Визнання нікчемного правочину недійсним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача.

09 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17258/17 (ЄДРСРУ № 82937750) досліджував питання правової необхідності визнання нікчемного правочину недійсним.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 2 статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту наведено у частині 2 статті 20 Господарського кодексу України.

Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачено, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту як визнання недійсним нікчемного правочину не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Крім того, такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Згідно з частиною 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки наведено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як визнання правочину недійсним застосовується до оспорюваних правочинів.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19)).

Наведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, а також правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 02.03.2016 у справі № 6-308цс16 і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (постанови від 03.10.2018 у справі № 369/2770/16-ц і від 07.11.2018 у справі № 357/3394/16-ц).

ВИСНОВОК: Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Належним способом захисту у подібному випадку є саме визнання відповідного права (пункт 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України) або застосування наслідків недійсності правочину.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року по справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18 (ЄДРСРУ № 82424016).

Теги: визнання нікчемного правочину недійсним, визнання права, застосування наслідків недійсності, правочин, порушення прав, поновлення, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Пріоритетність обтяжень при податковій заставі майна платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Погашення податкового боргу за рахунок майна платника податку, яке знаходиться в податковій заставі та пріоритетність обтяжень майна.

16 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 809/654/18, адміністративне провадження №К/9901/14436/19 (ЄДРСРУ № 83041551) досліджував питання пріоритетності  обтяжень при податковій заставі майна платника податків.

Відповідно до пункту 87.2 статті 87 Податкового кодексу України джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Як зазначено в пункті 95.1 статті 95 Податкового кодексу України, контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

В силу пункту 88.1 статті 88 Податкового кодексу України, з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Відповідно до пункту 89.3 статті 89 Податкового кодексу України, майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу.

Згідно вимог пункту 95.3 статті 95 Податкового кодексу України, контролюючий орган звертається до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі.

Рішення суду щодо надання вказаного дозволу є підставою для прийняття  контролюючим органом рішення про погашення усієї суми податкового боргу.

(!!!) Податковий кодекс України не покладає на податковий орган обов`язок перевіряти, чи накладено на майно інші обтяження, та не ставить можливість звернення до суду у залежність від наявності (чи відсутності) інших обтяжень.

У разі надходження позовних заяв про надання дозволу на погашення податкового боргу за рахунок майна платника податку суди вимагають у позивача письмові докази:

- постанову суду про стягнення коштів;

- документи, що свідчать про відсутність коштів на рахунках;

- витяг з Єдиного реєстру застав про перебування майна в податковій заставі;

- акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави;

- рішення керівника органу податкового органу про опис майна.

Доказів відсутності інших обтяжень майна у податкового органу не вимагають.

Посилання суду апеляційної інстанції на пріоритетність обтяжень Суд вважає недоречним, з огляду на наступне.

Поняття пріоритету в розрізі обтяжень встановлено статтею 2 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" № 1255-IV від 18 листопада 2003 року, відповідно до якої пріоритет - переважне право обтяжувача відносно права іншої особи на те ж саме рухоме майно.

Статтею 1 вказаного Закону встановлено, що цей Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов`язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Тобто, вказаний Закон регулює правовий режим виключно рухомого майна, а як зазначено у актах опису майна в податкову заставу передано об`єкти як рухомого так і нерухомого майна.

В той же час, статтею 37 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачено, що податкова застава належить до публічних обтяжень.

Згідно зі статтею 11 цього Закону обтяження рухомого майна реєструються в Державному реєстрі  в порядку, встановленому цим Законом.

Частиною третьою статті 12 Закону визначено, що на підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, якщо інші підстави для виникнення пріоритету не визначені цим Законом. Задоволення прав чи вимог декількох обтяжувачів, на користь яких встановлено обтяження одного й того ж рухомого майна, здійснюється згідно з пріоритетом, який визначається в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації, за винятками, встановленими цим Законом.

Згідно з частиною третьою статті 38 Закону якщо рухоме майно,  яке є предметом публічного  обтяження,  є також  предметом  інших  обтяжень,  задоволення прав обтяжувача за публічним  обтяженням  або  особи,  на  користь  якої  встановлено публічне обтяження, здійснюється в черговості згідно з пріоритетом публічного обтяження.

Пріоритет публічного обтяження встановлюється з моменту його реєстрації. Зареєстровані публічні обтяження не мають пріоритету над обтяженнями того ж рухомого майна, які були зареєстровані раніше моменту реєстрації публічного обтяження, а також обтяженнями, які мають вищий пріоритет згідно з правилами, встановленими розділом III цього Закону (частина друга статті 39 Закону).

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного суду від 06.03.2018 року по справі №813/4672/16 (провадження №К/9901/2051/17 К/9901/32681/18).

Окремо необхідно вказати, що 07 лютого 2019 року в рамках справи № 813/4551/17, адміністративне провадження №К/9901/59536/18 (ЄДРСРУ № 79671363) Верховний суд наголосив, що за наявності декількох зареєстрованих обтяжень одного і того ж рухомого майна, пріоритет має те обтяження, яке зареєстроване раніше.

Статтею 572 Цивільного кодексу України встановлено поняття застави, а саме в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Частинами 1, 2 статті 574 Цивільного кодексу України встановлено, що застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

За приписами частин 1-3 статті 588 Цивільного кодексу України наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом. Наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.

Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави, крім випадку, передбаченого частиною четвертою цієї статті.

Частиною 4 вказаною статті встановлено особливості щодо застави рухомого майна - якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше.

У випадку, якщо предметом застави є нерухоме майно, вимоги заставодержателів задовольняються у порядку черговості виникнення права застави.

Але, для того, щоб податковий орган мав можливість скористатись своїм правом на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна потрібно рішення суду, як це передбачено статтею 95 Податкового кодексу України.

Між тим, пунктом 87.3. Податкового кодексу України визначено коло майна, яке не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків. Не може бути використане як джерела погашення податкового боргу платника податків майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави (підпункт 87.3.1. Податкового кодексу України).

Відтак, пріоритет на задоволення вимог іпотекодержателя, право на яке виникло відповідно до іпотечного договору та зареєстроване у передбаченому законом порядку раніше, є вищим відносно пріоритету податкової застави, що виникла пізніше.

Детальніше: «Пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (іпотеки)»

Теги: пріоритет, застава, податкова застава, інші обтяження, іпотека, операцій із заставленим майном, припинення податкової застави, адміністративний арешт майна, судова практика, Адвокат Морозов

Вимоги до запиту податкового органу та оскарження наказу на податкову перевірку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимоги до запиту податкового органу та обґрунтованість прийняття контролюючим органом наказу про проведення податкової перевірки платника податків.

17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/553/18, адміністративне провадження №К/9901/64182/18 (ЄДРСРУ № 83070328) в черговий раз досліджував питання щодо вимог до запиту податкового органу та правомірності/обґрунтованості прийняття контролюючим органом наказу про проведення податкової перевірки платника податків.

Пунктом 73.3 ст. 73 ПК України контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.

Такий запит підписується керівником (заступником керівника) контролюючого органу і повинен містити: 1) підстави для надіслання запиту відповідно до цього пункту, із зазначенням інформації, яка це підтверджує; 2) перелік інформації, яка запитується, та перелік документів, які пропонується надати; 3) печатку контролюючого органу.

Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб`єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав: 1) за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи; 2) для визначення рівня звичайних цін на товари (роботи, послуги) під час проведення перевірок та в інших випадках, передбачених      статтею 39  цього Кодексу; 3) виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків; 4) щодо платника податків подано скаргу про ненадання таким платником податків: податкової накладної покупцю або про допущення продавцем товарів/послуг помилок при зазначенні обов`язкових реквізитів податкової накладної, передбачених пунктом   201.1   статті   201   цього   Кодексу, та/або порушення продавцем/покупцем граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної та/або розрахунку коригування; акцизної накладної покупцю або про порушення порядку заповнення та/або порядку реєстрації акцизної накладної; 5) у разі проведення зустрічної звірки; 6) в інших випадках, визначених цим Кодексом.

Запит вважається врученим, якщо його надіслано поштою листом з повідомленням про вручення за податковою адресою або надано під розписку платнику податків або іншому суб`єкту інформаційних відносин або його посадовій особі.

Платники податків та інші суб`єкти інформаційних відносин зобов`язані подавати інформацію, визначену у запиті контролюючого органу, та її документальне підтвердження протягом одного місяця з дня, що настає за днем надходження запиту (якщо інше не передбачено цим Кодексом). У разі коли запит складено з порушенням вимог, викладених в абзацах першому та другому цього пункту, платник податків звільняється від обов`язку надавати відповідь на такий запит.

Інформація на запит контролюючого органу надається Національним банком України, іншими банками безоплатно у порядку і обсягах, встановлених      Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Порядок   отримання інформації контролюючими органами за їх письмовим запитом визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно із пп. 75.1.2 п. 75.1 ст. 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, визначених цим Кодексом.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Підпунктами 78.1.1., 78.1.4. пункту 78.1 статті 78 ПК України встановлено, що документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин:

отримано податкову інформацію, що свідчить про порушення платником податків валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов`язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків відповідно валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту;

виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначено виявлену недостовірність даних та відповідну декларацію протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Порядок періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом       затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2010 року № 1245 (далі - Порядок №1245).

Пунктом 10 Порядку №1245 встановлено, що запит   щодо отримання податкової інформації від платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин оформляється на бланку       органу       державної       податкової служби       та    підписується керівником (заступником керівника) зазначеного органу. У запиті зазначаються: посилання на норми закону, відповідно до яких орган державної податкової служби має право на отримання такої інформації; підстави для надіслання запиту; опис інформації,      що    запитується,      та в разі потреби перелік документів, що її підтверджують.

ВИСНОВОК: У письмовому запиті, що складається контролюючим органом на підставі п. 73.3  ст. 73 та п.п. 78.1.4. п. 78.1  ст. 78 Податкового кодексу України, крім наведення підстав для надсилання запиту, переліку інформації, яка запитується, та переліку документів, які пропонується надати, повинно також бути зазначено: які саме недостовірні данні містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків; відомості, які є джерелом інформації щодо конкретних фактів порушення платником податків податкового та іншого законодавства та підтверджують підстави для направлення запиту.

А в рамках судового провадження, між учасниками спірних відносин, саме контролюючим органом, згідно вимог частини другої   частини другої   статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України,   повинно бути доведено та надано належні докази, які б свідчили про наявність фактів порушення позивачем податкового, валютного та іншого законодавства, та/або недостовірності даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків та які, відповідно до вимог податкового законодавства, обов`язково мають бути зазначені у письмовому запиті контролюючого органу про надання пояснень та їх документального підтвердження…інакше позовна заява платника податків про визнання протиправним та скасування наказу про проведення податкової перевірки підлягає задоволенню.

Аналогічна правова позиція викладена 31 травня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1041/18, адміністративне провадження №К/9901/4795/19 (ЄДРСРУ № 82119242).

Матеріал по темі: «Вимоги до запиту податкового органу»

P.s. Допуск платником податків посадових осіб податкового органу до перевірки не перешкоджає оскарженню наказу про призначення такої перевірки, оскільки сам наказ про призначення перевірки, який є актом індивідуальної дії суб`єкта владних повноважень та підставою для проведення перевірки платника податків, у разі визнання його протиправності обумовлює безпідставність дій з проведення перевірки та нівелює наслідки такої.

Правова позиція викладена у постанові Верхового Суду від 30.10.2018 у справі №808/929/18.

Аналогічний за суттю правовий висновок з цього з юридичного питання був викладений Верховним Судом у постанові від 21.03.2018р. по справі №812/602/17 (провадження №К/9901/5128/17), де указано, що посилання у касаційній скарзі на те, що у зв'язку з проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію та, як вважає відповідач, не може бути скасованим є також безпідставними, оскільки згідно наведених норм податкового законодавства та КАС України право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення, і не ставиться в залежність від наслідків його реалізації, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 27.01.2015р. по справі №21-425а14.

Матеріал по темі: «Доцільність оскарження наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу про проведення податкової перевірки після її проведення, Адвокат Морозов

Публічний розгляд справи (за участю сторін) у Верховному суді

Адвокат Морозов (судовий захист)

Клопотання про публічний розгляд справи у Верховному суді та/або за участю сторін.

В ухвалі від 18 лютого 2019 року у справі № 756/5081/14-ц (ЄДРСРУ № 80081119)  Велика Палата Верховного Суду відмовляючи в задоволенні аналогічного клопотання прокурора вказала наступне:

"Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції" (рішення від 8 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78, § 25).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення у справі "Axen v. Germany", § 28).

Крім того, ЄСПЛ визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі "Varela Assalino contre le Portugal" (заява № 64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду (рішення від 25 квітня 2002 року). У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права, а саме тлумачення норм Цивільного кодексу.

ЄСПЛ вказав на те, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів.

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Велика Палата Верховного Суду створила учасникам процесу у справі №756/5081/14-ц належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України."

Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 липня 2019 року у справі №  910/3724/14  (ЄДРСРУ № 82860818) та від 15 липня 2019 року у справі № 909/815/16 (ЄДРСРУ № 83002759).

Забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру у господарському процесі.

15 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/492/19 (ЄДРСРУ № 83002753) досліджував питання забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру.

Суд вказав, що у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду або незабезпечення таким рішенням ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

За висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеним у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами немайнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Право на ефективний засіб юридичного захисту" встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову. При цьому, вжиття заходів до забезпечення позову має на меті запобігти утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду, прийнятого за результатами розгляду справи, або забезпечити ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, в разі задоволення позову.

Слід зазначити, що згідно рішення Європейського суду з прав людини від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії", було зазначено що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припинення порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція викладено в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду  від 13 травня 2019 року у справі № 911/1551/18 (ЄДРСРУ № 81880126).

Матеріал по темі: «Чи діє ухвала суду про забезпечення позову, яка не зареєстрована в реєстрі?»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Чи є податкова заборгованість з орендної плати за землю підставою для розірвання договору оренди землі?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав наявності рішення адміністративного суду про податкову заборгованість з орендної плати за землю.

15 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/815/16 (ЄДРСРУ № 83002759) досліджував питання щодо розірвання договору оренди землі з підстав наявності рішення адміністративного суду про податкову заборгованість з орендної плати.

Верховний суд вказав, що частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" (далі Закон) передбачено: "Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі."

Згідно з ч.1 ст.21 Закону в редакції станом на 2005 рік (момент укладення договору): «Орендна плата за землю -  це  платіж,  який  орендар  вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.  Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України  "Про плату за землю").

Відповідно до ч.1 ст.21 Закону в чинній редакції, в т.ч. станом на момент звернення з позовом до суду: «Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).»

Аналіз зазначених норм свідчить про наступне.

По-перше, орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою саме згідно з договором оренди землі, а не Законом України  "Про плату за землю" чи Податковим кодексом України.

По-друге, лише строки внесення  орендної  плати за  земельні  ділянки  державної  та комунальної  власності встановлювалися відповідно до Закону України "Про плату за землю", а на даний момент встановлюються відповідно до Податкового кодексу України.

В свою чергу, розмір, форма та умови внесення  орендної  плати  за  землю встановлюються  за  згодою  сторін саме у договорі оренди землі.

Отже сторони договору мають право щодо самостійного визначення розміру орендної плати за користування відповідною земельною ділянкою.

Разом з тим, необхідно підкреслити, що законодавцем у відповідності до п. 288.5 ст.288 Податкового кодексу України  встановлені верхня та нижня межа річної суми відповідних орендних платежів, що є обов`язковими для врахування сторонами під час визначення розміру орендної плати за землю та, яка, відповідно, є підставою для перегляду встановленої сторонами орендної плати. 

При цьому виходячи із принципу пріоритетності норм     ПК     над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті   288 ПК.

Так, зокрема, такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постановах від 02.12.2014 (справа № 21-274а14), від 14.04.2015 (справа № 21-165а15), від 14.07.2015 (справа № 826/5560/14) та від 31.03.2017 (справа №804/16943/13), 29 жовтня 2018 року справа № 826/4179/17 та ін.

Судова практика свідчить про те, що розмір орендної плати не може бути меншим розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території, тобто не може бути меншим 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки відповідної земельної ділянки.

Між тим у даній справі Верховний суд наголошує, що згідно з частинами третьою, четвертою статті 31 Закону: "Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором."

Частиною першою статті 32 Закону передбачено, що: "На вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України."

Підпункт «д» статті 141 Земельного кодексу України передбачає, що: "Підставами припинення права користування земельною ділянкою, є: д) систематична несплата земельного податку або орендної плати."

Разом з тим за частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України: " Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору."

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2018 року у справі №912/1385/17 зазначила наступне: "8.11. Виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі № 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає."

Також Велика Палата у названій постанові зазначила: "8.19. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, оскільки спірні правовідносини склалися саме між орендодавцем та орендарем у межах виконання договору оренди земельної ділянки і їх правове регулювання здійснюється відповідно до статті 2 ЗУ «Про оренду землі». Отже, ураховуючи викладене, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди."

ВАЖЛИВО: З викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду фактично слідує, що позовні вимоги органів державної влади або місцевого самоврядування про розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав систематичного невнесення орендної плати не можуть доказуватися винятково порушеннями податкового законодавства та є необґрунтованими, якщо позивач отримав плату за оренду земельної ділянки, а отже, відсутнє істотне порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 26 червня 2018 року у даній справі № 909/815/16, якою справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав наступне: «Проте, при вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій, обмежившись посиланнями на факти, встановлені у постанові Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.06.2016 у справі № 809/595/16, якою встановлено наявність податкової заборгованості відповідача з орендної плати за землю, не надали оцінки умовам договору оренди, не розмежували на підставі якої нормативно - грошової оцінки здійснювалось нарахування заборгованості з орендної плати за спірну земельну ділянку, не зазначили точного періоду виникнення заборгованості з відповідним розрахунком сум за кожним окремим місяцем року, а також не дослідили питання внесення чи навпаки не внесення змін до договору оренди землі від 22.06.2005 в частині розміру нормативної грошової оцінки в порядку встановленому умовами договору, що є необхідною умовою для правильного вирішення справи. Судова колегія зауважує, що аналіз положень статей 1, 13, 21, 32 Закону України "Про оренду землі", статті 141 ЗК та статті 651 ЦК дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні правовідносини, вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №481/1073/16-ц (провадження №61-26св17)).

Отже підставою для розірвання спірного договору може бути систематична несплата орендної плати, передбаченої договором, а не податкова заборгованість, визначена у рішенні адміністративного суду.

Крім того, зміна розміру орендної плати за договором передбачає обов`язкове внесення відповідних змін до вказаного договору у формі (порядку) передбаченій цим договором.

За таких обставин висновки судів про наявність підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки є передчасними.»

ВИСНОВОК: Позовні вимоги органів державної влади (в тому числі прокуратури) або місцевого самоврядування про розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав систематичного невнесення орендної плати не можуть доказуватися винятково порушеннями податкового законодавства та є необґрунтованими, якщо позивач отримав плату за оренду земельної ділянки.

P.s. Посилання на висновки Верховного Суду України у постанові від 14.03.2017 у справі №804/16943/13 та ін. відхиляються касаційним судом, оскільки останні стосуються спору щодо податкових правовідносин, в той час як предметом даної справи є спір саме щодо господарських правовідносин, заснованих на договорі оренди землі.

Матеріал по темі: «Законодавчо закріплений мінімальний розмір орендної плати за землю»

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов

Перспектива оскарження рішення ДФС про результати розгляду скарги платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність судового оскарження рішення фіскального органу про результати розгляду скарги платника податків.

12 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/5256/13-а, адміністративне провадження №К/9901/8233/18 (ЄДРСРУ № 82996911) досліджував питання доцільності судового оскарження рішення фіскального органу про результати розгляду скарги платника податків.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень є таким, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, таке рішення прийнято владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а по-друге, оспорюване рішення є юридично значимими, тобто таким, що має безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Платниками податків до суду можуть бути оскаржені рішення, дії, бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які порушують права, свободи та інтереси. Втім, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті позовні вимоги, які відновлюють фактично порушені права, свободи та інтереси особи у сфері публічно-правових відносин.

Однак рішення фіскального органу про результати розгляду повторної скарги саме по собі не є юридично значеним для платника податків, оскільки не має безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки останнього шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку, не містить приписів вчинити обов`язкові дії позивачу та не створює для нього жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни чи припинення прав позивача, не порушує права свободи та інтереси позивача у сфері публічно-правових відносин, відтак безпосередньо не порушує права та інтереси позивача.

Така ж сама правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема в постановах від 31.05.2019 у справі №826/1023/16, від 24 червня 2019 року у справі №826/11001/15.

Матеріал по темі: «Оскарження рішення контролюючих органів за результатами розгляду скарг»

Теги: ППР, НУР, довідка,  акт перевірки, оскарження рішення податкової, ДФС, скарга, оскарження рішення ДФС, відповідь контролюючого органу, судова практика, Адвокат Морозов