖЛИВО: Якщо суб`єкт господарювання не погоджується з актом, він підписує акт із зауваженнями.

Зауваження суб`єкта господарювання щодо здійснення державного нагляду (контролю) є невід`ємною частиною акта органу державного нагляду (контролю).

У разі відмови суб`єкта господарювання підписати акт посадова особа органу державного нагляду (контролю) вносить до такого акта відповідний запис.

Один примірник акта вручається керівнику чи уповноваженій особі суб`єкта господарювання - юридичної особи, її відокремленого підрозділу, фізичній особі - підприємцю або уповноваженій ним особі в останній день заходу державного нагляду (контролю), а другий зберігається в органі державного нагляду (контролю).

На підставі акта, складеного за результатами здійснення заходу, в ході якого виявлено порушення вимог законодавства, орган державного нагляду (контролю) за наявності підстав для повного або часткового зупинення виробництва (виготовлення), реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг звертається у порядку та строки, встановлені   законом, з відповідним позовом до адміністративного суду.

А в рамках судового процесу необхідно дослідити чи було дотримано контролюючим органом умови та порядок прийняття ним відповідних розпорядчих документів, що має значення для правильного вирішення справи, підстав для проведення перевірки, оскільки законодавство містить певні обмеження здійснення перевірок та окреслює вичерпний перелік підстав для їх проведення, зокрема, виконання вимог щодо ознайомлення із розпорядчими документами (наказом, посвідченням (направленням), присутності керівника або особи, уповноваженої керівником, та інше.

ВИСНОВОК: Аналізованими нормами зазначених вище нормативно-правових актів, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З розпорядчими документами органів державного нагляду (контролю) суб`єкт господарювання має бути ознайомлений у встановлений   законом   спосіб до її початку. Невиконання вимог частини п`ятої статті 7   Закону № 877-V   призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі №   813/3201/17.