Відшкодування збитків в наслідок незадовільного стану автомобільних доріг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заподіяння власникам транспортних засобів збитків внаслідок  ДТП,  яка сталася через незадовільне утримання доріг

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5489/18 (ЄДРСРУ № 88814527) досліджував питання щодо відшкодування матеріальних збитків в наслідок незадовільного стану автомобільних доріг.

За загальними положеннями статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до положень частини першої статті 225 Господарського кодексу України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду наведено у статті 1166 ЦК України, за змістом якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, для відшкодування завданої майнової шкоди необхідно довести неправомірність поведінки особи; вину заподіювача шкоди; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. Наявність всіх зазначених умов є обов`язковою для прийняття судом рішення про відшкодування шкоди. Відсутність хоча б одного із цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. У цьому випадку саме на позивача покладено обов`язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників) немає вини у заподіянні шкоди.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.12.2018 у справі №902/320/17).

Окрім цього, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди, згідно з якою особа, яка завдала шкоду, буде вважатися винною, якщо вона не доведе відсутність своєї вини, зокрема у зв`язку із наявністю вини іншої особи або через дію об`єктивних обставин (аналогічна усталена правова позиція наведена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 686/10520/15, від 08.05.2018 у справі № 922/2026/17, від 21.09.2018 у справі  № 910/19960/15).

Крім цього згідно правової позиції викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 суд самостійно встановлює наявність чи відсутності складу цивільного правопорушення у деліктних правовідносинах.

Статтею 1 Закону України «Про автомобільні дороги» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що автомобільна дорога - це лінійний комплекс інженерних споруд, призначений для безпечного та зручного руху транспортних засобів.

За змістом статті 7 цього Закону передбачено, що автомобільні дороги загального користування перебувають у державній власності.

Відповідно до положень статті 10 Закону України «Про автомобільні дороги» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) управління автомобільними дорогами загального користування здійснює центральний  орган  виконавчої  влади,  що  реалізує державну політику   у   сфері   дорожнього   господарства   та   управління автомобільними   дорогами  загального   користування   державного значення.

Основними обов`язками органу державного управління автомобільними дорогами загального користування є, зокрема, організація   будівництва,   реконструкції,  ремонту  та утримання  автомобільних  доріг загального користування державного значення  відповідно до державних будівельних норм і стандартів, а також   переліків   об`єктів   та   обсягів  бюджетних  коштів  на будівництво,  реконструкцію  та  капітальний  ремонт автомобільних доріг  загального  користування,  затверджених Кабінетом Міністрів України; здійснення   контролю   за  станом  автомобільних  доріг загального    користування    державного    значення,    виявлення аварійно-небезпечних   місць   (ділянок)   та  місць  концентрації дорожньо-транспортних   пригод   і  здійснення  заходів  щодо  їх ліквідації (стаття 11 Закону України «Про автомобільні дороги» у відповідній редакції).

Відповідно до пункту 3 статті 13 Закону України «Про автомобільні дороги» орган державного управління автомобільними дорогами загального користування відповідає за відшкодування збитків користувачам автомобільних доріг загального користування у порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про дорожній рух» (в редакції, чинній на момент  ДТП) до компетенції власників автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважених ними органів у сфері дорожнього руху належить: розробка програм та здійснення заходів щодо розвитку, удосконалення, ремонту та утримання у безпечному для дорожнього руху стані доріг, вулиць та залізничних переїздів, зон відчуження; визначення структур управління, проектування, будівництва та утримання доріг, вулиць та залізничних переїздів; участь у розробці положень про спеціальні структури управління дорожнім рухом; компенсація витрат власникам транспортних засобів, якщо дорожньо-транспортні пригоди сталися з причин незадовільного експлуатаційного утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів, за рішеннями судових органів; забезпечення безпечних, економічних та комфортних умов дорожнього руху; організація і здійснення заходів, спрямованих на захист навколишнього природного середовища; забезпечення учасників дорожнього руху інформацією з питань стану аварійності та дорожнього покриття, гідрометеорологічних та інших умов; вирішення питань експлуатації автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів у надзвичайних ситуаціях; передача права на експлуатаційне утримання доріг, вулиць та залізничних переїздів іншим юридичним особам; визначення нормативів та виділення необхідних коштів на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів; передача права на будівництво комунальних та інших споруд, прокладання комунікацій, на захисні роботи і споруди, сервісні споруди та обладнання відповідно до чинного законодавства; проведення робіт по створенню і утриманню придорожніх зелених насаджень та інше; термінове усунення пошкоджень на автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах; влаштування місць для зупинок транспортних засобів, стоянок і відпочинку учасників дорожнього руху та створення інших об`єктів дорожнього сервісу; розробка та облаштування автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів системами термінового зв`язку для виклику Національної поліції, екстреної медичної допомоги та технічної допомоги; обладнання доріг, вулиць та залізничних переїздів технічними засобами регулювання дорожнього руху та їх утримання; проведення лінійного аналізу аварійності на підвідомчих автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах; виявлення аварійно-небезпечних ділянок та місць концентрації дорожньо-транспортних пригод і впровадження у таких місцях відповідних заходів щодо удосконалення організації дорожнього руху; забезпечення роботи спеціалізованих служб по здійсненню заходів щодо організації дорожнього руху; своєчасне виявлення перешкод дорожньому руху та їх усунення, а у разі неможливості - невідкладне позначення дорожніми знаками, огороджувальними і направляючими засобами; організація виконання встановлених вимог щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; вирішення інших питань дорожнього руху згідно з чинним законодавством.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про дорожній рух» (в редакції, чинній на момент  ДТП) власники доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважені ними органи несуть відповідальність за створення безпечних умов руху на дорогах, вулицях та залізничних переїздах, що знаходяться у їх віданні.

За змістом пункту 2 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правила користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №198 від 30.03.1994 (із змінами та доповненнями, далі - Правила), що перебувають у загальнодержавній власності, здійснюється дорожньо-експлуатаційними організаціями, які належать до сфери управління Укравтодору.

У пункті 11 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року за № 198встановлено, що власники дорожніх об`єктів або уповноважені ними органи, дорожньо-експлуатаційні організації зобов`язані: своєчасно і якісно виконувати експлуатаційні роботи відповідно до технічних правил з дотримання норм і стандартів з безпеки руху; постійно контролювати експлуатаційний стан усіх елементів дорожніх об`єктів та негайно усувати виявлені пошкодження чи інші перешкоди в дорожньому русі, а за неможливості це зробити невідкладно позначити їх дорожніми знаками, сигнальними, огороджувальними і направляючими пристроями відповідно до діючих нормативів або припинити (обмежити) рух; вирішувати питання забезпечення експлуатації дорожніх об`єктів у надзвичайних ситуаціях, за несприятливих погодно-кліматичних умов, у разі деформації та пошкодження елементів дорожніх об`єктів, аварії на підземних комунікаціях і виникнення інших перешкод у дорожньому русі й разом із спеціалізованими службами організації дорожнього руху і за погодженням з Державтоінспекцією оперативно вносити зміни до порядку організації дорожнього руху; відшкодовувати в установленому законодавством порядку збитки власникам транспортних засобів, якщо дорожньо-транспортна пригода сталася внаслідок незадовільного утримання доріг, вулиць, залізничних переїздів.

Пунктом 1 Положення про Державне агентство автомобільних доріг України (далі - Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 10.09.2014 № 439 Державне агентство автомобільних доріг України (Укравтодор) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері дорожнього господарства.

Основними завданнями Укравтодору є реалізація державної політики у сфері дорожнього господарства та здійснення державного управління автомобільними дорогами загального користування, здійснення управління об`єктами державної власності (пункт 3 Положення).

За змістом пунктів 5, 11 Правил передбачено, що власники дорожніх об`єктів або уповноважені ними органи дорожньо-експлуатаційні організації, користувачі дорожніх об`єктів та спеціалізовані служби організації дорожнього руху зобов`язані забезпечувати зручні і безпечні умови руху, сприяти збільшенню пропускної спроможності дорожніх об`єктів, запобігати травмуванню учасників дорожнього руху, пошкодженню транспортних засобів і дорожніх об`єктів, забрудненню навколишнього середовища. Власники дорожніх об`єктів або уповноважені ними органи, дорожньо-експлуатаційні організації зобов`язані: своєчасно і якісно виконувати експлуатаційні роботи відповідно до технічних правил з дотриманням норм і стандартів з безпеки руху; постійно контролювати експлуатаційний стан усіх елементів дорожніх об`єктів та негайно усувати виявлені пошкодження чи інші перешкоди в дорожньому русі, а за неможливості це зробити - невідкладно позначити їх дорожніми знаками, сигнальними, огороджувальними і направляючими пристроями відповідно до діючих нормативів або припинити (обмежити) рух; контролювати якість робіт, що виконуються підрядними організаціями; відшкодовувати в установленому законодавством порядку збитки власникам транспортних засобів, якщо дорожньо-транспортна пригода сталася внаслідок незадовільного утримання доріг.

Отже, у розумінні наведених положень у разі заподіяння власникам транспортних засобів збитків внаслідок  ДТП,  яка сталася через незадовільне утримання доріг, такі збитки має бути відшкодовано власниками доріг або уповноваженими ними органами.

(!!!) Таким чином, причинами заподіяння власнику транспортного засобу матеріальної шкоди, є неналежне виконання обов`язків відповідної служби автомобільних доріг.

Відповідна правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 02 вересня 2019 року в справі № 369/4095/16-ц (провадження № 61-27894св18), від 13 лютого 2019 року в справі № 0508/1310/2012 (провадження № 61-5632св18) тощо.

Якщо дорожньо-транспортна пригода сталась внаслідок пошкодження проїзної частини та в результаті невиконання власником (балансоутримувачем) покладених на нього вказаними нормативно-правовими актами обов`язків щодо належного експлуатаційного утримання автодороги, забезпечення безпеки дорожнього руху на цій ділянці, в тому числі, шляхом обмеження швидкості руху на вказаній аварійній ділянці шляхом встановлення попереджувальних дорожніх знаків, то останій несе відповідальність згідно з вимогами діючого законодавства.

Аналогічні висновки містяться в Постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі № 0508/1310/2012 провадження № 61-5632св18, та Постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 748/60/17 провадження № 61-16100св18.

Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Враховуючи системний аналіз наведених норм та правил, Верховний суд зауважує про те, що Служба автомобільних доріг у відповідній області є належним відповідачем у справі.

Аналогічні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 748/60/17, від 08.05.2018 у справі №554/13464/15-ц, від 20.12.2018 у справі №185/8229/16-ц, від 13.02.2019 у справі № 0508/1310/2012.

Верховний Суд також вказує на положення частини другої статті 1172 ЦК України, відповідно до яких замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

Для виникнення в особи обов`язку з відшкодування шкоди за змістом вимог частини другої статті 1172 ЦК України, крім наявності загальних умов (наявність шкоди, протиправність поведінки, вина та причинно-наслідковий зв`язок між збитками та протиправною поведінкою), необхідною є наявність спеціальних умов, які визначаються залежно від суб`єктивного складу відповідних відносин, зокрема, наявність договору підряду та дія підрядника за завданням замовника.

Отже, якщо шкоду завдано підрядником, який діяв за завданням замовника та під його контролем за безпечним виконанням робіт, то відповідно до частини другої статті 1172 ЦК України відшкодувати її повинен замовник.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від  22.05.2018 у справі № 923/342/16 та у постановах Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 6-1083цс15, від 28.11.2011 у справі № 3-117гс11.

Податковий агент у господарському зобов’язанні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок оплати, умови, строки та штрафи при нарахування податковим агентом податку з доходу для платника податків

17 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/124/17, адміністративне провадження №К/9901/39822/18 (ЄДРСРУ № 88842807) досліджував питання щодо діяльності податкового агенту у господарському зобов’язані.

Відповідно до підпункту «а» пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов`язані: своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.

Згідно із підпунктом 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.

За змістом підпункту 168.1.2 статті 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податок сплачується (перераховується) до бюджету під час виплати оподатковуваного доходу єдиним платіжним документом. Банки приймають платіжні документи на виплату доходу лише за умови одночасного подання розрахункового документа на перерахування цього податку до бюджету.

Підпунктом 168.1.5 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України визначено, що якщо оподатковуваний дохід нараховується податковим агентом, але не виплачується (не надається) платнику податку, то податок, який підлягає утриманню з такого нарахованого доходу, підлягає перерахуванню до бюджету податковим агентом у строки, встановлені цим Кодексом для місячного податкового періоду.

Таким чином, податковий агент зобов`язаний перерахувати до бюджету утриманий податок під час виплати доходу, а якщо оподаткований дохід нараховується, але не виплачується платнику податку, то податок підлягає сплаті (перерахуванню) у строки, встановлені Податковим кодексом України для місячного податкового періоду.

Відповідно до підпункту 127.1 статті 127 Податкового кодексу України ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Дії, передбачені абзацом першим цього пункту, вчинені протягом 1095 днів втретє та більше, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 75 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.

Згідно із підпунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств, рентної плати протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Таким чином, положення статті 126 Податкового кодексу України щодо застосування штрафної санкції застосовується у випадку, коли має місце несвоєчасність сплати платником податків узгодженої суми грошового зобов`язання. При цьому розмір такої санкції прямо залежить від часу затримки такої сплати.

Тобто, у разі, якщо платник податків не сплачує суми самостійно визначеного грошового зобов`язання протягом строків, передбачених Податковим кодексом України, такий платник податків притягується до відповідальності відповідно до статті 126 Податкового кодексу України.

В свою чергу, положеннями статті 127 Податкового кодексу України встановлюється як міра відповідальності, яка покладається на платника податків, в тому числі і на податкового агента, саме за несплату (неперерахування) податків, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, при чому відповідність розміру штрафних санкцій за вчинення такого порушення визначається (обчислюється) не з часу затримки такої несплати, як передбачено статтею 126 Податкового кодексу України, а з кількості разів допущених таких порушень протягом певного періоду часу. Тобто склад порушення передбачає, що нарахування, сплата чи утримання податку не відбулися до чи на момент виплати доходу. Розмір штрафних санкцій визначається з урахуванням кількості разів допущених податкових правопорушень, незалежно від того, чи виявлено такі порушення контролюючим органом в межах однієї перевірки.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові №21-2919а15 від 10.11.2015, від 22 березня 2016 року (справа №21-3694а15), постанови Верховного Суду від 3 квітня 2018 року (справа №П/811/616/17), від 9 листопада 2018 року (справа №820/3562/17)

Таке правозастосування відповідає нещодавній правовій позиції Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, викладеній в постанові від 21 січня 2020 року (справа № 820/11382/15) та від 19 лютого 2020 року у справі № 260/1163/18, адміністративне провадження №К/9901/23111/19 (ЄДРСРУ № 87712057).

Разом з тим, згідно з пунктом 87.9 статті 87 Податкового кодексу України у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов`язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. У такому ж порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника податків відповідно до статті 95 цього Кодексу або за рішенням суду у випадках, передбачених законом. Спрямування коштів платником податків на погашення грошового зобов`язання перед погашенням податкового боргу забороняється, крім випадків спрямування цих коштів на виплату заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Отже, вказаною нормою Податкового кодексу України визначено обов`язок податкового органу на зарахування усіх платежів на погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків.

Визначальним при застосуванні приписів цієї статті є наявність податкового боргу. При цьому зміст графи «призначення платежу» у платіжних дорученнях за будь-яких умов не має значення, що прямо передбачено пунктом 87.9 статті 87 Податкового кодексу України.

І у випадку, коли податок було перераховано до бюджету із одночасною виплатою доходу, а податковий орган, в силу приписів ч. 87.9 ПК України розподілив такий податок у борг минулих періодів, то штрафна санкція за ст.127 ПК України не застосовується, оскільки податковий агент фактично вчинив дію, що передбачена законодавством, а перерозподіл податку в рахунок боргу минулих періодів виник без його вини.

В свою чергу, штрафні санкції згідно із пунктом 127.1 статті 127 Податкового кодексу України застосовуються саме за несплату (неперерахування) податків до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків.

Таким чином, відповідно до змісту наведеної норми відповідальність за порушення, передбачене цієї статтею, може мати місце лише у разі, коли платник податків, в тому числі податковий агент, допустив бездіяльність щодо нарахування, утримання та/або сплати (перерахування) податків до або під час виплати доходу на користь іншого платника, тобто, взагалі не виконав зазначених обов`язків або сплату податку здійснив після виплати доходу платнику податку.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23.05.2019 у справі № 806/2699/16 та від 13.02.2020 у справі №806/129/17.

Матеріал по темі: «Відповідальність податкового агенту щодо податку на доходи фізичних осіб»

Теги: податковий агент, податок на доходи, фізичних осіб, штрафна санкція, протиправна бездіяльність, оскарження рішень, ДПІ, ППР, судова практика, Адвокат Морозов

Правила розподілу грошових коштів отриманих від платника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримувач коштів, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу

17 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/2319/17 (ЄДРСРУ №88842957) досліджував питання щодо розподілу грошових коштів отриманих від платника.

Загальні засади функціонування платіжних систем  і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України визначаються Законом України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні".

Пунктом 32.3 ст. 32 Закону  України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні" передбачено, що банки зобов`язані виконувати доручення клієнтів, що містяться в документах на переказ, відповідно до реквізитів цих документів та з урахуванням положень, встановлених  пунктом 22.6  статті 22 цього Закону.

Загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків встановлені Інструкцією  про безготівкові розрахунки в Україні  в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного Банку України №22 від 21.01.2004 (далі - Інструкція).

Згідно з п. 1.3 Інструкції, вимоги цієї Інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також на стягувачів та обов`язкові для виконання ними.

У відповідності до п. 22.1 ст. 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ініціювання переказу здійснюється за таким видом розрахункового  документу , як    платіжне доручення.

Згідно з п.1.30 ст. 1 Закону  України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні" та п. 1.4 Інструкції, платіжним дорученням є розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до положень пунктів 3.1 та п.3.7 Інструкції, платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в  додатку 3  до Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в  додатку 9  до Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

(!!!) Реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу.

У пункті 2.9 Інструкції зазначено, що банк не має права робити виправлення в розрахунковому документі клієнта, за винятком випадків, обумовлених пунктом 2.26 цієї глави та іншими нормативно-правовими актами Національного банку.

Платник має право в будь-який час до списання платежу з рахунку відкликати з банку, що його обслуговує, платіжні доручення в порядку, визначеному внутрішніми правилами цього банку. Платіжні доручення відкликаються лише в повній сумі  (п.2.29 Інструкції).

Відповідно до ч. 1 статті 534 ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу. 

Тобто, вищезазначена стаття передбачає правила виконання грошового зобов`язання, якщо наявна сума грошей є меншою за суму боргу, і вимоги кредитора в повному обсязі не можуть бути задоволені. У такому випадку вимоги кредитора погашаються у встановленій черговості:

- у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання. В даному випадку мова йдеться про судові витрати, витрати на сплату держмита та інших обов`язкових платежів, витрати на юридичну допомогу тощо. Такі витрати мають бути підтверджені кредитором (наприклад, підлягатиме стягненню за рішенням суду тощо);

- у другу чергу підлягають сплаті проценти та неустойка, в разі їх нарахування на підставі договору або закону;

- і лише в третю чергу сплачується основна сума боргу. Інший порядок погашення вимог кредитора може бути встановлений договором. Сторони можуть передбачити, наприклад, першочергове погашення основної суми боргу або інші правила тощо.

Можливість застосування положень статті 534 Цивільного кодексу України безпосередньо залежить від змісту реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена статтею 534 цього Кодексу застосовуватися не може.

ВАЖЛИВО: Розподіл коштів може здійснюватися кредитором відповідно до статті 534 Цивільного кодексу України у випадку, коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості тощо.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 534 ЦК України викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 911/2630/19.

Однак в пункті 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку Україні від 21.01.2004 № 22, та пункті 1.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, згідно з якими отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платник чітко визначив призначення платежу.

Аналогічну правову позицію викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №   904/12527/16, від 26.09.2019 у справі № 910/12934/18.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 26.12.2019 у справі № 911/2630/19 зауважив, що у випадку коли в графі платіжного доручення "призначення платежу" відсутні посилання на період, дату, номер договору, згідно якого здійснюється платіж, тощо, такий період має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів. Якщо відповідні застереження у договорі відсутні, то у разі наявності заборгованості платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку: починаючи з тієї, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

ВИСНОВОК: Отримувач коштів, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу, окрім випадку коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості.

Матеріал по темі: «Правила виконання грошового зобов`язання стосовно розподілу грошових коштів»

Теги: розподіл грошових коштів, господарське зобов’язання, алгоритм зарахування коштів, призначення платежу, платіжне доручення, заборгованість, періодичні платежі, судова практика, Адвокат Морозов

Обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги кореспондує з обов’язком надання та споживання таких послуг

21 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7968/19 (ЄДРСРУ № 88842728) досліджував питання щодо обов`язку споживача оплачувати житлово-комунальні послуги.

Відповідно до статті 322 Цивільного кодексу України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 382 Цивільного кодексу України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" якщо функції з управління багатоквартирним будинком за рішенням загальних зборів об`єднання передано управителю, відносини з управління регулюються договором, укладеним між об`єднанням і управителем, умови якого повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної житлової політики і політики у сфері житлово-комунального господарства.

У разі відмови співвласника сплачувати внески і платежі на утримання та проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна об`єднання або за його дорученням управитель має право звернутися до суду.

Як передбачено статтею 15 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", співвласник зобов`язаний, зокрема, своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 11 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" управління багатоквартирним будинком управителем здійснюється на підставі договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком.

Вартість послуг з управління багатоквартирним будинком визначається за згодою сторін та зазначається у договорі з управителем.

Умови договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

ВАЖЛИВО: Істотними умовами договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком є: 1) перелік послуг; 2) права і обов`язки сторін; 3) ціна на послуги; 4) строк дії договору.

Статтею 12 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" встановлено, що витрати на управління багатоквартирним будинком включають:

1) витрати на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку;

2) витрати на оплату комунальних послуг стосовно спільного майна багатоквартирного будинку;

2-1) витрати, пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитним договором, укладеним за програмами Фонду енергоефективності;

3) витрати на сплату винагороди управителю в разі його залучення;

4) інші витрати, передбачені рішенням співвласників або законом.

Витрати на управління багатоквартирним будинком розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, якщо рішенням зборів співвласників або законодавством не передбачено іншого порядку розподілу витрат.

Приписами ч.2 ст. 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що ціна послуги з управління багатоквартирним будинком у разі визначення управителя органом місцевого самоврядування на конкурсних засадах відповідно до ЗУ «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» визначається на рівні ціни, запропонованої в конкурсній пропозиції переможцем конкурсу. Така ціна протягом строку дії договору управління може змінюватись виключно за погодженням сторін з підстав та в порядку, визначених таким договором.

Аналогічна норма закріплена і Правилами надання послуги з управління багатоквартирним будинком, затвердженими постановою КМУ від 05.09.2018 року №712, а саме п.31, 32 вказаних Правил.

Невикористання власником належної йому квартири чи нежитлового приміщення або відмова від використання спільного майна не є підставою для ухилення від здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки визначені Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Статтею 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) унормовано, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Якщо споживач не відмовляється від оплати послуг, а оспорює об`єм наданих житлово-комунальних послуг виконавцем або їх якість у справі повинні бути певні акти - претензії, як докази спростування заявленої суми стягнення».

Акт-претензія повинна бути оформлена та пред`явлена Управителю в порядку, затвердженому постановою КМУ від 27.12.2018 року №1145. Тобто в спорі, що стосується стягнення боргу за отримані послуги, факт отримання послуги може бути доведений або спростований тільки певними засобами доказування

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі №6-2951цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №751/3840/15-ц, від 04.07.2018 у справі №904/7183/17, постановах Касаційного господарського суду від 11.04.2018 у справі № 904/2238/17,  від 16.10.2018 у справі № 904/7377/17, від 18.03.2019 у справі № 210/5796/16-ц.

Крім того, правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постановах від 30 жовтня 2013 року по справі №6-59цс13, від 16 грудня 2015 року у справі №6-2023цс15 та від 20 квітня 2016 року у справі №6-2951цс15, а також правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постановах від 16 травня 2018 року по справі №686/21962/15-ц, від 04 липня 2018 року по справі №904/7183/17, від 20 вересня 2018 року по справі №751/3840/15-ц та правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 15 березня 2018 року по справі №401/710/15-ц, передбачено, що при регулюванні правовідносин з надання та споживання житлово-комунальних послуг, у випадку допущення споживачами несплати або несвоєчасної оплати вартості цих послуг, застосовуються норми ст.625 ч.2 ЦК України, а саме покладення на споживачів-боржників обов`язку зі сплати окрім основної суми боргу також нарахованих на цю суму боргу 3% річних та інфляційних втрат.

ВИСНОВОК: Судова практика однозначна - факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, однак при стягнені заборгованості зі споживача необхідним є доведення факту надання та споживання таких послуг, зокрема їх обсяг, вартість, а також настання у споживача строку виконання грошового зобов`язання з оплати таких послуг.

Матеріал по темі: «Дозвіл на переобладнання та перепланування квартири»

Юрисдикція спору за позовом фіз.особи про визнання недійсним господарських договорів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення юрисдикції спору за позовом фізичної особи щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу укладених між юридичними особами

21 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17433/19 (ЄДРСРУ № 88843001) досліджував питання визначення юрисдикції спору за позовом фізичної особи щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу укладених між юридичними особами

Суть справи: Предметом позову у цій справі є визначення юрисдикції спору щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу (відступлення права грошової вимоги) та відступлення прав вимоги за договором іпотеки, укладених між Банком і ТОВ -1 , а також між ТОВ-1 та ТОВ - 2, які заявили фізичні особи.

Відповідно до частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

(!!!) Наведена норма свідчить, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову є застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів, а саме договору факторингу та договору відступлення права вимоги, укладених між юридичними особами, а також визнання недійсними зазначених договорів (далі - Договори).

Зміст і підстави поданого позову свідчать про те, що фізичні особи звернулися до господарського суду з позовом до первісного та нового кредитора (первісного та нового іпотекодержателя) відповідно, та до Компанії як нового іпотекодержателя і фактора за іпотечним договором, укладеним на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи.

Тобто між позивачами та відповідачами існує спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними приписами Господарського процесуального кодексу України (схожу правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2019 у справі № 904/2529/18).

Зазначений спір виник з іпотечних та кредитних правовідносин за участю юридичних осіб.

Відповідно до положень частини 2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.

Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18).

Водночас положення пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України не зумовлюють належність до господарської юрисдикції справ виключно необхідністю здійснення господарської діяльності всіма учасниками справи, оскільки передбачають, що у спорах, які виникають з кредитних та іпотечних правовідносин, цілком достатнім для їх належності до господарської юрисдикції є те, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Крім того, оспорювані договори укладено між відповідачами як суб`єктами господарювання та в ході проведення ними господарської діяльності.

Ураховуючи положення статей 4, 20, 45, 175 ГПК України та зважаючи на викладені правові позиції Верховного Суду, які відповідно до частини 4 статті 236 ГПК України мають враховуватися при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, Верховний суд погоджується про те, що: 1) оскільки предметом позову в справі є застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу (відступлення права грошової вимоги) та відступлення прав вимоги за договором іпотеки, укладених між юридичними особами, то спір у цій справі із зазначеними позовними вимогами цілком підпадає під юрисдикцію господарських судів, адже сторонами оскаржуваних договорів є лише юридичні особи, а визнання недійсними таких договорів вирішується виключно за правилами господарського судочинства; 2) місцевий та апеляційний господарські суди не врахували викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2019 у справі № 904/2529/18 правового висновку про те, що між позивачем та відповідачем існує спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з приписами пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України.