Розкриття банківської таємниці податковому органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для розкриття податковому органу інформації, яка містить банківську таємницю про платника податків

26 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/17917/21, провадження № 61-3447св22 (ЄДРСРУ № 107011600) досліджував питання щодо підстав та особливостей для розкриття податковому органу інформації, яка містить банківську таємницю.

Відповідно до частини першої статті 1076 ЦК України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність.

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або стала відомою третім особам при наданні послуг банку або виконанні функцій, визначених законом, а також визначена у цій статті інформація про банк є банківською таємницею. Банківською таємницею, зокрема, є відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України.

Пунктом 2 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, за рішенням суду.

(!!!) Підставою для розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, є необхідність проведення перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів до державного бюджету суб`єктом господарської діяльності.

Відповідно до підпункту 20.1.5 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право отримувати безоплатно від платників податків, а також від установ Національного банку України, банків та інших фінансових установ довідки у порядку, встановленому Законом України «Про банки і банківську діяльність» та цим Кодексом, довідки та/або копії документів про наявність банківських рахунків, а на підставі рішення суду - інформацію про обсяг та обіг коштів на рахунках, у тому числі про ненадходження в установлені строки валютної виручки від суб`єктів господарювання, інформацію про договори боржника про зберігання цінностей або надання боржнику в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком.

Саме по собі неподання у встановлений строк податкової декларації або їх розрахунків, необхідність перевірки достовірності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених ПК України податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства тощо є підставою для ініціювання органами державної податкової служби перевірок, згідно з процедурою, визначеною главою 8 ПК України. У цьому випадку розкриття банківської таємниці можливе в разі доведення органом державної податкової служби обставин, за яких проведення перевірки є неможливим або є інша об`єктивна потреба в розкритті такої таємниці.

Примітка: Інформація про залишок коштів на рахунках, операції списання з рахунків та/або зарахування на рахунки та призначення платежів за такими рахунками відсутня серед переліку банківської таємниці, яка розкривається банками на запит центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику (Лист НБУ від 09.11.2021 р. № 18-0005/105354).

Згідно з пунктом 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

У пункті 73.3 статті 73 ПК України зазначено, що контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб`єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.

Статтею 348 ЦПК України передбачено, що в заяві до суду про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи має бути зазначено, зокрема обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено.

Згідно з частиною другою статті 350 ЦПК України, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заявник вимагає розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи без підстав і повноважень, визначених законом, то суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні заяви.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що однією з істотних умов договору банківського рахунка є гарантування банком збереження банківської таємниці.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 646/3518/19 (провадження № 61-196св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 761/21850/19 (провадження № 61-8131св21) та  від 08 грудня 2021 року у справі № 686/4972/21 (провадження № 61-10767св21).

Органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Отже, у разі, якщо підставою звернення до суду, зокрема, органу державної податкової служби із заявою про розкриття банківської таємниці, є дії порушника податкового законодавства і стосовно таких дій для цих органів відповідними спеціальними законами передбачений спосіб реагування, то суд не має підстав для задоволення заяви. Винятком є обґрунтовані посилання заявника на неможливість вчинення ним дій відповідно до способів реагування, передбачених зазначеними законами. Зокрема, це можуть бути обґрунтовані посилання з поданням відповідних доказів про те, що особа, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, не знаходиться за місцем своєї реєстрації; підтверджена неможливість вручення повідомлення з копією наказу про проведення документальної перевірки тощо.

Розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, в межах цивільної справи можливе лише щодо юридичної або фізичної особи, стосовно якої вимагається розкриття інформації, а не її контрагентів.

До схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 08 червня 2022 року у справі № 686/17998/21, від 27 червня 2022 року у справі № 686/17906/21 (ЄДРСРУ №105011849) , від 29 червня 2022 року у справі № 686/17459/21, від 21 липня 2022 року у справі № 686/17914/21 (ЄДРСРУ №105402292) , від 16 серпня 2022 року у справі № 686/17445/21, від 21 вересня 2022 року у справі № 461/6330/21.

 

Матеріал по темі: «Стягнення збитків з керівника підприємства в наслідок донарахованих податків»

 

 

Теги: банківська таємниця, банківська тайна, відкриття інформації ДПС, рахунок в банку, розрахунковий рахунок, кількість грошей, гарантування таємниці, обсяг коштів, стан рахунку, грошові кошти, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виконання судового рішення про витребування у боржника нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок виконання судового рішення про витребування у боржника нерухомого майна і передача його стягувачу

28 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справ № 754/4245/18, провадження № 61-6177св22 (ЄДРСРУ № 107050434) та № 487/10131/14-ц, провадження № 61-1468св22 (ЄДРСРУ № 107050435) досліджував питання щодо порядку виконання судового рішення про витребування у боржника нерухомого майна і передача його стягувачу.

Статтями 129, 1291 Конституції України передбачено, що обов`язковість судового рішення належить до основних засад судочинства.

Вказані конституційні положення знайшли свою реалізацію у ЦПК України, а також Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Так, частиною першою статті 18 ЦПК України та частинами другою, четвертою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зокрема передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Суди, здійснюючи відповідний контроль та застосовуючи інші процесуальні засоби, сприяють реалізації принципу обов`язковості судового рішення.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі, органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Положеннями статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що заходами примусового виконання рішень, серед іншого, є вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні.

В силу частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу.

У спорах про витребування й повернення майна, якщо за результатами вирішення спору шляхом задоволення позову відбувається зміна належності спірного майна (зміна власника), то ці вимоги мають вартісний, грошовий вираз і носять характер майнового спору (постанова Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 905/98/20).

У разі задоволення позову про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові (пункт 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

У постановах від 30 травня 2018 року та від 14 січня 2020 року у справі № 2-690/11, від 13 листопада 2019 року у справі № 314/738/15-ц, Верховний Суд дійшов висновку, що судове рішення про витребування нерухомого майна повинно виконуватись державним виконавцем в порядку пункту 3 частини першої статті 10 та статті 60 Закону України «Про виконавче провадження».

При цьому поняття «витребування» відповідає поняттю «вилучення та передача предметів», вказаному у пункті 3 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» у переліку заходів примусового виконання рішення.

Згідно із висновками Верховного Суду у постановах  від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13 та від 08 червня 2022 року в справі № 369/13690/20 (ЄДРСРУ № 104728428) рішення про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження», шляхом вилучення майна у боржника і передачі стягувачу предметів, вказаних у рішенні. Зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про витребування майна та зобов`язання передати його власнику, не може свідчити що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки його виконання передбачає вчинення виконавцем дій щодо вилучення майна у боржника і передачі його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення боржником.

Окрім цього, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав будь-яким державним реєстратором з урахуванням вимог, встановлених абзацами першим - третім цієї частини, крім випадку, передбаченого статтею 31-2 цього Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" організаційну систему державної реєстрації прав становлять: 1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи; 2) суб`єкти державної реєстрації прав: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; 3) державні реєстратори прав на нерухоме майно.

Державним реєстратором є: 1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб`єктом державної реєстрації прав; 2) нотаріус; 3) державний, приватний виконавець - у разі накладення/зняття таким виконавцем арешту на нерухоме майно під час примусового виконання рішень відповідно до закону (ч. 1 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування майна передбачає, зокрема, вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу (05 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 14/5026/1020/2011 (ЄДРСРУ № 106950897).

ВИСНОВОК: Таким чином, рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження», шляхом вилучення майна у боржника, передачі його стягувачу та складення відповідного акту, а за відсутності таких дій закінчення виконавчого провадження у зв`язку із фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом (пункт 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження») буде передчасним.

 

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам»

 

 

Теги: витребування нерухомого майна, примусове виконання, судове рішення, передача стягувачу нерухомості, акт приймання, виконавче провадження, державна реєстрація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стягнення збитків з керівника підприємства в наслідок донарахованих податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витрати ТОВ зі сплати донарахованих ДПС податків не є збитками, що підлягають відшкодуванню керівником підприємства

20 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/832/20 (ЄДРСРУ № 106774337) досліджував питання щодо стягнення збитків з керівника підприємства в наслідок донарахованих  ДПС податків в рамках податкової перевірки.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

У статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Загальні положення про відшкодування шкоди наведені у параграфі 1 глави 82 ЦК України. Так, за частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

(!!!) Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідна наявність повного складу правопорушення:

• протиправної поведінки особи;
• шкоди (збитків);
• причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками;
• вини особи, яка заподіяла збитки (пункт 5.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 у справі № 904/1448/20 (провадження № 12-29гс21)).

Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з частиною другою статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин, які позначаються тут як майнові відносини у сфері господарювання.

Відповідно до частини другої статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ГК України, що є спеціальною нормою у спірних правовідносинах, посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані, зокрема, бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків; іншими винними діями посадової особи.

Згідно з частиною другою статті 224 ГК України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

• вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
• додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною;
• неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною;
• матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (частина перша статті 225 ГК України).

За визначенням, яке міститься у підпункті 14.1.157 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов`язок платника податків сплатити суму грошового зобов`язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності.

Витрати, які мусить Товариство зробити для сплати податків на виконання не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою, оскільки сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених ПК України, є прямим обов`язком платника податків відповідно до пункту 16.1.4 статті 16 цього Кодексу.

Верховний суд зазначає, що суди нижчих ланок внаслідок неправильного застосування норм статті 22 ЦК України. статей 224, 225 ГК України дійшли помилкового висновку, що грошове зобов`язання Товариства за платежем з податку на додану вартість та на прибуток приватних підприємств є збитками Товариства, завданих посадовою особою її діями (бездіяльністю).

Щодо відшкодування розміру нарахованих штрафних санкцій, то Верховний Суд зауважує, що прийняття податкового повідомлення-рішення, набрання законної сили судом рішення про відмову в позові щодо скасування цього повідомлення-рішення не може сприйматись як безумовна обставина завдання Товариству збитків, що підлягає відшкодуванню посадовою особою. Фактом завдання збитків Товариству буде лише стягнення (добровільна сплата) штрафних санкцій, що відповідає змісту частини першої статті 224 ГК України, яка визначає, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються, зокрема, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною.

Отже доводи, викладені в касаційній скарзі, стосовно неврахування практики Верховного Суду щодо для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки; збитків (шкоди); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками (шкодою); наявності вини особи, яка заподіяла збитки (шкоду). За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №910/20261/16 від 26.11.2019, постанови Верховного Суду у справах №923/1315/16 від 04.09.2018, №910/2018/17 від 04.04.2018, №910/5100/19 від 07.05.2020, №910/21493/17 від 04.12.2018, №914/1619/18 від 27.08.2019, №904/982/19 від 24.02.2021), знайшли свої підтвердження. У даному випадку відсутній такий елемент, як збитки Товариства, що виключає задоволення позову у справі.

Отже, прийняття податкового повідомлення-рішення, набрання законної сили судом рішення про відмову в позові щодо скасування цього повідомлення-рішення не може сприйматись як безумовна обставина завдання Товариству збитків, що підлягає відшкодуванню посадовою особою, а тому витрати, які мусить Товариство зробити для сплати податків на виконання не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою, оскільки сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених ПК України, є прямим обов`язком платника податків відповідно до пункту 16.1.4 статті 16 цього Кодексу.

ВИСНОВОК: Прийняття податкового повідомлення-рішення не може сприйматись як безумовна обставина завдання підприємству збитків, а донараховані витрати ТОВ зі сплати податків не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою - керівником підприємства.

 

Матеріал по темі: «Збитки підприємства від блокування податкової накладної»

 

Теги: податкові спори, податкова накладна, реєстрація податкової накладної, втрачена вигода, упущенная выгода, налоговая накладная, збиткі підприємтсва, убытки, відповідальність керівника, стягнення шкоди, отказ в регистрации накладной, судебная практика, Верховный суд, Адвокат Морозов

Право відокремленого підрозділу ДПС звертатися до суду з заявою про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право відокремленого підрозділу ДПС звертатися до суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника

28 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/13/22 (ЄДРСРУ № 107049546) досліджував питання щодо права відокремленого підрозділу ДПС звертатися до суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника.

Суть справи: питання правомірності повернення заяви відокремленого підрозділу ДПС про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, ураховуючи встановлений судами факт відсутності у цього державного органу процесуальної дієздатності.

Як зазначено вище, повертаючи заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, суд виходив з того, що Управління утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС, не є самостійною юридичною особою, входить до складу ДПС, а тому не може брати самостійно участь у справі як окремий самостійний суб`єкт господарювання.

Статтею 1 ГПК України визначено, що цей Кодекс визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Відповідно до частини першої статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство), а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

21.10.2019 введено в дію КУзПБ від 18.10.2018 № 2597-VIII, згідно пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень якого з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.

Частиною першою статті 2 КУзПБ передбачено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу (частина перша статті 45 ГПК України).

Частиною другою статті 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 52 ГПК України (процесуальне правонаступництво) визначено, що у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив.

Публічним правонаступництвом є повне або часткове передання владних функцій від одного суб`єкта владних повноважень до іншого внаслідок припинення первісного суб`єкта або повного чи часткового припинення його владних функцій. Публічне правонаступництво передбачає також перехід у встановлених законодавством випадках прав і обов`язків одного суб`єкта владних повноважень іншому.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду в постанові від 11.10.2019 у справі № 812/1408/16 зазначив, що правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

У такому разі також відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин.

Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

Законом України "Про центральні органи виконавчої влади" передбачено, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади можуть утворюватись як юридичні особи та без статусу юридичної особи.

Так, згідно з положеннями частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" територіальні органи, зокрема, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, визначені частиною першою цієї статті, утворюються без статусу юридичної особи та є органами державної влади, можуть мати окремий баланс, рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, печатку та бланк зі своїм найменуванням та із зображенням Державного Герба України.

Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 Податкового кодексу України (далі - ПК України) контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

За змістом пункту 41.5 статті 41 ПК України повноваження і функції контролюючих органів, зокрема, податкових органів, визначаються цим Кодексом та законами України. Розмежування повноважень і функціональних обов`язків контролюючих органів визначається законодавством України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 № 893 "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби" (далі - Постанова № 893) ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи ДПС за переліком згідно з додатком, зокрема Управління (ідентифікаційний код 43142559).

Абзацом 4 пункту 2 Постанови № 893 установлено, що права та обов`язки територіальних органів ДПС, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять ДПС та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про ДПС та її територіальні органи.

У пункті 3 Постанови № 893 визначено Державній податковій службі забезпечити утворення територіальних органів ДПС відповідно до статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади".

Згідно частини першої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, можуть утворюватися в межах граничної чисельності державних службовців та працівників відповідного центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на утримання центрального органу виконавчої влади, ліквідовуватися, реорганізовуватися керівником відповідного центрального органу виконавчої влади як відокремлені підрозділи центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади.

Частиною третьою статті 21-1 цього Закону, серед іншого, визначено, що положення про територіальний орган як відокремлений підрозділ центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, затверджуються керівником відповідного центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до пункту 7 Положення про ДПС, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227 (далі - Положення № 227), ДПС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку її територіальні органи. ДПС та її територіальні органи є контролюючими органами (податковими органами, органами стягнення).

Наказом ДПС від 30.09.2020 № 529 "Про утворення територіальних органів Державної податкової служби" утворено як відокремлені підрозділи ДПС територіальні органи за переліком згідно з додатком, у тому числі Управління.

Наказом ДПС від 12.11.2020 № 643 "Про затвердження положень про територіальні органи" затверджено положення про Управління. За змістом пункту 1 цього Положення, вказане головне управління є територіальним органом, утвореним на правах відокремленого підрозділу ДПС.

Отже, із встановлених судами у цій справі обставин вбачається, що Управління є територіальним органом ДПС - центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику.

Водночас, Верховний суд зауважує, що суди попередніх інстанцій у цій справі не врахували положень частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", у якій визначено, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, утворюються без статусу юридичної особи та є органами державної влади. Також судами не взято до уваги норми пункту 7 Положення № 227, за якими ДПС здійснює повноваження, зокрема, через утворені в установленому порядку її територіальні органи, які є контролюючими органами (податковими органами, органами стягнення).

За змістом вищезазначених положень частини першої статті 45 та частини другої статті 4 ГПК України сторонами в судовому процесі, серед іншого, є державні органи.

У статті 1 КУзПБ визначено, що кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до ПК України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника.

Виходячи із системного аналізу положень частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", частини першої статті 45 та частини другої статті 4 ГПК України, статті 1 КУзПБ, а також враховуючи вказані вище Положення про ДПС та Положення про Управління ДПС, останнє є відокремленим підрозділом ДПС, яке хоч і утворене без статусу юридичної особи, однак є органом державної влади (податковим органом, органом стягнення) та може бути стороною в судовому процесі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.08.2022 у справі № 921/574/20 (ЄДРСРУ № 106130330).

ВИСНОВОК: Таким чином, Верховний Суд вважає висновки судів попередніх інстанцій про повернення відповідної заяви (про відкриття провадження у справі про банкрутство) відокремленого підрозділу ДПС на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 174 ГПК України (через відсутність в Управління процесуальної дієздатності) помилковими та такими, що не відповідають вимогам закону та правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 31.08.2022 у справі № 921/574/20, оскільки Управління ДПС є відокремленим підрозділом ДПС, є органом державної влади (податковим органом, органом стягнення) та може бути стороною в судовому процесі.

 

Матеріал по темі: «Оскарження кредитором банкрута правочинів в яких кредитор не є його стороною»

 

Теги: банкрутство, боржник, кредитор, санація, ліквідація, кредиторські вимоги, оскарження правочину, заперечення боржника, кредиторські вимоги, відкриття провадження, справа про банкрутство, керуючий санацією, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов