Критерії неоднаковості
застосування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних
правовідносинах
05
серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 910/3948/19
(ЄДРСРУ № 90802118) досліджував питання щодо неоднакового застосування судової
практики Верховного суду, а саме визначення критерій.
Підставами
касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої
статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального
права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд
апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних
правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку
наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже,
відповідно до положень цієї норми касаційний перегляд з указаних підстав може
відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції
застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права,
викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних
правовідносинах.
Щодо
визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правових
висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та
об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так,
об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в
ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19
зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається
за такими критеріями: суб`єктний
склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та
об`єкт (предмет).
Велика
Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає
тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового
регулювання,а також
умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення,
припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому,
зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами
кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 № 910/17999/16 ; пункт 38 постанови від 25.04.2018
№ 925/3/7, пункт 40 постанов від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і
в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 року по справі № 923/682/16.
При
цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти
такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави
позову, зміст позовних вимог і
встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове
матеріально-правове регулювання спірних правовідносин
(пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої
Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №
922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від
16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г;
постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного
Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
ВИСНОВОК: Враховуючи вказане вище критерій
«подібності» та/або «аналогічності» повинен включати в себе: 1) суб`єктний
склад сторін спору; 2) зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору);
3) об`єкт (предмет) спору; 4) умови застосування правових норм (зокрема, часу,
місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); 5)
однаковість матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.
Теги:
критерії неоднаковості, застосування судової практики, Верховний суд,
подібність правовідносин, аналогічна судова практика, аналогічне судове
рішення, подібна позиція, сторони спору, предмет, підстави, норми права,
Верховний суд, Адвокат Морозов
Порядок заснування фермерського господарства, отримання земельної ділянки
та спадкування права померлого засновника (члена) щодо селянського
(фермерського) господарства
23 червня 2020 року Велика Палата
Верховного Суду в рамках справи № 922/989/18,
провадження № 12-205гс19 (ЄДРСРУ № 90458880) досліджувала питання спадкування
земельного паю у фермерському господарстві.
19 червня 2003 року було прийнято новий
Закон України № 937-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 937-IV),
яким Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» № 2009-XII визнано
таким, що втратив чинність.
У статті 1 Закону № 937-IV вказано, що фермерське господарство є
формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти
товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію
з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або
користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства,
товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського
господарства, відповідно до закону.
Згідно із частиною першою статті 5,
частиною першою статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського
господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного
віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних
ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для
ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому
Земельним кодексом України.
Фермерське господарство підлягає
державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином
України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське
господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8
Закону № 937-IV).
(!!!) Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення
фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій
фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є
обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.
Фермерське господарство (у будь-якій
його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської
продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з
метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського
кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної,
на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами
господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних
результатів та одержання прибутку.
Формування програми діяльності,
залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання
яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької
діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому
можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької
діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з
наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового
призначення.
Ураховуючи законодавчі обмеження у
використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим
призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної
ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому
порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового
режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької
діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого
використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55
Господарського кодексу України.
Аналогічні висновки Великої Палати
Верховного Суду викладені в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).
З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8
Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство
має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати
реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське
господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна
земельна ділянка для ведення фермерського господарства.
Велика Палата Верховного Суду вважає,
що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства
(фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке
господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і
користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також
спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була
передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка,
виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар
земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського
господарства. У таких правовідносинах
їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства,
а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої
Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).
Право користування земельною ділянкою
може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.
Отже, підставою припинення права
постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення
фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як
селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному
законодавстві така підстава припинення права постійного користування
фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника
СФГ відсутня.
Адже правове становище СФГ як юридичної
особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні
залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності
засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби
тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу
фермерського господарства.
ВАЖЛИВО: Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого
документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ
є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності
як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою,
яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації
СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного
фермерського господарства.
Звідси у разі смерті громадянина -
засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання
земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського
господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення
діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.
З огляду на викладене Велика Палата
Верховного Суду вважає за необхідне відступити від раніше сформованої правової
позиції та зазначити, що у разі смерті громадянина - засновника селянського
(фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного
користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства
його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за
фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського
господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через
перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського
господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого
засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського
господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого
господарства.
Вирішуючи спори про припинення права
власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що
орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти
рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями
140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати
Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі №
906/392/18 (провадження № 12-57гс19).
ВИСНОВОК:Велика Палата Верховного Суду
відступила від правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 24
квітня 2019 року у справі № 922/2103/17 та у постановах Верховного Суду України
від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц, від 23 листопада 2016 року у
справі № 6-3113цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі №6-2329цс16 та
зазначила, що у разі
смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства
(фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою,
наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється
зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно
перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного
користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського
(фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу
спадщини.
Спадкувати можна права
померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства
(фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в
користуванні такого господарства.
Правова НЕможливість
окремого оскарження ухвали слідчого судді про продовження строків досудового
розслідування в апеляційному порядку
16
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального
суду в рамках справи № 757/12125/20-к, номер
судового провадження: 51-1500км20 (ЄДРСРУ № 90458875) досліджував питання щодо
оскарження ухвали слідчого судді про продовження строків досудового розслідування
в апеляційному порядку
Згідно
з частинами 1 та 2 ст. 309 КПК України визначено вичерпний перелік ухвал
слідчого судді, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку під час
досудового розслідування.
Частиною
3 ст. 309 КПК України передбачено, що скарги на інші ухвали слідчого судді
оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час
підготовчого провадження в суді, а отже законодавець визначив саме такий спосіб
реалізації права особи на судовий контроль законності такого виду рішень
слідчого судді.
Відмовляючи
у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до
положень частини 9 ст. 295-1 КПК України ухвала слідчого судді, прийнята за результатами розгляду
клопотання про продовження строку досудового розслідування, оскарженню не
підлягає.
Відповідно
до ч. 4 ст. 399 КПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження,
якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в
апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких
воно не може бути оскарженим згідно з положеннями статті 394 цього Кодексу.
Суд
відхиляє доводи касаційної скарги сторони захисту щодо порушення судом
апеляційної інстанції норм процесуального права, відповідно до наданого їм у
постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року тлумачення,
відповідно до якого суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про
відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого
судді має керуватися приписами частини шостої статті 9 КПК України щодо
застосування загальних засад кримінального провадження, визначених частиною
першою статті 7 КПК України, у тих випадках, коли прийняте слідчим суддею
рішення не передбачено КПК України.
Ухвалення
слідчим суддею рішення про продовження строків досудового розслідування
передбачено нормами КПК України. Відповідно до частини 1 ст. 114 КПК
України слідчий суддя, суд має право встановлювати процесуальні строки у
межах граничного строку, передбаченого цим Кодексом, з урахуванням обставин,
встановлених під час відповідного кримінального провадження.
Отже,
передбачений ч. 2 ст. 28 КПК України обов`язок слідчого судді стежити за
дотриманням розумного строку при розгляді питань, віднесених до його
компетенції, передбачає можливість розгляду ним клопотань, поданих на підставі
ч. 6 ст. 28 КПК України, та встановлення для сторін кримінального провадження
процесуальних строків відповідно до положень ст. 114 КПК України.
Таким
чином, Суд вважає, що ухвала винесена слідчим суддею в межах повноважень,
наданих йому процесуальним законом. Посилання сторони захисту на те, що суд
допустив помилку, неправильно визначивши дату початку строку досудового
розслідування, не може розцінюватися як вихід за межі наданих йому повноважень
(ухвала ВС від 02 січня 2018 у справі №757/6583/18-к,
провадження № 51-10610ск18).
Заперечення
сторони захисту щодо правильності встановлення слідчим суддею строку
початку досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні можуть бути
розглянуті судом першої інстанції, який наділений повноваженнями досліджувати
усі важливі для справи обставини, включаючи допустимість наданих сторонами
доказів, у тому числі й перевірити обґрунтованість ухвал слідчого судді,
постановлених під час досудового розслідування (постанова ВС від 5 лютого 2019
року у справі № 754/12820/15-к, провадження
№ 51-3099км18).
Згідно
з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у рішенні від 27
січня 2010 року № 3-рп/2010, положення п. 8
ч. 3 ст. 129 Конституції України стосовно забезпечення апеляційного оскарження
рішення суду, крім випадків, визначених законом, слід розуміти так, що
апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли
закон містить заборону на таке оскарження. Рішення, яким завершується розгляд
справи, може стати предметом перегляду в суді вищого рівня в апеляційному
порядку, і подання апеляційної скарги щодо такого рішення не може бути
заборонено законом.
Водночас,
законом можуть бути встановлені обмеження чи навіть заборони щодо оскарження в
апеляційному порядку окремих процедурних судових рішень, зокрема у статтях 309,
310 КПК України, де визначені порядок і перелік ухвал слідчого судді, що можуть
бути оскаржені в апеляційному порядку під час досудового розслідування.
Відмова
апеляційного суду у відкритті апеляційного провадження у зв`язку із оскарженням
такого судового рішення слідчого судді, окреме оскарження якого на цій стадії
законом не передбачене, не є свідченням обмеження доступу до правосуддя.
ВИСНОВОК:Ухвала слідчого судді, прийнята за
результатами розгляду клопотання про продовження строку досудового
розслідування, окремому оскарженню не підлягає.
Повноваження органу
місцевого самоврядування (ОМС) щодо укладення договору пайової участі у
розвитку інфраструктури не є дискреційними
04
серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи №
340/2074/19, адміністративне провадження №К/9901/13969/20 (ЄДРСРУ №
90755073) досліджував питання щодо повноважень виконкому органу місцевого
самоврядування (ОМС) на укладання договору пайової участі у розвитку
інфраструктури міста на об`єкт містобудування.
Верховний
Суд у постанові від 20.05.2020 у справі №490/12093/16-а
дійшов висновку, що укладення договору про пайову участь у розвитку
інфраструктури населеного пункту між органом місцевого самоврядування і
замовником, який має намір забудови земельної ділянки у відповідному населеному
пункті, є обов`язковим в силу вимог закону, а тому у позивачів та міської ради
у силу прямої вказівки закону виник взаємний обов`язок укласти договір про
пайову участь замовників будівництва у створені і розвитку інженерно-транспортної
та соціальної інфраструктури міста.
Суд
звертає увагу, що завданням адміністративного судочинства є справедливе,
неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових
відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб,
прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних
повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Отже,
ефективний захист прав є метою адміністративного судочинства. З огляду на це,
вирішуючи кожен спір, адміністративні суди, з урахуванням вимог позовної заяви
та позиції сторін, повинні застосовувати такі способи захисту, які будуть
ефективними на практиці.
Ця
мета перегукується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в
цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту
в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які
здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський
суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки
ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає
стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору,
тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в
подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке
вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі
не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за
допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним
законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі « Юрій Миколайович Іванов проти
України", п. 64).
Засіб
юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці,
зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути
невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади
держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини»
(Aksoy v. Turkey), п. 95).
При
оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового
захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й
особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти
Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти
Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не
абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій
опинився позивач після порушення.
Питання
ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів.
Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі №
21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення
позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод,
інтересів позивача від порушень з боку відповідача,
забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень
до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який
виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних
повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не
виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове
виконання рішення.
Верховний
Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб
правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і
одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять
безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації -
не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного
Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а,
постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16,
від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12).
(!!!)Обраний позивачем спосіб захисту має бути
спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у
випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне
відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.
Відповідно
до п. 4 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому
цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням,
дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи
або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання
бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити
певні дії;
Позивач
обрав саме цей спосіб захисту: просив визнати незаконною бездіяльність та зобов`язати відповідача укласти з ним
договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт містобудування.
Відповідно
до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти
рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та
зобов`язання вчинити певні дії.
Суд
звертає увагу, що як у п. 4 ч. 1 ст. 5, так і п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України цей
спосіб захисту складається з двох частин:
а)
констатуючої - суд визнає бездіяльність протиправною і
б)
зобов`язуючої - суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вчинити певну дію,
прийняти рішення.
Сама
лише констатація протиправності бездіяльності не може ефективно захистити
позивача, оскільки у такому разі можливість використання висновків суду може
бути невиправдано ускладнене діями або подальшою бездіяльністю органів влади
держави-відповідача, їх врахування цілковито залежить від відповідача. Це не
сумісно з критеріями ефективності судового захисту.
Отже,
визнаючи бездіяльність
протиправною, суд повинен в силу закону застосувати і спонукаючий засіб впливу,
зобов`язуючи відповідача виправити порушення у спосіб вчинення певної дії.
У
випадку, визначеному п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, суд може зобов`язати
відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь
позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і
прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти
на власний розсуд
У
випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта
владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних
повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його
правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 4 ст. 245 КАС України).
У
постанові від 05.09.2018 у справі № 826/9727/16
Верховний Суд аналізував застосування пункту 4 частини другої статті 245 КАС
України і дійшов висновку, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта
владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності
наступних умов:
1)
судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача;
2)
на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача;
3)
виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема
подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає
спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів;
4)
прийняття рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на
власний розсуд.
Відповідно
до усталеної практики Верховного Суду стосовно дискреційних повноважень, такими
є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між
альтернативами, кожна з яких є правомірною.
В
даному випадку, у органу місцевого самоврядування були відсутні правомірні
можливості відмовити позивачу в укладенні договору.
За
таких обставин, Суд вважає, що повноваження відповідача щодо укладення договору
пайової участі у розвитку інфраструктури не є дискреційними. Відтак, в цій
частині висновки судів є помилковими. Як наслідок, суди не мали підстав
відмовляти позивачу у позові у частині зобов`язання відповідача вчинити дії:
укласти з ним договір пайової участі у розвитку інфраструктури міста на об`єкт
містобудування.
ВИСНОВОК: Укладення договору про пайову участь у
розвитку інфраструктури населеного пункту між органом місцевого самоврядування
і замовником, який має намір забудови земельної ділянки у відповідному
населеному пункті, є обов`язковим в силу вимог Закону
Застосування до суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних
суб`єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування
04 серпня 2020 року Колегія суддів
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 805/1458/14, адміністративне провадження №
К/9901/10980/18 (ЄДРСРУ № 90755183) досліджувала питання щодо застосування до
суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб`єктів господарської
діяльності індивідуального режиму ліцензування.
За правилами статті 37 Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність» (у
редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за
порушення цього або пов`язаних з ним законів України до суб`єктів
зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб`єктів господарської
діяльності може бути застосована, зокрема така спеціальна санкція як
індивідуальний режим ліцензування у випадках порушення такими суб`єктами цього
Закону та/або пов`язаних з ним законів України, що встановлюють певні заборони,
обмеження або порядок здійснення зовнішньоекономічних операцій.
Санкції,
зазначені у цій статті, застосовуються центральним органом виконавчої влади з
питань економічної політики за поданням органів доходів і зборів та
контрольно-ревізійної служби, правоохоронних органів, органів Антимонопольного
комітету України, національної комісії, що здійснює державне регулювання у
сфері ринків фінансових послуг та Національного банку України або за рішенням
суду.
З
урахуванням приписів Положення про порядок застосування до суб`єктів
зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб`єктів господарської
діяльності спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність», затвердженого наказом Міністерства економіки України від 17 квітня
2000 року № 52 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 травня 2000
року за № 260/4481), санкції застосовуються до суб`єктів зовнішньоекономічної
діяльності, що порушили Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та
пов`язані з ним закони України, зокрема, в разі порушення суб`єктами зовнішньоекономічної діяльності
валютного, митного, податкового, іншого законодавства, що
встановлює певні заборони, обмеження або порядок здійснення
зовнішньоекономічних операцій, та в разі проведення ними дій, які можуть
зашкодити інтересам національної економічної безпеки (пункт 1.2 Положення).
Про
застосування санкцій видається
наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України,
у якому вказуються норми чинного законодавства, які було порушено, матеріали,
на підставі яких видано наказ, реквізити суб`єктів зовнішньоекономічної
діяльності, до яких застосовані санкції, та вид санкції, дата, з якої санкція
починає діяти (пункт 4.8 Положення).
Щодо
порядку застосування статті 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність» склалася стала практика Верховного Суду, відповідно до якої,
враховуючи норми статей 238, 239 Господарського кодексу України, застосована до
суб`єкта зовнішньоекономічної діяльності спеціальна санкція є
адміністративно-господарською санкцією, яка може бути застосована лише за
наявності встановленого у передбаченому законом порядку складу відповідного
правопорушення.
Такий
правовий висновок було висловлено, зокрема у постановах Верховного Суду від 27
лютого 2018 року у справі № 804/6382/16,
від 18 квітня 2018 року у справі № 826/2113/17,
від 28 серпня 2019 року у справі № 805/5040/15-а.
Колегія
суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду не вбачає
підстав відступати від зазначеного висновку Верховного Суду та наголошує, що у
разі відсутність факту порушень позивачем вимог Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність», внаслідок вжиття ним необхідних та достатніх
заходів, направлених на усунення порушень законодавства України для
врегулювання спору з нерезидентами (наприклад, Акт податкової перевірки), така
санкція не може бути застосована.
Переважне право перед
іншими особами на укладення договору найму на новий строк, поновлення строку
дії договору та наслідки несвоєчасного повернення об’єкту оренди
30
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 925/1223/17
(ЄДРСРУ № 90696495) досліджував питання щодо переважного перед іншими особами
на укладення договору найму на новий строк, поновлення строку дії договору та
наслідків несвоєчасного повернення об’єкту оренди.
Відносно переважного права на укладання договору найму
Відповідно
до статті 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських
відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно
до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог
щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно
ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні
положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених
цим Кодексом.
За
змістом статей 625, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше
сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та
обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд
сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів
цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Зобов`язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на
користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу,
надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор
має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті
509 ЦК України, частина перша статті 173 ГК України).
Положення
статей 526 ЦК України та 193 ГК України визначають, що суб`єкти господарювання
та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські
зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів,
договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання -
відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона
повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею
зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення
загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для
застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами
або договором.
Відповідно
до статей 759, 762, 763 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець
передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на
певний строк. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої
встановлюється договором найму. Договір найму укладається на строк,
встановлений договором. Ці положення кореспондуються з положеннями статті 283
ГК України.
Згідно
з частиною першою статті 10 та частиною першою статті 17 Закону України
"Про оренду державного та комунального майна" до істотних умов
договору оренди, серед іншого, належить термін, на який укладається договір
оренди, що визначається за погодженням сторін.
Відповідно
до статті 777 ЦК України наймач, який належно виконує свої обов`язки за
договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими
особами на укладення договору найму на новий строк. Наймач, який має намір
скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк,
зобов`язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у
строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в
розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю
сторін. У разі недосягнення
домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на
укладення договору припиняється Цій нормі кореспондують
положення статті 285 ГК України та частини третя статті 17 Закону України
"Про оренду державного та комунального майна", що обумовлює
реалізацію орендарем такого переважного права, зокрема, з належним виконанням
ним обов`язків за договором оренди.
За
змістом статті 285 ГК України, статті 777 ЦК України, частини третьої статті 17
Закону України "Про оренду державного та комунального майна"
наявність у орендаря переважного права, за інших рівних умов, на укладення
договору оренди на новий строк, якому відповідає обов`язок орендодавця щодо
укладення такого договору, є підставою для обов`язкового укладення відповідного
договору оренди за наявності обставин, зазначених у відповідних законодавчих
приписах. Отже, вирішуючи такий спір, суд має з`ясовувати наявність у орендаря
переважного права на укладення договору оренди на новий строк з урахуванням
наявності чи відсутності обставин, з якими закон пов`язує виникнення такого
права, а також вчинення кожним з учасників спірних правовідносин певних дій на
виконання вимог закону. При цьому суду слід також з`ясовувати, чи належним
чином орендар виконував зобов`язання за договором.
(!!!) Сутністю переважного
права є укладення договору найму на новий строк зі встановленням умов за
домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Наймач повинен
повідомити наймодавця про своє переважне право у строк, визначений у договорі,
або в розумний строк до закінчення строку договору найму. У разі якщо наймач не
надсилає повідомлення наймодавцю, він відмовляється від здійснення свого
переважного права. Наведене відповідає правові позиції, викладеній у постанові
Верховного Суду України від 17.05.2017 у справі №
3-122гс17, постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 922/3633/16, від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18, від 15.06.2020 у справі № 910/4130/19.
Відносно поновлення строку договору оренди у разі
відсутності заперечень
У
статті 764 ЦК України передбачено, що, якщо наймач продовжує користуватися
майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень
наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який
був раніше встановлений договором.
Згідно
з частиною четвертою статті 284 ГК України, строк договору оренди визначається
за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення
або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку
дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих
умовах, які були передбачені договором.
Згідно
з частиною другою статті 17 Закону України "Про оренду державного та
комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про
припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після
закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін
і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Зазначені
норми не встановлюють форми
заяви про припинення договору оренди. Така вимога може бути викладена однією із
сторін у листі, телеграмі, факсограмі тощо. Істотне значення у
цьому випадку має зміст такої заяви, оскільки вимога обов`язково повинна бути
спрямована на припинення або зміну умов договору оренди, та її направлення у
межах строку, встановленого законом.
ВАЖЛИВО: Відтак, якщо на дату закінчення строку
договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце
заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий
договір припиняється.
Наведене
узгоджується з правовими позиціями викладеними, зокрема, у постановах Верховного
Суду від 02.07.2019 у справі № 906/742/18,
№ 906/743/18, № 906/746/18, від 16.07.2019 у
справі № 906/744/18, від 13.08.2019 у справі
№ 916/707/18, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 03.03.2020 у справі № 916/1657/18.
З
огляду на викладене орендодавець
має право відмовитися від договору, надіславши відповідну заяву протягом місяця
після закінчення строку такого договору.
Окрім
того, з приводу реалізації у спірних правовідносинах інституту продовження
договору оренди на новий строк внаслідок переважного права добросовісного
орендаря (частина третя статті 17 Закону України. "Про оренду державного
та комунального майна") Верховний суд зауважує, що порушення переважного
права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, матиме
місце при укладенні договору оренди:
-
з новим орендарем - при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря
про намір реалізувати переважне право;
-
укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови
попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення
орендодавця про необхідність використовувати об`єкт оренди для власних потреб
(аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від
26.06.2019 у справі № 923/759/18, від
10.06.2020 у справі № 910/4130/19).
Відносно наслідків несвоєчасного повернення об’єкту оренди
Слід
також відмітити, що відповідно до частини першої статті 785 ЦК України у разі
припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві
річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у
стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно
з частиною другою цієї норми, на підставі якої заявлено позовні вимоги про
стягнення неустойки, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець
має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за
користування річчю за час прострочення.
Частиною
другою статті 614 ЦК України передбачено, що відсутність своєї вини доводить
особа, яка порушила зобов`язання.
Для
застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України,
необхідною є наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила
зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 зазначеного Кодексу. При цьому для
застосування відповідальності, передбаченої цією нормою, важливим є
встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом
оренди, та умисного невиконання ним цього обов`язку. Аналогічну правову позицію
викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 02.09.2014 у
справі № 927/1215/13 і від 19.08.2014 у
справі № 3-85гс14, постанові Верховного Суду
від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15.
Порядок, підстави та
докази для визнання члена своєї сім’ї таким, що втратив право користуватися
житловим приміщенням у разі відсутності останнього понад встановлені строки
31
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
456/616/18, провадження № 61-19971св19 (ЄДРСРУ № 90714414) досліджував
питання щодо втрати право користуватися житловим приміщенням у разі відсутності
члена сім’ї понад встановлені строки.
Якщо
член сім’ї без поважних причин понад один рік не проживає в житловому приміщені
та не бере участь у витратах з утримання будинку (квартири), а також за
наявності інших обставин, які мають істотне значення, в такому випадку власник житла має право звернутися до
суду з позовною заявою про визнання члена своєї сім’ї таким, що втратив право
користуватися житловим приміщенням.
Відповідно
до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має
право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або
оспорювання.
Кожна
особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або
майнового права та інтересу.
Частиною
першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР
(далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни,
які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру,
користуються ним (нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей та
інших осіб.
Частиною
першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника
жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що
йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку
(квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування
цим приміщенням.
Відповідно
до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника
належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (подружжя,
діти, батьки). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не
позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Відповідно
до вимог статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку
(квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті
116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку.
На
підставі частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає
право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних
причинпонад один рік,
якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно
до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути
примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно
із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений
із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим
приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Як
роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 10 постанови від 12 квітня 1985
року №2 “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового
кодексу України”, у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що
втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини
відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності
(перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок
неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо), суд може продовжити
пропущений строк.
ВАЖЛИВО: З огляду на зазначене, для
обґрунтованого вирішення спірних правовідносин та правильного застосування
статті 71 ЖК УРСР, суди мають установити такі обставини: 1) чи є відповідач
наймачем житлового приміщення або членом сім`ї наймача; 2) скільки часу
відповідач не проживає у спірному приміщенні; 3) які існують поважні причини
його не проживання у жилому приміщенні понад встановлені строки;
Вичерпного
переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з
чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом
у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи (Постанова
Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного
цивільного суду від 18 березня 2020 року по справі №
449/601/18, провадження № 61-12029св19 (ЄДРСРУ № 88666948).
В
свою чергу доказами,
що відповідач не проживає в спірному приміщенні можуть бути зокрема:
правовстановлюючі
документи, які підтверджують факт власності спірним майном;
довідка
з ЖЕКу/ОСББ про склад сім’ї або проживаючих;
показання
свідків;
матеріали
судових або виконавчих проваджень;
документи
про створення іншої сім’ї;
трудові
контракти відповідача в інший місцевості;
договори
орендованого помешкання відповідачем у іншій місцевості / оплата
комунальних послуг;
листи
/ телеграми з іншого регіону і т.і.
У
постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18)
зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому,
що саме на позивача
процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача
понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні
без поважних причин.
Початок
відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.
Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк
тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує
зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного
місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що
втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які
мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Факт
тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки
необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому
приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне
проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж
населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).
Слід
також враховувати, що 01 лютого 2018 року у справі №
283/1443/16-ц (провадження № 61-749св18) Верховний суд вказав, що
проживання у іншій місцевості у зв`язку з роботою не є поважною причиною
відсутності відповідача у спірному житлі.
ВИСНОВОК: Тлумачення вказаних норм дозволяє
зробити висновок, що член сім`ї власника житла визнається таким, що втратив
право на користування житлом за правилами частини другої статті 405 ЦК України,
лише за рішення суду.
До
аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 вересня 2018 року
в справі № 607/10762/16-ц (ЄДРСРУ №
76746084).
