Вилучення у боржника предмета застави та передачу його в управління

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вилучення у боржника предмета застави - автомобіля та передачу його в оперативне управління заставодержателю-банку, як захід примусового виконання судового рішення. 

06.09.2017 р. в рамках справи № 6-1136цс17 Верховний суд України досліджував питання, щодо вилучення у боржника предмета застави - автомобіля та передачу його в оперативне управління заставодержателю-банку, в якості заходу примусового виконання судового рішення.

Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів те реєстрацію обтяжень» боржник повинен своєчасно повідомляти обтяжувача про загрозу втрати, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета обтяження.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави  в  разі,  якщо  в  момент  настання  терміну  виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано,  якщо інше не передбачено законом чи договором.

Звернення  стягнення  на  заставлене  майно  здійснюється  за рішенням  суду  або  третейського  суду,  на  підставі виконавчого напису  нотаріуса,  якщо інше не передбачене законом або договором застави. Реалізація заставленого майна,  на  яке  звернено  стягнення, провадиться державним виконавцем, приватним виконавцем на підставі виконавчого   листа  суду  або  наказу  господарського  суду,  або виконавчого  напису  нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором (ч. 6 та ч.7 ст. 20 Закону України «Про заставу»).

Більше того, нормами чинного законодавства заставодержателю надається право на власний розсуд обрати спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, у тому числі й продаж предмета такого обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах (постанова Верховного Суду України від 6 березня 2013 р. у справі № 6-10цс13).

В контексті даної справи згідно з умовами договору застави, укладеного між сторонами, звернення стягнення та предмет застави здійснюється за вибором заставодержателя одним зі способів: за рішенням суду або в позасудовому порядку шляхом набуття заставодержателем предмета застави у власність чи шляхом продажу заставодержателем предмета застави третій особі – покупцю.

Статтею 41 Конституції України встановлено право громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. У статті 321 ЦК України зазначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена ​​права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Необхідно пам’ятати, що реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст.ст. 25, 26 Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (постанова Верховного Суду України від 3 квітня 2013 р. у справі № 6-7цс13).

За положеннями п. 3 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду мають зазначатись, зокрема, заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні суду, є одним із заходів примусового виконання цього рішення.

ВИСНОВОК: Тобто суди не врахували, що вимоги банку про вилучення предмета застави та передачу в управління на період до його реалізації є заходами примусового виконання рішення.

Між тим, незважаючи на те, що в договорі застави передбачені повноваження заставодержателя щодо вилучення у відповідача предмета застави та передачі його в управління банку, однак, щоб державний виконавець при виконанні рішення суду (відповідно до ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження») вилучив у боржника транспортний засіб та передав його на зберігання стягувачу, це повинно бути зазначено в рішенні суду.

Теги: застава, вилучення предмету застави, реалізація застави, кредитний договір, заборгованість, виконавче провадження, примусове виконання, судове рішення, передача застави в управління, банк, заемщик, судова практика, Адвокат Морозов

ВСУ: касаційне оскарження ухвали суду по виконавчому листу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Касаційне оскарження ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. 

23.08.2017 р. в контексті справи №6-1990цс16 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України досліджувала питання відносно правової можливості касаційного оскарження ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. 

Відповідно до пункту 28¹ частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

За змістом пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку  ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У цій статті наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Пунктами 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено.

Отже, оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (п.40 рішення від 19.03.97 у справі «Горнсбі проти Греції»).

Згідно з ст.1 закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.

З огляду на зазначене питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою для завершення судового провадження.

Вказане підтверджує і судова практика, так Верховний Суду України у своїх постановах від 24 червня 2015 року № 6-608цс15 (№ в ЄДРСРУ 45985244) від 23.11.2016 р. по справі  № 6-1954цс16 та від 13.04.2016 року по справі № 6-599цс16 (№ в ЄДРСРУ 57312236) та від 22 березня 2017 р. у справі № 755/6665/15-ц висловив правову позицію щодо застосування положень пункту 28¹ частини першої статті 293, статті 324 ЦПК України, зазначивши, що ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження та реалізації громадянином його «права на суд», гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, то зазначене судове рішення перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі.

ВИСНОВОК: Ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції не підлягає оскарженню в касаційному порядку.

Указана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-701цс16 (№ в ЄДРСРУ 58874786).

P.s. Разом з цим, ухвали суду першої інстанції щодо поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання після їх перегляду в апеляційному порядку касаційному оскарженню не підлягають» (Постанова ВСУ від 11.11.2015 року по справі № 6-1482цс15 (№ в ЄДРСРУ 53537501).

Матеріал по темі:«ВЕРХОВНИЙ СУД: КАСАЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ УХВАЛ ВІДНОСНО ВИКОНАВЧОГО ЛИСТА» 

Теги: виконавчий лист, исполнительное производство, оскарження ухвал по виконавчому листу, відмову в задоволенні заяви, визнання виконавчого листа таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Фіктивні угоди за для ухилення від виконання судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли договори відчуження нерухомого майна укладено між близькими родичами є фіктивними? 

23.08.2017 р. Верховний суд України в контексті справи № 6-2697цс16 досліджував питання щодо вчинення дій направлених на унеможливлення виконання судового рішення в частині стягнення заборгованості шляхом відчуження майна боржника за «фіктивними» договорами дарування та/або купівлі – продажу укладеними між близькими родичами.

Так п. 2 та п. 3  ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними або стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

Наслідком повернення виконавчого документа (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем) до суду, який його видав, згідно ч. 1 ст. 40 Закону арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв’язку із закінченням виконавчого провадження.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Згідно зі статтею 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.  

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.   

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.  

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року по справі № 6-1873цс16, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти: чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. 

Тобто фактично суд вказав, що у разі якщо боржник знає(в) про наявність судового рішення про стягнення з нього заборгованості (наприклад, брав участь у судових засіданнях, надавав заперечення, отримував повістки і.т.і.), то укладання угоди про відчуження рухомого та/або нерухомого майна по своєї суті є фіктивним, так як направлене на ухилення від примусового виконання судового рішення.

Матеріал по темі:«Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування» 

Для упередження вказаної ситуації, автор рекомендує застосовувати такий процесуальний інструментарій, як «забезпечення позову».

Відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України).

Більше того, 24.05.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-640цс17 фактично підтвердив «революційний крок» стосовно дії у часі та просторі ухвали суду про забезпечення позову висловленій у Постанові ВСУ від 25.05.2016 року по справі № 6-605цс16 (№ в ЄДРСРУ 57933051) та від 18.01.2017 р. у  справі № 6-2552цс16 зазначивши про таке: факт того, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень.

Тобто, при винесенні судом ухвали про забезпечення позову, кредитор фактично обмежує майнові права боржника, тим самим страхуючи себе від потенційних труднощів пов’язаних з подальшим виконанням відповідного судового рішення.

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Усиновлення дитини: судовий та позасудові етапи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок, строки та документи необхідні для вирішення питання щодо усиновлення дитини. Форма, зміст, підсудність та резолютивна частина заяви до суду.

Безумовно, що усиновлення дітей є пріоритетною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вказана політика держави реалізується її відповідними органами та посадовими особами, однак процес усиновлення доволі об’ємний та часто-густо часозатратний.

Вказаний вище процес усиновлення умовно можна розділити на декілька етапів: 1) позасудовий та 2) судовий.

Позасудовий етап:

Правове регулювання даного етапу здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 р. № 905 «Про затвердження порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей» та ст.ст. 213, 218, 220, 229 та 231 Сімейного кодексу України.

Забігаючи наперед необхідно зазначити, що фінальним документом «позасудового етапу» є Висновок служби у справах дітей про доцільність / не доцільність усиновлення.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону від 13 січня 2005 р. № 2342-ІV «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей. Висновок оформляєть­ся на бланку державних адміністрацій районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих органів міських чи районних у містах, сільських, селищних рад, підписується головою (заступником голови) та скріплюється печаткою.

Для отримання висновку, який до того ж затверджується виконавчим комітетом відповідної ради, заявник(и) подають до відповідної у місті ради ряд документів, серед них:

1) копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

2) довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органами ДФС;

У разі коли усиновлювачами є сімейна пара, довідку про заробітну плату за останні шість місяців або копію декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчену органами ДФС, може подавати один із подружжя, який має постійний дохід;

3) копія свідоцтва про шлюб, укладений в органах реєстрації актів цивільного стану, якщо заявники перебувають у шлюбі;

4) висновок про стан здоров'я кожного заявника;

5) засвідчена нотаріально письмова згода другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством;

6) довідка про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана територіальним центром з надання сервісних послуг МВС;

7) копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням.

Окрім цього службою витребуються, довідка від лікаря-нарколога та лікаря-психіатра про облік заявника (заявників).

Надалі, на протязі місяця після отримання вказаного вище висновку, заявник повинен звернутися до відповідного суду для вирішення питання по суті.

Судовий етап:

Спочатку необхідно вказати, що розгляд судом справ про усиновлення регулюється гл. 5 розділу ІV Цивільно – процесуального кодексу України та здійснюється судом в рамках окремого провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦПК України  окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

ВАЖЛИВО: Визначені ст. 211 СК особи, які можуть бути усиновлювачами, при зверненні до суду набувають статусу заявника. Заявниками у справах зазначеної категорії можуть бути громадяни України та іноземці (ст. 283 СК).

Визначення підсудності має найважливіше значення, оскільки якщо заява буде подана до не уповноваженого суду вона не буде розглянута, а Заявник втратить дрогоційний час.

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦПК України заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання.

Для правильного визначення підсудності необхідно враховувати, що згідно з частинами 3 та 4 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи у віці до 10 років та від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона перебуває, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

(!!!) Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати (ч.1 ст. 254 ЦПК України).

Примітка: В судово-процесуальних документах необхідно вживати термін «заінтересована особа», а не, як це іноді трапляється, «зацікавлена особа». Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз’яснено, що, ухвалюючи рішення згідно зі ст. 255 ЦПК та ст. 224 СК, суд повинен обґрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення.

ВАЖЛИВО: У разі її задоволення в резолютивній частині рішення необхідно навести відомості про заявника (заявників), повністю зазначивши його прізвище, ім’я, по батькові, день, місяць і рік народження, а також про його громадянство. За наявності клопотання заявників про зміну прізвища, імені та по батькові, дати й місця народження дитини суд вирішує його відповідно до статей 229—231 СК. При цьому слід мати на увазі, що зміни вносяться не до свідоцтва про народження, а до актового запису про народження дитини.

Згідно ст.207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст.211 СК України усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. Усиновлювачами можуть бути подружжя.

Як було зазначено вище особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення (ст. 223 СК України). Подання такої заяви через представника не допускається.

Між тим відповідно до вимог ст. 217 СК України усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків, а згідно ст. 220 СК України на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально.

Згідно ст. 225 СК України, усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Відповідно до ст.229 СК України особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи. Суд задовольняє таку заяву усиновлювача у рішенні про усиновлення, якщо це відповідає інтересам дитини.

Згідно ст.233 СК України на підставі рішення суду про усиновлення в актовий запис про народження дитини або повнолітньої особи, складений органами державної реєстрації актів цивільного стану України, орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Відповідно до ч.3 ст.252 ЦПК України за клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками.

Відповідно до Закону України № 69-16 дія Європейської Конвенції про здійснення прав дітей поширюється на розгляд судами справ, що стосуються усиновлення дитини.

Згідно ч.1 ст. 8 ЦПК України, суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст.7 Європейської Конвенції про здійснення прав дітей, ратифікованої Законом України № 69-V від 03 серпня 2006 року, під час розгляду справ, що стосуються дитини, судовий орган діє швидко для уникнення будь-яких невиправданих зволікань, а швидке виконання прийнятих рішень повинно бути забезпечене відповідною процедурою. У термінових випадках судовий орган при необхідності має повноваження приймати рішення, які підлягають негайному виконанню.

ВИСНОВОК: З урахуванням положень ч. 2 ст. 224 СК, відповідно до яких суд постановляє рішення, яким оголошує особу усиновлювачем дитини, можна вважати, що найбільш прийнятним є викладення прохальної частини заяви у справах про усиновлення так: «оголосити заявника усиновлювачем дитини».

Після набрання рішенням законної сили його копія в порядку ч. 7 ст. 255 ЦПК надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями - також до уповноваженого органу виконавчої влади. Усиновлення вважається здійсненим з дня набрання законної сили рішенням суду.

Відповідно до ст. 233 СК на підставі рішення суду про усиновлення в актовий запис про народження дитини або повнолітньої особи державнийорган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Теги: усиновлення, усиновлення дитини, заява про усиновлення дитини, висновок служби у справах дітей, актовий запис, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, зміна прізвища дитини, судова практика, Адвокат Морозов

Спадщина: необізнаність або незнання спадкоємця про наявність заповіту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пропуск спадкоємцем шестимісячного строку для прийняття спадщини у зв’язку з необізнаністю (незнанням) останнього про наявність заповіту, як підстава для поновлення строків на прийняття спадщини.

23.08.2017 р. Верховний суд України в аспекті справи № 6-1320цс17 досліджував питання щодо поновлення строків на прийняття спадщини у зв’язку з необізнаністю (незнанням) спадкоємця про наявність заповіту.

Суд вказав, що у статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Між тим, 14 вересня 2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 755/7357/15-ц, провадження № 6-1215цс16 дійшов до досить суперечливого висновку, суть якого полягає в наступному: «…якщо спадкоємець не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні».

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

ВАЖЛИВО: За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила  частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Аналогічна норма міститься в п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 р. за  N 7 «Про судову практику у справах про спадкування».

Більше того, Верховний суд України в постанові від 4 листопада 2015 року по справі № 6-1486цс15 вказав, що причина пропуску строку для прийняття спадщини не може бути визнана поважною, оскільки саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Такий висновок узгоджується з нормами, викладеними в ст.ст. 1222, 1220, 1269,1270, 1272 ЦК, якими регулюються питання порядку прийняття спадщини.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року (справа № 6-85цс12).

Однак у даній справі спадкоємець наполягав, що він не є родичем спадкодавця за заповітом, повідомлення про смерть не публікувались у регіональній пресі, що підтверджується відповідною довідкою, нотаріусом не було зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця за заповітом, про існування заповіту та відкриття спадщини йому стало відомо лише після того, як один з родичів померлого звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус  або  в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого   самоврядування,   уповноважена   на  вчинення нотаріальних  дій,  отримавши  від  спадкоємців  повідомлення  про відкриття спадщини, зобов’язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. Нотаріус  або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена  на  вчинення  нотаріальних  дій,  також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту.

ВИСНОВОК: при розгляді таких спорів судам слід досліджувати чи вчиняв нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик  спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця.

Матеріал по темі:«Пропущення строку для прийняття спадщини: поважні причини» 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов