Особливості заповнення квитанції по сплаті судового збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості заповнення квитанції по сплату судового збору за подання апеляційної/ касаційної скарги

13 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду  в рамках справи № 910/4557/18 (ЄДРСРУ № 87559724) досліджував питання щодо особливостей заповнення квитанції по сплату судового збору за подання апеляційної/ касаційної скарги.

Відповідно до п.2 ч.3 ст.258 ГПК до апеляційної скарги додаються докази сплати судового збору.

Згідно з ч.2 ст.260 Господарського процесуального кодексу України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених ст.258 цього Кодексу, застосовуються положення ст.174 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 174 ГПК України в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).

Відповідно до ч.ч.1, 2 статті 9 Закону України "Про судовий збір" судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі, в тому числі з використанням платіжних систем через мережу Інтернет у режимі реального часу (ч. 1 ст. 6 згаданого Закону).

Постановою Правління Національного банку України № 22 від 21.01.2004 затверджено Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (далі - Інструкція), якою встановлено загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Положеннями Інструкції встановлено вимоги про заповнення розрахункових документів.

Відповідно до п. 3.1 Інструкції платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладено в додатку 8 до цієї Інструкції, та подається до банку, який обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

Згідно з додатками 2, 8 до Інструкції одним із реквізитів платіжного доручення є "Призначення платежу", який заповнюється з урахуванням вимог, установлених главою 3 Інструкції.

Положеннями п. 3.8. Інструкції визначено, що реквізит «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, які зазначено в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу".

Платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви, скарги) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується судовим збором.

Необхідними реквізитами ідентифікації скарги є, зокрема, номер справи, у межах якої подається відповідна скарга, та дата судового акта, що оскаржується.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.03.2018 у справі №914/1542/17, від 16.01.2019 у справі №905/1057/18, від 10.05.2018 у справі №613/372/16-ц, та ухвалах Верховного Суду від 26.03.2018 у справі №907/892/15, від 16.04.2018 у справі №922/3137/17, від 20.04.2018 у справі №910/12031/17,  від 21.02.2019 у справі №910/8880/18.

ВИСНОВОК: Вірним призначенням платежу є номер справи та орган, в межах якої(го) подається відповідна скарга, за яку сплачується судовий збір, та дата судового акта, що оскаржується.

Матеріал по темі: «Обов’язкові платіжні реквізити в квитанції про сплату судового збору»

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов

Судова юрисдикція у справах про банкрутство за новим Кодексом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова юрисдикція у справах про банкрутство відповідно до суб`єктного складу та з врахуванням вимог Кодексу України з процедур банкрутства

19 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/130/19 (ЄДРСРУ № 88359531) досліджував питання судової юрисдикції у справах про банкрутство відповідно до суб`єктного складу та з врахуванням вимог Кодексу України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Частиною 1 статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Водночас, важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Отже, здійснюючи судочинство, обов`язком суду є чітке визначення судової юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та з врахуванням вимог закону з метою забезпечення законності, правової визначеності та забезпечення доступу до правосуддя.

18 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/335/17, провадження № 12-160гс19 (ЄДРСРУ № 88138141) також досліджувала питання юрисдикційної підсудності у справах про банкрутство.

Так, постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 925/1874/13 передбачено, що концентрація спорів про витребування майна банкрута у добросовісного набувача або з чужого незаконного володіння в межах справи про банкрутство забезпечує реалізацію контролю суду в провадженні якого перебуває справа про банкрутство за діяльністю боржника, є ефективним засобом юридичного захисту прав як банкрута так і кредиторів та узгоджується з приписами частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII, пункту 8 частини першої статті 20, частини дев`ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до зазначених вище положень законодавства господарські суди розглядають справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство.

Отже, якщо позивачем у справі є боржник, а відповідачами - фізичні особи, то за суб`єктним складом сторін такий спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками, викладеними в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 925/1874/13, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у цій частині.

У порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Звідси Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позовні вимоги юридичноъ особи - боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, мали розглядатися із врахуванням суб`єктного складу сторін (відповідач фізична особа), предмета спору та характеру правовідносин у порядку цивільного судочинства.

(!!!)  Отже висновки судів про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до повноважень суду господарської юрисдикції та має вирішуватися господарським судом у межах справи про банкрутство без порушення нової справи, є помилковими.

В той же час, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після ухвалення оскаржуваних судових рішень законодавство було змінено, зокрема 21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII.

У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство.

Відповідно до частини першої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи (частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства).

Закон № 2343-XII втратив чинність з 21 жовтня 2019 року, з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства.

Відтак можна зробити висновок, що вказаний Кодекс України з процедур банкрутства передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Водночас Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що в разі скасування судових рішень із закриттям провадження у цій справі позивач буде змушений знову звернутися до суду тієї ж самої юрисдикції. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає можливим визначити юрисдикцію у цій справі виходячи з процесуального законодавства, чинного на час касаційного розгляду, тобто застосувати норми Кодексу України з процедур банкрутства.

Частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства визначає підсудність спорів одному господарському суду, який акумулює усі майнові вимоги за участю боржника.

Таким чином, з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постановах від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19).

ВИСНОВОК: З набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Матеріал по темі: «Банкрутство, як підстава для звільнення від сплати судового збору»

Теги: банкрутство, ліквідація, КУзПБ, кодекс з питань банкрутства, судова юрисдикція, юрисдикційна підсудність, майнові спори з боржником, витребування майна, кредитори, судова практика, Адвокат Морозов

Систематична несплата орендної плати за землю є підставою для розірвання договору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Систематична несплата орендної плати, як підстава для розірвання договору оренди земельної ділянки

19 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 371/628/18, провадження № 61-154св20 (ЄДРСРУ № 88337889) досліджував питання щодо наслідків систематичної несплати за землю.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним Кодексом  України (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Положеннями  статті 24 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

За змістом статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

За правилами статті 651 ЦК України умовою розірвання договору в односторонньому порядку є істотне порушення умов договору та інші випадки, встановлені договором та законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

У пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, що також є істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що її земельну ділянку використовує інша особа.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-146цс12, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17 та у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 527/570/17-ц та від 14 листопада 2018 року у справі № 484/301/18.

Вказана позиція підтримана Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 27 січня 2020 року в рамках справи № 469/908/15-ц, провадження № 61-34891св18 (ЄДРСРУ № 87211408).

Слід вказати, що систематичне порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є самостійною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість і навіть факт, що орендар сплачує всю суму заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди.

ВИСНОВОК: Одноразова несплата орендної плати, передбаченої договором, не є підставою для розірвання договору оренди відповідно до пункту «д» статті 141 ЗК України та частини другої статті 651 ЦК України. 

А факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є вичерпною підставою для розірвання такого договору про що й свідчить усталена судова практика Верховного Суду і застосування такого правового наслідку як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Матеріал по темі: «Чи є податкова заборгованість з орендної плати за землю підставою для розірвання договору оренди землі?» 

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення розміру судового збору у справах про коригування митної вартості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення розміру судового збору у справах про визнання протиправними та скасування рішень контролюючого органу про коригування митної вартості

20 березня 2020 року Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 160/1484/19, адміністративне провадження №К/9901/26442/19 (ЄДРСРУ № 88337296) досліджувала питання щодо правильності визначення ціни позову, виходячи з якої має бути сплачено судовий збір за позовними вимогами майнового характеру про оскарження рішень про коригування митної вартості.

Вирішуючи вказане питання Верховний суд спирався на постанову Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду 16 березня 2020 року в рамках справи № 1.380.2019.001962, адміністративне провадження №К/9901/30593/19 (ЄДРСРУ № 88305171) в якій вказане наступне.

Верховний Суд вже розглядав справи з подібними правовідносинами. Так, в постановах від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16) була висловлена правова позиція, що оскільки предметом позову є рішення про коригування митної вартості товарів, то розрахунок судового збору має здійснюватися виходячи з розміру різниці між митною вартістю, що була розрахована позивачем, та митною вартістю, що була відкоригована оскаржуваними рішеннями.

У той же час, Верховним Судом в постановах від 12 червня 2018 року (справа №810/88/16), від 14 травня 2019 року (справа №826/8432/18) висловлено іншу правову позицію, згідно з якою розмір мита, який необхідно доплатити для випуску товарів у вільний обіг, є загальною сумою майнових вимог, тобто ціною позову, при оскарженні рішення про коригування митної вартості. Такий висновок у зазначених рішеннях Верховного Суду ґрунтується на тому, що різниця між митною вартістю, визначеною декларантом, та митною вартістю, визначеною контролюючим органом внаслідок коригування, згідно з приписами статті 279 МК України становить базу оподаткування митом товарів, і не вважається загальною сумою майнових вимог позивача.

Наведене свідчить, що висновки Верховного Суду, висловлені в постановах від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16) щодо визначення ціни позову з метою обрахунку належного до сплати розміру судового збору при оскарженні рішень про коригування митної вартості суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 12 червня 2018 року (справа №810/88/16), від 14 травня 2019 року (справа №826/8432/18).

Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, з метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у подібних правовідносинах, вважає, що наявні підстави для відступлення від правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16).

Окремі рішення, прийняті суб`єктом владних повноважень, можуть породжувати підстави для зміни майнового стану фізичної чи юридичної особи. Зокрема, реалізація таких рішень може призводити до зменшення або збільшення майна особи. Відповідно і вимоги до суду щодо оскарження такого рішення спрямовані на захист порушеного права в публічно-правових відносинах саме з метою збереження належного особі майна.

Оскільки безпосереднім наслідком винесення рішення про коригування митної вартості є зміна складу майна позивача, вимоги про скасування такого рішення суб`єкта владних повноважень, є майновими.

Аналогічне правозастосування викладене і в постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року (справа №804/1760/16), від 26 березня 2019 року (справа №820/3356/16).

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України від 8 липня 2011 року №3674-VI «Про судовий збір»

Виходячи з наведеного, для правильного визначення судового збору, що підлягає сплаті під час звернення до суду з вимогами майнового характеру, важливе значення має встановлення розміру ціни позову. Неправильне визначення ціни позову може призвести до необґрунтованого відкриття провадження у справі або, навпаки, до необґрунтованого повернення поданої заяви/скарги.

Звертаючись до положень Митного кодексу України при визначенні ціни позову у справах щодо оскарження рішень про коригування митної вартості товарів, слід враховувати наступне.

Митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари (стаття 49 МК України).

Стаття 50 МК України визначає цілі використання відомостей про митну вартість товарів, а саме для: 1) нарахування митних платежів; 2) застосування інших заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України; 3) ведення митної статистики; 4) розрахунку податкового зобов`язання, визначеного за результатами документальної перевірки.

Відповідно до частини першої статті 55 МК України рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Одним із обов`язків декларанта у випадках, визначених цим Кодексом та Податковим кодексом України, є сплата митних платежів або забезпечення їх сплати відповідно до розділу X цього Кодексу (підпункт 4 частини першої статті 266 МК України).

Пунктом 1 частини першої статті 279 МК України встановлено, що базою оподаткування митом товарів, що переміщуються через митний кордон України, є, зокрема для товарів, на які законом встановлено адвалорні ставки мита, - митна вартість товарів.

Відповідно до підпункту «в» пункту 185.1 статті 185 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з ввезення товарів на митну територію України.

Базою оподаткування для товарів, що ввозяться на митну територію України, є договірна (контрактна) вартість, але не нижче митної вартості цих товарів, визначеної відповідно до розділу ІІІ Митного кодексу України, з урахуванням мита та акцизного податку, що підлягають сплаті і включаються до ціни товарів (частина перша пункту 190.1 статті 190 МК України).

З аналізу наведених правових норм слідує, що митна вартість товару для декларанта є базою оподаткування податком на додану вартість та митними платежами. При цьому на митні органи, з метою виконання та досягнення митних цілей, покладено функціональні обов`язки з контролю за правильністю визначення платником митної вартості товарів. Якщо за наслідками такого контролю встановлено, що митна вартість визначена не правильно, орган доходів і зборів приймає рішення про коригування митної вартості, внаслідок прийняття якого пропорційно змінюється і розмір належних до сплати митних платежів та податку на додану вартість.

Таким чином, сама по собі визначена у рішенні контролюючого органу митна вартість товару безпосередньо не впливає на майновий стан декларанта. Майновий інтерес для нього складає той розмір митних платежів та інших податків, який він має доплатити порівняно з розміром таких платежів, визначених на підставі заявленої ним митної вартості товарів при декларуванні. Обсяг грошового (вартісного) виразу зміни складу майна позивача у цих спорах співпадає з сумою різниці митних платежів та інших податків, яку він має доплатити.

(!!!) Отже, Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, що при оскарженні рішення про коригування митної вартості товарів ціною позову у розумінні підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI є різниця митних платежів, що підлягали сплаті із врахуванням митної вартості, розрахованої декларантом, та митної вартості, розрахованої митним органом в оскаржуваному рішенні.

У зв`язку з наведеним, Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступає від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах,  викладених в постановах Верховного Суду від 21 серпня 2018 року (справа №810/3206/17), від 31 січня 2019 року (справа №814/1045/16), а саме, що розрахунок належного до сплати судового збору при оскарженні рішень про коригування митної вартості товарів має здійснюватися виходячи з розміру різниці між митною вартістю, що була розрахована позивачем, та митною вартістю, що була визначена оскаржуваними рішеннями.

Відступаючи у цій справі від висновків Верховного Суду, які викладено у вказаних постановах, колегія суддів судової палати зазначає, що відповідно до сформованої практики такий перелік судових рішень не є вичерпним.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року по справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

З огляду на наведене, Верховний Суд, відступаючи від правової позиції, викладеної в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, може не вказувати усі такі рішення, оскільки Верховний Суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.

ВИСНОВКИ:

•    Вимога про скасування рішення суб`єкта владних повноважень про коригування митної вартості, є майновою;
•    Ціною позову, при оскарженні рішення про коригування митної вартості товарів, є різниця митних платежів, що підлягали сплаті із врахуванням митної вартості, розрахованої декларантом, та митної вартості, розрахованої митним органом в оскаржуваному рішенні;

P.s. Окрема думка, ЄДРСРУ № 88277506  (висловлена Суддею Верховного Суду Шипуліною Т. М.): «…визначати ціну позову необхідно з різниці між митною вартістю, що була розрахована декларантом, та митною вартістю, що була відкоригована оскаржуваним рішенням».

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: судовий збір, судебный сбор, коригування митної вартості товарів, ціна позову, різниця митних платежів, декларант, митна декларація, митниця, таможня, судова практика, Адвокат Морозов

Розірвання шлюбу між громадянами різних держав та заходи примирення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заходи та строки, які застосовуються судом для примирення подружжя за позовом про розірвання шлюбу. Закон, який підлягає застосуванню при розірванні шлюбу між громадянами різних держав.

20 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 569/5047/18, провадження № 61-9468св19 (ЄДРСРУ № 88339452) досліджував питання щодо заходів та строків, які застосовуються судом для примирення подружжя за позовом про розірвання шлюбу, а також визначення Закону, який підлягає застосуванню при розірванні шлюбу між громадянами різних держав.

Відповідно до статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

У частинах третій та четвертій статті 56 СК України передбачено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

В оцінці доводів сторін доцільним буде дотриматися правового висновку, сформульованого Верховним Судом в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 347/1988/18 (ЄДРСРУ № 81908511) , в якому зазначено наступне.

Аналіз положень Сімейного кодексу України дає підстави стверджувати, що в переважній своїй більшості його норми мають явно виражене ґендерне наповнення, тобто він є ґендерно-чутливим за змістом.

При цьому, в основному, такі норми є ґендерно-збалансованими, тобто такими, що не містять підстав для дискримінації жінок і чоловіків, у всіх сферах правовідносин, що охоплюються Сімейним кодексом України та відповідають елементам ґендерної рівності.

Вказана тенденція прослідковується, починаючи із статті 1 Сімейного кодексу, якою передбачено побудову сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, а також взаємодопомоги і підтримки.

Рівність прав і обов`язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї закріплена статтею 7 цього Кодексу, а також статтею 24 СК України, відповідно до статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.

При цьому, добровільність як засада шлюбу спостерігається, починаючи із закріплення права осіб на укладення шлюбу, перебування у ньому і закінчуючи правом на його вільне розірвання та припинення шлюбних відносин за бажанням будь-кого із подружжя.

Частина перша статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя, що у контексті даної справи означає надання можливості подружжю на вільний вибір способу побудови своїх відносин у зареєстрованому шлюбі або іншим шляхом. І хто не може бути примушений до шлюбу або до особистих стосунків поза його волею. При цьому бувше подружжя не позбавляється можливості налагодити свої стосунки й після розлучення шляхом укладення нового шлюбу або іншим шляхом.

Відповідно до частини першої статті 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (стаття 111 СК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц (провадження № 61-33349св18) зроблено висновок по застосуванню статті 111 СК України та вказано, що «примирення подружжя здійснюється судом лише за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком».

Аналогічний висновок зроблено упостанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року по справі № 206/3459/16-ц (провадження № 61-21621св17).

Відповідно до статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Аналогічна правова позиція висловлена судом 21 листопада 2019 року по справі № 264/3830/18, провадження № 61-47411св18 (ЄДРСРУ № 85836716).

Додатковим аргументом дослідження у цій справі був особистий закон подружжя, який повинен застосовуватися під час розгляду справи про розірвання шлюбу між громадянами різних держав.

Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв`язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю (частина перша та друга статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

У частині першій статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв`язок іншим чином.

Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу (стаття 63 Закону України «Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Статтею 58 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умовами додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року в справі № 553/703/18 (провадження №61-7956св19, ЄДРСРУ № 85836221) зроблено висновок по застосуванню статті 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» та вказано, що «якщо подружжя, що є громадянами різних держав, спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу хоча б один з них продовжує проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України.

Матеріал по темі: «Спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу»

Податкові спори: не допуск перевіряючих…чи завжди стратегія вірна?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Не зазначення мети в наказі на податкову перевірку, як підстава для не допуску перевіряючих?

Здається все просто, відповідно до п. 81.1 статті 81 Податкового кодексу України посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред`явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів:

•    направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, що скріплений печаткою контролюючого органу;
•      копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу;
•     службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

В той же час, непред`явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред`явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.

05 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/1110/17, адміністративне провадження №К/9901/29035/18 (ЄДРСРУ № 88027959) погодився з вищевказаною позицією, але додав: «Невідповідність прийнятого керівником контролюючого органу наказу про проведення перевірки приписам абзацу третьому пункту 81.1 статті 81 Податкового кодексу України може бути підставою для недопущення платником податків посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки, однак не може бути підставою для скасування самого наказу»

Більше того, ще додав: «…не зазначення в наказі на проведення перевірки мети такої перевірки відповідно до пункту 81.1 статті 81 Податкового кодексу України є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної перевірки…однак не зазначення в наказі мети проведення перевірки не є підставою для визнання протиправним такого наказу. Протиправним може бути визнано наказ у разі якщо такий прийнято без належних підстав для проведення відповідної перевірки».

Матеріал по темі: «Не допуск фіскалів для проведення перевірки: наслідки та належні докази»

Таким чином дії платника податків наступні: ознайомлення з пред’явленими (надісланими) документами від контролюючого органу та прийняття рішення про недопуск перевіряючих, якщо документи оформлені з порушенням (наприклад відсутня мета перевірки)…дії контролюючого органу – складання відповідного Акту (пункт 81.2 статті 81 ПКУ: У разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки посадовими (службовими) особами контролюючого органу за місцем проведення перевірки, невідкладно складається у двох примірниках акт, що засвідчує факт відмови, із зазначенням заявлених причин відмови, один примірник якого вручається під підпис, відразу після його складання, платнику податків та/або уповноваженій особі платника податків).

НАСЛІДКИ: Так, у зв'язку із не допуском посадових осіб фіскального органу до проведення документальної планової/позапланової виїзної перевірки Товариства, складено акт не допуску, а отже для прикладу можна навести справу №813/483/17 (ЄДРСРУ № 80168871), де Верховний Суд в своїй  постанові від 28.02.2019 р. вказав, що підставою для адміністративного арешту коштів на рахунку платника податків або майна, серед іншого, може бути факт не допуску ревізорів до проведення виїзної документальної перевірки такого платника.

Примітка: Обидва види арешту (коштів та/або майно), за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника податкового органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).

Таким чином, за таких обставин, наступний крок податкового органу це звернення до суду з вимогою про застосування адміністративного арешту коштів на рахунках платника податків у зв'язку із відмовою платника податків від проведення перевірки відповідно до п.п.94.6 ст. 94 ПК України.

Відповідно до положень пункту 94.6 статті 94 ПК України арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

З системного аналізу вказаних положень ПК України слідує, що підставою арешту коштів на рахунку платника податків, серед іншого, може бути факт не допуску ревізорів до проведення виїзної документальної перевірки такого платника. Натомість факт недопуску до проведення перевірки може бути законним або незаконним. Платник податків має право не допустити до проведення до перевірки у разі порушення процедури або порядку проведення перевірки, або незаконності наказу на її проведення.

Треба відмітити, якщо платник податків не допускаючи контролюючий орган до перевірки, оскаржив наказ на перевірку, а судом визнано неправомірним та скасовано наказ про проведення перевірки, то відсутні підстави для задоволення позову фіскального органу про арешт коштів платника у зв’язку із не допуском перевіряючих.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.08.2019 по справі №813/906/18, від 12.02.2019 по справі № 813/3859/17 (ЄДРСРУ № 80036920).

Підсумовуючи зазначене вище можна змоделювати ситуацію (гіпотетично): 1) контролюючий орган неправильно склав документи (наприклад, не зазначив в наказі мети перевірки); 2) цим скористався платник і не допустив контролюючий орган на проведення перевірки; 3) податківці склали Акт та арештували майно, а суд арештував кошти платника; 4) платник  пішов в суд оскаржувати наказ на перевірку і програв всі три інстанції, але є героєм він не допустив фіскальний орган до перевірки!!! Робота підприємства паралізовано… розпочалась процедура банкрутства…

ВИСНОВОК: Для того щоб підтвердити правомірність дій платника податків щодо не допуску податківців до перевірки, платник податків повинен оскаржити в судовому порядку наказ (та виграти справу)… у противному випадку контролюючий орган застосовує своє право на адміністративний арешт майна або коштів підприємства (через суд).

Таким чином, не завжди 100% вірною стратегією платника податків є не допуск перевіряючих до перевірки, тим більш, відповідно до новітньої судової практики Верховного суду, право оскаржити наказ на податкову перевірку у платника податків з’явилося й після безперешкодного допуску останніх!!!

Матеріал по темі: «Оскарження наказу на податкову перевірку після допуску перевіряючих»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов