Індивідуальна податкова консультація

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Індивідуальна податкова консультація: порядок надання, застосування та оскарження

03 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/112/16-а, адміністративне провадження № К/9901/24955/18 (ЄДРСРУ № 93268174) досліджував питання щодо порядку надання, застосування та оскарження індивідуальної податкової консультації.

Підпунктами 14.1.172 та 14.1.172-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом; індивідуальна податкова консультація - роз`яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій.

Відповідно до пунктів 52.1 - 52.3 статті 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію. За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі. Консультація, надана в письмовій або електронній формі, обов`язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Як передбачено пунктами 53.1 та 53.3 статті 53 ПК України, не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована. Платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій або електронній формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору. Протягом 30 календарних днів із дня набрання законної сили рішенням суду про скасування наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, або контролюючий орган з урахуванням висновків суду зобов`язані опублікувати узагальнюючу податкову консультацію або надати платнику податків індивідуальну податкову консультацію.

Зміст наведених законодавчих норм дає підстави для висновку, що податкова консультація за своєю правовою природою є фактично відповіддю контролюючого органу платнику податків на його питання й повинна містити конкретні роз`яснення такому платнику практичної форми та/або моделі його поведінки у визначеному колі податкових правовідносин.

Отже податкова консультація (індивідуальна), як методична й практична допомога платнику податків при виконанні ним податкового обов`язку, фактично, за всіма процедурами (нарахування та сплата платежів, пені, штрафних санкцій, оскарження дій контролюючих органів тощо): 1) надається платнику податків для правильності практичного застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акту з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності; 2) має індивідуальний характер і може використовуватися лише платником податків, якому така консультація надана; 3) не може встановлювати (змінювати чи припиняти) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування; 4) має мету - викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту конкретної правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.

Окрім цього, отримання платником податківм індивідуальної податкової консультації, зміст якої відповідає нормам діючого законодавства, є юридичним фактом, що є підставою для звільнення від відповідальності платника податку, який діяв у відповідності до наданих такою консультацією роз`яснень з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства.

Така ж правова позиція наведена і в постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №813/2617/15, від 18 травня 2020 року у справі №810/2842/16 (ЄДРСРУ № 89295767).

При цьому платнику податків надано право оскаржити до суду, як правовий акт індивідуальної дії, податкову консультацію контролюючого органу у випадку, якщо вона, на його думку, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору, й визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Обов`язковими ж складовими письмової податкової консультації є: опис питань, що порушуються платником податків; обґрунтування застосування норм законодавства з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків; висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Аналогічна позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №826/2032/16 (адміністративне провадження №К/9901/1883/17), від 22 жовтня 2019 року у справі №520/10111/18 (адміністративне провадження №К/9901/18593/19), від 28 січня 2020 року у справі №804/8131/16 (адміністративне провадження №К/9901/41463/18), від 24 квітня 2020 року у справі № 805/1461/17-а (адміністративне провадження №К/9901/39597/18, ЄДРСРУ № 88909118),  від 18.05.2020 у справі № 810/2842/16 (адміністративне провадження № К/9901/39387/18).

При наданні неякісної та/або незаконної податкової консультації, контролюючий орган порушує право платника податків на отримання інформації про практичне застосування норм законодавства та позбавляє права у вигляді отримання консультації, яка могла б дозволити платнику податків застосовувати норму податкового законодавства певним чином без ризику притягнення до відповідальності.

Слід також враховувати, що індивідуальна податкова консультація не може складатись лише з послідовного цитування нормативних актів і не містити остаточних та чітких висновків. Тобто, індивідуальна податкова консультація не повинна сама по собі давати привід для подвійного тлумачення зазначеного в тексті консультації. Рекомендація стосовно конкретної ситуації, що виникла у платника податків має чітко зазначатись в тексті індивідуальної податкової консультації та не створювати додаткові обов`язки для позивача як платника податків.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.05.2020 у справі № 826/27228/15.

Матеріал по темі: «Визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації»

 

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов

 

Відповідальність власника ТЗ за шкоду завдану його працівником внаслідок ДТП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Володілець транспортного засобу має нести обов`язок з відшкодування шкоди, завданої її працівником внаслідок ДТП, але…

25 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  760/28302/18-ц, провадження № 61-12464св20 (ЄДРСРУ № 93171039) досліджував питання щодо відповідальності володільця транспортного засобу за шкоду завдану його працівником внаслідок ДТП.

Вказане узгоджується із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 426/16825/16-ц (провадження № 14-497цс18), про те, що володілець транспортного засобу має нести обов`язок з відшкодування шкоди, завданої її працівником.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Частиною першою статті 1166 ЦК України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Володільцем об`єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, є юридична або фізична особа,  що експлуатує такий об`єкт в силу наявності права власності, користування (оренди), повного господарського відання, оперативного управління або іншого речового права.

Не вважається володільцем об`єкта, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з таким володільцем (водій, машиніст, оператор тощо).

Відповідно до частини першої статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв`язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду),  так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків).

21 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/1391/19 (ЄДРСРУ № 91169919) наголошує, що тлумачення частини 1 статті 1172 ЦК України свідчить, що відповідальність юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, настає лише у випадках, коли заподіювач шкоди не лише перебуває з такою юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, а й заподіяв відповідну шкоду саме у зв`язку та під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків. Виконанням працівником своїх трудових (службових) обов`язків є виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов`язків працівника.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 21.02.2019 у справі №355/1394/16-ц. Схожі за змістом висновки зроблені і у постановах Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 201/722/18, провадження № 51-5406км19 (ЄДРСРУ № 89578529), від 06.02.2019 у справі №640/4185/15-ц, від 05.05.2018 у справі №910/14685/17.

З аналізу змісту глави 82 ЦК України вбачається, що законодавець розрізняє поняття «особа, яка завдала шкоду» та «особа, яка відповідає за шкоду».

За наявності вини особи, яка завдала шкоду, особа, яка є відповідальною за шкоду, на підставі частини першої статті 1191 ЦК набуває права зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування.

ВИСНОВОК: Виходячи з наведених норм права, шкода (у тому числі моральна), завдана внаслідок ДТП із вини водія, який виконував трудові обов`язки та на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-108цс13, підтриманою у постановах Верховного Суду від 23 березня 2020 року у справі № 373/1773/18-ц (провадження № 61-17948св19), від 20 листопада 2019 року у справі № 501/2298/16-ц, провадження № 61-31268св18 (ЄДРСРУ № 86103618), від 05 вересня 2018 року у справі № 534/872/16-ц (провадження № 61-11969св18).

Матеріал по темі: «Алгоритм дій водія при ДТП для отримання страхового відшкодування»

 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

 

 

Проведення податкової перевірки у разі вилучення «первічки» правоохоронцями

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

У разі вилучення правоохоронними органами первинних документів термін проведення податкової перевірки переноситься до моменту їх отримання, а новий наказ на її проведення не видається

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/2646/19, адміністративне провадження № К/9901/32570/19, К/9901/5320/20 (ЄДРСРУ № 93170605) досліджував питання щодо порядку дій контролюючого органу у разі проведення податкової перевірки у платника податків у якого правоохоронцями вилучено первинно – бухгалтерську документацію.

Статтею 78 ПК України регламентовано порядок проведення документальних позапланових перевірок.

Згідно з пунктом 78.4 статті 74 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Строки проведення документальної позапланової перевірки встановлені статтею 82 цього Кодексу (пункт 78.6 статті 78 ПК України).

Відповідно до пунктів 85.2 та 85.9 статті 85 ПК України платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

У разі коли до початку або під час проведення перевірки оригінали первинних документів, облікових та інших регістрів, фінансової та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів, а також виконання вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, були вилучені правоохоронними та іншими органами, зазначені органи зобов`язані надати для проведення перевірки контролюючому органу копії зазначених документів або забезпечити доступ до перевірки таких документів.

Такі копії, засвідчені печаткою та підписами посадових (службових) осіб правоохоронних та інших органів, якими було здійснено вилучення оригіналів документів, або яким було забезпечено доступ до перевірки вилучених документів, повинні бути надані протягом трьох робочих днів з дня отримання письмового запиту контролюючого органу.

У разі якщо документи, зазначені в абзаці першому цього пункту, було вилучено правоохоронними та іншими органами, терміни проведення такої перевірки, у тому числі розпочатої, переносяться до дати отримання вказаних копій документів або забезпечення доступу до них.

10 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/9406/14, адміністративне провадження №К/9901/9022/18 (ЄДРСРУ № 84166384) чітко вказав, якщо терміни такої перевірки переносяться, то контролюючий орган не може приймати рішення до моменту отримання вилучених первинно – бухгалтерських документів.

Практичне застосування зазначеної норми було закріплено в пункті 1.4.7.1 Методичних рекомендацій щодо порядку взаємодії між підрозділами органів державної фіскальної служби при організації, проведенні та реалізації матеріалів перевірок платників податків, затверджених наказом ДФС України від 31 липня 2014 року №22 (в редакції наказу ДФС від 23 червня 2018 року №398), в якому зазначено наступне:

У разі вилучення оригіналів документів правоохоронними або іншими органами підрозділ, який здійснює (очолює) перевірку, забезпечує підготовку та направлення у той же день письмового запиту до відповідного органу про надання органу ДФС копій зазначених документів або забезпечення доступу до перевірки таких документів.

У запиті зазначаються: перелік вилучених документів, дані протоколу (іншого документа), на підставі якого були вилучені документи, посилання на пункт 85.9 статті 85 Кодексу щодо обов`язку відповідного органу забезпечити протягом 3 робочих днів з дня отримання запиту надання органу ДФС копій документів або доступу його посадовим (службовим) особам до перевірки таких документів.

Новий наказ про проведення перевірки не видається та нові направлення на проведення перевірки не виписуються. У разі якщо терміни, визначені пунктом 44.5 статті 44 Кодексу, достроково скорочуються - видається наказ про поновлення перевірки не пізніше наступного робочого дня, копія якого вручається платнику податків (посадовим особам платника податків або його законним (уповноваженим) представникам) під розписку або надсилається платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 Кодексу.

Після отримання копій всіх вилучених правоохоронними та іншими органами документів або забезпечення доступу до них терміни проведення перевірки поновлюються не пізніше наступного робочого дня, про що видається наказ про поновлення перевірки, копія якого вручається платнику податків (посадовим особам платника податків або його законним (уповноваженим) представникам).

На переконання колегії суддів Верховного суду, оскаржуваний наказ про поновлення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства не можна розцінювати як наказ про призначення нової перевірки й надавати йому правову оцінку на предмет відповідності такого акта вимогам ПК України щодо порядку призначення й проведення перевірки.

ВИСНОВОК: Отже, у разі вилучення правоохоронними органами первинних документів у платника податків, термін проведення податкової перевірки переноситься до моменту їх отримання (отримання засвідчених копій), а новий наказ на  проведення податкової перевірки не видається.

Разом з цим, контролюючий орган не може приймати рішення до моменту отримання вилучених первинно – бухгалтерських документів.

Аналогічна правова позиція викладена 25 вересня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/16045/18, адміністративне провадження №К/9901/19079/19 (ЄДРСРУ № 84494323).

 

Матеріал по темі: «На кого покладається обов’язок надання первинних бухгалтерських документів у разі їх вилучення?»

 

Теги: податкова перевірка, вилучення бухгалтерських документів, вилучення правоохоронцями, первинних бухгалтерських документів, наказ на податкову перевірку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Підпис працівника пошти, як доказ отримання судового рішення (ухвали суду)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведення факту отримання судового рішення (ухвали), яке сторона намагається оскаржити в суді апеляційної інстанції

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/2585/20 (ЄДРСРУ № 93170950) досліджував питання щодо доведеності факту отримання копії ухвали суду, яку позивач намагається оскаржити в суді апеляційної інстанції.

Рішенням Конституційного Суду України №17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановлювати відповідні процесуальні строки, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Верховний Суд в частині строків звернення до суду з позовом (апеляційною/касаційною скаргою) неодноразово вказував (зокрема, постанова від 15 квітня 2020 року у справі №  15/2973/18, постанова від 22 квітня 2020 року у справі №  811/1664/18, постанова від 23 липня 2020 року у справі № 620/3811/19, постанова від 07 жовтня 2020 року у справі № 240/6005/18, постанова від 24 січня 2020 року у справі №240/8823/19), що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, встановлення строків звернення до суду має на меті дисциплінування учасників судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених процесуальним кодексом, певних процесуальних дій, натомість дана мета не може перешкоджати основній меті здійснення справедливого судочинства.

Поняття «особа повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Питання доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.

Так, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі «Іліан проти Туреччини» Європейський суд з прав людини зазначив, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

На переконання суду в питаннях оцінки поважності причин пропуску строку звернення до суду, необхідно уникати вияву надмірного формалізму, що може розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, правила надання послуг поштового зв`язку (далі - Правила), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень.

У пункті 99 Правил зазначено, що рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, … які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень (крім зазначених в абзаці четвертому пункту 93 цих Правил), поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об`єкті поштового зв`язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім`ї за умови пред`явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв`язки з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо), чи рішення органу опіки і піклування про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім`ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу.

Оформлення цих поштових операцій визначено у пункті 105 Правил, яким передбачено, що для одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом одержувач повинен заповнити бланк повідомлення із зазначенням даних пред`явленого документа, що посвідчує особу (назва, серія, номер, дата видачі, найменування органу, який видав), дати одержання поштового відправлення, поштового переказу та розписатись. У разі одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом, адресованих до запитання, на абонементну скриньку або за місцем роботи, а також коли адреса, зазначена на поштовому відправленні, поштовому переказі, не відповідає адресі місця реєстрації одержувача, крім даних про документ, що посвідчує особу, зазначається також адреса, за якою фактично проживає одержувач.

У пункті 106 Правил передбачено, що під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв`язку на підставі пред`явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище.

На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто", внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" одержувач розписується та зазначає прізвище.

Відповідні дані на бланку повідомлення про вручення також зазначаються про особу, уповноважену на одержання внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", адресованого юридичній особі або фізичній особі за місцем роботи.

Бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" повертається за зворотною адресою у першочерговому порядку.

ВАЖЛИВО: З наведених норм можна дійти висновку, що загальний порядок фіксації та оформлення вручення рекомендованого поштового відправлення передбачає встановлення особи одержувача та зазначення на бланку повідомлення про вручення його прізвище. Цей запис вносить працівник поштового зв`язку.

Натомість для вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто" або "Судова повістка" на бланку повідомлення розписується та зазначає прізвище одержувач (а не працівник поштового зв`язку).

Отже, особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками «вручити особисто» та «судова повістка» та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, податкового повідомлення-рішення.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а, 222/1402/16-а, 813/1517/16 та підтриманий Верховним Судом від 20 березня 2019 року у справі №222/1402/16-а (ЄДРСРУ № 80606979) та 18 лютого 2020 року у справі № 520/3945/19, адміністративне провадження №К/9901/23674/19 (ЄДРСРУ № 87683061).

Крім того, у контексті застосування норм Правил надання послуг поштового зв`язку, Верховний Суд у постанові від 13 червня 2018 року по справі №820/6755/16 зробив такі правові висновки:  «... відносини між оператором поштового зв`язку, який доставляє лист, та адресатом (позивачем), перебувають поза контролем відправника (відповідача). Відправник не знає і не може знати хто саме та за яких обставин отримає поштове відправлення і чи отримає взагалі. У зв`язку з цим, відправник не може відповідати за доставку кореспонденції. Водночас, у разі доставки рекомендованого відправлення, на адресу відправника повертається повідомлення про вручення. У разі повернення повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення з відміткою про доставку (вручення) відповідному адресату за належною адресою, презюмується, що воно отримано уповноваженою особою ...».

Таким чином, перевірка документів, що посвідчують особу адресата (фізичну особу), особу, яка одержує поштове відправлення замість такого адресата, родинні зв`язки з адресатом, а також належне оформлення повідомлення про вручення поштового відправлення покладено на працівників поштового зв`язку. Добросовісне виконання працівниками «Укрпошти» своїх службових обов`язків у даному випадку презюмується або необхідно надати докази протилежного (наприклад, квитки про виїзд з території міста чи країни або інші докази, які свідчать про відсутність отримувача за адресою, вказаною в повідомленні про вручення поштового повідомлення).

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголосив, що особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками вручити особисто та судова повістка та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, ухвали суду, податкового повідомлення – рішення і т.і.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а (ЄДРСРУ №80481068) , 813/1517/16 (ЄДРСРУ № 80580104).

 

P.s. Між тим, 23 жовтня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 211/5641/18, адміністративне провадження № К/9901/6660/20 (ЄДРСРУ № 92385127)  звернув увагу, що в позовній заяві позивач, крім поштової адреси, зазначив номер засобу зв`язку (мобільний номер телефону, електрону пошту), проте суд першої інстанції, отримавши конверт (поштове відправлення), якій повернувся з зазначенням причини «адресат відсутній», не сповістив позивача за допомогою інших засобів зв`язку в порядку, визначеному статтею 129 КАС України щодо повідомлення скаржника про залишення позовної заяви без руху.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019   року у справі № 1340/5463/18 та від 30 березня 2020 року у справі № 240/2765/19.

А  тому, Верховний суд вважає, що суд нижчої інстанції не дослідивши причини повернення рекомендованого повідомлення про вручення судового рішення, несповістивши позивача за допомогою інших засобів зв`язку про залишення позовної заяви без руху, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви.

Матеріал по темі: «Повістка про виклик до суду апеляційної інстанції»

Витрати пов`язані з прибуттям сторони в судове засідання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компенсація витрат пов`язаних з прибуттям в судове засідання стороні, на користь якої ухвалене судове рішення

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № Н/806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/30046/19 (ЄДРСРУ № 93170947) досліджував питання щодо стягнення витрат пов’язаних з прибуттям сторони в судове засідання.

За логікою судової практики метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі справа №826/841/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 135 КАС України витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.

Розмір витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, визначається вартістю квитків на залізничний, автомобільний, водний, повітряний транспорт або ж підтвердженою вартістю пального, необхідного для переїзду до суду власним автотранспортом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 826/13271/16.

Положеннями ч. 3 ст. 135 КАС України встановлено, що граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов`язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 27 квітня 2006 року № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави", додатком до якої встановлено (компенсація в адміністративних справах), що витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, її представникові не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження (далі - Постанова №590).

Постановою від 02 лютого 2011 року № 98 "Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів" Кабінет Міністрів України затвердив суми витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, згідно з додатком 1 (далі - Постанова № 98).

Відповідно до п. 1 п. 7 Постанови № 98 державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються витрати, зокрема, на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті).

Представник позивача на підтвердження понесених витрат, пов`язаних з прибуттям в судове засідання надала: копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, квитанцію про купівлю палива, розрахунок відстані по маршруту , розрахунок витрат на переїзд, який становить:  відстань помножену на кількість літрів пального на 100 км. та помножену на вартість пального (доказ фіскальний чек з бензозаправки).

Посилання скаржника на пп. 170.9.1 Податкового кодексу України, яким передбачено, що розмір добових у межах України визначається в сумі не більше 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня податкового (звітного) року, в розрахунку за кожен календарний день відрядження, є безпідставними, оскільки вказаною нормою передбачено розмір добових в межах України, тоді як добові витрати це витрати на харчування та фінансування інших особистих потреб працівника у відрядженні, а не витрати, пов`язані з переїздом.

Правильність застосування Постанов №590 і №98 під час вирішення питання щодо відшкодування витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників підтверджується також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі №1340/3510/18.

 

Зловживання стороною судового процесу процесуальними правами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зловживання стороною судового процесу процесуальними правами та наслідки

30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1943/18, адміністративне провадження №К/9901/10093/20 (ЄДРСРУ № 93170971) досліджував питання щодо зловживання стороною процесуальними правами.

Так, за загальними вимогами учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

З урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню судочинства, зокрема: подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи.

Слід враховувати, що незгода сторони з конкретними рішеннями колегії суддів під час судового провадження не може свідчити про упередженість та необ`єктивність суддів та бути підставою для їх відводу, тобто заявлення відводу не може бути « висловленням незгоди з процесуальним рішенням суду».

Вказаний висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, висловленою в ухвалі від 18.12.2018 року по справі № 910/2968/18.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Подання до суду документів, які містять образливі вислови та формулювання щодо очевидної неповаги особи до суду виходить за межі нормальної, коректної та легітимної критики, що, наприклад, у розумінні Європейського суду з прав людини констатується як зловживання правом на подання заяви. Так, цей Суд, застосовуючи підпункт «а» пункту 3 статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є зловживанням правом на її подання.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання учасником судового процесу його процесуальними правами, суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

(!!!) Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ, необґрунтованого перевантаження роботи суду.

Вартий уваги той факт, що механізм зловживання процесуальними правами зводиться до того, що особа, яка прагне до досягнення певних правових наслідків, здійснення процесуальних дій (бездіяльності) зовні "схожі" на юридичні факти, з якими закон пов`язує настання певних наслідків. Незважаючи на те, що такі дії мають повністю штучний характер, тобто не підкріплюються фактами об`єктивної дійсності, певні правові наслідки, які вигідні особі, все ж таки можуть існувати.

Між тим, ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам процесу.

Слід враховувати, що наведений у процесуальному Законі перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.

При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі № 826/12191/18 (ЄДРСРУ № 89111257) та від 22 жовтня 2020 року у справі № 320/7/19, адміністративне провадження № К/9901/5099/20 (ЄДРСРУ№  92385069).

Також, приписами процесуального закону передбачено, що присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи,  присутні в залі, заслуховують стоячи. Учасники судового процесу, інші особи, присутні в залі судового засідання, звертаються до суду та один до одного, дають пояснення, показання, висновки, консультації, тощо, стоячи. Відступ від вимог, встановлених частиною першою цієї статті, допускається з дозволу головуючого. 

Отже, вимога дотримання усіма учасниками справи встановлених у суді правил поведінки має на меті підтримання авторитету та поваги до суду. Водночас, для відступу від наведених приписів процесуального закону повинні існувати об`єктивні підстави, що унеможливлюють (утруднюють) їх виконання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2019 року у справі №855/32/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року (справа № 9901/34/19) зазначено, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах із процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.

Використання учасниками судового процесу та їхніми представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом, з іншими учасниками процесу, їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії суперечать основним засадами (принципами) адміністративного судочинства, а також його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами і застосувати, зокрема, наслідки, передбачені частиною третьою статті 45 КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 серпня 2020 року у справі №314/1526/19 (2-адр/214/1/2020, ЄДРСРУ №90985532 ).

 

 

Теги: зловживання процесуальними правами, процесуальна диверсія, нецензурна лайка, безпідставний відвід, однакові клопотання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Строк для пред’явлення вимоги до поручителя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк для пред’явлення вимоги до поручителя та строк нарахування відсотків після настання терміну повернення кредиту

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 219/8286/18, провадження № 61-13288св20 (ЄДРСРУ № 93149950 ) досліджував питання щодо строку для пред’явлення вимоги до поручителя.

Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року справа № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року справа № 310/11534/13  та від 31 жовтня 2018 року справа № 202/4494/16.

Отже, здійснюючи аналіз наведених позицій Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд вважає, що у випадку пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України, кредитор втрачає право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений у відповідному повідомленні/претензії на адресу боржника, оскільки такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року по справі № 916/4692/15 (ЄДРСРУ № 80308706)).

Таким чином, після звернення з вимогою про дострокове повернення кредиту змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору у повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.

Окрім того, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу від дня порушення грошового зобов`язання.

Постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14, провадження № 61-10358сво19 досліджуючи ч. 4 ст. 559 ЦК вказала, що визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк припинення поруки (який на момент виникнення спірних правовідносин складав шість місяців) застосовується виключно у тому разі, якщо такий строк не встановлено у самому договорі поруки.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Умовами договору поруки сторони погодили, що договір набирає чинності з дати його підписання сторонами (дата договору) і діє до повного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором.

Тобто, якщо договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, а наявний в договорі пункт, якою встановлено, що порука втрачає чинність після повного виконання боргових зобов`язань, то такий пункт не може вважатися строком його дії, оскільки не відповідає змісту статей 251, 252 ЦК України, де визначено, що настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається саме календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

(!!!) Крім того, слід зауважити, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов`язанням.

Саме такі висновки містяться у Постанові Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.06.2019р. у справі № 554/1566/17 та у постановах Верховного Суду України, викладеній від 02 вересня 2015 року № 6-1077цс15, від 23 вересня 2015 року № 6-352цс15 та від 14.09.2016р. № 6-1451цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 6-1009цс17.

Вказане вище означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

18 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-4009/11, провадження № 61-14844св19 (ЄДРСРУ № 86505352) акцентував увагу на тому факті, що у разі пред`явлення кредитором вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання на підставі положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Верховним Судом в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи № 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов`язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах №6-53цс14, №6-3087цс16 та інших аналогічних справах.

Таким чином, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов`язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов`язань.

Зазначений висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі №758/6863/14-ц, від 05 червня 2019 року у справі №523/3082/14.

 

Матеріал по темі: «Припинення нарахування процентів за кредитним договором»