Відчуження частки спільної часткової власності без згоди співвласника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд назвав умови коли можливо відчуження частки спільної часткової власності без згоди іншого співвласника

13 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/2224/19-ц (провадження № 61-4067св21) досліджував питання щодо особливостей відчуження частки спільної часткової власності без згоди співвласника.

Відповідно до ч. 1 ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

У разі продажу частки співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів (ч. 1 ст. 362 ЦК України).

Частиною четвертою ст. 362 ЦК України передбачено, що в разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

Відповідно до ст.5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов'язаний, зокрема, здійснювати свої професійні обов'язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги, дотримуватися правил професійної етики; сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам; виконувати інші обов'язки, передбачені законом.

Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (стаття 7 Закону України «Про нотаріат»).

Згідно ст.46 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, має право витребувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії. Відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій, повинні бути подані в строк, визначений нотаріусом. Цей строк не може перевищувати одного місяця. Неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови у її вчиненні.

Також у статті 46-1 Закону України «Про нотаріат» зазначено, що нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов'язково використовує відомості єдиних та державних реєстрів шляхом безпосереднього доступу до них. Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов'язково використовує відомості Єдиного державного демографічного реєстру, а також Державного реєстру актів цивільного стану громадян, Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, інших єдиних та державних реєстрів, що функціонують у системі Міністерства юстиції України.

Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва обов'язково використовує також відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного земельного кадастру.

Інформація з єдиних та державних реєстрів, отримана нотаріусом під час вчинення нотаріальних дій, залишається у відповідній справі державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса. Користування єдиними та державними реєстрами здійснюється безпосередньо нотаріусом, який вчиняє відповідну нотаріальну дію.

Отже, слід зазначити, що право на витребування певних відомостей і документів дозволяє нотаріусу не обмежуватися переліком документів, визначених законом, а вимагати подання також додаткових відомостей чи документів, визначаючи їх на власний розсуд. Поряд із цим згідно з ч.3 ст. 46 Закону України "Про нотаріат" неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови в її вчиненні. Таким чином, юридичним наслідком ненадання вказаних документів або відомостей є відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови в її вчиненні.

Необхідно зауважити, що в окремих випадках витребування відомостей та документів виступає не як права, а як обов'язки нотаріуса.

Статтею 39 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється цим Законом та іншими актами законодавства України.

Так, пунктом 5 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 №296/5, визначені дії нотаріуса при посвідченні договору у разі реалізації переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності.

(!!!) У разі якщо один з учасників спільної часткової власності продає належну йому частку в спільній власності іншій особі, нотаріус повинен упевнитись у тому, що продавець у письмовій формі повідомив усіх інших учасників спільної часткової власності (як фізичних, так і юридичних осіб) про свій намір продати свою частку іншій особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких продається ця частка.

Доказом повідомлення учасників спільної часткової власності про подальший продаж частки в спільному майні є або свідоцтво, видане нотаріусом, про передачу їм заяви продавця, або заява учасників спільної часткової власності про відмову від здійснення права переважної купівлі частки майна, що продається (із зазначенням ціни та інших умов продажу цієї частки). Справжність підпису на заяві має бути засвідчена нотаріально.

Заява учасника спільної часткової власності про відмову від права переважної купівлі може бути викладена на окремому стандартному білому аркуші паперу з одночасною реєстрацією в журналі реєстрації вхідних документів або на спеціальному бланку нотаріальних документів (за бажанням зазначеного учасника).

Якщо вказана заява передана особисто учаснику спільної часткової власності нотаріусом, який посвідчує договір, то свідоцтво про передачу заяви не видається, при цьому примірник заяви з написом нотаріуса про її вручення додається до примірника договору купівлі-продажу частки відчужуваного майна, який залишається в матеріалах нотаріальної справи.

При одержанні від учасників спільної часткової власності письмової відповіді на повідомлення про продаж ця відповідь додається до примірника договору, що залишається у матеріалах нотаріальної справи.

ВАЖЛИВО: Правила, викладені у цьому пункті, не застосовуються при посвідченні договорів довічного утримання (догляду); спадкового договору; дарування; ренти (якщо майно передається безоплатно); пожертви, міни; міни частки майна або відчуження частки майна, виділеної за згодою співвласників чи за рішенням суду, а також у разі продажу частки у праві власності на майно з публічних торгів (аукціону).

Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права переважної купівлі або не здійснить цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо іншого майна - протягом десяти днів з дня одержання повідомлення про намір і умови продажу, то нотаріус після одержання заяви про відмову або після спливу встановленого терміну може посвідчити договір купівлі-продажу частки спільного майна іншій особі.

Договір купівлі-продажу частки спільного майна іншій особі може бути посвідчений нотаріусом за наявності відомостей про те, що учасники спільної часткової власності відмовились одержати надіслані на їх адресу заяви продавця про його намір продати свою частку. Про цю обставину повинна свідчити зроблена на зворотному повідомленні відмітка органу зв'язку.

Договір купівлі-продажу частки спільного майна іншій особі може бути посвідчений також у разі, якщо адреса інших учасників спільної часткової власності невідома. На підтвердження цього повинен бути наданий документ відповідного компетентного органу (довідкової служби, адресно-довідкового бюро тощо).

Заява учасника спільної часткової власності про відмову від права переважної купівлі або фактична відмова учасника спільної часткової власності, який протягом установленого строку не здійснив свого права на переважну купівлю, дійсна протягом трьох місяців. Цей строк обчислюється з дня подання заяви про відмову від права переважної купівлі або з дня, наступного за останнім днем зазначеного місячного (десятиденного) терміну.

Отже,  підставою для пред'явлення співвласником позову про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу частки майна у праві спільної часткової власності є такі порушення:

• продаж співвласником частки у праві спільної часткової власності без письмового попередження інших співвласників про намір продати свою частку, ціну та інші умови її продажу;
• укладання договору купівлі-продажу без одержання повідомлення від співвласників про відмову від здійснення ними переважного права купівлі до спливу одного місяця щодо нерухомого майна і десяти днів щодо рухомого майна від дня отримання ними повідомлення про продаж;
• продаж проведено за істотно нижчого ціною і на більш легких умовах, ніж пропонувалося співвласникам.

Аналіз положень ст. 362 ЦК України свідчить про те, що суб'єктивне право на продаж частки сторонній особі виникає у співвласника з моменту одержання відмови усіх інших співвласників від здійснення переважного права на купівлю або нездійснення ними цього права протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, якщо предметом договору купівлі-продажу є нерухоме майно, а обмеження щодо розпорядження своєю часткою стосуються лише продажу частки співвласником.

ВАЖЛИВО: Переважного права інших співвласників на придбання частки не існує у випадках її відчуження іншим чином: шляхом укладення договорів міни, дарування, ренти (якщо майно передається безоплатно – ст. 734 ЦК України), довічного утримання, спадкового договору або складання заповіту. Крім того, інші співвласники позбавлені переважного права на купівлю частки у праві спільної часткової власності в разі її продажу з публічних торгів.

Про вказане, в тому числі, свідчать приписи п. 5 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 р. за № 282/20595, згідно з яким у разі якщо один з учасників спільної часткової власності продає належну йому частку в спільній власності іншій особі, нотаріус повинен упевнитись у тому, що продавець у письмовій формі повідомив усіх інших учасників спільної часткової власності (як фізичних, так і юридичних осіб) про свій намір продати свою частку іншій особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких продається ця частка. Разом з цим, вказані правила, не застосовуються при посвідченні договорів довічного утримання (догляду); спадкового договору; дарування; ренти (якщо майно передається безоплатно); пожертви, міни; міни частки майна або відчуження частки майна, виділеної за згодою співвласників чи за рішенням суду, а також у разі продажу частки у праві власності на майно з публічних торгів (аукціону).

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Крім того, враховуючи положення ст.362 Цивільного кодексу України та ч.5 ст.20 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" Верховний Суд зазначає, що у разі , якщо позовні вимоги обґрунтовані посиланням на порушення переважного права позивача на придбання частки у справі спільної часткової власності, належним способом захисту порушених прав позивача, який фактично прагне таку відчужану частку іншого учасника, є позов про переведення на позивача прав і обов`язків покупця частки (частини частки). Саме такий спосіб захисту передбачений ч.4 ст.362 ЦК України та ч.5 ст.20 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

Тлумачення ч.4 ст.362 ЦК України свідчить, що при визнанні недійсним договору купівлі-продажу, який порушує переважне право, жодним чином не відновлюються інтереси особи, переважне право якої порушене. Переважне право за таких умов і не може бути захищеним, оскільки визнання правочину недійсним вчиненого з порушенням переважного права не відновлює порушеного переважного права, тому що договір купівлі-продажу не завжди є наслідком реалізації переважного права і немає будь-яких передумов для зобов`язання співвласника для укладення договору. Також відсутні гарантії для покупця частки (депозит при переведенні прав та обов`язків) щодо отримання сплачених коштів. (Постанова Верховного Суду від 29.05.2019р. у справі № 362/3810/16-ц)

ВИСНОВОК: Верховний Суд вважає, що положення ч. 4 ст. 362 ЦК України регулюють відносини виключно з переведення прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним із порушенням переважного права, а в разі відчуження частки спільної часткової власності шляхом укладення договору міни, дарування, ренти, довічного утримання, спадкового договору або складання заповіту, а також внесення вкладу до статутного капіталу інші співвласники не мають переважного права на придбання такої частки.

 

Матеріал по темі: «Пріоритет Статуту ТОВ над Законом автоматично припиняється»

 

Теги: переведення прав покупця, переважне право, придбання частки, відчуження частки, спільна часткова власність,  без згоди співвласника, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Пріоритет Статуту ТОВ над Законом автоматично припиняється

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пріоритет Статуту ТОВ над Законом автоматично припиняється і положення статутів, які не відповідають Закону, не застосовуються

17.06.2018 набрав чинності Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", який визначає, зокрема, правовий статус товариств з обмеженою відповідальністю, порядок їх створення, діяльності та припинення, права та обов`язки його учасників (ч. 1 ст. 1 Закону).

Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" встановлено, що протягом року з дня набрання чинності цим Законом положення статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, що не відповідають цьому Закону, є чинними в частині, що відповідає законодавству станом на день набрання чинності цим Законом. Цей пункт не застосовується після внесення змін до статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.

Отже, пункт 3 глави VIII Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" встановлює річний строк, протягом якого застосовуються положення статуту товариства, навіть якщо вони не відповідають вказаному Закону, за умови, що вони відповідають законодавству станом на день набрання чинності Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

Після закінчення зазначеного річного строку такий пріоритет статуту над Законом України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" автоматично припиняється і положення статутів, які не відповідають вказаному Закону, не застосовуються. Натомість застосовуються норми Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" (аналогічний висновок у постанові Верховного Суду від 11.09.2019 у справі N 922/3010/18 та у постанові від 10.06.2020 у справі N 922/2200/19).

Отже, враховуючи Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та дату проведення зборів засновників, учасник Товариства при їх проведенні має керуватись Статутом підприємства в частині, що не суперечить нормам Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" або вказаним Законом, якщо умови Статуту йому не відповідають або не врегульовують якесь питання діяльності підприємства, яке врегульовується законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" (в редакції, чинній на момент проведення зборів) органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган.

Частинами 1-3 ст. 29 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" встановлено, що загальні збори учасників є вищим органом товариства. Кожен учасник товариства має право бути присутнім на загальних зборах учасників, брати участь в обговоренні питань порядку денного і голосувати з питань порядку денного загальних зборів учасників. Кожен учасник товариства на загальних зборах учасників має кількість голосів, пропорційну до розміру його частки у статутному капіталі товариства, якщо інше не передбачено статутом.

За ст.30 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства.

До компетенції загальних зборів учасників належать, зокрема: 1) визначення основних напрямів діяльності товариства; 2) внесення змін до статуту товариства, прийняття рішення про здійснення діяльності товариством на підставі модельного статуту; 3) зміна розміру статутного капіталу товариства; 4) затвердження грошової оцінки негрошового вкладу учасника; 5) перерозподіл часток між учасниками товариства у випадках, передбачених цим Законом; 6) обрання та припинення повноважень наглядової ради товариства або окремих членів наглядової ради, встановлення розміру винагороди членам наглядової ради товариства; 7) обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу товариства; 8) визначення форм контролю та нагляду за діяльністю виконавчого органу товариства; 9) створення інших органів товариства, визначення порядку їх діяльності; 10) прийняття рішення про придбання товариством частки (частини частки) учасника; 11) затвердження результатів діяльності товариства за рік або інший період; 12) розподіл чистого прибутку товариства, прийняття рішення про виплату дивідендів; 13) прийняття рішень про виділ, злиття, поділ, приєднання, ліквідацію та перетворення товариства, обрання комісії з припинення (ліквідаційної комісії), затвердження порядку припинення товариства, порядку розподілу між учасниками товариства у разі його ліквідації майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, затвердження ліквідаційного балансу товариства; 14) прийняття інших рішень, віднесених цим Законом до компетенції загальних зборів учасників.

До виключної компетенції загальних зборів учасників статутом товариства також може бути віднесено вирішення інших питань.

Згідно з ч. ч. 1 - 5 ст. 34 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" рішення загальних зборів учасників приймаються відкритим голосуванням, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Рішення з питань, передбачених пунктами 2, 3, 13 частини другої статті 30 цього Закону, приймаються трьома чвертями голосів усіх учасників товариства, які мають право голосу з відповідних питань.

Рішення загальних зборів учасників з питань, передбачених пунктами 4, 5, 9, 10 частини другої статті 30 цього Закону, приймаються одностайно всіма учасниками товариства, які мають право голосу з відповідних питань.

Рішення загальних зборів учасників з усіх інших питань приймаються більшістю голосів усіх учасників товариства, які мають право голосу з відповідних питань.

Статутом товариства може встановлюватися інша кількість голосів учасників товариства (але не менше, ніж більшість голосів), необхідна для прийняття рішень з питань порядку денного загальних зборів учасників, крім рішень, які відповідно до цього Закону приймаються одностайно. Відповідні положення можуть бути внесені до статуту, змінені або виключені з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.

Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не містить регулювання щодо кворуму та норми, яка передбачає можливість визначати в статуті відсоток голосів учасників, за умови присутності яких загальні збори учасників вважаються повноважними.

Відсутність у цьому Законі прямої (буквальної) заборони встановлювати відсоток голосів учасників, за умови присутності яких загальні збори вважаються повноважними, не означає, що статут товариства, який містить положення про кворум, не суперечить законодавству.

Така заборона випливає як із змісту ст. 34 вказаного Закону, яка пов’язує факт прийняття рішень загальними зборами учасників лише з наявністю необхідної кількості голосів учасників, що підтримали таке рішення, і передбачає можливість встановлювати в статуті товариства тільки інакшу кількість голосів, тим самим імперативно забороняючи інше, так і з мети законодавчих змін (виключення поняття кворуму та можливості встановлення кількості голосів учасників для кворуму). Ця мета полягає в наданні більших гарантій реалізації корпоративних прав учасників в управлінні товариством та прийняття ними рішень, запобігання й унеможливлення зловживання правом не брати участь у зборах, що призводить до блокування ухвалення рішень більшістю (Постанова Верховного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 922/1122/21).

ВИСНОВОК: Після закінчення річного строку, встановленого п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (17 червня 2019 року), пріоритет статуту над Законом автоматично припиняється і положення статутів, які не відповідають указаному Закону, не застосовуються, натомість застосовуються норми Закону.

 

Матеріал по темі: «Приватне підприємство, як вид організаційно-правової форми юридичної особи»

 

 

Теги: тов, пп, статут, закон, кворум, збори, пріоритет статуту, товариство з обмеженою відповідальністю, положення статуту підприємства, вихід учасника, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Приватне підприємство, як вид організаційно-правової форми юридичної особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: визначення організаційно – правової форми приватного підприємства з урахуванням положень Статуту та норм права

29 червня 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) визначила систему ознак та характеристик для визначення організаційно – правової форми приватного підприємства.

Згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

В свою чергу, ч. 1 ст. 63 Господарського кодексу України встановлює, що залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів, зокрема приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи), підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності), комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади, державне підприємство, що діє на основі державної власності, підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності);

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ч. 1 ст. 80 ГК України)

Організаційно-правова форма приватного підприємства

Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).

Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.

З ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.

Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.

Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».

Для визначення виду підприємницького товариства слід виходити з наступного:

Якщо ПП не випускає акції, то не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

За загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням).

Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України «Про кооперацію», абзац перший частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Отже, якщо статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом.

З врахуванням всього вищесказаного приватне підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю.

При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.

Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.

Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України.

А отже, у судових провадженнях стосовно реалізації та захисту корпоративних прав приватного підприємства суди керуються нормами права, якими унормовано подібні за змістом відносини - щодо реалізації та захисту корпоративних прав, повʼязаних із участю в товаристві з обмеженою відповідальністю (постанови Верховного суду від 06.03.2018 р. у справі № 907/167/17  та від 06.11.2018 р. у справі № 922/60/18)

ВИСНОВОК: Отже, у відповідності до визначеної судової практики Верховного суду приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.

 

Матеріал по темі: «Використання факсимільного відтворення підпису»

 

Теги: приватне підприємство, ТОВ, юридична особа, статут, учасник товариства, збори, форма власності, вихід учасника, загальні збори, підприємництво, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов  

Вигідність плану санації боржника повинна оцінюватися в цілому

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суд не в праві здійснювати деталізовану економічну оцінку кожного із запланованих боржником заходів у плані санації

26.01.2022 р.  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/965/21 (ЄДРСРУ № 103281542) досліджував питання щодо особливостей розроблення та затвердження плану санації для боржника для запобігання відкриття провадження у справі про банкрутство боржника та визнання його банкрутом.

Перед зверненням до суду відбуваються збори засновника (ів) (учасника (ів)) Товариства з порядком денним:

(1) про ініціювання процедури досудової санації;

(2) доручення директору Боржника розробити план досудової санації, скликати збори кредиторів та внести план санації на їх розгляд;

(3) звернення до Господарського суду з заявою про затвердження плану досудової санації Товариства.

План санації розробляється у відповідності до вимог КУзПБ та інших нормативно-правових актів з питань банкрутства і має на меті запобігання відкриття провадження у справі про банкрутство боржника та визнання його банкрутом, оздоровлення його фінансово-господарського стану і погашення вимог кредиторів;

Слід враховувати, що заходи з відновлення платоспроможності Боржника, що передбачені Планом санації розробляються, виходячи з виявлених причин кризового стану Товариства, його потенціалу та з урахуванням сьогоденного стану ринку.

Положеннями статті 5 КУзПБ визначено порядок звернення, умови, яких повинен дотриматись боржник при такому зверненні, коло учасників, а також визначено перелік відомостей, які повинен містити план санації.

Згідно з частиною першою цієї статті КУзПБ ініціатива щодо застосування процедури санації до відкриття провадження у справі про банкрутство належить Боржнику, про що його засновниками (учасниками, акціонерами) приймається відповідне рішення, а санація здійснюється відповідно до плану досудової санації.

У частині другій статті 5 КУзПБ законодавець визначив перелік умов та відомостей, що обов`язково має містити план санації, а саме: (1) розміри, порядок і строки погашення вимог кредиторів, які беруть участь у санації; (2) заходи щодо виконання плану санації та нагляду за виконанням плану санації; (3) обсяг повноважень керуючого санацією (у разі його призначення).

Окрім цього, план санації повинен містити:

• терміни відновлення платоспроможності боржника;
• порядок та строки проведення розрахунків з кредиторами;
• графік погашення заборгованості та порядок такого погашення з визначенням черговості вимог, які буде погашати боржник;
• заходи судового оскарження угод та стягнення дебіторської заборгованості;
• заходи щодо нагляду за його виконанням та ін..

Також в цій частині статті 5 КУзПБ законодавець навів умови, що допускаються в плані санації, однак включаються до плану санації на умовах дискреції - за розсудом Боржника: планом санації може бути передбачено:

(1) поділ кредиторів, які беруть участь у санації, на категорії залежно від виду вимог та наявності (відсутності) забезпечення вимог таких кредиторів;

(2) різні умови задоволення вимог для кредиторів різних категорій;

(3) заходи з отримання позик чи кредитів;

(4) умови, передбачені частиною другою статті 51 цього Кодексу.

До плану санації додається ліквідаційний аналіз, який свідчить про вигідність для кредиторів виконання плану санації порівняно з ліквідацією боржника. До плану санації може додаватися фінансовий аналіз, який підтверджує здатність боржника виконувати умови плану санації (абзац 3 частини другої статті 5 КУзПБ).

Верховний Суд звертає увагу, що на відміну від положень частини другої статті 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який втратив чинність, положення статті 5 КУзПБ не містять окремо визначених обов`язкових умов, наявність яких необхідна для звернення боржника до суду з заявою про затвердження плану санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство.

Разом з тим, недотримання процедури, визначеної положеннями статті 5 зазначеного Кодексу, може мати наслідком відмову суду у затвердженні плану санації. Крім того, законодавцем передбачено підстави для відмови судом у затвердженні плану санації боржника до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство (частина восьма статті 5 КУзПБ):

(1) при схваленні плану санації були допущені порушення законодавства, що могли вплинути на результат голосування загальних зборів кредиторів;

(2) кредитор, який не брав участі в голосуванні або проголосував проти схвалення плану санації, доведе, що в разі ліквідації боржника у порядку, визначеному цим Кодексом, його вимоги були б задоволені в розмірі, що перевищує розмір вимог, які будуть задоволені відповідно до умов плану санації;

(3) боржником були надані недостовірні відомості, що є суттєвими для визначення успішності плану санації.

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 18.05.2021 у справі № 922/2071/20.

Між тим участь у санації всіх кредиторів боржника та включення всіх зобов'язань боржника до плану санації не є вимогою до плану санації у розумінні положень частини другої статті 5 КУзПБ, а невключення до плану санації всіх кредиторів Боржника не є порушенням наведених норм Закону.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 15.04.2021 у справі N 904/3325/20

Системний аналіз частини п`ятої статті 4, абзацу 3 частини другої статті 5 КУзПБ свідчить, що метою санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство є відновлення платоспроможності боржника, а ліквідаційний аналіз, як один із обов`язкових документів, який має бути долучено до план санації має свідчити про вигідність для кредиторів виконання плану санації порівняно з ліквідацією боржника.

Законодавець, надавши суду згідно з положеннями частини другої статті 5 КУзПБ повноваження перевіряти та оцінювати план досудової санації, між тим не надає суду повноважень здійснювати деталізовану економічну оцінку кожного із запланованих боржником у плані санації заходів відновлення платоспроможності боржника.

Водночас, у суду зберігається обов`язок ураховувати вирішальний критерій - вигідність виконання плану санації для кредиторів порівняно з ліквідацією, опираючись на відомості ліквідаційного аналізу (абзац другий частини другої статті 5 КУзПБ).

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.04.2021 у справі № 904/3325/20.

Метою дотримання балансу інтересів кредиторів та боржника, суд повинен займати активну процесуальну позицію при затвердженні плану санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство, яка має полягати в повному, всебічному та об’єктивному з’ясуванні обставин, які стосуються перевірки порядку його схвалення та дослідження змісту плану санації.

Під час розгляду плану санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство до кола обставин, які мають обов’язково бути доведені боржником та достеменно встановлені судом входять:

• наявність ознак неплатоспроможності боржника або її загрози;
• вигідність для кредиторів виконання плану санації порівняно з ліквідацією боржника.

Надання оцінки судом фінансово – економічного стану боржника в динаміці задля встановлення ознак неплатоспроможності, економічної ефективності та доцільності заходів відновлення платоспроможності боржника, з метою з’ясування доведеності ключової ознаки, що передбачена планом санації (вигідність плану санації) є правомірним та відповідає завданню і цілям процедури санації боржника процедури санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство.

КУзПБ передбачена певна сукупність умов, які підлягають включенню до плану санації за наявності яких, розглянутий та схвалений кредиторами з дотриманням порядку визначеного статтею 5 КУзПБ план санації, підлягає затвердженню судом. Невідповідність змісту плану санації вимогам законодавства та недотримання порядку його схвалення є підставою для відмови у його затвердженні.

Правовідносини з санації розраховані лише на сумлінних боржників та кредиторів, а застосування такого інституту не може бути інструментом зловживань для боржника, який за його допомогою ухиляється від належного виконання зобов`язань перед кредиторами.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 10.02.2022 у справі № 908/1817/21 (ЄДРСРУ № 103851679).

ВИСНОВОК: Основною ознакою плану санації боржника є його вигідність перед кредиторами (порівняно з ліквідацією боржника), а тому функції суду полягають в повному, об’єктивному та процедурному з’ясуванні обставин, які стосуються перевірки порядку схвалення та дослідження змісту плану санації, втім це не надає суду повноважень здійснювати деталізовану економічну оцінку кожного із запланованих боржником у плані санації заходів відновлення платоспроможності боржника.

 

Матеріал по темі: «Оскаржити результати торгів може «НЕ зареєстрований учасник аукціону»»

 

Теги: банкрутство, боржник, кредитор, санація, ліквідація, кредиторські вимоги, оскарження правочину, керуючий санацією, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Закриття кримінального провадження без згоди особи у зв’язку з декриміналізацією діяння

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Конституційний Суд України: «…надання згоди особою на закриття стосовно неї кримінального провадження у зв’язку з декриміналізацією діяння обов’язкове»!

Рішенням Другого сенату Конституційного Суду України у справі  від 08.06.2022 р. щодо відповідності Конституції України  пункту 4 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (справа щодо презумпції невинуватості) пункт 4 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України «кримінальне провадження закривається в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою» визнаний неконституційним! 

Конституційний Суд України в Рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 наголосив, що „важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості“; „елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості“; „презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу“ (перше речення абзацу першого, абзаци другий, третій пункту 4 мотивувальної частини).

Принцип презумпції невинуватості, що визначений у приписах статті 62 Конституції України, визнано на міжнародному рівні, зокрема закріплено в Загальній декларації прав людини 1948 року (пункт 1 статті 11), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (пункт 2 статті 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) (пункт 2 статті 6).

ВАЖЛИВО: За частиною першою статті 62 Конституції України лише обвинувальний вирок суду є тим судовим актом, у якому повинна бути встановлена винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, тому інші акти публічної влади не можуть містити жодних позицій щодо винуватості особи, навіть у вигляді припущень стосовно такої винуватості.

Європейський суд з прав людини наголосив, що загальна мета презумпції полягає в тому, щоб захистити осіб, яких виправдано або стосовно яких кримінальні провадження припинено, від того, щоб посадові особи та органи державної влади ставились до них так, ніби вони насправді винні у тих правопорушеннях, у яких їх обвинувачували.[рішення у справі Allen v. the United Kingdom від 12 липня 2013 року (заява № 25424/09), § 94].

Конституційний Суд України поділяє позиції Конституційного Суду Литовської Республіки щодо розуміння вказаного принципу так як особливо важливо, щоб державні органи та їх посадові особи дотримувалися презумпції невинуватості, щоб останні утримувалися від поводження з особою як зі злочинцем доки особу не буде визнано винною у вчиненні злочину рішенням суду, що набрало законної сили, та відповідно до процедури, встановленої законом“ (абзаци другий, третій підпункту 2.3 пункту 2 розділу II мотивувальної частини Постанови від 27 червня 2016 року № KT19-№ 10/2016).

Відповідно до спеціального Дослідження Європейської Комісії „За демократію через право“ (Венеційська Комісія) „Мірило правовладдя“ аби презумпцію безвинності було ґарантовано, тягар доведення вини має бути покладено на сторону звинувачення. Правила і практика щодо доказування, яке вимагається, мають бути зрозумілими й справедливими. Не повинен чинитись ненавмисно чи навмисно вплив з боку інших гілок влади на компетентний судовий орган шляхом висловлення заздалегідь своєї оцінки фактів судового рішення. Те саме стосується й певних приватних джерел думки, як-то медійних“ (CDL-AD(2016)007, пункт II.E.2.104).

Також Конституційний Суд України звертає увагу на те, що в національній судовій практиці підставу для закриття кримінального провадження, визначену пунктом 4 частини першої статті 284 Кодексу, прийнято відносити до нереабілітаційних підстав.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду вважає, що „враховуючи нереабілітуючий характер цієї підстави, з урахуванням того, що її застосуванням фактично констатується причетність особи до вчинення кримінально-караного діяння, особа, щодо якої кримінальну справу закрито у зв’язку з усуненням новим кримінальним законом злочинності і караності інкримінованого їй діяння, повинна мати можливість реалізувати у суді своє право на судовий захист, а суд, в свою чергу, - перевірити і оцінити законність і обґрунтованість прийнятих у даному провадженні процесуальних рішень, в яких зафіксована висунута щодо особи підозра у злочині на основі матеріалів, зібраних як на стадії досудового розслідування, так і стадії судового розгляду“ (постанова від 11 грудня 2019 року у справі № 153/1289/18).

На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду, „коли йдеться про реабілітуючі підстави закриття кримінального провадження, слід виходити з того, що особа не вчинила протиправного діяння, передбаченого кримінальним законом, i, як результат, має право на реабілітацію. До реабілітуючих підстав належать ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, і тягнуть за собою зняття підозри, відновлення доброго імені, гідності та репутації“ (постанова від 25 лютого 2020 року у справі № 599/593/18).

На підставі наведеного Конституційний Суд України вважає, що пункт 4 частини першої статті 284 Кодексу визначає нереабілітаційну підставу для закриття кримінального провадження, яка в контексті наявного національного юридичного регулювання та правозастосування спричиняє несприятливі наслідки для репутації, честі, гідності особи, стосовно якої відбулося таке закриття, і це певно вказує на ставлення публічної влади до такої особи як до винної, але без обвинувального вироку суду. Тому закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування за нереабілітаційною підставою, визначеною оспорюваним приписом статті 284 Кодексу, обумовлює закономірний сумнів у невинуватості особи, стосовно якої у такий спосіб закрито кримінальне провадження, негативно впливає на її репутацію, честь та гідність, а також спричиняє суперечливе сприйняття такої особи в суспільстві.

ВИСНОВОК: Конституційний Суд України вважає, що закриття кримінального провадження стосовно особи без її на те згоди та ефективного судового захисту, внаслідок чого залишається сумнів у невинуватості особи, унеможливлення реабілітації особи після такого закриття є порушенням конституційного права на судовий захист.

На думку Конституційного Суду України, згідно з принципом верховенства права надання згоди особою на закриття стосовно неї кримінального провадження у зв’язку з декриміналізацією діяння обов’язкове, оскільки це є умовою здійснення її права викласти свою позицію стосовно власної невинуватості.

 

Матеріал по темі: «Закриття кримінальної справи у зв`язку із декриміналізацією діяння»