Процедурні порушення при призначенні та проведені документальних перевірок

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки допуску процедурних порушень з боку податкового органу при призначенні та проведені документальних перевірок

Відповідно до підпункту 62.1.3 пункту 6.2.1 статті 62 ПК України податковий контроль здійснюється шляхом: перевірок та звірок відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин.

Згідно з пунктом 75.1 статті 75 ПК України, контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

У п. 78.4 ст. 78, п.п. 79.1, 79.2 ст. 79 ПК України визначено, що про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків (крім перевірок, передбачених підпунктом 78.1.22 пункту 78.1 цієї статті) надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки

Документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності підстав для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.

Документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.

Пунктом 73.3 статті 73 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.

Платники податків та інші суб`єкти інформаційних відносин зобов`язані подавати інформацію, визначену в запиті контролюючого органу, та її документальне підтвердження (крім проведення зустрічної звірки) протягом 15 робочих днів з дня, наступного за днем отримання запиту (якщо інше не передбачено цим Кодексом).

Отже, системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством чітко визначено порядок проведення перевірок платників податків.

Таким чином, документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Нормами ПК України, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Невиконання наведених призводить до визнання перевірки незаконною та до відсутності її правових.

Разом з тим, неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки може бути підставою позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 816/228/17 та Верховного Суду, яку відображено, зокрема, в постановах від 11.07.2019 у справі №804/8855/14, від 11.06.2019 у справі №815/348/18, від 07.02.2020 у справі №815/5748/15, від 20.03.2020 у справі №804/8592/15, від 02.09.2020 по справі №820/3426/16, від 06.11.2020 у справі №826/6329/16, від 25.02.2021 у справі № 826/10069/15.

Отже, невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої, а саме - компетенції у податкового органу на прийняття акту індивідуальної дії (податкового повідомлення-рішення, податкової вимоги тощо).

Наведене правозастосування узгоджується з висновками Верховного Суду у постановах від 27.05.2021 у справі № 320/2460/19, від 29.07.2021 у справі №540/1899/19.

До того ж, у постанові від 28.10.2021 у справі №810/3099/18, окрім наведених вище висновків, Судова палата з розгляду справи щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що наслідки перевірки, яка не мала бути призначена і проведена, якби відповідач діяв відповідно до вимог законодавства, є також незаконними і не можуть створювати правових наслідків такої.

За таких обставин, оскільки порушення порядку проведення контрольного заходу позбавляє суд можливості прийняти акт перевірки як допустимий доказ, висновки податкового органу про наявність в діях платника податків порушень норм податкового законодавства є передчасними, а тому оскаржувані рішення є неправомірними.

Таким чином, саме наведені процедурні питання підлягають першочерговому дослідженню судом, оскільки встановлення грубих та суттєвих порушень проведенні податкової перевірки повністю нівелює її наслідки, незалежно від виявлених порушень.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 826/954/17.

ВИСНОВОК: У випадку протиправності дій контролюючого органу щодо призначення та проведення перевірки платника податків, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії (податкове повідомлення-рішення, податкова вимога тощо) підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Вказане підтверджено нещодавньою судовою практикою, а саме 23 вересня 2022 року Верховним Судом у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/3827/19, адміністративне провадження № К/9901/1382/21  (ЄДРСРУ № 106412905).

 

Матеріал по темі: «Мораторій на податкові перевірки в період карантину (COVID-19)»

 

Теги: мораторій на податкові перевірки, документальні, фактичні, відновлення перевірок, оподаткування, сплата податків, зборів, подання звітності, зупинення строків, період дії воєнного стану, платник податків, податковий борг, оскарження , Адвокат Морозов

Звертається до суду прокурор, а не орган прокуратури

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право подання скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі надається прокурору (прокурору вищого рівня), а не органу прокуратури

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/9193/19, провадження № 61-4397св22 (ЄДРСРУ № 107050388) досліджував питання щодо належності суб’єкту звернення до суду від імені прокуратури на захисті державних інтересів. 

Право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників обласних прокуратур, керівнику, заступникам керівника, керівникам підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури ((абзац перший частини третьої статті 24 Закону України «Про прокуратуру»).

Аналіз вказаної норми свідчить, що право подати апеляційну скаргу в цивільній справі належить, належить, керівнику/заступнику керівника обласної прокуратури, а не обласній прокуратурі. Тому в разі подання апеляційної скарги в цивільній справі питання про поновлення строку має вирішуватися для належного суб`єкта, а не органу прокуратури.

Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду. Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

 

Матеріал по темі: «Представництво прокурором інтересів державних підприємств»

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

 

Помилка щодо природи правочину, як підстава для визнання його недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Істотне значення помилки щодо природи правочину, як підстава для визнання його недійсним в судовому порядку

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/32485/20, провадження № 61-7209св22 (ЄДРСРУ № 107050392) досліджував питання щодо помилки про природу правочину, як підстава для визнання його недійсним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що:

під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить);

поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) вказано, що: «наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічне тлумачення визначене 19 травня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 718/955/20, провадження № 61-383 св 21 (ЄДРСРУ № 97134699).

Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховний Суд погоджується, що наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації».

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) та від 03 травня 2022 року в справі № 715/2513/19 (провадження № 61-15340св20).

ВИСНОВОК: Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним, однак істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

 

Матеріал по темі: «Визнання договору дарування житла недійсним (обман/помилка)»

 

 

Теги: обман, помилка, дарування, визнання договору недійсним, істотне значення, недійсний правочин, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Отримання новим кредитором-іпотекодержателем дубліката правовстановлюючого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримання новим кредитором (іпотекодержателем) дубліката нотаріально посвідченого правовстановлюючого документа для звернення стягнення у позасудовому порядку на предмет іпотеки

26 жовтня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  210/2257/19, провадження № 14-69цс22 (ЄДРСРУ № 107105869) досліджувала питання щодо отримання новим кредитором (іпотекодержателем) дубліката нотаріально посвідченого документа для звернення стягнення у позасудовому порядку на предмет іпотеки.

Суть справи:  Вирішення виключної правової проблеми застосування приписів Закону України «Про нотаріат» щодо видачі дубліката нотаріально посвідченого документа.

Сформувалася судова практика, згідно з якою перелік осіб, яким нотаріус має право видати дублікат нотаріально посвідченого документа, є вичерпним, і до нього не можна застосувати розширювальне тлумачення (див. постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 243/7935/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року у справі № 511/2207/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 233/99/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі № 214/3563/16-ц і від 28 жовтня 2020 року у справі № 200/19062/17).

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 243/7935/16-ц виснував, що надання дубліката нотаріально посвідченого документа іншим особам, аніж ті, що перелічені у першому реченні частини п`ятої статті 8 Закону України «Про нотаріат» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, призведе до порушення нотаріальної таємниці, обов`язок збереження якої визначений у цій же статті. Таке тлумачення приписів статті 53 Закону України «Про нотаріат» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, без урахування мети інституту правонаступництва (цесії) у матеріальних правовідносинах не сприяє ефективному захисту прав кредитора та не забезпечує їх поновлення у разі порушення.

Велика кількість у судах справ за позовами нових кредиторів (правонаступників) до боржників підтверджує існування виключної правової проблеми та дає підстави припускати, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.

Реалізація всього обсягу прав нового кредитора (іпотекодержателя) відповідно до договору іпотеки можлива за наявності у нього примірника цього договору, який передається при укладенні договору відступлення права вимоги. У разі втрати оригіналу договору новий кредитор позбавлений можливості захистити свої права у випадку їх порушення, зокрема, звернути стягнення у позасудовому порядку на предмет іпотеки.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» щодо усунення законодавчих колізій та прогалин» від 14 липня 2020 року (далі - Закон № 775-IX), який набрав чинності 8 серпня 2020 року, вніс зміни, зокрема до статті 53. У новій редакції вона передбачає, що у разі втрати або зіпсуття документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування за письмовою заявою осіб, за дорученням яких або щодо яких вчинялася нотаріальна дія, нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування видається дублікат втраченого або зіпсованого документа. Дублікати документів, посвідчених або виданих нотаріусом, посадовою особою органу місцевого самоврядування, можуть бути видані за письмовою заявою правонаступників осіб, за дорученням яких або щодо яких вчинялася нотаріальна дія, а дублікат іпотечного договору - в тому числі за письмовою заявою іпотекодержателя за іпотечним договором.

З огляду на висновок, який Велика Палата Верховного Суду сформулювала у цій постанові у справі № 210/2257/19, вона відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 200/19062/17, про те, що новий іпотекодержатель, який набув відповідні права на підставі договору про відступлення права вимоги, не має права на отримання у нотаріуса дубліката договору іпотеки. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що право на отримання такого дубліката має новий іпотекодержатель, який у встановленому порядку замінив первісного у зобов`язанні за договором іпотеки. Обставини заміни сторони у зобов`язанні, зокрема переходу права іпотекодержателя від первісного до нового, потрібно встановлювати у конкретній справі на підставі належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів.

Висновок щодо застосування норм матеріального права:

• За змістом першого речення частини сьомої статті 8, частини першої статті 53 Закону України «Про нотаріат» у редакції, чинній до 7 серпня 2020 року включно, і підпункту 1.1 пункту 1 глави 22 розділу І Порядку нотаріус видає дублікат нотаріально посвідченого документа двом групам осіб: 1) за дорученням яких вчинена нотаріальна дія; 2) щодо яких вчинена така дія;

• Нотаріальну дію з посвідчення договору нотаріус вчиняє щодо сторін у зобов`язанні, тобто стосовно кредитора і боржника. Заміна у цьому зобов`язанні первісних кредитора та/чи боржника означає, що посвідчення договору вчинене і стосовно нових кредитора та/чи боржника, які є сторонами у відповідному зобов`язанні за цим договором. Тому ці нові кредитор і/або боржник мають право на отримання від нотаріуса дубліката нотаріально посвідченого договору, у зобов`язанні за яким вони є сторонами

 

Матеріал по темі: «Отримання іпотекодержателем дубліката правовстановлюючого документу»

 

Теги: іпотека, ипотека, отримання дубліката, правовстановлюючий документ, продаж предмета іпотеки, іпотекодержатель, право власності на предмет іпотеки, судова практика, Адвокат Морозов

Право на розгляд судового спору про той же предмет, але за інших підстав

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на розгляд спору про той же предмет, у разі зазначення стороною інших підстав позову та надання інших доказів за ГПК України

01 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1152/21 (ЄДРСРУ № 107100549) досліджував питання щодо залишення позову без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Пунктом 3 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України, встановлено, що суд залишає позов без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

З системного аналізу положень зазначеної норми вбачається, що для залишення позову без розгляду за вказаних підстав необхідна одночасна наявність наступних умов:

- наявність провадження з аналогічного спору в цьому або іншому суді;

- спір між тими самими сторонами;

- спір про той самий предмет;

- спір з тих самих підстав.

Отже, наявність всіх вищевказаних ознак тотожності спорів тягне за собою наслідки у вигляді залишення позову без розгляду.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої статті 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу, а саме: предмета і підстави позову.

Предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава.

Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.

Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

(!!!) Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру.

Отже, предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Зміна предмету позову можлива, зокрема у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин (аналогічний висновок зробленийв  постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20). 

Окрім цього, позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників справи, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 листопада 2019 року по справі № 640/5563/19, адміністративне провадження №К/9901/28601/19 (ЄДРСРУ № 85742683).

ВИСНОВОК: Чинні процесуальні норми ГПК України не позбавляють заявника права на розгляд спору про той же предмет, у разі зазначення ним інших підстав позову та надання доказів, якими він обґрунтовує ці підстави.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.02.2021 у справі №910/15598/19(910/8017/20), від 18.03.2021 у справі №909/783/20, від 16.11.2021 у справі №910/694/21.

 

Матеріал по темі: «Зміна предмета або підстав позову АБО заява про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог»

 

Теги: зміна предмета позову, зміна підстав позову, клопотання, заява про доповнення вимог, уточнення позовних вимог, ухвала, судова практика, Верховий суд, Адвокат Морозов

Поділ земельної ділянки особою право власності якої скасоване в судовому порядку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження власником реєстрації права власності іншої особи на земельні ділянки, утворені шляхом поділу земельної ділянки в судовому порядку особою, яка перестала бути її власником в результаті скасування судового рішення

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 402/124/21, провадження № 61-4899 св 22 (ЄДРСРУ № 107011674) досліджував питання щодо оскарження первинним власником реєстрації права власності іншої особи на земельні ділянки, утворені шляхом поділу земельної ділянки в судовому порядку особою, яка перестала бути її власником в результаті скасування судового рішення.

Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21) зроблено висновок про те,  що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

Подібні правові висновки викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17 (провадження 12-2гс19), від 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження 14-2цс21).

За загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16). Аналогічний за змістом висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17.

Таким чином, незважаючи на факт поділу первинної земельної ділянки на дві й державної кадастрової реєстрації утворених внаслідок поділу земельних ділянок за іншими власниками, останній не є законним власником первинної земельної ділянки, так як свідоцтво про право власності на земельну ділянку визнано незаконним судовим рішенням й скасовано державну реєстрацію прав та їх обтяжень спірної земельної ділянки.

Тобто у «первинного власника» відсутнє речове право на первинну земельну ділянку.

У постанові від 23.05.2019 у справі № 922/3707/17 Верховний Суд зазначив, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно не є підставою набуття таких прав, а є похідним від таких підстав юридичним фактом, який є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав.

Також, за змістом наведеної норми вбачається, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

У постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року (справа № 6-146цс13), 28 січня 2015 року (справа № 6-218цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-535цс15) міститься правовий висновок, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і власник майна вправі витребувати його від добросовісного набувача.

ВИСНОВОК: Отже, відсутність речового права на первинну земельну ділянку або якщо таке право скасоване в судовому порядку, не дозволяє робити будь-які маніпуляційні заходи з землею, зокрема щодо її поділу та/або відчуження третій особі.

 

Матеріал по темі: «Визнання право власності на нерухоме майно на  підставі рішення суду»

 

 

Теги: визнання право власності, узаконение, признание право собственности через суд, судебное решение, право собственности, собственность, иск в суд, Верховний суд, Адвокат Морозов