Момент переходу прав та
обов`язків до правонаступника юридичної особи в результаті реорганізації
(злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації
31
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
296/13187/15-ц, провадження № 61-17392ск19 (ЄДРСРУ № 90714420)
досліджував питання щодо моменту переходу прав та обов`язків до правонаступника
юридичної особи.
Відповідно
до ч. 4 ст. 91 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з
моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного
реєстру запису про її припинення.
Згідно
з ч. 1 ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті
реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі
реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до
правонаступників.
Як
передбачено ст. 106 ЦК України, злиття, приєднання, поділ та перетворення
юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної
особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених
законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.
За
змістом ч. 2 ст. 107 ЦК України, в разі реорганізації юридичної особи шляхом
приєднання складається передавальний акт.
Відповідно
до частини 5 статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що
припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її
припинення.
У
Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати
Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року по справі №2-3897/10, зазначається, що заміна сторони виконавчого
провадження її правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому
провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження, тобто може бути
проведена на будь-якій стадії процесу. Без заміни сторони виконавчого
провадження правонаступник позбавлений процесуальної можливості ставити питання
про відкриття виконавчого провадження та вчиняти інші дії згідно із Законом
України "Про виконавче провадження".
Крім
того, за висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 25.11.2019 р.
по справі № 296/145/16-ц, від 09.09.2019р.
по справі № 916/376/15-г та від 15.03.2018р.
по справі № 903/376/17, моментом переходу
прав та обов`язків до правонаступника юридичної особи вважається дата внесення
відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних
осіб-підприємців та громадських формувань.
Верховний
Суд дійшов наступних висновків:
"…інститут правонаступництва органів
державної влади різниться від інституту правонаступництва суб`єктів приватного
права, оскільки є більш ширшим за змістом, включаючи в
себе: правонаступництво в завданнях, функціях та повноваженнях як складових
категорії компетенції органу виконавчої влади, а також щодо конкретних
управлінських (організаційних) прав та обов`язків, які складають зміст
відповідних правовідносин - тобто публічне правонаступництво за якого
відбувається перехід владних прав та функції органу, що реорганізовується до
органу, що створюється та правонаступництво в майнових приватних
правовідносинах, у яких орган влади виступає як юридична особа приватного
права.
У
випадку публічного правонаступництва перехід таких прав та обов`язків
оформлюється нормативним актом, тоді як правонаступництво в майнових приватних
правовідносинах здійснюється на підставі передавального акту (частина 2 статті
107 Цивільного кодексу України, пункт 7 "Порядку здійснення заходів,
пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади", що затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 20.10.2011 № 1074). При цьому юридична особа є припиненою
з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію
припинення юридичної особи".
Ліквідація
юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу
державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це
особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови
держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим
органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку
має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то самого
лише посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. Також, підлягає
оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинено
виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на
інший орган (аналогічний висновок викладено Верховним Суд у складі Касаційного
адміністративного суду у постанові від 21.03.2018 у справі №802/651/16-а).
У
такому разі також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із
публічних правовідносин.
При
цьому, можна виділити дві форми адміністративного (публічного)
правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне
правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних
повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за
компетенцією) та 2) процесуальне правонаступництво.
Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне)
правонаступництво - це врегульовані нормами адміністративного права умови та
порядок передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних
повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні
владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних
повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи
часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення
повноважень посадової особи.
Процесуальне правонаступництво - це унормована
можливість заміни судом (на будь-якій стадії процесу судового розгляду справи в
суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій сторони чи третьої особи іншим
суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від
сторони до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта
публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона
чи третя особа.
Аналогічні
висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 2а-15057/09/2670.
Верховний
Суд вважає, що при реорганізації юридичної особи шляхом злиття, приєднання та
перетворення (універсальне
правонаступництво) факт настання правонаступництва
безпосередньо пов`язаний з моментом передання прав та обов`язків від
правопопередника до правонаступника.
(!!!)Тому, у вирішенні питань, пов`язаних з таким
правонаступництвом, необхідно здійснювати аналіз доказів переходу відповідних
прав і обов`язків.
Внаслідок
злиття, приєднання або перетворення правонаступником є лише одна особа і
будь-який розподіл прав та обов`язків при таких видах реорганізації неможливий.
Аналогічний
висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у
справі № 910/5953/17, так суд вказав, що при
реорганізації в формі злиття немає значення, чи вказано в передавальному акті
про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов`язків. Адже
правонаступник лише один, що унеможливлює виникнення будь-яких спорів щодо
переходу майна, прав чи обов`язків.
ВИСНОВОК: Моментом переходу прав та обов`язків до
правонаступника юридичної особи вважається дата внесення відповідного запису до
Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та
громадських формувань
Теги:
реорганізації юридичної особи, шляхом злиття, приєднання, перетворення,
універсальне правонаступництво, передання прав та обов`язків, право
попередник, правонаступник, Верховний суд, Адвокат Морозов
Припинення статусу ФОП
не перешкоджає розгляду справи за правилами господарського судочинства, якщо
спір виник саме в рамках підприємницької діяльності суб’єктів господарювання
23
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
177/1858/19, провадження № 61-7301св20 (ЄДРСРУ № 90591360) досліджував
питання щодо припинення статусу ФОП не перешкоджає розгляду справи за правилами
господарського судочинства, якщо спір виник саме в рамках підприємницької
діяльності суб’єктів господарювання
Предметна
та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень
господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції,
визначена ст. 20 Господарського процесуального кодексу України. Так, за
частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що
виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених
частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках,
зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і
виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких
є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів,
укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні
особи та (або) фізичні особи - підприємці.
За
ст. 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі
- позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в ст.4 цього
Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори,
стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у
господарських судах, чітко визначені положеннями ст. 20 цього Кодексу.
Отже,
ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність
між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України,
Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного
законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність
у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом,
відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом
іншої юрисдикції.
З
огляду на положення ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України а
також ст. ст. 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду
щодо розгляду конкретної справи має
значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у
зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.
Відповідно
до ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю
розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва,
спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання
послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська
діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а
суб`єкти підприємництва - підприємцями.
Згідно
з ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом
господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови
державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до
статті 58 цього Кодексу.
За
змістом ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України зобов`язання, що виникає
між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері
господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт
(зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати
роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або
відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право
вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським
зобов`язанням.
За
положеннями ст. 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності
фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють
підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або
не випливає із суті відносин.
Відповідно
до ст. 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за
зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном,
крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За
змістом ст. ст. 51, 52, 598 - 609 Цивільного кодексу України, ст.ст. 202-208
Господарського кодексу України, ч. 8 ст. 4 Закону України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських
формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності фізична особа -
підприємець (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб,
фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну
реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за
укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як
фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями,
пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Великою
Палатою Верховного Суду в постанові від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18 та від 26.06.2019
року по справі № 760/13915/18 зазначено, що
фізичні особи, які на час звернення з позовом не є підприємцями, можуть
звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених прав та
законних інтересів. Припинення
підприємницької діяльності позивача до звернення з позовом до суду не є
перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства,
оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли саме щодо виконання
договору поставки, укладеного між суб`єктами господарської діяльності. Тобто
стороною правочину виступала фізична особа - підприємець і припинення надалі
підприємницької діяльності не змінює правовий статус особи у зобов`язанні.
(!!!)Фізична особа - підприємець відповідає за своїми
зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Таким
чином, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких,
що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із
втратою його статусу як фізичної особи - підприємця не припинились.
Такий
висновок узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, яка
неодноразово висловлювала позицію щодо юрисдикції спору за позовом суб`єкта
господарювання до фізичної особи, яка на дату подання позову втратила статус
суб`єкта підприємницької діяльності, що виник при виконанні умов укладеного між
ними господарського договору (постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 13
лютого 2019 року у справі № 910/8729/18
(провадження № 12-294гс18), від 05 червня 2019 року у справі №904/1083/18 (провадження № 12-249гс18), від 09
жовтня 2019 року у справі № 127/23144/18
(провадження № 14-460цс19).
Припинення
підприємницької діяльності ФОП до звернення з позовом до суду не є перешкодою
для розгляду справи в порядку господарського судочинства, якщо спірні
правовідносини виникли саме щодо виконання договору, укладеного між суб`єктами
господарської діяльності.
ВИСНОВОК:Таким чином, якщо стороною у
правовідносинах виступала фізична особа – підприємець, то припинення надалі
підприємницької діяльності не змінює правовий статус особи у цих
правовідносинах, а отже спір повинен розглядатися за правилами господарського
судочинства.
Теги:
фоп, флп, втрата статусу фоп, господарська діяльність, припинення фоп,
ліквідація юридичної особи, господарська юрисдикція, Верховний суд, Адвокат
Морозов
Хто має встановлювати пільги з податку, що сплачується на відповідній
території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості?
23 липня 2020 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/328/19, адміністративні провадження
№К/9901/27025/19;К/9901/27667/19 (ЄДРСРУ№ 90591029) досліджував питання щодо
розгляду питання відносно встановлення пільги з податку, що сплачується на
відповідній території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Відповідно
до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі,
в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Відносини,
що виникають у сфері справляння податків, вичерпний перелік податків та зборів,
що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та
зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і
обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також
відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає
Податковий кодекс України.
Підпунктом
266.4.2 пункту 266.4 статті 266 Податкового кодексу України
передбачено, що сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних
територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом
формування територій громад, встановлюють пільги з податку, що сплачується на
відповідній території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що
перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, громадських об`єднань,
благодійних організацій, релігійних організацій України, статути (положення)
яких зареєстровані у встановленому законом порядку, та використовуються для
забезпечення діяльності, передбаченої такими статутами (положеннями).
Пільги
з податку, що сплачується на відповідній території з об`єктів житлової та
нежитлової нерухомості, для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового
стану та рівня доходів.
Пільги
з податку, що сплачується на відповідній території з об`єктів нежитлової
нерухомості, встановлюються залежно від майна, яке є об`єктом оподаткування.
Органи
місцевого самоврядування до 25 грудня року, що передує звітному, подають
відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням об`єкта житлової та/або
нежитлової нерухомості інформацію щодо ставок та наданих пільг юридичним та/або
фізичним особам зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної
ділянки, за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Згідно
із пунктом 10.1 статті 10 вказаного Кодексу до місцевих податків належать: податок на
майно; єдиний податок.
За
приписами пункту 10.3 статті 10 Податкового кодексу України, місцеві ради
в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до
вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині
податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення
збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору та
земельного податку за лісові землі.
Відповідно
до пунктів 24, 28 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях
сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, зокрема, про
встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу
України; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства
пільг по місцевих податках і зборах, а також земельному податку.
Частиною
першою статті 9 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"
передбачено, що члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у
раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання
місцевого самоврядування.
Частиною
другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено,
що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики
Європейського суду з прав людини.
Закон
України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що
правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до
європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на
справедливий суд.
Відповідно
до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують як
джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду
з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно
до пункту 70 рішення у справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04)
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип "належного
урядування", зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в
належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок
запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій,
мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у
правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх
власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх
обов`язків.
ВИСНОВОК: Враховуючи викладене вбачається що
встановлення фізичним особам пільг з податку, що сплачується на відповідній
території з об`єктів житлової нерухомості належить до компетенції відповідної
ради. При цьому, питання щодо надання пільг зазначеного податку вирішується
виключно на пленарних засіданнях цієї ради.
Порядок
нарахування боржнику інфляційних втрат на суму основного боргу, збільшену на
індекс інфляції за попередній місяць прострочення
29 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів
Касаційного господарського суду в рамках справи №
914/1470/19 (ЄДРСРУ № 90670322) досліджував питання щодо порядку
нарахування боржнику інфляційних втрат.
У постанові від 14.01.2020 у справі №
924/532/19 Верховний Суд зазначив, що інфляційні втрати нараховуються на
суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за
попередній період.
26.06.2020 Об`єднаною палатою Касаційного господарського
суду у складі Верховного Суду у справі № 905/21/19
було прийнято постанову, у якій об`єднана палата дійшла висновку що у разі
несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону
(ч. 2 ст. 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою
основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових
коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період
прострочення їх оплати. Водночас, якщо боржник після нарахування йому
інфляційних втрат за відповідний місяць допустив подальше прострочення в оплаті
основного боргу, то кредитор, виходячи з того, що зобов`язання зі сплати
інфляційних втрат, яке виникло в силу закону, є грошовим, вправі нарахувати боржнику інфляційні
втрати на суму основного боргу, збільшену на індекс інфляції за попередній
місяць прострочення.
Також об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у
справі № 905/21/19 було наведено формулу за
якою можна розрахувати інфляційні втрати: «Х» * «і-1» - 100 грн = «ЗБ», де «Х»
- залишок боргу на початок розрахункового періоду, «і-1» - офіційно
встановлений індекс інфляції у розрахунковому місяці та 100 грн - умовна сума
погашення боргу у цьому місяці, а «ЗБ» - залишок основного боргу з інфляційною
складовою за цей місяць (вартість грошей з урахуванням інфляції у цьому місяці
та часткового погашення боргу у цьому ж місяці). При цьому зазначено, що за
наступний місяць базовою сумою для розрахунку індексу інфляції буде залишок
боргу разом з інфляційною складовою за попередній місяць («ЗБ» відповідно до
наведеної формули), який перемножується на індекс інфляції за цей місяць, а від
зазначеного добутку має відніматися сума погашення боржником своєї
заборгованості у поточному місяці (якщо таке погашення відбувалося). У випадку
якщо погашення боргу не відбувалося декілька місяців підряд, то залишок
основного боргу з інфляційною складовою за перший розрахунковий місяць такого
періоду («ЗБ») перемножується послідовно на індекси інфляції за весь період,
протягом якого не відбувалося погашення боргу та ділиться на 100%.
Вказала, що для відокремлення інфляційних збитків за певний
період від основної заборгованості, від остаточного розрахунку основного боргу
з інфляційною складовою, проведеного із застосуванням такої послідовності,
необхідно відняти основний борг, який залишився непогашеним на кінець
розрахункового періоду.
Отже, об`єднана палата у справі № 905/21/19 відступаючи від
висновку касаційного господарського суду, викладеного у постанові від
14.01.2020 у справі № 924/532/19 про можливість розрахунку інфляційних збитків
за поточний період без урахування інфляційної складової основного боргу за
попередній місяць вказала, що наведений у постанові суду касаційної інстанції
від 14.01.2020 у справі № 924/532/19 розрахунок інфляційних втрат порушує
принципи індексації доходів населення, визначені Законом України «Про
індексацію грошових доходів населення», Порядком проведення індексації грошових
доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078
від 17.07.2003 та Методикою розрахунку базового індексу споживчих цін,
затвердженого наказом Державного комітету статистики України № 265 від
27.07.2007, які застосовуються при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку з
простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин
за аналогією закону.
Разом з цим така позиція не нова, так в постанові об`єднаної
палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019
у справі №905/600/18 (ЄДРСРУ № 82887781), з
урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у
постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18,
зазначено, що нарахування
інфляційних втрат за наступний період з урахуванням збільшення суми боргу на
індекс інфляції попереднього місяця є обґрунтованим,
оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу
грошового зобов`язання.
ВИСНОВОК: Таким чином при
обчисленні інфляційних збитків за наступний період, до початкової
заборгованості включається вартість грошей (боргу), яка визначається з
урахуванням індексу інфляції за попередній період.
Проведення аудиторських
перевірок діяльності акціонерного товариства на вимогу акціонера, але не
частіше двох разів на календарний рік
30
липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 924/1237/19
(ЄДРСРУ № 90670346) досліджував питання щодо проведення аудиторських перевірок
діяльності акціонерного товариства на вимогу акціонера.
Відповідно
до статті 25 Закону України "Про акціонерні товариства" визначено
права акціонерів - власників простих акцій, а саме:
1)
участь в управлінні акціонерним товариством;
2)
отримання дивідендів;
3)
отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини
майна товариства;
4)
отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.
Корпоративні права - це права особи, частка якої
визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що
включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською
організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації
та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші
правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під
корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються
та припиняються щодо корпоративних прав (частини перша та третя статті 167
Господарського кодексу України).
Тлумачення
вищевказаних положень норм права свідчить про те, що при віднесенні конкретної
справи до юрисдикції господарських судів визначальним є саме встановлення між
сторонами характеру корпоративних правовідносин, що виключає вирішення такого
спору у порядку цивільного судочинства, незалежно від суб`єктного складу осіб,
які беруть участь у справі.
Такі
висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 16 травня
2018 року у справі № 904/2194/17
(провадження № 12-79гс18), від 30 травня 2018 року у справі № 916/978/17 (провадження № 12-100гс18) та
постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 3-327гс15.
Корпоративним
є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи -
суб`єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер,
член) такої юридичної особи (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду
у справі № 910/18015/17 від 11 вересня
2018 року).
Згідно
з частиною 2 статті 162 Цивільного кодексу України аудиторська перевірка
діяльності акціонерного товариства, у тому числі такого, що не зобов`язане
публікувати для загального відома документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу акціонерів, які
разом володіють не менш як десятьма відсотками акцій.
Порядок
проведення аудиторських перевірок діяльності акціонерного товариства
встановлюється статутом товариства і законом.
Відповідно
до частини 5 статті 75 Закону України "Про акціонерні товариства"
аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства також має бути
проведена на вимогу акціонера (акціонерів), який (які) є власником (власниками)
більше 10 відсотків голосуючих акцій товариства. У такому разі акціонер (акціонери)
самостійно укладає (укладають) з визначеним ним (ними) аудитором (аудиторською
фірмою) договір про проведення аудиторської перевірки фінансово-господарської
діяльності товариства, в якому зазначається обсяг перевірки.
Згідно
з частиною 6 статті 75 Закону України "Про акціонерні товариства"
Товариство зобов`язане протягом 10 днів з дати отримання запиту акціонера
(акціонерів) про таку перевірку забезпечити аудитору (аудиторській фірмі)
можливість проведення перевірки. У зазначений строк виконавчий орган має надати
акціонеру (акціонерам) відповідь з інформацією щодо дати початку аудиторської
перевірки.
(!!!) Аудиторська перевірка на вимогу акціонера
(акціонерів), який є власником більше ніж 10 відсотків голосуючих акцій
товариства, може проводитися не частіше двох разів на календарний рік.
У
разі проведення аудиту товариства за заявою акціонера (акціонерів), який (які)
є власником (власниками) більше 10 відсотків голосуючих акцій товариства,
виконавчий орган товариства на вимогу такого акціонера (акціонерів)
зобов`язаний надати завірені підписом уповноваженої особи товариства копії всіх
документів протягом п`яти робочих днів з дати отримання відповідного запиту
аудитора (аудиторської фірми).
У
пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 904/2194/17 зазначено, що шляхом пред`явлення до товариства вимоги
про проведення аудиторської перевірки учасник (акціонер) товариства реалізує
своє корпоративне право, пов`язане з діяльністю й управлінням справами
товариства.
ВАЖЛИВО: При цьому, закон не пов`язує проведення
аудиторської перевірки із перевірками товариства податковими та іншими
контролюючими органами.
Стаття
75 Закону України "Про акціонерні товариства" є імперативною для
товариства у випадку наявності відповідної вимоги акціонера, який є власником
більше ніж 10 відсотків акцій товариства. При цьому, право акціонера вимагати
проведення аудиту не залежить від бажання самого товариства чи його посадових
осіб або доцільності проведення такої перевірки, натомість обов`язок товариства
забезпечити аудитору можливість провести перевірку виникає відповідно до прямої
вказівки закону (до таких висновків дійшов Верховний Суд у п. 5.2.2 постанови
від 14.02.2018 у справі № 910/783/17).
Аналогічні
правові позиції викладені і в постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі
№ 922/1859/19 (ЄДРСРУ № 89008496).
Особа
стає носієм корпоративних прав з моменту набуття права власності на акції АТ
або вступу до інших юридичних осіб.
Відповідно
до частини 1 статті 8 Закону України "Про депозитарну систему
України" підтвердженням прав на цінні папери та прав за цінними паперами,
що існують в бездокументарній формі, а також обмежень прав на цінні папери у
певний момент часу є обліковий запис на рахунку в цінних паперах депонента в
депозитарній установі, а якщо права на відповідні цінні папери обліковуються на
рахунку в цінних паперах номінального утримувача - обліковий запис на рахунку в
цінних паперах власника цінних паперів в обліковій системі номінального
утримувача, клієнта номінального утримувача.
Документальним
підтвердженням наявності на певний момент часу прав на цінні папери та прав за
цінними паперами депонента (у разі зарахування цінних паперів на депозит
нотаріуса - відповідного кредитора) є виписка з рахунка в цінних паперах
депонента, яка видається депозитарною установою на вимогу депонента або в інших
випадках, установлених законодавством та договором про обслуговування рахунка в
цінних паперах.
ВИСНОВОК: Отже, право вимагати проведення
аудиторської перевірки діяльності акціонерного товариства, яке є корпоративним
правом, пов`язаним з діяльністю й управлінням справами товариства, виникає в
акціонера з моменту набуття ним права власності на акції АТ, оскільки саме з
цього моменту особа стає носієм корпоративних прав. Відмова товариства в задоволенні вимоги
про проведення аудиту за період, коли позивач не був акціонером, відповідно не
може порушувати його корпоративних прав як акціонера.
Разом
з тим у постанові Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 921/505/17-г/18 наголошено на тому, що не слід
ототожнювати поняття одержання інформації про діяльність товариства, з поняттям
призначення аудиторської перевірки діяльності товариства, як права акціонера на
управління товариством.
Велика Палата
Верховного Суду: «сплячі» ФОП, які зареєстровані до 2004 та не підтвердженні до
03.03.2012 р., можуть не платити ЄСВ
01 липня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках
справи № 260/81/19, провадження №
11-118апп20 досліджувала питання щодо не сплати ЄСВ «сплячими» ФОП.
За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів
Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від
27 червня 2019 року у справі N 405/7/17
(провадження N 61-33985св18), з набранням чинності Законом N 755-IV пов'язана
лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01
липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі
набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити
від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право
на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу
України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови
її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України
визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення
ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця
без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
01 липня 2004 року набрав чинності Закон N 755-IV, яким
передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
Відповідно до частини першої статті 42 Закону N 755-IV для
проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем,
повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення)
державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену
реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи -
підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних
осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що
підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації
ФОП.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII "Прикінцеві
положення" цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при
надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної
картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести
заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про
державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну
свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати
набрання чинності Законом N 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи
щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному
набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта
підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання
державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка,
який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР -
абзац сьомий частини першої статті 1 Закону N 755-IV) та отримання свідоцтва
про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт
внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац
дев'ятий частини першої статті 1 Закону N 755-IV).
03 березня 2011 року набрав чинності Закон N 2390-VI, яким
було внесено зміни до Закону N 755-IV.
Пунктами 2-4 розділу II "Прикінцеві та перехідні
положення" Закону N 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004
року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені
та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього
розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення
відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на
свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких
свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані
до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу
строку вважаються недійсними.
Водночас пунктом 8 розділу II "Прикінцеві та перехідні
положення" Закону N 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого
для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу,
уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних
відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за
результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим
міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній
Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості
про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР.
За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями
роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців,
зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що
свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого
зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
(!!!) Таким чином, строк для
включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна
реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI,
закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР
відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена
до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного
подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які
самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI,
підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових
міжвідомчих спеціальних комісій. Державні
реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР,
зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про
державну реєстрацію.
25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25
березня 2014 року N 1155-VII "Про внесення змін до деяких законів України
щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців
до Єдиного державного реєстру" (далі - Закон N 1155-VII).
Цим Законом пункт 2 розділу VIII "Прикінцеві
положення" Закону N 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої
усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані
до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані
подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону
реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний
реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців
реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
До того ж Законом N 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI.
З пояснювальної записки до проекту Закону N 1155-VII
вбачається, що Закон N 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на
права та законні інтереси суб'єктів господарювання. Зокрема, Законом N 2390-VI
не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними
комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців
відомостей про суб'єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також
включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на
зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес
включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні
не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще
не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним
реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до
реєстру за результатами виконання Закону N 2390-VI). Ураховуючи, що проведення
будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом N 755-IV, можливо лише щодо
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в
ЄДР, суб'єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати
зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити
свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
Також у пояснювальній записці до проекту Закону N 1155-VII
указано, що реалізація Закону N 2390-VI на практиці виявилась частково
неможливою з огляду на таке:
1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази
даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної
податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових
міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб,
які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об'єктів
адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб -
підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про
коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене
унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб'єктів
господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за
місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону N
755-IV;
2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними
комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів
та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа -
підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки
платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання
та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб'єктивний
характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
Основною метою проекту Закону N 1155-VII є продовження
процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб -
підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали
державному реєстратору про себе відомості.
Для досягнення цієї мети Законом N 1155-VІІ внесені зміни до
розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI щодо
спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів
господарювання", які дозволять проводити включення відомостей про діючих
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою
реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній
державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового
регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення
набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не
може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а
користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної
реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами N 2390-VI та N
1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу
ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у
відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати
підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що
підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж
констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної
картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні
свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки
до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з
використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року,
вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення
підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування
нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних
правовідносин порушує принцип правової визначеності.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на
те, що 03 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від
13 травня 2020 року N 592-IX "Про внесення змін до Закону України
"Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне
соціальне страхування" щодо усунення дискримінації за колом
платників" (далі - Закон N 592-IX), відповідно до положень якого розділ
VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2464-VI доповнено
пунктом 9-15.
Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону N
2464-VI (у редакції Закону N 592-IX)підлягають списанню за заявою платника та у
порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності
Законом N 592-IX з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми
недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім
фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5
частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня
набрання чинності Законом N 592-IX, а також штрафи та пеня, нараховані на ці
суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від
їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за
умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом N
592-IX, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4
цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему
оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної
справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення
підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до
вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до
дня набрання чинності Законом N 592-IX. Зазначена звітність подається платником
виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.
З пояснювальної записки до проекту Закону N 592-ІХ
убачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення
обов'язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає
легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у
контексті самого Закону, який визначає об'єктом нарахування єдиного соціального
внеску саме отриманий дохід.
ВИСНОВОК: З огляду на
викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження
статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедуру
порядку, визначеному Законом N 755-IV виключає можливість законного здійснення
підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності
фактичних доказів протилежного, а отже виключає і можливість формальної та фактичної участі
платника у системі загальнообов'язкового державного соціального
страхування за відповідним статусом.
P.s. З 3 червня 2020 року діє механізм списання недоїмки по
ЄСВ за 2017- 2020 роки для «сплячих» ФОП (стосуються списання сум недоїмки
платникам ЄСВ з числа фізичних осіб – підприємців на загальній системі оподаткування
і осіб, які здійснюють
незалежну професійну діяльність)
