Продаж товару нерезиденту через комісіонера: аспект контрольованості операції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Загальний контекст визначення контрольованих операцій через комісіонерів в рамках Податкового кодексу України

02 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/8564/20, адміністративне провадження № К/9901/1648/21 (ЄДРСРУ № 101608427) досліджував питання загального контексту визначення контрольованих операцій через комісіонерів в рамках Податкового кодексу України.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства (стаття 1 Податкового кодексу України).

Засади визначення операцій контрольованими встановлені підпунктом 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України, відповідно до підпункту 39.2.1.1 якого контрольованими операціями є господарські операції платника податків, що можуть впливати на об`єкт оподаткування податком на прибуток підприємств платника податків, а саме:

а) господарські операції, що здійснюються з пов`язаними особами - нерезидентами, в тому числі у випадках, визначених пп.39.2.1.5 цього підпункту;

б) зовнішньоекономічні господарські операції з продажу та/або придбання товарів та/або послуг через комісіонерів-нерезидентів;

в) господарські операції, що здійснюються з нерезидентами, зареєстрованими у державах (на територіях), включених до переліку держав (територій), затвердженого Кабінетом Міністрів України відповідно до підпункту 39.2.1.2 цього підпункту, або які є резидентами цих держав;

г) господарські операції, що здійснюються з нерезидентами, які не сплачують податок на прибуток (корпоративний податок), у тому числі з доходів, отриманих за межами держави реєстрації таких нерезидентів, та/або не є податковими резидентами держави, в якій вони зареєстровані як юридичні особи. Перелік організаційно-правових форм таких нерезидентів в розрізі держав (територій) затверджується Кабінетом Міністрів України.

Підпункт "г" підпункту 39.2.1.1 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України доповнено абзацом другим згідно із Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році" від 07 грудня 2017 року №2245-VIII, що набрав чинності з 1 січня 2018 року (надалі - Закон України №2245-VIII), такого змісту: у разі внесення змін до переліку організаційно-правових форм нерезидентів у розрізі держав (територій), затвердженого Кабінетом Міністрів України відповідно до цього підпункту, вони набирають чинності з 1 січня звітного року, що настає за календарним роком, у якому внесено такі зміни.

ґ) господарські операції (у тому числі внутрішньогосподарські розрахунки), що здійснюються між нерезидентом та його постійним представництвом в Україні.

За змістом підпункту 39.2.1.2 підпункту 39.2.1 пункту  39.2 статті 39 ПУ України (в редакції до 31 грудня 2017 року) під час визначення переліку держав (територій) для цілей підпункту "в" підпункту 39.2.1.1 цього підпункту Кабінет Міністрів України враховує такі критерії:

держави (території), у яких ставка податку на прибуток підприємств (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижча, ніж в Україні;

держави, з якими Україною не укладені міжнародні договори з положеннями про обмін інформацією;

держави, компетентні органи яких не забезпечують своєчасний та повний обмін податковою та фінансовою інформацією на запити центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику.

Операції з контрагентом, зареєстрованим у державі (на території), включеній до зазначеного переліку, визнаються контрольованими з 1 січня звітного року, наступного за календарним роком, у якому держави (території) було включено до такого переліку.

Відповідно до цього підпункту в редакції, чинній з 1 січня 2018 року, під час визначення переліку держав (територій) для цілей підпункту "в" підпункту 39.2.1.1 цього підпункту Кабінет Міністрів України враховує такі критерії:

держави (території), у яких ставка податку на прибуток підприємств (корпоративний податок) на 5 і більше відсоткових пунктів нижча, ніж в Україні, або які надають суб`єктам господарювання пільгові режими оподаткування, або в яких особливості розрахунку бази оподаткування фактично дозволяють суб`єктам господарювання не сплачувати податок на прибуток підприємств (корпоративний податок) або сплачувати його за ставкою, на 5 і більше відсоткових пунктів нижчою, ніж в Україні;

держави, з якими Україною не укладені міжнародні договори з положеннями про обмін інформацією;

держави, компетентні органи яких не забезпечують своєчасний та повний обмін податковою та фінансовою інформацією на запити центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику.

При цьому у підпункті 39.2.1.5 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України зазначено, що якщо в ланцюгу господарських операцій між платником податків і його пов`язаною особою - нерезидентом, передбачених підпунктами 39.2.1.1, 39.2.1.2, 39.2.1.3 підпункту 39.2.1 цього пункту, право власності на предмет (результат) такої операції перш ніж перейти від платника податків до пов`язаної особи - нерезидента (у разі експортних операцій) або перш ніж перейти від пов`язаної особи - нерезидента до платника податків (у разі імпортних операцій) переходить до однієї або декількох непов`язаних осіб, така операція для цілей оподаткування податком на прибуток підприємств вважається контрольованою операцією між платником податків та його пов`язаною особою - нерезидентом, якщо ці непов`язані особи:

не виконують в такій сукупності операцій істотних функцій, пов`язаних з придбанням (продажем) товарів (робіт, послуг), між пов`язаними особами;

не використовують в такій сукупності операцій істотних активів та/або не приймають на себе істотних ризиків для організації придбання (продажу) товарів (робіт, послуг) між пов`язаними особами.

Для цілей цього підпункту під істотними функціями та активами розуміються функції, які пов`язані особи не могли б виконати самостійно у своїй звичайній діяльності без залучення інших осіб та використання активів таких осіб. Під істотними ризиками розуміються ризики, прийняття яких є обов`язковим для ділової практики таких операцій.

Враховуючи внесені у підпункт 39.2.1.5 підпункту 39.2.1пункту 39.2 статті 39 ПК України зміни Законом України №2245-VIII, з 1 січня 2018 року якщо в ланцюгу господарських операцій між платником податків і його пов`язаною особою - нерезидентом, передбачених підпунктом 39.2.1.1 цього підпункту, право власності на предмет (результат) такої операції перш ніж перейти від платника податків до такого нерезидента (у разі експортних операцій) або перш ніж перейти від такого нерезидента до платника податків (у разі імпортних операцій) переходить до однієї або декількох осіб, така операція для цілей оподаткування податком на прибуток підприємств вважається контрольованою операцією між платником податків та таким нерезидентом, якщо ці особи:

не виконують в такій сукупності операцій істотних функцій, пов`язаних з придбанням (продажем) товарів (робіт, послуг) між пов`язаними особами;

не використовують у такій сукупності операцій істотних активів та/або не приймають на себе істотних ризиків для організації придбання (продажу) товарів (робіт, послуг) між пов`язаними особами.

Для цілей цього підпункту:

під істотними функціями та активами розуміються функції, які пов`язані особи не могли б виконати самостійно у своїй звичайній діяльності без залучення інших осіб та використання активів таких осіб;

під істотними активами розуміються активи, використання яких є необхідним під час здійснення таких операцій та які відсутні у пов`язаних осіб;

під істотними ризиками розуміються ризики, прийняття яких є обов`язковим для ділової практики таких операцій.

За змістом підпункту 39.2.1.7 підпункту  39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України (в редакції до 31 грудня 2017 року) господарські операції, передбачені підпунктами 39.2.1.1 - 39.2.1.3 і 39.2.1.5 підпункту 39.2.1 цього пункту, визнаються контрольованими, якщо одночасно виконуються такі умови:

річний дохід платника податків від будь-якої діяльності, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 150 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік;

обсяг таких господарських операцій платника податків з кожним контрагентом, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 10 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік.

Відповідно до підпункту 39.2.1.7 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України у редакції Закону України №2245-VIII господарські операції, передбачені підпунктом 39.2.1.1 (крім операцій, що здійснюються між нерезидентом та його постійним представництвом в Україні) і підпунктом 39.2.1.5 цього підпункту, визнаються контрольованими, якщо одночасно виконуються такі умови:

річний дохід платника податків від будь-якої діяльності, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 150 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік;

обсяг таких господарських операцій платника податків з кожним контрагентом, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 10 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік.

Господарські операції, що здійснюються між нерезидентом та його постійним представництвом в Україні, визнаються контрольованими, якщо обсяг таких господарських операцій, визначений за правилами бухгалтерського обліку, перевищує 10 мільйонів гривень (за вирахуванням непрямих податків) за відповідний податковий (звітний) рік.

Отже, основним критерієм визначення чи вважаються операції господарськими для цілей трансферного ціноутворення є їх вплив на об`єкт оподаткування податком на прибуток, який відображається в податковій декларації з податку на прибуток  відповідно до норм законодавства України (05 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3748/16, адміністративне провадження № К/9901/40833/18 (ЄДРСРУ № 94003982).

Відповідно до статті 1011 Цивільного кодексу України (надалі  також - ЦК України) за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов`язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Частинами першою та другою статті 1014 ЦК України встановлено, що комісіонер зобов`язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов`язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Статтею 1018 ЦК України встановлено, що майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента.

Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії (частина перша статті 1022 ЦК України).

Згідно з підпунктом 14.1.202 пункту 14.1 статті 14 ПК України продаж (реалізація) товарів - будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими господарськими, цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів. Не вважаються продажем товарів операції з надання товарів у межах договорів комісії (консигнації), поруки, схову (відповідального зберігання), доручення, довірчого управління, оперативного лізингу (оренди), інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачі прав власності на такі товари.

Аналіз наведених вище норм права, а також приписів підпункту 39.2.1.2 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України дає підстави для висновку, що однією з визначальних ознак договірних взаємовідносин комісії є те, що комісіонер при виконанні доручення комітента укладає обумовлений договором комісії правочин в інтересах та за рахунок комітента і є стороною цього правочину, в якому виступає від свого імені.

Аналогічний підхід до застосування наведених норм права викладений у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2018 року (справа № 826/4205/16), від 27 квітня 2018 року (справа №826/1628/17), від 17 липня 2020 року (справа №815/6134/16), від 17 листопада 2020 року (справа №809/83/17) .

Зокрема, у постанові Верховного Суду 10 червня 2021 року в справі № 910/7223/18 міститься висновок про те, «що договір комісії відноситься до числа договорів про надання нематеріальних посередницьких послуг, головним чином при здійсненні торгових операцій. Сутність договору комісії полягає в тому, що одна сторона (комітент) уповноважує іншу сторону (комісіонера) вчинити один або кілька правочинів від імені останнього і за власний (комітента) рахунок. Отже законом чітко визначено таку особливість договорів комісії, як зобов`язання комісіонера вчинити правочин за рахунок саме комітента».

У постанові Верховного Суду від 05 липня 2021 року в справі №620/1767/19 (провадження № К/9901/322/20) міститься висновок про те, що «аналіз норм права, а також приписів підпункту 39.2.1.2 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України, дає підстави для висновку, що однією з визначальних ознак договірних взаємовідносин комісії є те, що комісіонер при виконанні доручення комітента укладає обумовлений договором комісії правочин в інтересах та за рахунок комітента і є стороною цього правочину, в якому виступає від свого імені. При цьому, право власності на товар належить комітенту, операції у межах договору комісії між комітентом та комісіонером не є продажем…».

Аналогічне правозастосування викладене 08 листопада 2021 року Верховним Судом  у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 241/469/19, провадження № 61-6947св20 (ЄДРСРУ № 101028932).

(!!!) Верховний суд звертає увагу на те, що загальний контекст визначення контрольованих операцій є таким, що незалежно від залучення посередників до ланцюгу руху товарів (послуг), важливо завжди враховувати економічну сутність спірних операцій, і на фактичний перехід права власності на відповідний об`єкт, створений в результаті відповідних операцій.

ВИСНОВОК: Отже, операції у межах договору комісії між комітентом та комісіонером не є продажем, тоді як операції платника податку - комітента з продажу товарів (послуг) нерезиденту через комісіонера є продажем, оскільки право власності на товар (послугу) переходить від комітента до нерезидента. Відтак, у разі відповідності такої господарської операції критеріям, визначеним у підпунктах 39.2.1.2, 39.2.1.4 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України, то продаж товару (послуги) через комісіонера є контрольованою операцією.

 

Матеріал по темі: «Взаємовідносини між асоційованими підприємствами»

 

Виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за кредитні та за власні кошти

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за кредитні та за власні кошти

02 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/6771/18, провадження № 61-3794св20 (ЄДРСРУ № 101584425) досліджував питання щодо правової можливості виселення з іпотечної квартири яка придбана частково за кредитні та за власні кошти.

Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-57цс15, установлений Законом «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню.

Вказаний висновок підтриманий 21 квітня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 178/1056/15-ц, провадження № 61-678св21 (ЄДРСРУ № 96484124).

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті109 ЖК Української РСР.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18), та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18).

Визначення того, за які кошти придбано іпотечне майно, із якого здійснюється виселення, тобто за рахунок кредитних коштів, чи особистих коштів (повністю чи частково), має вирішальне значення для правильного вирішення позову про виселення та застосування положень статті 109 ЖК Української РСР.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року в справі № 757/9541/14-ц (провадження № 61-5312св21).

Верховний суд вказує, що оскільки позичальник набув право власності на квартиру, яка передана в іпотеку, частково за кредитні кошти та частково за власні кошти, то виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано частково за особисті кошти, можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду.

Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане відповідачам одночасно з їх виселенням, є обов`язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв`язку з виселенням з іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

ВИСНОВОК:  Отже, оскільки в іпотеку була передана квартира, придбана частково за кредитні та за власні кошти,  то відсутні підстави для виселення позичальників зі спірної квартири без надання їм іншого постійного житла.

 

Матеріал по темі: «Виселення з предмету іпотеки без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла»

 

Теги: виселення з іпотеки, мораторий на выселение, ипотечное имущество, надання постійного житла, виселення позичальників, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа (ГПК України)

24 листопада 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/11552/20, провадження № 12-44гс21 (ЄДРСРУ № 101473368) досліджувала питання щодо особливостей забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа в розрізі конкуренції норм пункту 5 частини першої та частини дванадцятої статті 137 ГПК України.

Згідно зі статтею 136 ГПК України господарський суд за заявою учасників справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 137 ГПК України позов забезпечується зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

З наведених норм права вбачається, що суд може вжити заходи забезпечення позову у вигляді зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа.

Відповідно до частини другої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець не пізніше наступного робочого дня, коли йому стало відомо про обставини, зазначені в частині першій цієї статті, зупиняє вчинення виконавчих дій, про що виносить відповідну постанову.

Згідно з частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Відповідно до частини п'ятої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів в обсязі, необхідному для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним.

Згідно з частиною першою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.

З наведених норм права вбачається, що звернення виконавцем стягнення на майно боржника та його реалізація, в тому числі шляхом проведення торгів, є виконавчою дією, яка здійснюється на примусове виконання виконавчого документа. Зупинення такої виконавчої дії здійснюється виконавцем шляхом винесення постанови відповідно до вимоги пункту 2 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» у разі зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа.

Системне розуміння норм пункту 5 частини першої статті 137 ГПК України, статті 10, пункту 2 частини першої статті 34, частини першої статті 48, частини першої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» дозволяє дійти висновку, що внаслідок забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа виконавець має зупинити всі виконавчі дії з примусового виконання такого виконавчого документа, в тому числі звернення стягнення на майно боржника шляхом його примусової реалізації на торгах.

Розв`язуючи питання конкуренції норм пункту 5 частини першої та частини дванадцятої статті 137 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Вжиття судом заходів забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа безпосередньо не полягає та не має наслідком зупинення конкурсу, аукціону, торгів, що проводяться від імені держави або за участю призначеного державним органом суб`єкта.

Забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа має наслідком зупинення виконавцем вчинення виконавчих дій, яке здійснюється шляхом винесення ним відповідної постанови, в тому числі про зупинення звернення стягнення на майно боржника шляхом його примусової реалізації на торгах.

(!!!) Отже, саме зупинення виконавцем вчинення виконавчих дій шляхом винесення відповідної постанови має наслідком зупинення торгів з примусової реалізації майна боржника.

Такий запроваджений законодавцем механізм зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа суттєво відрізняється від обмежень припинення, відкладення, зупинення чи іншого втручання у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави або територіальної громади, передбачених частиною дванадцятою статті 137 ГПК України.

Тому очевидно, що норми пункту 5 частини першої статті 137 ГПК України, пункту 2 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» та частини дванадцятої статті 137 ГПК України регулюють різні відносини та призначені для різних випадків проведення конкурсів, аукціонів, торгів, тендерів чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави чи територіальної громади, в тому числі їх зупинення.

Поширення обмежень, передбачених частиною дванадцятою статті 137 ГПК України, на заходи забезпечення судом позову, встановлені пунктом 5 частини першої статті 137 ГПК України, призвело б до повного припинення застосування судом такого способу забезпечення позову, як зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, та унеможливило б ефективний захист або поновлення порушених прав позивачів у разі незаконної видачі виконавчого напису нотаріуса та продажу належного їм майна на його примусове виконання.

ВИСНОВОК: Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що дія норми частини дванадцятої статті 137 ГПК України не розповсюджується на відносини забезпечення судом позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, що передбачене нормою пункту 5 частини першої статті 137 ГПК України.

Матеріал по темі: «Зупинення стягнення – ефективне забезпечення при оскарженні виконавчого напису нотаріуса»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Взаємовідносини між асоційованими підприємствами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: застосування п. 9 П(С)БО21 залежить від ступеня пов'язаності господарських одиниць між собою

29 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/3949/19, адміністративне провадження № К/9901/33671/20 (ЄДРСРУ № 101455070) досліджував питання щодо зобов`язань за розрахунками із господарською одиницею за межами України.

Відповідно до підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього Кодексу.

Для цілей цього підпункту до річного доходу від будь-якої діяльності, визначеного за правилами бухгалтерського обліку, включається дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), інші операційні доходи, фінансові доходи та інші доходи.

Згідно з пунктом 20 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 "Витрати", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 року №318, (П(С)БО 16) до інших операційних витрат включаються, зокрема, втрати від операційної курсової різниці (тобто від зміни курсу валюти за операціями, активами і зобов`язаннями, що пов`язані з операційною діяльністю підприємства).

У відповідності до пункту 29 П(С)БО 16 до складу інших витрат включаються, зокрема, втрати від неопераційних курсових різниць.

Відповідно до пункту 8 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року №193 (П(С)БО 21) визначення курсових різниць за монетарними статтями в іноземній валюті проводиться на дату балансу, а також на дату здійснення господарської операції в її межах або за всією статтею (відповідно до облікової політики). Для визначення курсових різниць на дату балансу застосовується валютний курс на кінець дня дати балансу. При визначенні курсових різниць на дату здійснення господарської операції застосовується валютний курс на початок дня дати здійснення операції. Підприємство може здійснити перерахунок залишків на кінець дня за монетарними статтями в іноземній валюті, за якими протягом дня здійснювались господарські операції із застосуванням валютного курсу, встановленого на кінець цього дня.

Курсові різниці від перерахунку грошових коштів в іноземній валюті та інших монетарних статей про операційну діяльність відображаються у складі інших операційних доходів (витрат).

Курсові різниці від перерахунку монетарних статей про інвестиційну і фінансову діяльність відображаються у складі інших доходів (витрат), за винятком курсових різниць, які відображаються згідно з пунктом 9 Положення (стандарту) 21.

За приписами пункту 9 П(С)БО 21 курсові різниці, які виникають щодо дебіторської заборгованості або зобов`язань за розрахунками із господарською одиницею за межами України, погашення яких не плануються і не є ймовірними в найближчій перспективі, відображаються у складі іншого додаткового капіталу та відображаються в іншому сукупному доході.

Відповідно до пункту 4  П(С)БО 21  господарська одиниця за межами України - дочірнє, асоційоване, спільне підприємство, філія, представництво або інший підрозділ підприємства, які перебувають або ведуть господарську діяльність за межами України.

Згідно із пунктом 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 23 «Розкриття інформації щодо пов`язаних сторін», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18 червня 2001 року №303 (П(С)БО 23)  асоційоване підприємство - підприємство, на яке інвестор має суттєвий вплив і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора.

Пунктом 3 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 12 «Фінансові інвестиції», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 26 квітня 2000 року №91 (П(С)БО 12) надано визначення суттєвого впливу, яким є повноваження брати участь у прийнятті рішень з фінансової, господарської та комерційної політики об`єкта інвестування без здійснення контролю цієї політики. Свідченням суттєвого впливу, зокрема, можуть бути: 1) володіння двадцятьма або більше відсотками акцій (статутного капіталу) підприємства; 2) представництво в раді директорів або аналогічному керівному органі підприємства; 3) участь у прийнятті рішень; 4) взаємообмін управлінським персоналом; 5) забезпечення підприємства необхідною техніко-економічною інформацією.

Якщо фактично Компанія є єдиним учасником Товариства (позивача), а відтак є очевидним, що вказана компанія-нерезидент не є по відношенню до позивача філією, дочірнім підприємством позивача або спільним підприємством, представництвом позивача або підрозділом.

У розумінні приписів стандартів бухгалтерського обліку асоційованим підприємством є те підприємство, на яке інвестор справляє суттєвий вплив шляхом можливості взяти участь у прийнятті рішень з фінансової, господарської та комерційної політики об`єкта інвестування без здійснення контролю цієї політики. Тобто, асоційованим є те підприємство, над яким контроль відсутній, проте здійснюється суттєвий вплив. Відтак, положення пункту 9 П(С)БО 21 мають застосовуватись саме до інвестора, а не до об`єкта інвестування.

Разом з тим, наявність у платника заборгованості за договорами позики перед засновником, який має 100 % участі у статутному капіталі, не може бути розцінене як здійснення суттєвого впливу на останнє у розумінні приписів пункту 3 П(С)БО 12, пункту 4 П(С)БО 23 (31 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/356/19, адміністративне провадження №К/9901/240/20 (ЄДРСРУ № 97357116).

(!!!) Таким чином пов`язаності між платником (позичальником) та компанією-нерезидентом (позикодавцем), яка є єдиним засновником позивача, дія положень пункту 9 П(С)БО 21 не поширюється на спірні правовідносини.

Аналогічний підхід до застосування наведеної норми права викладено і в постанові Верховного Суду від 19 березня 2021 року (справа № 640/3467/19, ЄДРСРУ № 95653818).

Окремо Верховний Суд зазначає, що поняття найближчої перспективи не закріплене у законодавстві, та зауважує, що такий оціночний критерій як "найближча перспектива", наведений в пункті 9  П(С)БО 21, дійсно, може визнаватись судами дотриманим, в залежності від обставин, встановлених в ході судового розгляду справи.

Зазначене узгоджується з висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 826/17777/18.

З урахуванням вказаного, можливість застосування п. 9 П(С)БО 21 до спірних правовідносин також безпосередньо залежить від характеру і ступеня пов'язаності таких господарських одиниць між собою.

Відповідно до ст. 126 Господарського кодексу України, асоційовані підприємства (господарські організації) - це група суб`єктів господарювання - юридичних осіб, пов`язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному капіталі та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

ВИСНОВОК: Відтак, для застосування п. 9 П(С)БО 21 необхідно, щоб особа, на користь якої має повертатись заборгованість, мала статус філії чи іншого структурного підрозділу боржника, або статус асоційованого, спільного підприємства з боржником, тобто позикодавець має бути підпорядкованим боржнику або боржник повинен мати суттєвий вплив на нерезидента-позикодавця.

 

Матеріал по темі: «Порядок оподаткування доходу нерезидента з джерелом походження з України»

 

Особливості направлення рішення суду в електронному вигляді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність направлення рішення/ухвали суду в електронному вигляді на електрону адресу, яка не є офіційною

25 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/12384/21, адміністративне провадження № К/9901/28839/21  (ЄДРСРУ № 101370574) досліджував питання щодо направлення рішення/ухвали суду в електронному вигляді на електрону адресу, яка не є офіційною.

Відповідно до частини п`ятої статті 251 КАС України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено в порядку письмового провадження, копія судового рішення надсилається протягом двох днів із дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

Згідно з пунктом 2 частини шостої статті 251 КАС України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи.

Якщо судове рішення надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Згідно з частиною сьомою статті 18 КАС України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

День належного вручення копії судового рішення може бути встановлений виключно з відповідної відмітки на поштовому повідомленні, або розписки про отримання копії судового рішення (зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного суду від 14.04.2021 у справі №205/1129/19).

А щодо можливості самостійно ознайомитись із судовим рішенням у ЄДРСР, то оприлюднення такого рішення не скасовує обов`язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм такі копії у встановленому законом порядку (відповідний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 11.08.2020 у справі  № 404/4551/19).

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.08.2021 у справі № 914/1191/20.

Відповідно до підпункту 15.16 пункту 15 абзацу другого  розділу VII «Перехідні положення» КАС України Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади України оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

У газеті «Голос України» (№ 42 (7048) від 01 березня 2019 року) опубліковано повідомлення Державної судової адміністрації України, згідно з яким відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 28 лютого 2019 року № 624/0/15-19 та враховуючи результати обговорення з судами, іншими органами та установами системи правосуддя питання необхідності відтермінування початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи Державна судова адміністрація України повідомила про відкликання оголошення, опублікованого в газеті «Голос України» (№ 229 (6984) від 01 грудня 2018 року).

З огляду на викладене, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система роботу не розпочала.

Варто зазначити, що до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи КАС України встановлює особливі вимоги щодо надсилання  та вручення рішення суду.

Так, відповідно до підпункту 15.1 пункту 15 частини першої розділу VІІ «Перехідні положення»  КАС України  до визначення Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), можливості вчинення передбачених цим Кодексом дій з використання підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційної-телекомунікаційної системи, зокрема, подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи здійснюються в паперовій формі.

Положеннями підпункту 15.15 цього пункту встановлено, що суд вручає судові рішення в паперовій формі.

Подібна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі №9901/335/20 та від 8 липня 2021 року у справі №9901/75/21.

ВИСНОВОК: Направлення рішення/ухвали суду шляхом надсилання її на електронну адресу сторони, яка не є офіційною електронною адресою, не може свідчити про обізнаність останнього щодо його/її існування.

 

Матеріал по темі: ««(не) Належне оформлення довіреності в системі "Електронний суд"»

 

Законність «виїзної» перевірки ФОП в приміщенні контролюючого органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Проведення документальної планової виїзної перевірки ФОП у приміщенні контролюючого органу…не завжди є порушенням!!!

25 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/1961/19, адміністративне провадження №К/9901/19856/20 (ЄДРСРУ № 101370635) досліджував питання щодо правомірності проведення контролюючим органом документальної перевірки у приміщенні контролюючого органу на підставі наказу про призначення документальної планової виїзної перевірки.

За змістом статті 75 ПК України документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка. Документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні контролюючого органу.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово аналізував положення ПК України, які регулюють питання проведення документальних виїзних перевірок і документальних невиїзних перевірок, та висловлював позицію, що Податковий кодекс України не передбачає право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної виїзної перевірки в приміщенні податкового органу (зокрема, але не виключно, постанови від 13 червня 2019 року у справі № 825/1747/17, від 17 травня 2019 року у справі № 804/254/18, від 22 вересня 2020 року у справі №520/8836/18, від 23 квітня 2020 року (справа №826/20146/15), від 24 січня 2019 року (справа №805/1941/17-а), від 10 червня 2021 року у справі № 808/881/16).

Водночас, у справі № 825/1747/17 були встановлені обставини, що на запит контролюючого органу позивач (ТОВ) надав відповідь про неможливість надання пояснень та первинних документів для проведення позапланової виїзної перевірки у зв`язку з їх вилученням на підставі ухвали слідчого судді згідно з протоколом обшуку. У зв`язку з відсутністю документів податковий орган здійснив невиїзну перевірку в приміщенні контролюючого органу, за наслідками якої встановив порушення норм податкового законодавства і склав акт перевірки. Верховний Суд на підставі таких обставин дійшов висновку про протиправність проведеної перевірки, оскільки неможливість проведення виїзної перевірки не може мати наслідком автоматичного проведення контролюючим органом невиїзної документальної перевірки. Неможливість проведення документальної виїзної перевірки за місцезнаходженням платника податків має бути пов`язана з недопуском посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки, що у свою чергу, має підтверджуватися відповідним актом про недопуск.

У постанові від 21 січня 2021 року у справі №822/2357/16 Верховний Суд дійшов висновку, що за наявності відмови позивача (ФОП) у допуску до проведення перевірки у відповідача (ДПІ) відсутні правові підстави для її проведення у приміщенні контролюючого органу.

Примітка: Складення акта недопуску відповідно до вимог пункту 81.2 статті 81 ПК України унеможливлює подальше проведення контролюючим органом перевірки (22 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  820/2993/16, адміністративне провадження № К/9901/28098/18 (ЄДРСРУ № 96498087).

У справі № 804/254/18 були встановлені обставини, що акт про недопуск позивачем (ФГ) до проведення перевірки складено не було, а голова ФГ ознайомився з наказом про призначення позапланової виїзної перевірки та направленням на її проведення вже після початку її проведення у приміщенні контролюючого органу. Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ було прийнято контролюючим органом за відсутності законодавчо визначених підстав для призначення документальної позапланової виїзної перевірки та фактично на його підставі проведено документальну невиїзну перевірку, у зв`язку з чим погодився з рішенням суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову і скасування наказу.

У справі № 808/881/16 були встановлені обставини, що начальником Інспекції видано наказ про проведення планової виїзної документальної перевірки ФОП з питань повноти нарахування та сплати ПДФО та ЄСВ Цього ж дня оформлено повідомлення про проведення перевірки. На підставі вказаного наказу та направлень на проведення перевірки ревізорами-інспекторами здійснювалися виходи за податковою адресою ФОП, однак, у зв`язку із відсутністю відповідача за вказаною адресою працівниками контролюючого органу було складено відповідні акти про неможливість вручення направлень на проведення планової перевірки. В результаті, перевірку проведено в приміщенні контролюючого органу. Визнаючи таку перевірку протиправною, Верховний Суд виходив з того, що відповідачем в порушення положень податкового законодавства, за ініційованої до проведення документальної планової виїзної перевірки позивача, фактично, внаслідок відсутності платника податків за податковою адресою, було проведено невиїзну перевірку за наявними у контролюючого органу документами у приміщенні останнього, а не за місцезнаходженням ФОП. Водночас суд зазначив, що відсутність платника податків за податковою адресою не є тотожною відмові останнього від проведення перевірки та не дає підстав для подальшого проведення контролюючим органом перевірки в приміщенні останнього. Рішення ж щодо допуску посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки позивач не приймала.

У постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 520/8836/18 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову, виходив з того, що у справі встановлені обставини несвоєчасного отримання позивачем наказу про проведення перевірки (в день проведення перевірки), а також факт проведення перевірки в приміщенні управління ДФС. Колегія суддів погодилася з висновками судів про те, що призначення та проведення перевірки контролюючим органом здійснено з порушенням підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України, оскільки на обов`язковий письмовий запит контролюючого органу позивачем були надані пояснення та їх документальні підтвердження в строк, передбачений вищезазначеною нормою, проте, відповідачем не було надано доказів того, що ним проводилась будь-яка оцінка та аналіз наданих позивачем пояснень та їх документального підтвердження, і за їх результатами контролюючий орган дійшов висновку, що такі пояснення та документи не усувають сумніви щодо можливих порушень допущених Підприємцем. Також колегія суддів погодилася з висновком про порушення відповідачем абзацу п`ятого підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України, оскільки фактично перевірку позивача було проведено не за його місцезнаходженням, а в приміщенні контролюючого органу, що фактично свідчить про проведення невиїзної перевірки.

У постанові від 10 вересня 2021 року у справі №500/1791/19 Верховний Суд зазначив, що невихід посадових осіб відповідача за місцезнаходженням ФОП позбавив останнього можливості скористатися передбаченим статтею 81 ПК України правом недопуску уповноважених осіб контролюючого органу до перевірки.

Отже, Верховний суд робить висновок, що у зазначених справах поряд із обставинами проведення виїзної перевірки у приміщенні контролюючого органу були встановлені обставини порушення контролюючими органами інших норм ПК України, які вплинули на реалізацію платниками податків своїх прав, зокрема, з надання необхідних для перевірки документів, що, відповідно, впливає на висновки контролюючого органу, здійснених за наслідками такої перевірки.

Водночас, предметом розгляду Верховним Судом були і інші справи, зокрема, №815/2234/17 (постанова від 16 квітня 2021 року).

У справі № 815/2234/17 Верховний Суд дійшов висновку, що виїзд платника податків за кордон не є підставою для нездійснення контролюючими органами документальної планової виїзної перевірки, а відповідно і неможливість проведення такої за місцезнаходженням платника податків. Колегія суддів зазначила, що позивач та його представник були повідомлені про призначену перевірку і фактично перевірка була проведена на підставі первинних документів фінансово-господарської діяльності Підприємця, які були надані контролюючому органу слідчим СВ, що підтверджується відповідним листом, який наявний в матеріалах справи, а тому колегія суддів погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про правомірність здійсненої перевірки ФОП.

Таким чином, аналіз судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дає підстави для висновку, що правомірність проведення документальної виїзної перевірки в приміщенні контролюючого органу залежить від обставин та умов, які передували її проведенню та призвели до того, що перевірка проведена у приміщенні контролюючого органу. Якщо зміна місця проведення перевірки відбулася безпідставно, без згоди на це платника податків та без забезпечення йому права на участь у проведенні такої перевірки, то така може бути визнана протиправною. Однак, якщо ж це відбулося з об`єктивних причин, за відсутності заперечень з боку платника податків і при цьому право платника податків на участь було забезпечено (незалежно від того, чи скористався платник податків таким правом), то така перевірка не може бути визнана протиправною.

(!!!) Отже, на думку Верховного суду, саме по собі проведення виїзної перевірки у приміщенні органу державної податкової служби не свідчить про допущення контролюючим органом порушень норм ПК України, які тягнуть за собою протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 лютого 2020 року у справі №826/17123/18 також зазначав, що незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи в подальшому наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому, таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 вересня 2021 року у справі №816/228/17 сформулювала правовий висновок, відповідно до якого неправомірність дій контролюючого органу при призначенні і проведенні перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки. При цьому підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення.

Отже, у питаннях дотримання контролюючими органами процедури проведення перевірки, істотне значення має встановлення обставин забезпечення платникам податків можливості реалізувати їх права, передбачені ПК України, а у разі їх порушення - чи могло це істотно вплинути на правильність та обґрунтованість висновків контролюючого органу, здійснених за результатами такої перевірки, на підставі яких прийняті рішення.

Відповідно до пункту 45.1 статті 45 ПК України платник податків - фізична особа зобов`язана визначити свою податкову адресу. Податковою адресою платника податків - фізичної особи визнається місце проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі. Платник податків - фізична особа може мати одночасно не більш однієї адреси.

За змістом пунктів 16.1.13 пункту 16.1 статті 16 і 20.1.13 пункту 20.1 статті 20 ПК України праву контролюючих органів доступу під час проведення перевірок до територій, приміщень (крім житла громадян) та іншого майна, кореспондує обов`язок платників допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян).

Верховний суд  вважає доречними доводи заявника касаційної скарги про те, що статтею 30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Отже, у подібних до цієї справи правовідносинах перевірці підлягають обставини, які зумовили проведення призначених документальних виїзних перевірок фізичних осіб-підприємців та/або фізичних осіб - платників податків у приміщенні контролюючого органу, а також те, чи висловлював платник податків заперечення проти проведення перевірки у такому організаційному порядку. Також, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 8 вересня 2021 року у справі № 816/228/17, порушення, допущені під час призначення і проведення перевірки, можуть бути підставою для скасування рішень контролюючих органів у випадку, якщо такі порушення вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та відповідно на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення.

ВИСНОВОК: За висновком Верховного суду: сам факт проведення документальної виїзної перевірки фізичної особи-підприємця у приміщенні контролюючого органу не є беззаперечною підставою вважати перевірку протиправною і такою, що тягне за собою скасування прийнятих за наслідками такої перевірки рішень контролюючого органу.

Між тим, слід безкомпромісно вказати, що Податковий кодекс України не передбачає право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної виїзної перевірки в приміщенні податкового органу…, а у випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Наведене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладених в постановах Верховного Суду від 17.03.2018 р. у справі № 1570/7146/12, від 24.10.2018 р. у справі № 808/1746/15, від 04.02.2019 р. у справі № 807/242/14, від 27.05.2021 р. у справі №140/2336/19 та ін.

Матеріал по темі: «Проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні ДФС»

 

 

Теги: документальна, позапланова, виїзна, податкова перевірка, в приміщенні податкового органу, оскарження наказу на податкову перевірку, надання відомостей на запит, судова практика, Адвокат Морозов

Судовий збір за оскарження рішення Ради, що становить публічний інтерес

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність сплати судового збору за оскарження рішення органу місцевого самоврядування, що становить публічний інтерес (встановлення цін/тарифів на комунальні послуги)

25 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/820/20, адміністративне провадження № К/9901/7108/21 (ЄДРСРУ № 101370632) досліджував питання щодо звільнення від сплати судового збору при оскарженні рішення відповідної ради, яке становить суспільний інтерес («Про встановлення цін/тарифів на комунальні послуги») на підставі Закону України «Про захист прав споживачів»

Частина 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством, і встановлює певні особливості судового захисту їх прав, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

У регулюванні сплати судового збору положення зазначеної норми права є спеціальними щодо положень ст. 5 Закону України «Про судовий збір», оскільки остання загалом урегульовує питання звільнення різних суб`єктів звернення до суду від сплати судового збору за різні процесуальні дії (об`єкти сплати судового збору) в судах усіх інстанцій.

(!!!) Ключовим при вирішенні питання про можливість звільнення від сплати судового збору за ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» є з`ясування того, чи пов`язані заявлені позовні вимоги із захистом безпосередньо прав споживача, а не будь-яких інших порушених прав особи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань.

Розв`язуючи питання щодо звільнення від сплати судового збору особи, яка є споживачем, слід керуватися тим, що саме особи, які звертаються до суду як споживачі з відповідним позовом для захисту свої прав, звільняються від сплати судового збору на будь-якій стадії процесу, в тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Це не поширюється на будь-яких осіб, які вважають, що певними рішеннями, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень були порушені їхні права як споживача та (або) не погоджуються з ухваленими судовими рішеннями у таких справах, а лише на тих споживачів, хто подав позовну заяву на захист своїх прав, а також надалі апеляційну та (або) касаційну скаргу в межах того самого процесу.

Аналогічна правова позиція висловлена в ухвалі Верховного Суду від 21 квітня 2020 року у справі № 640/21402/18 та постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 у справі №640/10556/20.

Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Згідно з п. 1, 6, ч. 1 ст. 4 вказаного Закону споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.

У п. 2 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що до повноважень органів місцевого самоврядування належить встановлення цін/тарифів на комунальні послуги відповідно до закону.

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 3 вказаного Закону державна політика у сфері житлово-комунальних послуг ґрунтується на принципі, зокрема, забезпечення функціонування підприємств, установ та організацій, що виробляють, виконують та/або надають житлово-комунальні послуги, на умовах самофінансування, досягнення рівня економічно обґрунтованих витрат на виробництво таких послуг.

За змістом п. 11 ч. 2 ст. 8 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», виконавець комунальної послуги зобов`язаний інформувати споживачів про намір зміни цін/тарифів на комунальні послуги відповідно до законодавства.

Проаналізувавши наведені положення законодавства, Верховний суд зазначає, що позов який подано до органу місцевого самоврядування як до суб`єкта владних повноважень з приводу визнання протиправними та нечинними нормативно-правових актів в частині, що становить публічний інтерес виходить за межі приватно-правового спору між споживачем та продавцем.

ВИСНОВОК: Таким чином, оскарження рішення органу місцевого самоврядування, як суб`єкта владних повноважень з приводу визнання протиправними та нечинними нормативно-правових актів в частині, що становить публічний інтерес виходить за межі приватно-правового спору між споживачем та продавцем, а отже  позивач НЕ звільнений від сплати судового збору.

 

Матеріал по темі: «Сплата судового збору за вимогою щодо стягнення середнього заробітку»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов