Припинення поруки внаслідок збільшення відповідальності поручителя

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення поруки з підстав зміни зобов'язання без згоди поручителя внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. 

13.09.2017 р. Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 5-1539цс17 досліджували обставини на підстави яких припиняється порука, зокрема у даній справі акцент робився на  зміні зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Суд вказав, що згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Отже, порука є спеціальним додатковим  заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника.

Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України).

За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

ВАЖЛИВО: До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього.

Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: 1) підвищення суми кредиту або розміру процентів, пені, штрафів, тощо; 2) відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; 3) установлення (збільшення розміру) неустойки; 4) встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; 5) включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів, тощо (відповідна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі № 6-701цс15, від 23.12.2014 № 3-196гс14, від 20.02.2013 № 6-172цс12, від 21.05.2012 № 6-18цс11, від 10.10.2012 № 6-112цс12).

Разом з тим установлення без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати 1) додаткових платежів – комісій за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, не є підставою для припинення поруки в порядку цієї норми, з огляду на те, що комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому не призводить до збільшення відповідальності поручителів.

Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору.

Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-3176цс15 та від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15.

В той же час, за своєю правовою природою надання поручителем згоди на внесення до основного зобов'язання змін є одностороннім правочином, який за змістом і формою має відповідати вимогам ЦК України та відображати волевиявлення особи (у даному випадку - поручителя).

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 05.06.2013 у справі № 6-43цс13, згода поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки. Випадкова поінформованість поручителя про внесення змін до основного зобов'язання і навіть відсутність з його боку заперечень про збільшення обсягу його відповідальності не може розглядатись як надання ним згоди на такі зміни.

Необхідно також зазначити, що умови договору поруки про його дію «до повного припинення зобов’язань боржника» не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя (Постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 травня 2012 р.).

Більше того, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-272цс16 від 29.06.2016 р. зробив правовий висновок про те, що, регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки:

1)  протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

2) протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

3) протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Окремо необхідно наголосити, що Верховний суд України розглядаючи справу № 6-125цс14 зробив важливий висновок: «…пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову».

  

Теги: порука, поручительство, забезпечення зобов’язань, припинення поруки, збільшення відповідальності поручителя, зміни до кредитного договору, кредитор, боржник, судова практика, Адвокат Морозов

Право апеляційного оскарження судового рішення не учасником справи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право кредитора, який не є учасником провадження, оскаржувати судове рішення про поділ майна подружжя, при наявності грошового боргу одного з подружжя перед кредитором. 

06.09.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 6-1844цс16 досліджував питання про поділ нерухомого майна подружжя в судовому порядку при наявності судового рішення щодо стягненні з одного з них заборгованості за договором позики, а також правомірності не залучення кредитора в якості третьої особи в дане провадження та право останнього оскаржувати вказане рішення в апеляційному порядку.

Необхідно вказати, що цивільно-процесуальне законодавство зобов’язує сторін процесу повідомити суд про всі наявні судові рішення, які тим чи іншим стосуються предмету спору.

В даній справі, а можливо (це припущення!!!) за для ухилення від виконання судового рішення щодо стягнення боргу з одного із подружжя, останні вирішили звернутися до суду з позивними вимогами щодо поділу об’єкту нерухомості (будівлі кафе) в судовому порядку, користуючись нормою Сімейного кодексу України про спільну сумісну власність…однак кредитор подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його не було залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскільки він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав одному із подружжя та які останній використовував в інтересах сім’ї.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: 1) спільна сумісна власність подружжя та 2) особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя  (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

ВАЖЛИВО: За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79цс13).

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

(!!!) Правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Верховний суд вказав, що відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства.  Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

ВАЖЛИВО: Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Більше того, право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

В свою чергу, відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

ВИСНОВОК: За змістом статті  292 ЦПК України право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.

Вказаний правовий висновок також висловлений Верховним Судом України у постановах від 3 лютого 2016 року (справа № 6-885цс15) та від 17 лютого 2016 року (справа № 6-76цс16).

Отже, чи зачипаються права кредитора – третьої сторони чи ні, це повинен вирішити суд (оскільки необхідно буде встановлювати по-перше: факт виконання чи невиконання судового рішення по стягненню боргу та по-друге: три  критерії режиму спільного майна: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна), але однозначним фактом є те, що кредитор одного із подружжя має право на оскарження судового рішення в апеляційному порядку, оскільки ухвалене судове рішення між подружжям, щодо поділу/виділу майна, може завдати йому шкоди, яка виражається у несприятливих для останнього наслідках – неможливості виконати судове рішення по стягненню боргу.

Матеріал по темі: «ФІКТИВНІ УГОДИ ЗА ДЛЯ УХИЛЕННЯ ВІД ВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ» 

Теги: апеляційне оскарження, судове рішення, поділ майна подружжя, не сторона провадження, сторони, стягнення боргу, ухилення від виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Ухилення забудовників від участі в розвитку інфраструктури міста

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: спонукання замовника будівництва до укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури або можливість ухилення забудовників від участі в інфраструктурі міста.           

У постанові від 22 березня 2017 року у справі № 908/312/16 (№ 3-1553гс16) Верховний Суд України, застосувавши положення статей 2, 10, 40 Закону № 3038-VI, статей 4, 9 Закону № 687-ХІV, дійшов висновку, що реконструкція будівлі без забудови нової земельної ділянки не звільняє замовника від обов’язку укладення договору про пайову участь, а також від перерахування коштів пайової участі. Тому неправомірна бездіяльність замовника щодо його обов’язку взяти участь у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури населеного пункту є протиправною формою поведінки, внаслідок якої міськрада була позбавлена права отримати на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів (упущена вигода), що перебуває у безпосередньому причинному зв’язку із наведеною неправомірною бездіяльністю відповідача, а сукупність наведених елементів є підставою для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду України від 1 лютого 2017 року у справі № 3-1441гс16.

Більше того, 25.05.2017 р. Верховний Суд України в розрізі справи № 3-187гс17 дослідив питання щодо  спонукання замовника будівництва до укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури та підстав пайової участі забудовників в інфраструктурі міста.

Таким чином суди вказали наступне: 1) реконструкція існуючої забудови є різновидом забудови території, а отже пов’язана з обов’язком замовника укласти договір про пайову участь з відповідною радою; 2) саме на замовника покладено обов’язок укладення договору про пайову участь та сплати відповідних коштів; 3) в разі не укладання пайового договору з міськрадою та не прийняття участі розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту дії/бездіяльність замовника вважаються неправомірними та підлягають обкладенням господарськими санкціями.

Крім того, посилання судів на сплив граничного терміну для укладення такого виду договору є помилковим, оскільки строк, визначений законом для укладення договору пайової участі, – протягом 15 днів із дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, – встановлено саме для добровільного виконання стороною зазначеного обов’язку, отже невиконання такого зобов’язання свідчить про порушення замовником свого обов’язку, встановленого законом, і не звільняє останнього від укладення договору.

Матеріал по темі: «Пайова участь забудовників в інфраструктурі міста»  та «Обов’язок замовника будівництва укласти договір про пайову участь» 

  

Разом із тим 06.09.2017 р. у справі № 3-813гс17 Верховний суд України вказав, що дія положень статті 40 Закону № 3038-VI не поширюється на ТОВ, оскільки  укладення договору про пайову участь є обов’язковим на етапі до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію. Оскільки об’єкт будівництва вже прийнято в експлуатацію, відповідач не несе обов’язку укладати договір про пайову участь і сплачувати пайовий внесок після прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, а тому дії відповідача  не містять елементів складу цивільного правопорушення і немає підстав для відшкодування позивачеві збитків у виді упущеної вигоди.

ВИСНОВОК: з вищевикладеного вбачаються явні протиріччя, так як висновки у справах № 3-187гс17 та № 3-813гс17 зроблені Верховним судом України явно протилежні…

Таким чином, обов’язок замовника будівництва укласти договір про пайову участь залежить не від Закону, а від судової практики, яка наявна «в рукаві» адвоката та суду!

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок розгляду судових проваджень за новиявленими обставинами

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок, умови та послідовність розгляду судових проваджень за новиявленими обставинами. 

06.09.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 3-774гс17 досліджував порядок та умови розгляду судових проваджень за новиявленими обставинами.

Так, у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2009 року у справі № 39/185-38/347-30/383 зазначено, що нововиявленими можуть бути визнані лише істотно значимі, суттєві обставини, тобто такі обставини, обізнаність суду відносно яких при розгляді справи, забезпечила би прийняття цим судом іншого рішення.

Нещодавно, а саме 13.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 3-1629гс16 вже досліджував питання щодо умов перегляду рішень судів розглянутих за нововиявленими обставинами.

Матеріал по темі: «НОВОВИЯВЛЕНІ ОБСТАВИНИ, ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВОГО РІШЕННЯ» 

Нововиявлені обставини – це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин (п. 3 Постанови № 4 Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами»).

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами. Не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювалися господарським судом у процесі розгляду справи (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 N 17 «Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами»).

ВАЖЛИВО: Отже, з огляду на вищевикладене  не можуть вважатися нововиявленими обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами, оскільки до нововиявлених обставин можуть бути віднесені матеріально-правові факти, що були наявні на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомими заявнику , на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін або які мають значення для правильного вирішення спору.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 16.09.2014 зі справи № 3-108гс14: «До нововиявлених обставин можуть бути віднесені матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного вирішення спору. Необхідними ознаками нововиявлених обставин є їх наявність на час розгляду справи та те, що ці обставини не могли бути відомі заявнику на час розгляду справи». 

Матеріал по темі: «НОВОВИЯВЛЕНІ ОБСТАВИНИ & НОВИЙ ДОКАЗ: ВІДМІННІСТЬ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ» 

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Водночас, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви № 29458/04 та № 29465/04) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

(!!!) Як вбачається із рішення Європейського Суду з прав людини від 18.11.2004 року у справі "Правєдная проти Росії", заява № 69529/01, пп. 27-28, та рішення від 06.12.2005 року у справі "Попов проти Молдови" № 2, заява № 19960/04, п. 46) процедура скасування остаточного судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду.

Більше того, жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду і нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (див. п.п. 51 - 52 рішення Суду у справі "Рябих проти Росії" від 24 червня 2003 року; ухвала Суду щодо прийнятності заяви N 62608/00 "Агротехсервіс проти України"; п.п. 42-44 рішення Суду у справі "Желтяков проти України" від 9 червня 2011 року).

Отже, процедури перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами повинні відповідати вимогам статті 6 Конвенції та положенням законодавства України та мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права.

Статтею 112 ГПК України встановлено, що господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами. 

Згідно з положеннями, наведеними в частинах п’ятій, сьомій та восьмій статті 114 ГПК України, за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами приймаються: 1) рішення – у разі зміни або скасування рішення; 2) постанова – у разі зміни або скасування постанови; 3) ухвала – у разі зміни чи скасування ухвали або залишення рішення, ухвали, постанови без змін. Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, можуть бути переглянуті на загальних підставах. У разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими цим Кодексом.

Тобто, перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є окремою процесуальною формою судового процесу, яка визначається юридичною природою цих обставин, та першочерговим обов’язком суду є встановлення відсутності або наявності нововиявлених обставин.

У залежності від встановлення факту відсутності або наявності нововиявлених обставин суд приймає відповідне рішення, передбачене частиною п’ятою  статті 114 ГПК України, яке підлягає подальшому перегляду на загальних підставах. І лише в разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами позовні вимоги розглядаються з урахуванням нововиявлених обставин за правилами, встановленими цим Кодексом.

Крім того, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

ВИСНОВОК:

1.   Після звернення заявника першочерговим обов’язком суду є встановлення відсутності або наявності нововиявлених обставин за наступними ознаками:  а) їх існування на час розгляду справи; б) ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи; в) істотність даних обставин для розгляду справи;

2.  У залежності від встановлення факту відсутності або наявності нововиявлених обставин суд приймає відповідне рішення, яке підлягає подальшому перегляду на загальних підставах;

3.   Лише в разі скасування судового рішення, за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами, позовні вимоги розглядаються з урахуванням нововиявлених обставин.

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов