Строк для подання клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк, протягом якого особа вправі клопотати про поновлення строку на апеляційне оскарження у зв`язку з несвоєчасним отриманням рішення суду

01 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 361/2075/19, адміністративне провадження №К/9901/2447/20 (ЄДРСРУ № 88534713) досліджував питання щодо строку протягом якого особа вправі клопотати про поновлення строку апеляційного оскарження у зв`язку з несвоєчасним отриманням рішення суду.

Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин у випадку, якщо вони стали спірними.

Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргами обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Також, колегія суддів Верховного Суду зазначила, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2011 № 17-рп/2011 обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Відповідно до частин 1-4 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цьому конституційному положенню кореспондують норми статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і статті 13 КАС України.

Згідно з частиною 1 статті 293 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 295 КАС   України визначено, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

(!!!) Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною 2 статті 299 цього Кодексу

Відповідно до частини 3 статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження   або наведені підстави для   поновлення строку на апеляційне оскарження   визнані судом неповажними.

ВАЖЛИВО: Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені статтею 286 КАС України.

Відповідно до частини 4 зазначеної статті апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

Частиною 1 статті 120 КАС України передбачено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Верховний суд  зауважує, що частина 4 статті 286 КАС України встановлює спеціальні у відношенні до статті 295 КАС України строки на апеляційне оскарження (протягом десяти днів) і порядок обчислення цього строку (з дня проголошення судового рішення).

Водночас статтею 286 КАС України не обмежено повноваження суду апеляційної інстанції щодо поновлення строку на апеляційне оскарження в порядку статті 295 КАС України.

Причини пропуску строку на апеляційне оскарження у справах цієї категорії підлягають оцінці на предмет їхньої поважності в загальному порядку, передбаченому КАС України, і суд апеляційної інстанції не обмежений у повноваженні щодо поновлення цього строку за наявності відповідних підстав.

Наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду, зокрема від 17 квітня 2019 року в справі №212/2354/18 (2-а/212/93/18), від 19 червня 2019  року в справі №175/4952/18 (2-а/175/69/18), від 25 червня 2019 року в справі №211/94/18 (2-а/211/25/19), від 02 жовтня 2019 року в справі №404/7875/18 (2-а/404/802/18). Також аналогічний правовий висновок містить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 22 листопада 2019 року у справі №461/5908/18.

З огляду на те, що строк на апеляційне оскарження вважається пропущеним у разі подання апеляційної скарги після спливу десятиденного строку з дня проголошення судового рішення у справі, визначеній статтею 286 КАС України, відтак подання апеляційної скарги у межах процесуального строку на оскарження судового рішення, виходячи з дати отримання повного тексту такого рішення, в силу приписів частини 2 статті 295 КАС України є підставою для поновлення такого строку.

Оскільки статтею 286 КАС України передбачено спеціальний строк апеляційного оскарження, який становить десять днів (а не тридцять днів, як передбачено частиною 1 статті 295 КАС України), тому   строк, протягом якого особа відповідно до частини 2 статті 295 КАС України вправі клопотати про поновлення строку апеляційного оскарження у зв`язку з несвоєчасним отриманням рішення суду,   також не повинен перевищувати 10 днів.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм процесуального права викладена у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 500/6596/17, від 17.04.2019 у справі № 522/17819/17, від 13.06.2019 у справі № 200/15533/17, від 30.09.2019 у справах № 607/4259/19 та №176/400/19, від 17.10.2019 у справі №352/1532/18, від 24.10.2019 у справах №216/1119/19 та №200/12472/18, від 11.12.2019 у справі №420/289/19, від 25.02.2020 у справі   №404/4493/19.

ВИСНОВОК:  Подача апеляційної скарги в десятиденний строк від дати отримання копії повного тексту судового рішення у відповідності до положень статті 286 та частини 2 статті 295 КАС України дає право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Матеріал по темі: «Помилкове роз`яснення судом строків і порядку оскарження судового рішення»

Теги: строк на оскарження, апеляційне скарження, поновлення строку, заява про поновлення, клопотання, несвоєчасне отримання, рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Юрисдикція спору Держфінінспекції з (не) підконтрольною організацією

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція спору  Державної фінансової інспекції про стягнення коштів з непідконтрольної установи

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень, як позивач має відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом із вказівкою на предмет звернення.

07 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 820/8558/15, провадження № 11-944апп18 (ЄДРСРУ № 77764424) підтвердила раніше висловлену правову позицію стосовно того, що спір про стягнення завданих збитків, звернений до підконтрольної установи, яка не забезпечила виконання вимог органу державного фінансового контролю, є публічно-правовим.

Так як орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.

При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Саме така позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 826/9672/17, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/2394/16,  від 3 жовтня 2018 року у справі № 804/8443/16 та від 31 жовтня 2018 року у справі № 806/1828/17.

Між тим, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 31 березня 2020 року в рамках справи № 2а-1217/10/0270, адміністративне провадження №К/9901/14122/18 (ЄДРСРУ № 88506597) досліджував питання юрисдикції спору Держфінінспекції з  не підконтрольною організацією.

Державний фінансовий контроль реалізується державною контрольно-ревізійною службою через проведення державного фінансового аудита, перевірки державних закупівель та інспектування.

При виявленні збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, державна контрольно-ревізійна служба має право звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Однак в даній справі суб`єкт владних повноважень заявив позовні вимоги до юридичної особи - Фермерського господарства, яке не є підконтрольною установою, владних управлінських функцій відносно відповідача Контрольно-ревізійне управління не здійснювало, й права позивача на звернення до суду з адміністративним позовом до непідконтрольних йому установ, тобто до суб`єктів господарської діяльності, про стягнення коштів (збитків) закон також не передбачав.

Отже, спір про стягнення завданих збитків звернений до непідконтрольної установи не має ознак публічно-правового характеру, а стосується правових відносин між суб’єктами права.

Тому,  Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір за позовом суб`єкта владних повноважень - Державної фінансової інспекції про стягнення коштів з непідконтрольної установи не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Саме така правова позиція за аналогічних обставин справи висловлена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 816/2394/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 804/13208/15, від 03 липня 2019 року у справі № 826/18840/15. Така позиція є усталеною, на чому наголосила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 05 березня 2020 року під час повернення даної справи для продовження розгляду до касаційної інстанції.

Матеріал по темі: «Юрисдикція спору Держфінінспекції з підконтрольною організацією»

теги: Держфінінспекція, державна фінансова інспекція, місцевий, Державний бюджет, збитки, вимога, розмір збитків, методика нарахування збитків, непідконтрольні установи, визнання вимоги протиправною, розрахунок збитків, судовий захист, Адвокат Морозов

Юрисдикція спорів пов`язаних з розпорядженням комунальним майном

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори пов`язані з правом органу місцевого самоврядування розпоряджатися комунальним майном

27 лютого 2020 року у справі  №802/341/17-а, адміністративне провадження №К/9901/43772/18 (ЄДРСРУ № 87900758), від 31 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №160/8330/19, адміністративне провадження №К/9901/36795/19 (ЄДРСРУ № 88506621) досліджував питання щодо юрисдикції адміністративних судів відносно спорів пов`язані з правом органу місцевого самоврядування розпоряджатися комунальним майном.

Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 9 вересня 2008 року у справі № 21-613во08, від 02 грудня 2008 року у справі №21-1170во08, вже була висловлена правова позиція стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з подібних правовідносин, а саме спорів пов`язаних правом органу місцевого самоврядування розпоряджатися комунальним майном.

Аналогічна правова позиція щодо визначення судової юрисдикції у справах з аналогічним предметом позову міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 461/14599/13-а та від 05 червня 2018 року у справі № 466/6696/16-а, від 29 вересня 2018 року у справі № 522/23245/16-а, від 28 листопада 2018 року у справі № 362/1038/17 та у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 816/984/16 (ЄДРСРУ № 86594914).

Таким чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті    346 КАС України практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права) стосовно обов`язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.

Метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики.

Зокрема, Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для  запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів П`єтера Ван Дзіка (Нідерланди), Грет Халлер (Швейцарія), Джефрі Джоуела (Сполучене Королівство), Каарло Туорі (Фінляндія); п. 44-50).

Верховний суд враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього    права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи    на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня    2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Частиною першою статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70, п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, п. 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 13089/87).

Суд також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену в справі «Омельченко проти України» (заява № 45965/08) про визнання заяви, яка стосувалася розмежування юрисдикцій між адміністративним та цивільними судами, неприйнятною у зв`язку з відсутністю порушення права заявника на доступ до суду; Суд нагадав, що згідно з його прецедентною практикою, п. 1 ст. 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому право на доступ до суду (тобто право на звернення до національних судів) становить лише один з його аспектів; для того щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати чітку, практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94 п. 36, «Церква села Сосулівка проти України» № 37878/02 п. 50). Суд зазначає, що заявники мали можливість порушити провадження в національних судах, а суди ухвалити рішення, виходячи із суті їхніх позовів, незважаючи на початкову затримку, викликану питаннями щодо відповідної юрисдикції.

ВИСНОВОК: Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори пов`язані з правом органу місцевого самоврядування розпоряджатися комунальним майном.

Матеріал по темі: «Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)»

Принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи в адміністративному процесі, зокрема витребування доказів з власної ініціативи, це обов’язок суду

31 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/8046/18, адміністративне провадження №К/9901/22479/19 (ЄДРСРУ № 88507252) досліджував принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи в адміністративному процесі.

Принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи, закріплений частиною четвертою   статті 9 КАС України, зобов`язує суди вживати заходи для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі шляхом виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Процесуальним законом передбачено різні шляхи отримання судом доказів: 1) надання учасником справи з його власної ініціативи; 2) надання доказів учасниками справи за пропозицією суду; 3) збирання доказів судом з власної ініціативи (ч. 3   ст. 77 КАС України), 4) витребування доказів судом (ст. 80 КАС України). Вони відрізняються наслідками.

Пропозиція суду надати докази має рекомендаційний характер для сторони. Частиною п`ятою   статті 77 КАС України   встановлено, що у випадку ненадання учасником справи без поважних причин доказів на пропозицію суду, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

В той же час, статтею 80 КАС України   передбачено повноваження суду збирати докази з власної ініціативи шляхом постановлення ухвали про витребування доказів. Її виконання є обов`язковим. Невиконання ухвали передбачає застосування заходів процесуального примусу.

(!!!) Отже, якщо  подання заяв по суті справи є правом учасників справи, то подання доказів, у разі їх витребування ухвалою суду, - обов`язком.

Разом з цим, Верховний суд зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами.

Тобто, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути встановлені судами на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі.

03 жовтня 2019 року в рамках справи № 826/15560/15, адміністративне провадження № К/9901/12070/18 (ЄДРСРУ № 84703813)  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду наголошує, що принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі полягає насамперед у активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи, щоб суд ухвалив справедливе та об`єктивне рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з`ясовує якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази.

Аналогічна правова позиція висловлена 09 грудня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 826/22842/15, касаційне провадження №К/9901/14014/18 (ЄДРСРУ № 86203374).

ВИСНОВОК: Процесуальним законодавством саме на суд покладено обов'язок офіційного з'ясування всіх обставин справи, що зобов'язує суддю (суд) вживати всіх необхідних заходів для його виконання поряд зі змагальністю і диспозитивністю судового процесу.

Аналогічна правова позиція висловлена 06 лютого 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 814/1793/17, адміністративне провадження №К/9901/58034/18 (ЄДРСРУ № 79638423).

Матеріал по темі: «Принцип змагальності: стандарт доказування або «баланс ймовірностей»»

Теги: принцип змагальності, принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи, витребування доказів, надання доказів, адміністративний процес, судова практика, Адвокат Морозов

Самопредставництво юридичних осіб публічного права на стадії припинення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Самопредставництво юридичних осіб публічного права на стадії ліквідаційної процедури  на прикладі Верховного суду України

30 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/16935/18, адміністративне провадження №К/9901/9633/19 (ЄДРСРУ № 88495183) досліджував питання щодо можливості самопредставництва юридичних осіб публічного права на стадії ліквідаційної процедури на прикладі Верховного суду України.

Юридична особа, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Стороною в адміністративному процесі, у розумінні частини першої статті 46 КАС України, є, зокрема, позивач. Частиною ж другою цієї статті визначено, що позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Отже, КАС України передбачає можливість ВСУ, яка є юридичною особою, бути стороною у адміністративному процесі й брати участь у справі, в тому числі, особисто - в порядку самопредставництва через свого керівника.

В той же час, загальні положення про юридичну особу наведені у главі 7 розділу ІІ ЦК України.

Згідно з приписами частин другої, третьої статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Тобто, загальні положення про юридичну особу, наведені у ЦК України, розповсюджуються й на юридичних осіб публічного права, до яких, виходячи з вказаного у законодавстві визначення, належить й ВСУ, однак, за виключенням питань, які стосуються порядку утворення та правового статусу юридичних осіб публічного права.

В той же час, стаття 105 ЦК України не зачіпає питань, які б стосувались порядку утворення та правового статусу юридичних осіб публічного права, натомість, унормовує відносини, пов`язані з процедурою виконання рішення про припинення юридичної особи.

За змістом частин першої, третьої, четвертої вищезгаданої правової норми ЦК України, учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов`язані протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення письмово повідомити орган, що здійснює державну реєстрацію.

Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Окрім цього, згідно з положеннями частини першої статті 10 Закону України від 15.05.2003 №755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" в редакції, чинній станом на день звернення до суду першої інстанції з цим позовом, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

(!!!) Враховуючи наведені вище законодавчі приписи, Верховний суд вважає, що належним представником юридичної особи, яка згідно з даними Реєстру, перебуває у процесі припинення, може бути лише голова ліквідаційної комісії або її член за дорученням голови цієї комісії.

Верховним Судом висловлені правові позиції, які стосуються питання представництва інтересів юридичних осіб публічного права у межах адміністративного процесу.

Зокрема, у постанові від 24.04.2019 (справа №0940/2231/18) Верховний Суд, на підставі аналізу положень статті 105 ЦК України, зазначив, що до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. У цій справі колегія суддів наголосила, що відомості стосовно особи, уповноваженої представляти відповідача без довіреності, яким, у вказаному випадку, є юридична особа публічного права - орган державної влади, містились у Реєстрі, й така інформація є доступною і, у випадку сумніву щодо процесуальної дієздатності голови комісії з припинення діяльності цього органу, суд апеляційної інстанції мав можливість скористатися безкоштовним запитом до Реєстру на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.

У цій же постанові Верховний Суд визнав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для повернення апеляційної скарги з посиланням на відсутність документів, які підтверджують статус особи, яка її підписала, як голови комісії з припинення діяльності юридичної особи публічного права - органу державної влади, та наділяють його повноваженнями представляти інтереси цього органу, зокрема, підписувати апеляційну скаргу.

Тобто, для перевірки наявності у особи права підписувати позовні та інші заяви, скарги та інші визначені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, достатньо наявності у Реєстрі даних, які є достовірними, зокрема, про перебування юридичної особи у процесі припинення, у тому числі дані про рішення щодо припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо).

Крім того, Верховний Суд неодноразово, з урахуванням, окрім іншого, приписів статті 105 ЦК України, повертав касаційні скарги особам, які її подали - органам державної влади (юридичним особам публічного права) з тих підстав, що останні за даними Реєстру перебували у стані припинення, однак касаційні скарги, подані від імені цих органів, були підписані їх керівниками (начальниками), а не головою комісії з припинення або ліквідатором (ухвали Верховного Суду від 07.12.2018, 20.12.2018, постановлені у справах №816/834/18, №348/2356/17 відповідно).

В той же час, питання представництва (самопредставництва) інтересів, в тому числі юридичних осіб (приватного чи публічного права), однаково урегульовано на всіх стадіях адміністративного процесу в судах першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

Верховний Суд наголошує й на тому, що КАС України запроваджено однакові правила для всіх учасників справи, у тому числі щодо представництва (самопредставництва) юридичних осіб, незалежно від того, чи такі є юридичними особами публічного, або ж приватного права.

Такий підхід до регулювання питання представництва (самопредставництва) виплаває з задекларованого у пункті 2 частини третьої статті 3 КАС України принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, зміст якого розкриває стаття 8 цього ж Кодексу, у частині другій якої встановлено, що не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників судового процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

В контексті названих вище положень процесуального закону та зважаючи на наявну правозастосовчу практику Верховного Суду у питаннях, які стосуються самопредставництва юридичних осіб, як приватного, так і публічного права, прийняття до провадження судом першої інстанції позовної заяви ВСУ, яка, незважаючи на встановлений факт перебування цієї юридичної особи у процесі припинення, підписана виконуючим обов`язки керівника (Голови цього Суду), а не головою комісії з припинення або ліквідатором, призвело б до порушення норм процесуального права і суперечить основним засадам (принципам) адміністративного судочинства стосовно рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

ВИСНОВОК: Право на підпис позовної заяви, поданої від імені юридичної особи приватного права, яка перебуває у стані припинення, належить голові комісії з припинення або ліквідатору.

Подвійна сплата ЄСВ ФОПом, який одночасно є найманим працівником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність сплати ЄСВ за умови перебування особи у трудових відносинах та сплати єдиного внеску за нього роботодавцем

27 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2214/19, адміністративне провадження №К/9901/717/20 (ЄДРСРУ № 88461023) досліджував питання щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи - підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК) в частині компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб щодо адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).

Згідно зі статтею 2  Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

В пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито  поняття застрахованої особи  як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників  як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

До платників єдиного внеску включено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої цієї ж статті).

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України ''Про оплату праці'', та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

(!!!) Водночас, відносини щодо сплати єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати, оскільки метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб (до яких відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК відноситься фізична особа-підприємець) саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа - підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником) така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення законодавства щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи - підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм Закону №2464-VI був викладений Верховним Судом в постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та в подальшому підтриманий в постанові від 04.12.2019 в адміністративній справі №440/2149/19 та  від 23.01.2020 у справі №480/4656/18.

ВИСНОВОК: Законодавство України не містить положень про необхідність сплати з 1 січня 2017 року єдиного соціального внеску за умови перебування особи у трудових відносинах та сплати єдиного внеску за нього роботодавцем.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у від 27 лютого 2020 року (справа №0440/5632/18) та 05 березня 2020 року (справа №460/943/19).

Матеріал по темі: «Обов’язковість сплати ЄСВ самозайнятими та ФОПами, які не отримують доходу»

Теги: фоп, фізична особа підприємець, самозайнята особа, незалежна діяльність, податки, найманий працівник, єсв, єдиний соціальний внесок, єдиний внесок, трудові відносини, работодавець,  судова практика, Адвокат Морозов

Неналежні умови для утримання засуджених підлягають негайному усуненню

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність належних житлових, побутових і санітарно-гігієнічних умов для утримання засуджених є протиправною бездіяльністю виправної установи, які підлягають усуненню

27 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 460/2834/18, адміністративне провадження №К/9901/22400/19 (ЄДРСРУ № 88460717) досліджував питання щодо неналежності умов утримання засуджених

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (стаття 28 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - «КВК України») кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Згідно зі статтями 2, 3 КВК України кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

До засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.

Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.

Відповідно до частин першої, другої і четвертої статті 7 КВК України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

У дільниці посиленого контролю виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки засуджені тримаються в ізольованих жилих приміщеннях, а в дільниці посиленого контролю виправних колоній максимального рівня безпеки у приміщеннях камерного типу (частина друга статті 97 КВК України).

За приписами частини першої статті 102 КВК України, режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов`язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.

Частина перша статті 115 КВК України передбачає, зокрема, що особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.

Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених, крім тих, які після відбуття десяти років покарання у приміщеннях камерного типу переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки (частина друга статті 150 КВК України).

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 151 КВК України, на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу.

Відповідно до пунктів 10-12 Мінімальних стандартних правил поводження з в`язнями (резолюція 663 CI (XXIV) ( 995_992 ) ООН від 30 серпня 1955 року) всі приміщення, якими користуються в`язні, особливо спальні, повинні відповідати всім санітарним вимогам, причому належну увагу слід звертати на кліматичні умови, особливо на кубатуру цих приміщень, на мінімальну площу їх, на освітлення, опалення і вентиляцію. В приміщеннях, де живуть і працюють в`язні: а) вікна повинні мати достатні розміри для того, щоб в`язні могли читати і працювати при денному світлі, і повинні бути сконструйовані так, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від того, є чи немає штучної системи вентиляції; b) штучне освітлення повинне бути достатнім для того, щоб в`язні могли читати і працювати без шкоди для зору. Санітарні вузли повинні бути достатні для того, щоб кожен в`язень міг задовольнити свої природні потреби, коли йому це потрібно, в умовах чистоти і пристойності.

Згідно з пунктами 1, 2, 4 Європейських пенітенціарних (в`язничних) правил (Рекомендація № R (2006)2 від 1 лютого 1987 року Комітету Міністрів держав-учасниць) при поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини. Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту. Утримання ув`язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів.

Пунктом 18 Європейських пенітенціарних (в`язничних) правил встановлено, що у всіх будівлях, де ув`язнені повинні мешкати, працювати або збиратися: a. вікна мусять бути достатньо великими, аби ув`язнені могли читати чи працювати при природному освітленні в нормальних умовах, та забезпечувався приплив свіжого повітря, крім тих випадків, коли є відповідна система кондиціонування повітря; b. штучне освітлення мусить відповідати загальноприйнятим технічним нормам; c. повинна бути передбачена система сигналізації, яка дозволяє ув`язненим негайно встановлювати контакт із персоналом.

Пункт 15 частини першої статті 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» передбачає, що посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, зобов`язані створювати належні умови для тримання засуджених і осіб, узятих під варту, їх комунально-побутового і медико-санітарного забезпечення.

Згідно з підпунктом 12 пункту 5 Положення про Державну установу Городищенська виправна колонія (№96), затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2018 року №2134/5, виправна колонія відповідно до покладених на неї завдань здійснює матеріально-побутове забезпечення засуджених, які тримаються у виправній колонії, відповідно до вимог нормативно-правових актів; створює їм побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.

Вимоги щодо умов утримання ув`язнених установлені міжнародними правовими актами, приписи яких є обов`язковими для виконання усіма національними органами державної влади.

Відсутність відомчого нормативного правового регулювання не може визнаватися достатньою і вагомою підставою для невиконання позитивних зобов`язань держави, визначених на рівні національного і міжнародного законодавства.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №460/2999/18, від 17 березня 2020 року у справі №460/2703/18.

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що відповідач (виправна колонія) не надала належних і допустимих доказів на спростування тверджень засудженого (зокрема моніторингових візитів Уповноваженого Верховної Ради з прав людини) щодо наявності порушень вимог чинного законодавства в частині забезпечення належних житлових, побутових і санітарно-гігієнічних умов утримання, то мало місце порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, виправна колонія не вжила достатніх належних заходів для повного приведення умов утримання засудженого до довічного позбавлення волі у відповідність до вимог чинного законодавства, чим допустила протиправну бездіяльність внаслідок невиконання обов`язку, встановленого законом, а отже зобов’язання останньої  у п`ятимісячний строк привести житлові, побутові і санітарно-гігієнічні умови утримання засудженого у відповідність до вимог чинного законодавства, які визначають умови утримання і відбування покарання засудженими до довічного позбавлення волі є обґрунтованими.