Обережно – іпотека! Що потрібно знати при придбанні заставного майна

Адвокат Морозов (судебная защита)

На вищевказане питання 05.10.2016 р. надав відповідь Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1582цс16.

З першу необхідно вказати, що за змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

ВАЖЛИВО: Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку").

Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного державного реєстру (Постанова ВСУ від 06.07.2016 року по справі № 3-584гс16 (№ в ЄДРСРУ 58986615).

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Вказане підтверджується і правовою позицією Верховного суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15, яка передбачає що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється:

-     на підставі рішення суду;

-     виконавчого напису нотаріуса;

-     згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Примітка: Є і ще один спосіб: «змішаний» це спосіб вигаданий Верховним судом України, який став можливим в рамках правової позиції Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16 (№  в ЄДРСРУ 61558682).

ВАЖЛИВО: Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Треба відмітити, що за вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» під час розгляду справи та викладення змісту судового рішення суд повинен вирішити такі питання:

- загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

- опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

- заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

- спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону;

- пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

- початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».   

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 13 травня 2015 року (справа № 6-63цс15) та у постановах від 13 травня 2015 року   (№ 6-53цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 3 лютого  2016 року (№ 6-2026цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 8 червня 2016 року (№ 6-1239цс16), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15).

ВАЖЛИВО: Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні.

Між тим, статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Так,  постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.»

ВИСНОВОК: Суть іпотеки, як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань,  полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.

Установивши факт переходу права власності на заставне (іпотечне) майно під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на це майно, Верховний суд України чітко вказав про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на покупця заставного майна, тобто іпотека є дійсною і набувач (покупець) відповідає перед кредиторам за виконання боржником своїх зобов’язань, але в межах предмету іпотеки.

Більше того, ВСУ зазначив, що суди не повинні розглядати зняття обтяження на спірне майно, як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном.

Таким чином, навіть якщо предмет іпотеки придбаний у спосіб передбачений ст. 33 Закону України «Про іпотеку» (на підставі рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя) та навіть під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на це майно, однак в подальшому торги були скасовані (в силу процедурних порушень) або відповідне судове рішення набрало законної сили, то ІПОТЕКА ПОНОВЛЮЄТЬСЯ,  а власник придбаного заставного майна залишається як без грошей так і без заставного майна.

P.s. В разі придбання іпотечного майна та за для запобігання вищезазначеному, рекомендується: отримати від іпотекодержателя (банку, кредитної установи та т.і.) відповідний документ, який підтверджує відсутність майнових вимог (претензій, відкритих судових спорів, тощо) до іпотекодавця та боржника у пов’язаних кредитно – іпотечно – заставних правовідносинах.

P.s.s.  Стосовно юридичних осіб необхідно зазначити, що  відповідно до Правової позиції Верховного суду України викладеній в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником».

Аналогічна правова позиція Верховного суду України висловлена в: Постанові ВСУ від 21.09.2016 року по справі № 6-1685цс16 (№ в ЄДРСРУ 61558690), Постанові ВСУ від 06.07.2016 року по справі № 3-584гс16 (№ в ЄДРСРУ 58986615), Постанові ВСУ від 06.07.2016 року по справі № 3-578гс16 (№ в ЄДРСРУ 58986611), Постанові ВСУ від 24.02.2016 року по справі № 3-952гс15 (№ в ЄДРСРУ 57515157) та ін.).

Теги: ипотека, припинення іпотеки, прекращение ипотечных обязательств, застава,  залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Удаваний правочин для приховання іншої угоди: правові наслідки

Адвокат Морозов (судебная защита)

Укладання договору дарування для приховання правочину купівлі – продажу: правові наслідки та судова практика Верховного суду України.

Під час укладання цивільно – правових угод, особливо щодо розпорядженням нерухомим майном, за для мінімізації податків та обов’язкових платежів, дуже часто трапляються випадки коли сторони правочину, не розуміючи правових наслідків, приховують дійсний правочин укладаючи удаваний (рос: «мнимый») (наприклад: договір дарування нерухомості замість купівлі – продажу або «генеральна довіреність» на управління та розпорядження авто замість купчої ).

Так, 07.09.2016 р. Верховний суд України, розглядаючи справу № 6-1026цс16 провів правовий аналіз удаваного правочину щодо розпорядження нерухомим майном та зробив правовий висновок, який є обов’язковим для судів та всіх суб’єктів господарювання при вирішені такого роду спорів.

Відповідно до ст. 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

У сенсі положень статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 5 даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Необхідно також вказати, що Верховний Суд України 24 вересня 2014 року розглянувши справу № 6-116цс14, предметом якої був спір про визнання договору фіктивним зробив правовий висновок у відповідності з яким фіктивний правочин – це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином (ст. 234 ЦК України). Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним ( ст. 235 ЦК України).

В свою чергу пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

ВАЖЛИВО: Таким чином, визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача (Ухвала ВССУ від 20.01.2016 року по справі № 6-20405ск15 (№ в ЄДРСРУ 55477107).

Як було зазначено вище предметом дослідження Верховним судом України у справі                № 6-1026цс16 був договір дарування нерухомості, який одна із сторін вважала удаваним правочином, вчиненим з метою приховання договору купівлі-продажу за для ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів.

ВАЖЛИВО: Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

ВИСНОВОК: Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з’ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

У даній справі Верховний суд України, скасовуючи рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд вказав, що ураховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов’язує певні правові наслідки, а саме: розміщення в засобах масової інформації співвласником квартири оголошення про продаж квартири, й визнання цього факту продавцем; зняття з депозитного рахунку грошових коштів до моменту укладення спірного договору дарування; надання у позику коштів з метою придбання нерухомого майна й визнання цього факту позикодавцем.

Отже, з урахуванням викладеного суд встановив, що на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, тому встановлення судами вищенаведених фактів свідчить про те, що укладений договір дарування квартири є удаваним.

Більше того, ВСУ чітко вказав підставу для скасування рішень попередніх інстанцій, зокрема те, що суди не встановили обставин, а дарувальники за спірним договором не навели жодних мотивів передачі ними в дар квартири особі з якою вони не перебували у родинних відносинах.

Отже, правовим наслідком вчинення правочину для приховання іншого правочину є наступне:

1.            Суд, на підставі статті 235 ЦК України, має визнати, що сторони вчинили саме той правочин, який вчинено насправді;

2.            Суд вирішує спір із застосуванням норм діючого законодавства, що регулюють саме дійсний, а не удаваний правочин;

3.            Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його: нікчемним або недійсним.

А) нікчемним: (ч. 2 ст. 215 ЦК України: «недійсність встановлена законом» (частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України): а) Зміст правочину не може суперечити закону, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; б) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; в) Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; г) Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; д) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей).

Б) недійсним: (ч. 1 ст. 216 ЦК України: «Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування)».

P. s. Визнання в судовому порядку правочину удаваним, в плані доказовості, є складною справою, але, як правило, наслідком такого судового рішення є втрата як часу так і грошей, а також нервів сторін угоди.

Теги: удаваний правочин, мнимый, мнимая сделка, фиктивный, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, фіктивний, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Повернення ПДВ: ефективний спосіб стягнення бюджетної заборгованості

Адвокат Морозов (судебная защита)

Відшкодування з держбюджету ПДВ є дискреційними (виключними) повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак постає цілком слушне питання: чи є правова можливість у платника податку стягнення бюджетної заборгованості з повернення ПДВ у судовому порядку?

З першу необхідно вказати, що відповідно до пп. 14.1.18 п. 14.1 ст. 14 ПК України бюджетне відшкодування - це відшкодування від'ємного значення ПДВ на підставі підтвердження правомірності сум бюджетного відшкодування ПДВ за результатами перевірки платника, у тому числі автоматичне бюджетне відшкодування у порядку та за критеріями, визначеними у розділі V цього Кодексу.

Алгоритм дій платника податку та державних органів щодо відшкодування з Державного бюджету України (бюджетного відшкодування) ПДВ визначено ст. 200 ПК України, а також Порядком взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затвердженим Кабінетом Міністрів України постановою від 17.01.2011 року № 39 (далі - Порядок).

Пунктом 200.7 статті 200 ПК України передбачено, що платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному органу державної податкової служби податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.

ВАЖЛИВО: Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних (п. 200.10 ст. 200 ПК України).

Згідно з п. 200.12 ст. 200 ПК України контролюючий орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Пунктом 6 Порядку встановлено, що у разі коли за результатами проведення перевірок платника податку з урахуванням вимог ст.ст. 73 і 83 ПК України підтверджено достовірність нарахованої суми бюджетного відшкодування ПДВ, орган державної податкової служби складає висновок про суми відшкодування ПДВ (далі - висновок), у якому зазначає суму, що підлягає відшкодуванню з державного бюджету.

ВАЖЛИВО: Протягом трьох робочих днів після закінчення камеральної перевірки податкової декларації платника податку, який має право на автоматичне бюджетне відшкодування ПДВ, та п'яти робочих днів після закінчення перевірки платника податку, який не має права на автоматичне відшкодування ПДВ, - подає такий висновок органові державної казначейської служби (пункт 7 Порядку).

За правилами п. 200.13 ст. 200 ПК України та п. 9 Порядку на підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу.

Проте на практиці не все так гладко, часто-гуто контролюючий (фіскальний) орган, навіть після проведення перевірки платника податку, «забуває» подати висновок із зазначенням відповідної суми ПДВ, що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь останнього, до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, як того вимагає п. 200.14 ст. 200 ПК України.

Виходячи з зазначеного вище, для захисту своїх майнових інтересів платник податку вимушений звертатися до суду…

…але тут починається найцікавіше!

Верховний суд України та деякі колегії Вищого адміністративного суду України вважають, що бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державного казначейства з дотриманням процедури та на умовах, встановлених ст. 200 ПК України та Порядком, на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації, у п'ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку, але цей порядок не передбачає бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення.

Відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості.

ВАЖЛИВО: Отже, судова вимога платника  податку про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ не є правильним способом захисту його прав (Постанова Вищого адміністративного суду України від 06 жовтня 2016 р. по справі № К/800/40162/15, Реєстраційний № 61913215).

Тому в цьому випадку правильним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача до виконання покладених на нього законом і підзаконними актами обов'язків щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 15.09.2015 року № 21-881а15-2 та від 02.12.2015 року № 21-2650а15-2.

Однак, при такого роду судових спорах необхідно пам’ятати, що колегія Вищого адміністративного суду, приймаючи Ухвалу від 04.02.2016 року по справі  № К/800/44985/15 (Реєстраційний № 55661009), зробила «революційний крок» відступивши від судової практики Верховного суду України і прийняла рішення на користь платника податку, вказавши при цьому наступне: «Платник податку має право на одержання бюджетної заборгованості, а ефективним способом захисту порушених прав є стягнення з бюджету відповідних коштів».

В обґрунтування зазначеного ВАСУ вказав наступне: «Частиною другою статті 162 КАС передбачено, що суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Отже, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення».

Крім цього, суд зауважив, що п. 200.23 статті 200 Податкового Кодексу передбачено, що суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. Таким чином, після закінчення установлених чинним законодавством строків для адміністративної процедури перевірки наявності у платника права на бюджетне відшкодування у результаті не вчинення компетентними органами належних дій невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість.

Наведений юридичний факт, у свою чергу, зумовлює виникнення фінансових правовідносин між боржником в особі держави та кредитором – платником податків, права якого порушені саме внаслідок несплати йому відповідної суми.

 Колегія суддів також зазначила, що надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі  «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Більше того, Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06.04.2016 року по справі № 2а/2370/1721/11 Реєстраційний № 57003064) було підтверджено вищевказану судову позицію, яка захищає права та інтереси саме платника податку.

Відповідно до частини першої статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Однак у справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне у порядку абзацу другого частини першої цієї ж статті Кодексу адміністративного судочинства України відступити від викладеної правової позиції Верховного Суду України з наступних мотивів.

ВАЖЛИВО: після закінчення установлених чинним законодавством строків для адміністративної процедури перевірки наявності у платника права на бюджетне відшкодування у результаті не вчинення компетентними органами належних дій невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість.

Наведений юридичний факт, у свою чергу, зумовлює виникнення фінансових правовідносин між боржником в особі держави та кредитором - платником податків, права якого порушені саме внаслідок несплати йому відповідної суми.

Слід також зазначити, що з моменту виникнення у платника бюджетної заборгованості настає й протиправна бездіяльність податкового органу як суб'єкта владних повноважень, що утворює матеріально-правовий аспект порушеного права платника і наслідки якої підлягають усуненню в судовому порядку.

Частиною другою статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Отже, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення. У такому разі не відбувається перебирання непритаманних суду повноважень державного органу (за відсутності обставин для застосування дискреції), а здійснюється виконання судом власної компетенції з відновлення порушеного права.

При цьому, відсутність у Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.2011 р. № 39, (на який послався Верховний Суд України на обґрунтування своєї позиції) прописаного механізму бюджетного відшкодування податку на додану вартість у спосіб судового стягнення не є достатнім підґрунтям для висновку про відсутність даного способу захисту у національній правовій системі взагалі.

До того ж, цей Порядок визначає механізм взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість та не регулює питання погашення простроченої заборгованості з відшкодування податку на додану вартість.

Частиною першою статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

В силу частини четвертої статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За таких обставин та з урахуванням вимог частини третьої статті 2, частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, правової позиції викладеної в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 04.02.2016 р. у справі № К/800/44985/15, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог платника податку та стягнення в судовому порядку на користь останнього бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.

Аналогічні позиції: Ухвала ВАСУ від 02.03.2016 року по справі № 820/19449/14 (№ в ЄДРСРУ 56220781), Ухвала ВАСУ від 02.03.2016 року по справі № 820/19449/14 (№ в ЄДРСРУ 56220688), Ухвала ВАСУ від 02.03.2016 року по справі № 2а/0570/13834/12 (№ в ЄДРСРУ 56220775), Ухвала ВАСУ від 04.02.2016 року по справі № 806/2256/15 (№ в ЄДРСРУ 55661009).

P.s. P.s. Якщо заявляти позовну вимогу: «про зобов'язання фіскального органу ... надання держказначейству висновку», то є підстави, що рішення буде скасовано на підставі позиції ВАСУ від Ухвала ВАСУ від 06.04.2016 року по справі № 2а/2370/1721/11 (№ в ЄДРСРУ 57003064), а якщо заявити вимогу: «про стягнення суми», то є ризик скасування всіх рішень на підставі позиції ВСУ викладеної у Постанові від 07.06.2016 року по справі № 806/2256/15 (№ в ЄДРСРУ 58976421), якою скасовано Ухвалу ВАСУ від 04.02.2016 року по справі  № К/800/44985/15 (Реєстраційний № 55661009).

Таким чином, найкраще заявляти сукупні вимоги: 1) «Визнання бездіяльності контролюючого органу, відносно не надання держказначейству висновку неправомірною»;  2) «зобов'язання фіскального органу надати держказначейству висновок» 3) «Стягнення заборгованості в судовому порядку».

Вищевказані вимоги п. 2 і п. 3 хоч і є взаємовиключні, однак доцільність цього кроку потрібно доводити неоднозначною судовою практикою ВАСУ та ВСУ ґрунтуючись при цьому на практиці ЄСПЛ («ефективний спосіб захисту»), адже мета судового процесу отримати відшкодування і продовжувати займатися бізнесом, а не судитися довгі роки ...

Теги: ПДВ, НДС, стягнення, повернення, висновок про суму відшкодування, камеральна перевірка, возврат НДС, бюджетне відшкодування, податок на додану вартість, податковий орган, фіскальний, орган державного казначейства, стягнення в судовому порядку, взыскание в суд, судебная защита, Адвокат Морозов

Підсудність судових спорів на стадії ліквідації банку: судова практика

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи виконується правовий висновок Верховного Суду України від 16.02.2016 року по справі № 21-4846а15 та від 15 червня 2016 року по справі № 21-286а16  суть якого зводиться до того, що спори, які виникають на стадії ліквідації банку, належить розглядати в порядку господарського, а не адміністративного судочинства?

Згідно позиції Верховного суду України, викладеної в постанові від 16.02.2016 року у справі № 21-4846а15 та від 15 червня 2016 року по справі № 21-286а16  на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Більше того, згідно статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

ВАЖЛИВО: Разом з цим адміністративна юрисдикція судів знайшла спосіб відступлення від вищевказаної правової позиції спираючись на ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та п. 2 ч. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно до яких, суд має право відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Найчастіше суди зазначають, що необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин в частині задоволення кредиторських вимог в силу Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є безпосередня наявність порушення справи про банкрутство в Господарському суді.

Натомість ліквідація банку, здійснюється на підставі Постанови Правління Національного банку України в рамках Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", яким в свою чергу не передбачено порушення справи про банкрутство в Господарському суді, а тому в даному випадку застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до спірних правовідносин не підлягає і як наслідок, відсутні підстави для закриття провадження у справі.

Крім того, пунктом 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів"  адміністративним судам роз'яснено, що спори, які виникають за участю Фонду у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Вказані висновки кореспондуються з позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в листі № 992/11/14-14 від 25.07.2014.

Враховуючи наведене в сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду України від 16.02.2016 року у справі № 21-484а15 та вирішення даної справи в порядку адміністративного судочинства (Окружний адміністративний суд м. Києва 21 вересня 2016 року № 826/13124/16, № 61527651).

Не важко буде спрогнозувати  позицію апеляційної інстанції опираючись на Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 р.  справа № 826/23754/15 (№ 61868079), якою було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання представника уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Златобанк» про закриття провадження в цій адміністративній справі.

Обґрунтування серед іншого, наступне. Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Неплатоспроможність визначена також частиною 1 вищевказаного Закону як неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності.

З наведеного слідує, що Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» регулюються відносини щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, які вирішуються в порядку ГПК України.

ВАЖЛИВО: Разом з цим, частиною 3 статті 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» дійсно встановлено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.

Тому суд звертає увагу на те, що в адміністративній справі вирішуються спірні відносини в рамках Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Вказаний Закон є спеціальним, яким в свою чергу врегульовано правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України (статті 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Більше того, відповідно до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.

У свою чергу, згідно із частиною першою статті 4 цього ж Закону Основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Для цього Фонд наділений відповідними функціями, що визначені частиною другою статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Серед таких функцій є здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку і навіть застосування до банків та їх керівників відповідно фінансових санкцій і накладення адміністративні штрафів.

Наведене свідчить про те, що функції Фонду пов'язані із здійсненням владних управлінських повноважень.

В свою чергу, згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій.

Враховуючи викладене, Фонд є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України.

ВИСНОВОК: Системний аналіз вищевказаних положень, дає підстави суду дійти до висновку, що ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку в силу відмінного правового регулювання відрізняється від процедури передбаченої Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Зокрема, в силу положень статті 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства.

Аналогічні позиції апеляційних інстанцій містяться у справах: Київський апеляційний адміністративний суд справи  №   826/5998/16 від 13 липня 2016 року (№ 58952831), справа № 826/3358/16 від 06 вересня 2016 року (№  61193421);  Одеський апеляційний адміністративний суд від 12 липня 2016 р. справа № 815/1999/16;  Вінницький апеляційний адміністративний суд справи №  802/274/16-а від 11 серпня 2016 року (№ 59784017), справа №  822/748/16  від 17 серпня 2016 року (№  59849657).     

Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, фонд гарантування вкладів, банкрот, банкрутство банку, ликвидация, Національний банк, нацбанк, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, акцепт,  вклад, требования, подсудность споров, підсудність справ, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов