Звільнення директора товариства за його ініціативою (ч.1)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду: правова природа припинення повноважень директора товариства за його ініціативою (трудові або корпоративні відносини)

6 вересня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 127/27466/20,  провадження № 12-10гс23 (ЄДРСРУ № 113430105) досліджував питання щодо особливостей та правової природи припинення повноважень директора товариства за його ініціативою (трудові або корпоративні відносини).

Питання: правова природа відносин, що існують між товариством з обмеженою відповідальністю та його директором, який ініціював своє звільнення з цієї посади, і про те, у який спосіб директор товариства, якого позбавлено можливості звільнитись, може ефективно захистити відповідне право.

Конституційний Суд України в Рішенні № 1-рп/2010 від 12.01.2010 у справі № 1-2/2010 наголосив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтримувала ці висновки, зокрема, в постановах від 10.09.2019 у справі № 921/36/18 та від 30.01.2019 у справі № 145/1885/15-ц, де також виснувала, що хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України).Частинами першою - четвертою статті 99 ЦК України передбачено, зокрема, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Органами товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган (стаття 28 Закону № 2275-VIII тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, якщо окремо не вказано про інше).

Загальні збори учасників є вищим органом товариства (частина перша статті 29 Закону № 2275-VIII), до компетенції якого належить, зокрема, обрання одноосібного виконавчого органу товариства (пункт 7 частини другої статті 30 Закону № 2275-VIII).

Разом з тим Закон № 2275-VIII також передбачає укладення з членом виконавчого органу товариства договору.

Частиною дванадцятою цієї ж статті 39 Закону № 2275-VIII передбачено, що договір, який укладається з членом виконавчого органу товариства, від імені товариства підписує особа, уповноважена на таке підписання загальними зборами учасників.

Аналіз цієї норми в сукупності з положеннями останнього речення частини сьомої статті 39, частини шостої статті 40 та частини восьмої статті 42 Закону № 2275-VIII дозволяє дійти висновку про те, що договір, про який ідеться в частині дванадцятій статті 39 цього Закону, є цивільно-правовим або трудовим договором (контрактом).

Таке розуміння узгоджується з подальшими змінами, яких зазнала ця норма. Так, у чинній редакції частина дванадцята статті 39 Закону № 2275-VIII передбачає, що з одноосібним виконавчим органом та кожним членом колегіального виконавчого органу укладається цивільно-правовий або трудовий договір (контракт). Договір (контракт), що укладається з одноосібним виконавчим органом та членом колегіального виконавчого органу, від імені товариства підписує особа, уповноважена на таке підписання загальними зборами учасників.

Про застосовність такого підходу свідчить також те, що Законом України від 15.07.2021 № 1667-IX «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» статтю 39 Закону № 2275-VIII доповнено частиною чотирнадцятою, яка передбачає, що у випадках і на умовах, передбачених законом, повноваження виконавчого органу товариства може виконувати юридична особа, зареєстрована відповідно до законодавства України (особа, яка здійснює функції управління).

(!!!) Відтак чинна редакція Закону № 2275-VIII встановлює: 1) обрання особи виконавчим органом товариства або до складу цього органу в межах відносин з управління товариством і 2) окремо передбачає укладення цивільно-правового або трудового договору.

Отже, за загальним правилом створення (обрання) виконавчого органу товариства відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства (частина перша статті 99 ЦК України, пункт 7 частини другої статті 30 Закону № 2275-VIII) або в окремих випадках - наглядової ради товариства (частина друга статті 38 Закону № 2275-VIII). Це рішення породжує між особами, яких воно стосується, корпоративні відносини, у яких обрана особа наділяється повноваженнями з управління.

Ці корпоративні відносини також є підставою для виникнення відносин представництва товариства перед третіми особами, а також трудових відносин, що регулюються законодавством про працю, та виникають у зв`язку з укладенням в установленому порядку (частина дванадцята статті 39 Закону № 2275-VIII) з одноосібним виконавчим органом (членом колегіального виконавчого органу) трудового договору (контракту).

Такий трудовий договір (контракт) може визначати окремі аспекти діяльності одноосібного виконавчого органу (члена колегіального виконавчого органу) як працівника товариства, зокрема, строк здійснення ним повноважень; права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальну); умови матеріального забезпечення; умови звільнення з посади (у тому числі дострокового).

Оскільки Товариство не укладало з виконавчим органом (керівником) трудового договору (контракту), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що між ним та Товариством не виникав спір стосовно припинення такого правочину. Відтак неправильними є висновки судів попередніх інстанцій та доводи учасників цієї справи про необхідність застосування у спірних правовідносинах норм КЗпП України, зокрема статті 38 цього Кодексу, яка визначає порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника.

Водночас в обох випадках - коли особу обрано до складу виконавчого органу (між товариством та особою встановлені відносини управління товариством) та укладено трудовий договір (встановлені трудові відносини) і коли існують тільки відносини з управління товариством без укладення трудового договору - саме відносини з управління товариством, у яких директору надані відповідні повноваження, за здійснення яких він несе встановлену законом відповідальність, становлять основу відносин між товариством та цією особою.

При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що позовні вимоги про визнання трудових правовідносин припиненими, або про звільнення, або про припинення трудових правовідносин та / або правовідносин представництва у такому спорі спрямовані насамперед на припинення правовідносин з управління, які існують між директором та товариством.

Цими висновками Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду про застосування в подібних правовідносинах положень законодавства про працю, зокрема, статті 38 КЗпП України, викладених у постановах від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18, від 17.03.2021 у справі № 761/40378/18 та від 19.01.2022 у справі № 911/719/21, зокрема, в частині тверджень про те, що відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), як і будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні, а також про те, що визначальним при вирішенні справ цієї категорії є не перевірка дотримання керівником юридичної особи порядку скликання загальних зборів учасників товариства, а волевиявлення працівника на звільнення з роботи та дотримання ним процедури звільнення, передбаченої частиною першою статті 38 КЗпП України.

Необхідність такого відступу зумовлена тим, що у справах № 761/40378/18, № 758/1861/18 та № 911/719/21 Верховний Суд застосував норми законодавства про працю та поклав їх в основу своїх висновків, зроблених у спорах за позовами директорів, які були обрані рішеннями загальних зборів учасників, за відсутності встановлених судами обставин укладення з ними трудових договорів (контрактів), що суперечить викладеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду.

ВИСНОВКИ щодо застосування норм права:

Створення (обрання) виконавчого органу товариства відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства (частина перша статті 99 ЦК України, пункт 7 частини другої статті 30 Закону № 2275-VIII) або в окремих випадках - наглядової ради товариства (частина друга статті 38 Закону № 2275-VIII). Це рішення породжує між особами, яких воно стосується, корпоративні відносини, у яких обрана особа наділяється повноваженнями з управління.

Ці корпоративні відносини також є підставою для виникнення відносин представництва товариства перед третіми особами, а також трудових відносин, що регулюються законодавством про працю, та виникають у зв`язку з укладенням в установленому порядку (частина дванадцята статті 39 Закону № 2275-VIII) з одноосібним виконавчим органом (членом колегіального виконавчого органу) трудового договору (контракту).

Водночас саме відносини з управління товариством, у яких директору надані відповідні повноваження, за здійснення яких він несе встановлену законом відповідальність, становлять основу відносин між товариством та цією особою.

 

Матеріал по темі: «Звільнення керівника підприємства за рішенням уповноваженого органу»

 

 

 

Теги: звільнення керівника, увольнение директора, загальні збори, розірвання трудового договору, рішення зборів, підприємство, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Спадкування для осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на спадкування для осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини

10 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 335/3165/21, провадження № 61-6793св23 (ЄДРСРУ № 114848913) досліджував питання щодо право на спадкування для осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України).

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.

(!!!) Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.

Про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Подібні за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18), від 20 липня 2020 року у справі № 146/1825/18 (провадження № 61-20715св19), від 09 квітня 2021 року у справі № 334/9088/15-ц (провадження № 61-3411св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 438/1456/18 (провадження № 61-2740св20), від 03 листопада 2021 року у справі № 310/7480/19 (провадження № 61-7764св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 523/17895/16-ц (провадження № 61-6355св20) та інших.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що обов`язковими умовами для визнання особи членом сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження № 61-5208св21) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім`єю, тобто доведення існування передбачених статтею 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов`язків.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 29 вересня 2023 року у справі № 751/3254/22 (провадження № 61-3359св23, ЄДРСРУ № 113867267).

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із "подружжя"; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що "подружжя" вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 року по справі N 524/10054/16.

ВИСНОВОК: Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи становлять сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

 

P.s. Слід також враховувати, що положення КпШС України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01.01.2004 року.

Таким чином, факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності Цивільним кодексом України -з 01.01.2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР, який діяв до 01.01.2004 року, не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу.

Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20.04.2021 року в справі № 185/8560/18 (провадження № 61-22363св19).

Відтак позовні вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу за період з 1991 року по 01.01.2004 року задоволенню не підлягають.

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність свідоцтва про право на спадщину»

 

Теги: спадок, свідоцтво на спадщину, відсутність свідоцтва, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Звільнення приватного виконавця від сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення приватного виконавця від сплати судового збору за подання скарги / подання про видачу дубліката виконавчого документа, до якої додано відповідні докази відсутності доходу та скрутного майнового становища 

13 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-627/2010, провадження № 61-9187 св 23 (ЄДРСРУ № 114848914) досліджував питання щодо звільнення приватного виконавця від сплати судового збору за подання скарги / подання про видачу дубліката виконавчого документа, до якої додано відповідні докази відсутності доходу та скрутного майнового становища.

Нормами Закону України «Про судовий збір» установлено чіткий і вичерпний перелік умов, а також суб`єктних та предметних критеріїв, за наявності яких, з огляду на майновий стан сторони, суд може, зокрема, звільнити від сплати судового збору.

Зазначеною нормою прямо передбачено право суду, зокрема, звільнити від сплати судового збору, враховуючи майновий стан за певних умов, саме позивача, а приватний виконавець не є позивачем у справі.

Такі висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у складі судді Касаційного господарського суду в ухвалах від 05 вересня 2022 року та від 03 жовтня 2022 року у справі № 905/1630/15, якою приватному виконавцю відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору з подальшим поверненням касаційної скарги приватному виконавцю.

Крім того, Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду розглядалася подібна справа № 225/2213/20 (провадження № 61-7398сво23), заявником у якій був приватний виконавець в якій, разом із іншим, вирішувалося питання наявності/відсутності у заявника - приватного виконавця обов`язку зі сплати судового збору за подання відповідної скарги.

Згідно з частиною першою статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

З підстав, зазначених у частині першій цієї статті, суд у порядку, передбаченому законом, може зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати (частина третя статті 136 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її  клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3)  предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті (частина друга статті 8 Закону України «Про судовий збір»).

Наведеними правовими нормами Закону України «Про судовий збір» встановлено чіткий і вичерпний перелік умов, а також суб`єктних та предметних критеріїв, за наявності яких, з огляду на майновий стан сторони, суд може, зокрема, звільнити від сплати судового збору.

Зазначеною нормою прямо передбачено право суду, зокрема, звільнити від сплати судового збору саме позивача - члена малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї, а заявник (скаржник) не є позивачем у справі.

Тобто, за певних умов суд може звільнити від сплати судового збору саме сторону у справі.

Крім того, відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Частиною другою статті 16 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено, що приватний виконавець є суб`єктом незалежної професійної діяльності.

У даній категорії справ приватний виконавець не діє в особистих інтересах, а є суб`єктом, який здійснює виконання судового рішення, він не є особою, яка належить до категорії осіб, стосовно яких законодавцем встановлені пільги щодо сплати судового збору, тому підстав для звільнення його від сплати судового збору немає.

Крім того, вирішуючи питання узгодження судової практики Верховного Суду у даній категорії справ, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного зазначив, що приватний виконавець не є особою, яка належить до категорії осіб, стосовно яких законодавцем встановлені пільги щодо сплати судового збору, тому у даній категорії справ відсутні правові підстави для звільнення її від сплати судового збору за подання касаційних скарг на відповідні ухвали апеляційного суду, і, як наслідок, розгляд її касаційних скарг по суті без сплати судового збору.

Таким чином, у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для звільнення приватного виконавця від сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Такі правові висновки викладено також у постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 235/1207/20 (провадження № 61-4055св23), в ухвалах Верховного Суду: від 31 травня 2023 року у справі № 235/190/17 (провадження № 61-7274ск23), від 12 червня 2023 року у справі № 2/267/840/13 (провадження № 61-8206ск23), від 28 червня 2023 року у справі № 185/6564/15-ц (провадження № 61-9443ск23), від 03 липня 2023 року у справі № 263/9257/14-ц (провадження № 61-9158ск23), від 24 липня 2023 року у справі № 255/13352/13-ц (провадження № 61-10693ск23), від 01 серпня 2023 року у справі № 235/6422/19 (провадження № 61-11356ск23) та багатьох інших.

При цьому Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 серпня 2023 року у подібній справі № 2/267/840/13 (провадження № 61-8206св23), разом із іншим, стягнуто із заявника касаційної скарги судовий збір за подання касаційної скарги, який було відстрочено до ухвалення рішення у справі.

ВИСНОВОК: Отже, сформована судова практика Верховного Суду свідчить про те , що у даній категорії справ приватний виконавець не є позивачем у справі й не діє в особистих інтересах, тому відсутні правові підстави для звільнення його від сплати судового збору.

 

Матеріал по темі: «Наслідки відмови суду в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави та кваліфікуючи ознаки для притягнення до кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ч. 1 ст. 197-1 КК України) 

05 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 755/7551/18, провадження № 51-2251км23 (ЄДРСРУ № 113324602) досліджував питання щодо підстав та кваліфікуючих ознак для притягнення до кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво.

Основним безпосереднім об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, є право власності на землю (право володіння і користування землею). Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 України, полягає у самовільному зайнятті земельної ділянки

Самовільне зайняття земельної ділянки - це фактичне заволодіння (чи заволодіння і користування) земельною ділянкою або її частиною, вчинене в особистих інтересах або інтересах інших осіб тим, кому ця ділянка у встановленому порядку не надавалась у володіння і користування або не передавалась у власність, або за відсутності вчинення правочину щодо такої земельної ділянки (чи щодо об`єкта, розташованого на земельній ділянці).

Самовільне зайняття земельної ділянки має місце і у випадку, коли власник або законний володілець земельної ділянки самовільно змінює її межі, приєднуючи частину суміжних земель до своєї ділянки.

Самовільне зайняття земельної ділянки є злочином із матеріальним складом, який вважається закінченим з того моменту, коли особа фактично заволоділа земельною ділянкою або розпочала її протиправну експлуатацію (освоєння).

Суб`єктивна сторона самовільного зайняття земельної характеризується прямим умислом. Винна особа усвідомлює відсутність у неї права на конкретну земельну ділянку, однак бажає її захопити. Умислом особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, має охоплюватись належність самовільно зайнятої земельної ділянки до вказаних у цій нормі земель з особливим правовим режимом.

Кваліфікуючими ознаками самовільного зайняття земельної ділянки є вчинення цього злочину: 1) особою, раніше судимою за злочин, передбачений ст. 197-1 КК України; 2) групою осіб; 3) щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель (ч. 2 ст. 197-1 КК України).

Буквальне тлумачення ч. 2 ст. 197-1 КК України дозволяє стверджувати, що самовільне зайняття земельної ділянки за наявності хоча б однієї кваліфікуючої ознаки, вказаної у цій кримінально-правовій нормі, має тягнути не адміністративну, а кримінальну відповідальність незалежно від розміру шкоди, завданої власнику або законному володільцю земельної ділянки.

Слід зазначити, що охоронні зони створюються: 1) навколо особливо цінних природних об`єктів, об`єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; 2) уздовж ліній зв`язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об`єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об`єкти.

ВИСНОВОК: Встановлення факту самовільного зайняття земельної ділянки та відсутність доказів того, що такі дії вчинив саме обвинувачений, унеможливлюють кваліфікацію його дій за ст. 197-1 КК.

 

Матеріал по темі: «Повернення земель водного фонду законному Власнику»

 

Обов’язковість участі захисника під час обшуку житла

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: обов’язок слідчого або прокурора забезпечити присутність захисника під час проведення обшуку житла

26 вересня 2023 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 404/2409/20, провадження № 51-2742км23 (ЄДРСРУ № 113817265) досліджував питання щодо обов’язку слідчого або прокурора забезпечити присутність захисника під час проведення обшуку житла.

Питання: чи передбачає кримінальний процесуальний закон обов`язок слідчого чи прокурора забезпечити обов`язкову участь захисника під час проведення обшуку?

15 вересня 2021року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 476/579/18, провадження № 51-2240км21 (ЄДРСРУ № 99764357) вказував, що законодавець передбачає певні гарантії захисту прав особи під час проведення обшуку (судовий контроль; обов`язок слідчого, прокурора вжити належні заходи для забезпечення присутності під час проведення обшуку осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені; обов`язок слідчого, прокурора, іншої службової особи, яка бере участь у проведенні обшуку, допустити на місце його проведення захисника чи адвоката на будь-якому етапі його проведення).

З іншого боку, указавши на те, що слідчий, прокурор зобов`язані вжити належних заходів для забезпечення присутності під час проведення обшуку осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені, законодавець не виключив можливість проведення обшуку без участі цих осіб, про що свідчать наведені вище положення ч. 4 ст. 236 КПК України. Водночас ст. 236 КПК України не містить обов`язку слідчого, прокурора чи іншої службової особи для забезпечення присутності під час проведення обшуку захисника чи адвоката. Натомість закон передбачає лише те, що «слідчий, прокурор не має права заборонити учасникам обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника. Слідчий, прокурор зобов`язаний допустити такого адвоката або представника до обшуку на будь-якому етапі його проведення».

Отже, хоча законодавець створює умови для участі осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені, а також захисника чи адвоката під час проведення обшуку, він не передбачає, що така участь є суворо обов`язковою з огляду на специфіку цієї слідчої дії.

Навіть під час обшуку особи, правила якого в частині участі адвоката є більш суворими, ніж правила обшуку житла чи іншого володіння особи, закон передбачає можливість його проведення без участі захисника: «Обшук особи здійснюється особами тієї самої статі у присутності адвоката, представника на вимогу такої особи. Неявка адвоката, представника для участі у проведенні обшуку особи протягом трьох годин не перешкоджає проведенню обшуку».

Отже, КПК України не містить положення про обов`язкову участь захисника при проведенні обшуку, у тому числі в кримінальному провадженні, в якому участь захисника є обов`язковою згідно з вимогами ст.ст. 49, 52 КПК України. Іншими словами, навіть обов`язкова участь захисника у кримінальному провадженні за КПК України не передбачає обов`язкової участі цього захисника в усіх без винятку слідчих діях (див. наприклад, постанови Верховного Суду: від 10 грудня 2020 року у справі № 751/602/18, від 31.03.2021 р. у справі №727/8945/17; від 21.07.2021 р. у справі №175/935/19-к).

Положення ч. 1 ст. 236 КПК України містять суперечливі формулювання щодо участі захисника чи адвоката під час проведення обшуку. З одного боку, йдеться про те, що для участі в проведенні обшуку може бути запрошений захисник чи представник особи, у якої проводиться обшук. З іншого ж - слідчий, прокурор вживає належних заходів для забезпечення присутності під час проведення обшуку осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені. Незалежно від стадії цієї слідчої дії, слідчий, прокурор, інша службова особа, яка бере участь у проведенні обшуку, зобов’язані допустити на місце його проведення захисника чи адвоката, з належним чином підтвердженими повноваженнями. Одночасно слідчий, прокурор не має права заборонити учасникам обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника. Слідчий, прокурор зобов’язаний допустити такого адвоката або представника до обшуку на будь-якому етапі його проведення.

Верховний суд ще раз наголошує, що ст. 236 КПК України не містить обов`язку слідчого, прокурора чи іншої службової особи для забезпечення присутності під час проведення обшуку захисника чи адвоката. Натомість закон передбачає лише те, що «слідчий, прокурор не має права заборонити учасникам обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника. Слідчий, прокурор зобов`язаний допустити такого адвоката або представника до обшуку на будь-якому етапі його проведення».

Отже, хоча законодавець створює умови для участі осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені, а також захисника чи адвоката під час проведення обшуку, він не передбачає, що така участь є суворо обов`язковою з огляду на специфіку цієї слідчої дії.

В будь-якому випадку слід враховувати, що порушення правила щодо участі адвоката під час обшуку може мати наслідком визнання недопустимими отриманих під час такого обшуку доказів. Так, згідно з п.3 ч. 3 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, що були отримані під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. При чому обов’язок доказування недопущення до участі в обшуку покладається на адвоката – цей факт він зобов’язаний довести в суді під час судового провадження.

ВИСНОВОК: Слідчий, прокурор не зобов’язані забезпечувати присутність захисника під час проведення обшуку житла, участь якого під час проведення цієї слідчої дії не є обов’язковою, однак слідчий, прокурор не має права заборонити учасникам обшуку користуватися правовою допомогою адвоката або представника та зобов’язаний допустити такого адвоката або представника до обшуку на будь-якому етапі його проведення.

 

Матеріал по темі: «Обшук житла за згодою орендаря приміщення  (не титульного власника)»

 

Стандарт доказування при забезпечені позову за майновими вимогами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови та необхідні докази для застосування судом заходів забезпечення позову за зверненням позивача у майнових спорах

08 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2646/23 (ЄДРСРУ № 114796228) досліджував питання щодо умов та доказів для застосування судом заходів забезпечення позову за зверненням позивача у майнових спорах.

Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 та постановах Верховного Суду від 14.08.2023 у справі № 904/1329/23, від 11.07.2023 у справі № 917/322/23, від 28.07.2023 у справі № 911/2797/22.

Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01.05.2023 у справі № 914/257/23, від 06.03.2023 у справі № 916/2239/22.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №753/22860/17 та постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22.

Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 та постановах Верховного Суду від 30.10.2023 у справі № 922/1583/23, від 26.09.2023 у справі № 911/1518/22.

(!!!) Водночас вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 та постановах Верховного Суду від 15.09.2023 у справі № 916/2359/23, від 07.04.2023 у справі № 910/8671/22.

До того ж, за обставин звернення з позовом про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.10.2022 у справі №905/446/22).

При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 та постановах Верховного Суду від 28.07.2023 у справі № 903/965/22, від 07.04.2023 у справі № 910/8671/22.

Верховний Суд зазначає, що виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Європейським судом з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" (рішення від 19.03.1997) зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не можуть вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.

Також у рішенні Європейського суду з прав людини від 18.05.2004 у справі "Продан проти Молдови" Суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Європейською конвенцією з прав людини, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов`язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній із сторін.

ВИСНОВОК:  Таким чином, саме вжиття судом заходів забезпечення позову сприяє гарантуванню відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання ухваленого судового рішення, що повністю відповідає вимогам Європейського суду з прав людини.

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно/кошти відповідача»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Звільнення прибудинкової території багатоповерхівки від незаконного будівництва

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прибудинкова територія багатоквартирного житлового будинку є особливим об`єктом права власності на землю, а тому будь-яке будівництво на ній підлягає узгодженню

07 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/16580/21, провадження № 61-5122св23 (ЄДРСРУ № 114796270) досліджувала питання щодо зобов’язання звільнення прибудинкової території багатоквартирного будинку від незаконного будівництва.

Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками (частини перша-третя статті 42 ЗК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2023 року у справі № 621/2300/16-ц (провадження № 61-6391св20) зазначено, що: «із аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, та норм статті 42 ЗК України вбачається, що земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і допоміжними приміщеннями є майном співвласників, які визначають порядок його використання. […] Прибудинкова територія багатоквартирного житлового будинку є особливим об`єктом права власності на землю чи користування нею, оскільки призначена для розміщення й обслуговування житлового будинку і належних до нього будівель та споруд та має задовольняти інтереси всіх мешканців цього будинку».

Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року у справі №452/2808/19 (провадження № 61-7110св22) зазначено, що: «щоб не порушувався принцип спільності здійснення права спільної сумісної власності, будь-яка дія стосовно спільного майна багатоквартирного будинку вимагає погодження всіх співвласників».

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі №545/1994/16-ц (провадження № 61-7605св21) зазначено, що: «тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка неправомірно перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном. Тому для задоволення вимог власника необхідно встановити факт об`єктивно існуючих неправомірних перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. […] В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2021 року у справі № 947/30277/19 (провадження № 61-12547св21) вказано, що «у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року у справі № 452/2808/19 (провадження № 61-7110св22) зазначено, що: « […] власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, в тому числі і шляхом приведення приміщення до попереднього стану. […] власник, за правилами цієї статті, може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. […] При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. […] важливим є встановлення факту порушення, невизнання або оспорювання прав позивача, зокрема наявність перешкод у реалізації своїх повноважень щодо належного йому майна. Подібний правовий висновок викладено у додатковій постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 461/484/18 (провадження № 61-19122св20).

У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 448/1586/17  (провадження № 61-2779св21) Верховний Суд зазначив, що прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку (стаття 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). У статті 42 ЗК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватися у користування об`єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проєктів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

У згаданій справі суди встановили, що житловий будинок є багатоквартирним; межа земельної ділянки, яка виділена відповідачу за цією адресою для будівництва індивідуального гаража, частково проходить по стіні цього будинку; прибудинкова територія навколо будинку належить до категорії земель загального користування, не наданих у власність чи користування міської ради; погодження власників квартир будинку на приватизацію частини прибудинкової території відповідач не отримував. Врахувавши, що доказів на спростування доводів позивача про належність спірної земельної ділянки до прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку відповідачі не надали, Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що оспорювані рішення міської ради прийняті з порушенням законодавства та порушують права позивача.

У постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 577/120/21 (провадження № 61-5785св22) Верховний Суд врахував, що співвласники багатоквартирного будинку не надавали згоди на розташування тимчасової споруди; це нежитлове приміщення зайняло прибудинкову територію багатоквартирного будинку, створивши перешкоди у користуванні співвласниками багатоквартирного будинку прибудинковою територією та нежитловими приміщеннями на першому поверсі будинку; спірна будівля зведена з порушенням протипожежних розривів між будинками та в зоні охорони кабельних мереж. Верховний Суд зробив висновок, що за таких обставин визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету, скасування дії паспорту прив`язки тимчасової споруди не відновлюють порушене право позивача, тому не є ефективним способом захисту, натомість знесення тимчасової споруди відновлює порушене право.

ВИСНОВОК: Відтак, будівництво об’єкту нерухомого майна на  прибудинкових територіях багатоквартирних будинків без згоди на те співвласників є протиправним за умови належності земельної ділянки останнім на праві власності/користуванні.

 

Матеріал по темі: «Право власності на підвал в багатоповерховому будинку за набувальною давністю»

 

 

Теги: осбб, управління будинком, співвласник, сумісна власність, титульний власник, оскарження рішення осбб, спільна часткова власність, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку,  технічна документацію на будинок, технічне обслуговування, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов