Взаємозв`язок сторін зовнішньоекономічного контракту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Взаємозв`язок сторін зовнішньоекономічного контракту, як підстава для впливу на ціну імпортованих товарів

28 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/3763/15-а, адміністративне провадження №К/9901/12862/18 (ЄДРСРУ № 87902205) досліджував підстави для впливу на ціну імпортованих товарів у зв’язку із взаємопов’язаністю сторін зовнішньоекономічного контракту.

Підставами для прийняття актів індивідуальної дії, за доводами митного органу, послугувало те, що: продавець та покупець пов`язані між собою, а для перевірки відсутності впливу взаємозв`язку на заявлену декларантом митну вартість потрібно надати розрахунок ціни (калькуляцію) відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 53 МК України.

Митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, відповідно до статті 49 МК України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов`язані, зокрема, подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню (частина друга статті 52 МК України).

Відповідно до частини першої статті 53 МК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

У частині другій цієї статті наведений перелік документів, які підтверджують митну вартість товарів.

Частиною третьою статті 53 МК України встановлено обов`язок декларанта або уповноваженої ним особи на письмову вимогу органу доходів і зборів протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи, у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Згідно з частиною четвертою вказаної статті у разі якщо орган доходів і зборів має обґрунтовані підстави вважати, що існуючий взаємозв`язок між продавцем і покупцем вплинув на заявлену декларантом митну вартість, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів, крім документів, зазначених у частинах другій та третій цієї статті, подає (за наявності) визначені в ній документи.

Відповідно до частини першої статті 54 Митного кодексу України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості.

Системний аналіз змісту наведених норм дає підстави для висновку, що органи доходів і зборів мають право здійснювати контроль правильності визначення декларантом митної вартості товарів, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше.

Наявність обґрунтованих сумнівів у правильності визначеної декларантом митної вартості товарів є імперативною умовою, оскільки з цією обставиною закон пов`язує можливість витребування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

Разом із тим витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені статтею 53 МК України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Слід також підкреслити, що приписи вказаних статей зобов`язують митний орган зазначити конкретні обставини, які викликали відповідні сумніви, причини неможливості їх перевірки на підставі наданих декларантом документів, а також обґрунтувати необхідність перевірки спірних відомостей та зазначити документи, надання яких зможе усунути сумніви у їх достовірності (Постанова Верховного суду від 08 листопада 2019 року у справі № 804/6217/15, адміністративне провадження №К/9901/14715/18 (ЄДРСРУ № 85493391).

Згідно з положеннями статті 57 МК України визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами: 1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); 2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість); ґ) резервний.

Основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

У разі неможливості визначення митної вартості товарів згідно з положеннями статей 59, 60 Митного кодексу України за основу для її визначення може братися або ціна, за якою ідентичні або подібні (аналогічні) товари були продані в Україні не пов`язаному із продавцем покупцю відповідно до статті 62 цього Кодексу, або вартість товарів, обчислена відповідно до статті 63 цього Кодексу.

При цьому кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу.

У разі якщо неможливо застосувати жоден із зазначених методів, митна вартість визначається за резервним методом відповідно до вимог, встановлених статтею 64 цього Кодексу.

Наприклад у інший справі Верховний суд вказує, що формально нижчий рівень митної вартості імпортованого позивачем товару від рівня митної вартості іншого митного оформлення не може розцінюватися як заниження позивачем митної вартості та не є перешкодою для застосування першого методу визначення митної вартості товару і не може бути достатньою та самостійною підставою для відмови у здійсненні митного оформлення товару за першим методом визначення його митної вартості. (13 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/2605/16-а, адміністративне провадження №К/9901/14546/18 , ЄДРСРУ № 82383613)

За змістом частини першої статті 58 МК України метод визначення митної вартості за ціною договору (контракту) щодо товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, застосовується у разі, якщо, зокрема, покупець і продавець не пов`язані між собою особи або хоч і пов`язані між собою особи, однак ці відносини не вплинули на ціну товарів.

При цьому той факт, що продавець і покупець пов`язані між собою особи, сам по собі не може бути підставою для розгляду вартості операції як неприйнятної. У таких випадках необхідно розглянути обставини продажу та прийняти вартість операції за умови, що взаємовідносини покупця і продавця не вплинули на ціну оцінюваних товарів (частина дванадцята статті 58 МК України).

Відповідно до частини вісімнадцятої статті 58 МК України при продажу товарів між пов`язаними особами вартість операції береться за основу для визначення митної вартості оцінюваних товарів за першим методом, якщо декларант покаже, що така вартість є близькою до вартості однієї з нижчезазначених операцій, яка здійснювалася одночасно або майже одночасно з операцією з оцінюваними товарами: 1) вартості операції при продажу непов`язаним покупцям ідентичних або подібних (аналогічних) товарів для експорту в Україну; 2) митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, визначеної згідно з положеннями статті 62 цього Кодексу; 3) митної вартості ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, визначеної згідно з положеннями статті 63 цього Кодексу.

(!!!) Таким чином, саме на декларанта покладено обов`язок довести митному органу, що хоча продавець та покупець пов`язані між собою особи, однак такі відносини не вплинули на ціну імпортованих товарів.

Тобто декларант, заявляючи митну вартість товару, що був придбаний у пов`язаної особи, за основним методом - за ціною договору, мав би при декларуванні такого товару надати митному органу докази того, що така вартість є близькою до вартості операцій, яка здійснювалася одночасно або майже одночасно з операцією з оцінюваними товарами з непов`язаним покупцям ідентичних або подібних (аналогічних) товарів чи ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, визначеної згідно з положеннями статей 62, 63 МК України. 

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 825/1973/17 та від 14 листопада 2019 року у справі №825/3799/15-а.

ВИСНОВОК: Верховний суд  зазначає, що наявність взаємозв`язку сторін зовнішньоекономічного контракту може безпосередньо впливати на ціну товару, а тому у аналогічній справі встановлення таких обставин має значення для правильного вирішення спору.

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, достовірність інформації,  метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості судового провадження суб`єкта владних повноважень з іншим державним органом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, окрім  компетенційного спору

27 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18401/18, адміністративне провадження №К/9901/15589/19 (ЄДРСРУ № 87868626) підтвердив раніше сформовану правову позицію стосовного того, що орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, окрім виняткового  компетенційного спору.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС).

Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС).

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Відповідно до частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:

1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом;

6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;

8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;

10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;

11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю;

12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень";

13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

За змістом наведених законодавчих норм убачається, що до адміністративного суду за зверненням суб`єкта владних повноважень може бути подано позов лише у випадку спору між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також коли право звернення до суду з позовом до іншого суб`єкту владних повноважень надано такому суб`єкту законом.

Отже, за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, оскільки це означатиме позов держави до неї самої. Винятком є компетенційний спір. Втім, хоча формально цей спір вирішується у позовному провадженні, по суті це не є спором про право. Натомість у такому судовому процесі суд дає тлумачення законодавства, роз`яснюючи межі компетенції органів.

При цьому під компетенційним спором слід розуміти спір між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача.

Також для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень, як позивач, повинен відповідати основним умовам, а саме: такий суб`єкт має бути наділений повноваженнями для звернення до суду.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2020  року в справі № 826/14309/17.

ВИСНОВОК: До адміністративного суду за зверненням суб`єкта владних повноважень може бути подано позов лише у випадку спору між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, за умови що право звернення до суду з позовом до іншого суб`єкту владних повноважень надано такому суб`єкту законом.

Коли податкове повідомлення рішення вважається отриманим та /або врученим?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: поняття «отримання» ППР є тотожним поняттю «вважається врученим» в розумінні податкового законодавства

12 лютого 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 826/17798/18, адміністративне провадження №К/9901/22597/19 (ЄДРСРУ № 87602287) досліджував питання щодо тотожності понять в податковому законодавстві зокрема тих, які стосуються отримання та/або вручення податкового повідомлення – рішення.

Нещодавно, а саме 18 лютого 2020 року  Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в рамках справи № 520/3945/19, адміністративне провадження №К/9901/23674/19 (ЄДРСРУ № 87683061) не погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що належним врученням платнику податків податкового повідомлення-рішення є вручення відповідного поштового відправлення під особистий підпис одержувача такого рішення на бланку повідомлення.

Зокрема Верховний суд наголосив, що особистий підпис одержувача рекомендованого поштового відправлення є обов`язковим тільки у разі вручення поштового відправлення з позначками «вручити особисто» та «судова повістка» та не вимагається при оформленні вручення іншого рекомендованого поштового відправлення, зокрема, податкового повідомлення-рішення.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах міститься в постановах Верховного Суду, зокрема, у справах №№ 639/4278/16-а (ЄДРСРУ №80481068) , 813/1517/16 (ЄДРСРУ № 80580104).

Матеріал по темі: «Належне вручення платнику податків податкового повідомлення-рішення»

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду виходила як з буквального змісту приписів пункту 56. 18 статті 56, пункту 58.3 статті 58 ПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (оскільки, наведене регулювання не має очевидної алогічності, суперечності, двозначності), так і з логічно-змістовного тлумачення цих норм.

Так, відповідно до пункту 70.7 статті 70 ПК України у зазначеній редакції фізичні особи - платники податків зобов`язані подавати контролюючим органам відомості про зміну даних, які вносяться до облікової картки або повідомлення (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків і мають відмітку у паспорті), протягом місяця з дня виникнення таких змін шляхом подання відповідної заяви за формою та у порядку, визначених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Згідно з приписами статті 45 ПК України податковою адресою платника податків - фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі. Отже, законом встановлено обов`язок платника податків повідомляти контролюючий орган про зміну податкової адреси протягом місяця з дня, коли така зміна відбулася.

Пунктом 58.3 статті 58 ПК України встановлено порядок надіслання податкового повідомлення-рішення, яке вважається надісланим (врученим) фізичній особі, якщо його вручено їй особисто чи її законному представникові або надіслано на адресу за місцем проживання або останнього відомого місцезнаходження фізичної особи з повідомленням про вручення. У такому самому порядку надсилаються податкові вимоги та рішення про результати розгляду скарг. У разі коли пошта не може вручити платнику податків податкове повідомлення-рішення або податкові вимоги, або рішення про результати розгляду скарги через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб, їх відмову прийняти податкове повідомлення-рішення або податкову вимогу, або рішення про результати розгляду скарги, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога, або рішення про результати розгляду скарги вважаються врученими платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення.

З огляду на викладене, виходячи з системного аналізу правових норм та використовуючи логічно-змістовне тлумачення пункту 56.18 статті 56, пункту 58.3 статті 58 ПК України, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду доходить висновку, що контролюючий орган, не маючи інших правових механізмів для отримання персональних даних про платника податків, вправі розраховувати на актуальність (відповідність) даних облікової картки та, відповідно, у випадку недотримання платником податків приписів закону та невиконання обов`язку інформувати податковий орган про зміну своїх персональних даних, має нести ризик настання негативних наслідків такої поведенки.

Враховуючи викладене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що правове поняття «отримання» у розумінні пункту 56.18 статті 56 ПК України означає виключно фактичне отримання податкового повідомлення-рішення та не є тотожним поняттю «вважається врученим» в розумінні пункту 58.3 статті 58 ПК України. Строк на оскарження платником податків податкового повідомлення-рішення, встановлений пунктом 56.18 статті 56 ПК України, обчислюється з моменту отримання ним такого рішення у порядку, встановленому пунктом 58.3 статті 58 ПК України.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у справі № 640/21350/18, який в постанові від 1 жовтня 2019 року вказав на те, що окрім встановлення факту пропуску позивачкою строку звернення до суду у зв`язку із її відсутністю за податковою адресою та непоінформованістю через це про донарахування їй податковим органом суми грошового зобов`язання, суду необхідно надати також оцінку поважності причин такого пропуску як підстави для поновлення пропущеного строку.

ВИСНОВОК: Верховний суд акцентує увагу платників податків, що поняття «отримання» ППР у розумінні пункту 56.18 статті 56 ПК України є тотожним поняттю «вважається врученим» в розумінні пункту 58.3 статті 58 ПК України.

Матеріал по темі: «Належне вручення або направлення рішення фіскального органу»

Теги: вручення, поштове направлення, рішення контролюючого органу, ППР, НУР, податкова адреса, юридична адреса, місцезнаходження, адреса платника податку, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення податкового боргу: строк давності та джерела погашення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення контролюючого органу до суду з вимогами про стягнення податкового боргу та порядку обчислення строку давності для його стягнення, а також джерел його погашення

25 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1340/5767/18, адміністративне провадження №К/9901/25029/19 (ЄДРСРУ № 87839039) досліджував питання щодо стягнення податкового боргу, строків давності та джерел його погашення.

Порядок звернення контролюючого органу до суду з вимогами про стягнення податкового боргу та порядку обчислення строку давності для його стягнення

Частиною четвертою статті 5 КАС України встановлено право на звернення до адміністративного суду суб`єктів владних повноважень виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Як визначено у підпункті 19-1.1.22 пункту 19-1.1 статті 19-1 ПК України до функцій контролюючих органів належить здійснення погашення податкового боргу, стягнення своєчасно ненарахованих та/або несплачених сум єдиного внеску та інших платежів.

Згідно з підпунктом 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.

Провадження у справах за зверненнями органів доходів і зборів відрізняється від загального позовного провадження. Порядок розгляду такої категорії справ, ухвалення рішення та процедура апеляційного оскарження регулюється главою 11 Особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ Кодексу адміністративного судочинства України.

Порядок розгляду справ за зверненням суб`єкта владних повноважень щодо погашення податкового боргу платників податків врегульовано також нормами Податкового кодексу України, якими, зокрема, передбачено право контролюючого органу звертатися до суду з позовом про стягнення суми податкового боргу платника податку в загальному позовному порядку.

Положення Податкового кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України не містять імперативних норм щодо звернення контролюючого органу про стягнення коштів за податковим боргом виключно в порядку статті 283 КАС України або неможливості звернення в порядку загального позовного провадження без попереднього звернення з такими вимогами в порядку статті 283 КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18 вересня 2019 року (справа № 560/4497/18), від 1 жовтня 2019 року (справа № 824/1236/18-а).

ВИСНОВОК № 1: У контролюючих органів наявні альтернативні форми звернення до суду з такою вимогою: 1) у спеціальному порядку із заявою (зі скороченими строками як звернення до суду, так і судового розгляду); 2) в загальному порядку з адміністративним позовом (із загальними строками звернення до суду та судового розгляду). Ці форми звернення не є послідовно залежними одна від одної.


Щодо строків звернення до суду контролюючих органів з позовом про стягнення податкового боргу

Відповідно до пункту 95.1 статті 95 ПК України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Отже, наведена норма встановлює послідовність стягнення податкового боргу за рахунок різних джерел: спочатку за рахунок коштів, а у разі їх недостатності - за рахунок майна, яке перебуває в податковій заставі.

Таким чином, законом закріплено пріоритет погашення податкового боргу за рахунок коштів.

Відповідно до пункту 95.2 статті 95 ПК України стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.

Приписи пункту 102.4 статті 102 ПК України надають контролюючому органу право на стягнення податкового боргу, що виник у зв`язку з відмовою у самостійному погашенні грошового зобов`язання, протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

Частиною першою статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду.
Спеціальним строком звернення до суду з позовом у спорах цієї категорії справ є строк, визначений статтею 102 ПК України.

ВИСНОВОК № 2: Положеннями пунктів 95.1-95.3 статті 95 і пункту 102.4 статті 102 КАС України встановлено, що контролюючий орган може звернутися до адміністративного суду з позовом про стягнення податкового боргу з платників податків із дотриманням відповідних умов, встановлених пунктом 95.2 статті 95 ПК України, які надають право на примусове стягнення податкового боргу, а також строку - 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Строк у 1095 днів є присічним для контролюючого органу, протягом і в межах якого ним можуть бути вжиті заходи щодо погашення податкового боргу, в тому числі і шляхом звернення до суду з позовом, проте норми пункту 102.4 статті 102 ПК України не є такими, що обмежують суд у праві ухвалювати судове рішення про стягнення податкового боргу після закінчення 1095-денного строку, з вимогою про стягнення якого контролюючий орган звернувся вчасно.


 Щодо направлення податкових вимог

Верховний суд вказує, що з огляду на правове регулювання порядку направлення податкових вимог, повторне направлення податкової вимоги не передбачено виключно у випадку, якщо з моменту направлення першої вимоги, податковий борг, визначений у ній, не погашено у повному обсязі з урахуванням і того боргу, який виник після її направлення. Проте у разі, якщо після направлення податкової вимоги податковий борг був погашений у повному обсязі, вважається, що правовідносини з його погашення вичерпали своє значення (припинилися). Відповідно, у разі виникнення в подальшому у платника податків нового податкового боргу, порядок вжиття контролюючим органом заходів щодо його погашення розпочинається спочатку - шляхом, зокрема, направлення платникові податків нової податкової вимоги.

На користь зазначеного свідчить підпункт 60.1.1 пункту 60.1 статті 60 ПК України, відповідно до якого податкова вимога вважається відкликаною у разі, якщо сума податкового боргу була погашена самостійно платником податків або органом стягнення.


Стосовно джерел погашення податкового боргу

У цій справі судами попередніх інстанцій задоволено позов у спосіб, який передбачає два варіанти здійснення контролюючим органом стягнення податкового боргу, а саме: 1) стягнення грошових коштів, які знаходяться на рахунках у банках та інших фінансових установах, обслуговуючих такого платника податків; 2) стягнення грошових коштів з рахунків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в органі, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Проте суди не звернули уваги на те, що підстави і порядок вчинення таких дій є відмінним.

Так, відповідно до абзацу першого пункту 57.1 статті 57 ПК України платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У разі не виконання платником податків обов`язку щодо своєчасної сплати узгодженої суми податкового зобов`язання контролюючий орган в силу компетенції, встановленої нормами ПК України, здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків. Ця компетенція стосується, зокрема виявлення джерел погашення податкового боргу та контролю за дотриманням платником податків черговості погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення.

Джерела сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків визначені статтею 87 ПК.

Так, згідно з абзацом першим пункту 87.1 цієї статті джерелами самостійної сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, у тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит), та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів.

Відповідно до абзацу другого пункту 87.1 статті 87 ПК України джерелом самостійної сплати грошових зобов`язань з податку на додану вартість є суми коштів, джерела яких зазначені в абзаці першому цього пункту та обліковуються в системі електронного адміністрування податку на додану вартість. У разі сплати податкових зобов`язань, що виникли до 1 липня 2015 року, та/або погашення податкового боргу за податковими зобов`язаннями, що виникли до 1 липня 2015 року, перерахування коштів до бюджету здійснюється безпосередньо з поточних рахунків платника податків, відкритих у банках.

Не можуть бути джерелом погашення податкового боргу, крім погашення податкового боргу з податку на додану вартість (крім податкового боргу, що виник до 1 липня 2015 року), кошти на рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість. Для погашення такого податкового боргу за рахунок коштів на рахунку платника податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість центральний орган виконавчої влади, що реалізує податкову і митну політику, за умови наявності підстав, передбачених статтею 95 цього Кодексу, надсилає центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у якому відкриті рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, реєстр, у якому зазначаються найменування платника податків, податковий та індивідуальний податковий номер платника податків та сума податкового боргу, що підлягає перерахуванню до бюджету (крім сум податкового боргу за податковими зобов`язаннями з податку на додану вартість, що підлягали сплаті до державного бюджету та за якими сформовано реєстр для перерахування коштів до державного бюджету з рахунка у системі електронного адміністрування відповідно до пункту 200.2 статті 200 цього Кодексу). Порядок формування та надсилання центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, такого реєстру визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику (абзац четвертий пункту 87.1 статті 87 ПК).

Спеціальною нормою, яка регулює стягнення коштів, у тому числі, з рахунків в системі електронного адміністрування податку на додану вартість, є норма абзацу першого пункту 95.3 цієї статті, згідно з якою стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Непогашення податкового боргу, зокрема зі сплати штрафних (фінансових) санкцій та пені, дає право контролюючому органу здійснити за цього платника податку і в інтересах держави заходи на погашення податкового боргу, який виник через таку несплату. При цьому, такі заходи мають бути здійснені на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законом, як це вимагається частиною другою статті 19 Конституції України, якою встановлено критерій поведінки державного органу у сфері публічних відносин. Неправомірна поведінка невладного суб`єкта у цих відносинах не може виправлятися неправомірною поведінкою владного суб`єкта.

Правову позицію щодо застосування норм статті 87 і статті 95 ПК України викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі № 440/4082/18, від 10 вересня 2019 року у справі №1840/3549/18.


ВИСНОВОК № 3: Отже, з рахунку платника в системі електронного адміністрування податку на додану вартість може бути погашений виключно податковий борг з податку на додану вартість (крім податкового боргу, що виник до 1 липня 2015 року).

Матеріал по темі: «Списання безнадійного податкового боргу та здійснення коригування в ІКПП»

Теги: податковий борг, стягнення податкового боргу, державного підприємства, внесення майна в податкову заставу, судова практика, Адвокат Морозов

Строки на оскарження податкового повідомлення рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки адміністративного та судового оскарження рішення контролюючого органу

25 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/1451/19, адміністративне провадження №К/9901/482/20 (ЄДРСРУ № 87808782) досліджував питання щодо строків на оскарження податкового повідомлення рішення.

Відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною першою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Частиною другою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Отже Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків.

Податковий кодекс України є спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників спірних відносин, в тому числі захисту порушеного права у судовому порядку.

Податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи (пункт 36.1 статті 36 Податкового кодексу України).

Грошове зобов`язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов`язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв`язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності (підпункт 14.1.39. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.

Податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов`язок платника податків сплатити суму грошового зобов`язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності (підпункт 14.1.157 пункту 14.1 статті14 Податкового кодексу України).

Податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання (підпункт 14.1.175. пункту 14.1 статті14 Податкового кодексу України).

Відповідно до пункту 57.3 статті 57 Податкового кодексу України, у разі визначення грошового зобов`язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов`язаний сплатити нараховану суму грошового зобов`язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов`язання платник податків зобов`язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

(!!!) За змістом пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

Слід також враховувати правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 11.10.2019 року справа  № 640/20468/18, від 25.10.2019 року справа № 640/20569/18, від 20.11.2019 року №640/18944/18 де Суд прийшов до висновку, що положення Податкового кодексу України не поширюються на відносини щодо обрахунку строку звернення до суду з позовами про оскарження рішення контролюючого органу про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних. При оскарженні рішення податкового органу про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних варто застосовувати правила ст. 122 КАС України.

Більше того, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту  56.18  статті  56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:

а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені  ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;

б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені  ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах: Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11.10.2019 року по справі №640/20468/18; Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25.10.2019 року по справі №640/20569/18.

При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Пунктом 102.4 статті 102 Податкового кодексу України передбачено, що у разі якщо грошове зобов`язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного в п.102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв`язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов`язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу.

ВИСНОВОК: Оскільки Податковий кодекс України пов`язує відлік строку (1095 календарних днів), протягом якого може бути стягнутий податковий борг, з днем виникнення податкового боргу, то й останнім днем звернення до суду є 1095 день (п. 56.18. ст. 56 ПКУ) з моменту отримання спірного податкового повідомлення-рішення.

Матеріал по темі: «Строк звернення до суду за умови досудового порядку вирішення податкового спору»

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомлень рішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Переведення обов`язку зі сплати податку за землю у разі продажу будинку (споруди)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Переведення обов`язку зі сплати податку та/або орендної плати за земельну ділянку у разі переходу права власності на нерухомість на якій вона розташована

25 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/8446/18, адміністративне провадження №К/9901/20525/19 (ЄДРСРУ № 87808699) підтвердив вже усталену правову позицію стосовно переходу / переведення обов`язку зі сплати податку за земельну ділянку та/або орендної плати за землю у разі переходу права власності на нерухомість на якій вона розташована.

За приписами пункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України землекористувачі - це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (далі у розділі XII - орендна плата).

Згідно з пунктами 288.1 - 288.4 статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об`єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

За приписами частин першої та другої статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Статтями 125 і 126 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують і положення статті 377 Цивільного кодексу України.

Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою (пункт «е» частини першої статті 141 Земельного кодексу України).

Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про оренду землі» до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Відповідно до статті 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці.

Така позиція відповідає висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 7 липня 2015 року у справі № 826/12388/13-а: «Незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно».

Верховний Суд України у постанові від 8 червня 2016 року (справа №21-804а16) та постанові від 12 вересня 2017 року (справа №21-3078а16), сформулював правову позицію: якщо особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 31 січня 2018 року (справа №825/308/17), від 19 червня 2018 року (справа №822/2696/17), від 02 липня 2019 року (справа № 819/1365/17) від 17 грудня 2019 року (справа № 804/4739/16), від 27 січня 2020 року (справа № 804/886/18)

ВИСНОВОК: З моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, окрім цього до нового власника об`єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов`язок зі сплати орендної плати, на якій розташоване набуте ним майно.

Матеріал по темі: «Орендна плата за землю після відчуження частини об’єкта нерухомості»

Теги: земля, податок на землю, налог на землю, земельный налог, відчуження частини об’єкта нерухомості, податок за земельну ділянку, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов