Правила виконання грошового зобов`язання стосовно розподілу грошових коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Алгоритм розподілу коштів у випадку не конкретизації платежу у господарському зобов’язанні

26 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/2630/18 (ЄДРСРУ № 86618989) досліджував питання щодо правил виконання грошового зобов`язання стосовно алгоритму розподілу коштів у випадку не конкретизації платежу у господарському зобов’язанні.

З приводу наведеного Верховний суд зауважує, що у випадку, коли в графі платіжного доручення "призначення платежу" відсутні посилання на період, дату, номер договору, згідно якого здійснюється платіж, тощо, такий період має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів. Якщо відповідні застереження у договорі відсутні, то у разі наявності заборгованості платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку: починаючи з тієї, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

Наведений вище алгоритм розподілу коштів урегульований в статті 534 Цивільного кодексу України, яка визначає правила виконання грошового зобов`язання, якщо наявна сума грошей є меншою за суму боргу, і вимоги кредитора в повному обсязі не можуть бути задоволені. У такому випадку вимоги кредитора погашаються у встановленій черговості:

- у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання. В даному випадку мова йдеться про судові витрати, витрати на сплату держмита та інших обов`язкових платежів, витрати на юридичну допомогу тощо. Такі витрати мають бути підтверджені кредитором (наприклад, підлягатиме стягненню за рішенням суду тощо);

- у другу чергу підлягають сплаті проценти та неустойка, в разі їх нарахування на підставі договору або закону;

- і лише в третю чергу сплачується основна сума боргу. Інший порядок погашення вимог кредитора може бути встановлений договором. Сторони можуть передбачити, наприклад, першочергове погашення основної суми боргу або інші правила тощо.

(!!!) Можливість застосування положень статті 534 Цивільного кодексу України безпосередньо залежить від змісту реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена статтею 534 цього Кодексу застосовуватися не може.

Розподіл коштів може здійснюватися кредитором відповідно до статті 534 Цивільного кодексу України у випадку, коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості тощо.

Окрім цього, в подібних відносинах необхідно враховувати: 1) в який період та в якому обсязі здійснена поставка товару з огляду на триваючий характер правовідносин сторін; 2) чи було сплачено відповідачем кошти за весь фактично поставлений товар за договором чи лише щодо його частини, і якщо так, то за які саме періоди; 3) чи здійснювалось при проведенні оплат зарахування у погашення раніше існуючого боргу тощо (подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 914/1979/18 та від 15.08.2019 у справі № 914/1680/18).

Відповідний порядок наведено у пункті 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку Україні від 21.01.2004 № 22 та пункті 1.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, згідно з якими отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платник чітко визначив призначення платежу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 904/12527/16, від 26.09.2019 у справі № 910/12934/18, від 15.10.2019 р. у справі № 909/1141/18.

Теги: розподіл грошових коштів, господарське зобов’язання, алгоритм зарахування коштів, призначення платежу, платіжне доручення, заборгованість, періодичні платежі, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України

27 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 368/519/18, провадження № 61-48036св18 (ЄДРСРУ № 86718072) досліджував питання щодо правової можливість забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за межі України.

За змістом частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання заяви та розгляду її судами першої та апеляційної інстанцій) позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.

Згідно з частинами першою-третьою статті 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України застосовується в порядку, визначеному цим Кодексом для забезпечення позову, із особливостями, визначеними цією статтею. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.

У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».

Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (у редакції, чинній на момент звернення до суду із заявою про забезпечення позову) передбачено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду.

Окрім цього слід зазначити, що  у постанові від 29.05.2019 р. по справі № 2-173/2011 (провадження №61-25403св18 ) Верховний суд зробив висновок про відсутність у випадку забезпечення кредитних зобов`язань іпотекою підстав для тимчасового обмеження права позичальника у виїзді за кордон.

Враховуючи, що в цивільному процесі відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому статтями 151 - 153 ЦПК, застосовувати такий вид забезпечення позову, як тимчасове обмеження у виїзді за межі України, слід дійти висновку, що суди не можуть застосовувати зазначений спосіб забезпечення позову на стадії розгляду цивільної справи про стягнення заборгованості та виконання інших зобов'язань, оскільки це порушує норми ЦПК та свідчить про вихід суду за межі своїх процесуальних повноважень, порушення принципу верховенства права, проголошеного Конституцією, та вимог ст. 6 Конвенції щодо вирішення справи судом, встановленим законом (Судова практика Верховного суду України щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 01.02.2013 року).

ВИСНОВОК: Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, серед яких відсутня така підстава як забезпечення позову у цивільній справі. У статті 150 ЦПК України також відсутній такий вид забезпечення позову як тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Теги: обмеження у виїзді за кордон, забезпечення позову, не виконання судового рішення, ухилення від виконання судового рішення, виконавче провадження, ухвала про заборону виїзду за кордон, судова практика, Адвокат Морозов

Заправка бензинового автомобіля дизельним паливом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заправка бензинового автомобіля дизельним паливом: хто несе відповідальність?      

Шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи.

Матеріал по темі: «Презумпція вини завдавачашкоди»

Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Заправка автомобіля, обладнаного бензиновим двигуном, дизельним паливом (або навпаки) з точки зору чинного законодавства є продажем продукції з дефектом, оскільки призводить до виходу з ладу автомобіля, а тому до спірних правовідносин, враховуючи існування між сторонами споживчих відносин, підлягають застосуванню відповідні правила Закону України «Про захист прав споживачів», а також спеціальні правила про роздрібну купівлю-продаж.

А у відносинах за участі споживача суд зобов`язаний тлумачити усі сумніви на користь цього учасника як слабшої сторони у таких правовідносинах.

Наведене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 161/626/17 провадження № 61-31017св18 (ЄДРСРУ № 83301840)

Так, статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що договір  це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами ( розрахунковими документами).

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про захист прав споживачів» шкода, завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відшкодовується відповідно до закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1442 затверджено Правила роздрібної торгівлі нафтопродуктами, які, зокрема, визначають порядок роздрібної торгівлі бензином, дизельним пальним, гасом, маслами, мастилами.

Згідно з пунктом 11 Правил шкода, завдана життю, здоров`ю споживача або його майну внаслідок використання нафтопродуктів неналежної якості, підлягає відшкодуванню суб`єктом господарювання в повному обсязі та в порядку, установленому законодавством.

Відповідно до п. 35 Правил заправка автотранспортних засобів провадиться за допомогою оператора АЗС або водієм самостійно під наглядом оператора.

ВИСНОВОК: Таким чином, за загальною нормою наведених Правил заправка автомобілів провадиться оператором АЗС або під його наглядом, що покладає відповідальність за заправлення відповідного палива саме на працівника АЗС.

Роздруківка електронної переписки без підпису не може бути використана як доказ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Роздруківка електронної переписки без електронно цифрового підпису не може бути використана як доказ у справі, оскільки не є електронним документом.

28 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/788/19 (ЄДРСРУ № 86717260) досліджував питання щодо можливості використання роздруківки електронної переписки без ЕЦП, як доказу у справі.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (п. п. 1, 2 ст. 205 ЦК України).

Відповідно до статей 3, 5, 8 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", електронні документи вже давно стали частиною ділового обороту та юридична сила електронного документа, як доказу, не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, що наведена у п. 18 постанови від 27.11.2018 у справі № 914/2505/17 (ЄДРСРУ №  78450568)).

При цьому 14.02.2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №9901/43/19 (П/9901/43/19) зазначила, що саме електронний цифровий підпис є головним реквізитом подання електронного документа. Відсутність такого реквізиту в електронному документі виключає підстави вважати його оригінальним.

Верховний суд акцентує увагу, що роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копіями електронних документів) в розумінні частини першої статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», відповідно до якої електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, яка використовується для ідентифікації автора та/або підписування електронного документа іншим суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершує створення електронного документа.

ВИСНОВОК: Роздруківка електронної переписки без ЕЦП не може бути використана як доказ у справі, оскільки не відповідає вимогам Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", оскільки не містить електронного підпису, який є обов`язковим реквізитом електронного документа, що унеможливлює ідентифікацію відправника повідомлення та зміст такого документу не захищений від внесення правок та викривлення.

Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18 та від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18.

P.s. Окрім цього, якщо це стосується договірних відносин, то у договорі, укладеному між сторонами, повинно бути наведено про умови 1) щодо можливості електронного листування під час його виконання, 2) щодо погодження між сторонами відповідних адрес для електронного листування та переліку осіб, уповноважених вести зазначене листування.

Матеріал по темі: «Альтернатива подання позову/скарги в електронному, а не в паперовому вигляді»

Теги: ЕЦП, електронний цифровий підпис, доказ у справі, електроне листування, роздруківка електронної переписки, електрона переписка, скріншот, судова практика, Адвокат Морозов

Обов’язковість сплати ЄСВ самозайнятими та ФОПами, які не отримують доходу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість сплати ЄСВ  самозайнятими особами та фізичними  особами-підприємцями, які не отримують доходу і фактично не здійснюють будь-якої підприємницької діяльності

01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06.12.2016 №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким було внесено зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

Новою редакцією Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» було зобов’язано фізичних осіб-підприємців на загальній системі оподаткування та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, які починаючи з 01 січня 2017 року не отримують дохід від здійснюваної підприємницької діяльності, нараховувати та сплачувати єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у розмірі не меншому, ніж мінімальний страховий внесок у розрахунку на місяць.

У зв’язку з тим, що значна кількість самозайнятих осіб та фізичних  осіб-підприємців, які не отримують доходу і фактично не здійснюють будь-якої підприємницької діяльності, так і не ініціювали процедуру державної реєстрації припинення підприємницької діяльності осіб (на погляд автора, у зв’язку із значною бюрократизацією процедури)  чи зняття з  обліку, як самозайнятих, а отже, таким особам буде(ло) нараховано штрафні санкції та пеню за несплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Між тим, згідно ч. 4 ст. 4 зазначеного Закону особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Також, деякі проблеми практично вирішенні судовою практикою Верховного суду, зокрема:

А) Постановою  Верховного суду від 27 листопада 2019 в рамках справи № 160/3114/19 (№К/9901/25439/19) відносно протиправності подвійної сплати ЄСВ самозайнятою особою, яка в той же час є найманим працівником, адже це  суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Також Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19 сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Б) Вирішена правова дилема стосовно суперечностей по сплаті  ЄСВ платником податків розташованого на території населеного пункту, де проводилася антитерористична операція, оскільки  ч. 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» зобов’язує платника єдиного внеску своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок, однак п. 9-4 вказаного Закону №2464-VI звільняє платників єдиного внеску від цього обов’язку на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану (Постанова Верховного суду від 25 жовтня 2019 року по справі № 805/432/17-а).

Необхідно також враховувати позитивні зрушення:

По – перше:  Уповноважений Верховної ради України з прав людини Людмила Денісова проаналізувавши нормативно-правові акти України, судову практику та наукові доктрини якими визначено, що нарахування єдиного внеску для ФОПів (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) у звітному періоді, в якому вони не отримали дохід звужує зміст та обсяг прав фізичних осіб – підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, що є порушенням вимог статей 8, 22,41 та 42 Конституції України, а також не відповідає принципу соціальної справедливості, який закріплено у Податковому кодексі України звернулася до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо визнання неконституційними окремих положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (http://www.ccu.gov.ua/novyna/do-ksu-nadiyshly-konstytuciyni-podannya-upovnovazhenogo-verhovnoyi-rady-ukrayiny-z-prav );

По – друге: Проект Закону № 2190 від 30.09.2019 про внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (щодо справедливості справляння єдиного соціального внеску), оскільки законопроектом пропонується впровадження 30-денного періоду з моменту набрання чинності цього Закону, протягом якого самозайняті особи (фізичні особи-підприємці на загальній системі оподаткування та особи, які провадять незалежну професійну діяльність) матимуть право здійснити реєстрацію припинення підприємницької діяльності без застосування до них штрафних (фінансових) санкцій за несплату ЄСВ.

Шляхи вирішення проблеми або платити чи ні?

 На погляд автора єдиний законний та обґрунтований шлях вирішення даної правової проблеми це оскарження рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», адже на час всього періоду оскарження податкове зобов’язання вважається не узгодженим (п. 56.15 та п. 56.18 ст. 56 Податкового кодексу України)!!!

Так, положення абзацу 5 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI передбачають наступні способи оскарження вимоги: адміністративний або судовий порядок. Втім, правове регулювання, наведене у абзаці 9 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI, свідчить, що навіть у випадку обрання адміністративного способу оскарження, за наслідками якого згоди з органом доходу і зборів не досягнуто (відмова у розгляді або у задоволенні скарги), у особи зберігається право оскаржити вимогу про сплату внеску ще і в суді (Постанова Верховного Суду від 08 серпня 2019 року по справі № 480/106/19 (№К/9901/16500/19).

Згідно з абзацами 4, 5, 6 частини четвертої статті 25 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску.

Необхідно також враховувати, що  при оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону №2464-VI, строк звернення до адміністративного суду визначений приписами пункту 56.18 статті 56, статті 102 ПК України не застосовується, на що також вказував Верховний Суд в постановах від 31 січня 2019 року у справі №802/983/18-а, від 17 липня 2019 року у справі №0740/1050/18.

ВИСНОВОК: До моменту розв’язання правової проблеми на рівні Конституційного суду України (розгляд подання Уповноваженої  Верховної ради України з прав людини)  та/або законодавчому рівні (прийняття проекту Закону № 2190 від 30.09.2019 про внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (щодо справедливості справляння єдиного соціального внеску)) єдиний важіль, який має платник податків це оскарження рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», спочатку в процедурі адміністративного, а потім вже судового оскарження, але в межах процесуальних строків визначених Законом № 2464-VI, тобто на протязі 10 днів, а не 1095 днів визначених Податковим кодексом України.

Списання безнадійного податкового боргу та здійснення коригування в ІКПП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Списання безнадійного податкового боргу та здійснення коригування показників стану розрахунків з бюджетом в інтегрованій картці платника податків

23 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3277/18, адміністративне провадження №К/9901/22863/19 (ЄДРСРУ № 86552297) досліджував питання , яким чином відбувається списання безнадійного податкового боргу відповідно до вимог Порядку №577, стосовно якого сплив строк давності, встановлений статтею 102 ПК України.

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з пунктом 101.1 статті 101 ПК України безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг, підлягає списанню.

У пункті 101.2 цієї статті під терміном "безнадійний податковий борг" розуміється, зокрема, податковий борг платника податку, визнаного в установленому порядку банкрутом, вимоги щодо якого не були задоволені у зв`язку з недостатністю майна банкрута (підпункт 101.2.1); податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом (підпункт 101.2.3).

Пунктом 102.1 статті 102 ПК України визначено строк давності - 1095 календарних днів.

Відповідно до пункту 101.5 статті 101 ПК України контролюючі органи щокварталу здійснюють списання безнадійного податкового боргу.

Механізм списання безнадійного податкового боргу визначено Порядком №577, затверджений Наказом Міндоходів і зборів України від 10.10.2013  «Про затвердження Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків».

Відповідно до положень пунктів 3.1, 3.2 Порядку №577 визначення суми безнадійного податкового боргу, що підлягає списанню контролюючим органом, здійснюється на підставі даних інформаційних систем органів доходів і зборів станом на день виникнення безнадійного податкового боргу. Днем виникнення безнадійного податкового боргу у випадку, визначеному в підпункті 3 пункту 2.1 розділу II цього Порядку (податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений статтею 102 ПК України) є дата прийняття рішення керівника контролюючого органу.

Згідно з приписами пунктів 4.3-4.5 Порядку №577 у випадках, передбачених підпунктами 1, 2, 3, 5 пункту 2.1 розділу II цього Порядку, орган доходів і зборів здійснює процедури щодо проведення списання безнадійного податкового боргу відповідно до вимог пункту 4.2 цього розділу. Структурний підрозділ органу доходів і зборів, до функцій якого належить списання безнадійного податкового боргу, здійснює таке списання щокварталу протягом двадцяти календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку, передбаченого для подання податкової декларації (розрахунку) за звітний (податковий) квартал. Рішення про списання безнадійного податкового боргу вноситься до інформаційних систем не пізніше наступного робочого дня після підписання такого рішення.

ВАЖЛИВО: Отже, списання безнадійного податкового боргу, в тому числі податкового боргу, стосовно якого минув строк давності у 1095 днів, здійснюється контролюючим органом самостійно на підставі даних автоматизованої інформаційної системи станом на день виникнення безнадійного податкового боргу.

При цьому звернення платника податків про списання безнадійного податкового боргу є обов`язковим лише у випадку, якщо такий податковий борг виник внаслідок непереборної сили (форс-мажорних обставин), як це встановлено нормою пункту 4.1 Порядку №577. В інших випадках, передбачених пунктом 101.2 статті 101 ПК України, пунктом 2.1 розділу ІІ Порядку № 577, розгляд питання про списання безнадійного податкового боргу ініціюється контролюючими органами щоквартально та проводиться автоматично, без участі платника податків.

Такого правового висновку дійшли касаційні суди як господарської, так адміністративної юрисдикції, зокрема у постанові 06.02.2018 у справі К/9901/99/17 807/2097/16, постанові 04.09.2018 у справі №813/4430/16, постанові  від 9.07.2019 року у справі №0240/2269/18-а, постанові 19.09.2019 у справі №910/11620/18, постанові 31.10.2019 у справі №925/1242/15, постанові від 05.12.2019 року у справі № 910/1678/19.

Необхідно також вказати, що для визнання податкового боргу безнадійним має бути встановлений (доведений) причинно-наслідковий зв`язок між податковим боргом та форс-мажорними обставинами.

При чому діючим законодавством не передбачено засвідчення суб`єктам господарської діяльності обставин непереборної сили (форс-мажорних) обставин окремо по кожній статті Податкового кодексу України, проте визначальним у спірних правовідносинах є не факт засвідчення таких обставин, оскільки вони є загальновідомими, а їх вплив на неможливість платника податку належним чином виконувати свої зобов`язання, що має бути оцінено суб`єктом владних повноважень (відповідачем у справ) у кожному конкретному випадку при зверненні суб`єктів господарювання з відповідною заявою.

Відтак, Верховний Суд дійшов до висновку, що встановлення причинно-наслідкового зв`язку між обставинами непереборної сили з виникненням податкового боргу, тобто визнання його безнадійним, є компетенцією суб`єкта владних повноважень (відповідача у справі) за результатами розгляду заяви платника податків (Постанова Верховного суду від 03 вересня 2019 року по справі № 805/1087/16-а, адміністративне провадження №К/9901/26902/18 (ЄДРСРУ № 84013866).

Отже, податковий борг слід кваліфікувати як безнадійний за ознакою збігу строку давності, протягом якого цей борг може бути стягнутий. Таким чином, з дня спливу 1095 днів з моменту виникнення податкового боргу у контролюючого органу виникає обов`язок щодо порушення за власною ініціативою розгляду питання про списання безнадійного податкового боргу. Невчинення контролюючим органом таких дій свідчить про його протиправну бездіяльність.

(!!!) З огляду на зазначене вбачається, що у платника податків відсутня необхідність у зверненні до контролюючого органу із заявою про списання такого боргу .

В той же час, відповідно до пункту 5 розділу V Порядку №765 списання безнадійного податкового боргу відображається в інтегрованих картках платників у порядку, визначеному чинним законодавством.

З 10 червня 2016 року набув чинності Порядок ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджету, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 7 квітня 2016 року №422 (далі - Порядок №422).

Пунктом 1 розділу ІІ Порядку №442, зокрема, встановлено, що ІКП містить інформацію про облікові операції та облікові показники, які характеризують стан розрахунків платника податків з бюджетами та цільовими фондами за відповідним видом платежу. Інформаційна система органів ДФС після відображення облікової операції забезпечує автоматичне проведення в ІКП розрахункових операцій.

У розділі VII Порядку №442 визначений механізм перенесення до ІКП результатів адміністративного та/або судового оскарження рішень органів ДФС та методи контролю достовірності відповідних показників, положеннями якого передбачено, що інформація, внесена та збережена відповідальним юристом в інформаційній системі, яка забезпечує відображення результатів судового оскарження, щодня автоматично відображається в реєстрі «Апеляційне та судове оскарження» підсистеми, що забезпечує відображення результатів контрольно-перевірочної роботи.

Аналіз наведених правових норм свідчить про наявність у платника податків матеріально-правового інтересу в тому, щоб дані інтегрованих карток правильно відображали фактичний стан розрахунків з бюджетом, реальну структуру податкових вигод та податкових зобов`язань платника податків, а тому заявлені у цій частині позовні вимоги також є такими, що підлягають задоволенню.

Аналогічний правовий висновок викладено і в постановах Верховного Суду від 13 лютого 2018 року (справа №816/2042/16), від 26 лютого 2019 року (справа №805/4374/15-а).

ВИСНОВОК:  Якщо в силу ст. 102 ПК України борг платника податків є безнадійним, а контролюючим органом була проявлена протиправна бездіяльність в частині своєчасного списання останнього відповідно до положень Порядку №577 (при чому можливість прийняття фіскальним органом альтернативного рішення у законодавстві відсутня), то зобов`язання ДПС списати такий безнадійний борг та здійснити коригування показників стану розрахунків з бюджетом в інтегрованій картці платника податків є ефективним способом захисту.

Матеріал по темі: «Джерело погашення податкового боргу з ПДВ»

P.s. 26.04.2019 р. Мінфін оприлюднив проекту наказу «Про затвердження Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків»…

Теги: списання безнадійного податкового боргу, проведення списання, пеня, штрафні санкції, здійснення коригування,  ІКПП, інтегрована картка платника податків, ефективний спосіб, податковий борг, безнадійний податковий борг , судова практика, Адвокат Морозов

Об’єднання позовних вимог та належне визначення суб’єктивного складу учасників

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правила об’єднання основних/похідних позовних вимог та належне визначення суб’єктивного складу учасників провадження

21 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2485/19 (ЄДРСРУ № 86503855) досліджував питання щодо правил об’єднання основних/похідних позовних вимог та належне визначення суб’єктивного складу учасників провадження.

Відповідно до вимог статті 47 ГПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; права або обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Згідно з частиною 1 статті 173 ГПК в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Таким чином, зазначеними нормами процесуального права передбачено право позивача пред`явити позов до кількох відповідачів, об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.

Об`єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості ухвалення різних рішень за однакових обставин.

У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 905/2043/18 вказано, що під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який одночасно є способом захисту порушеного права. При цьому об`єднанню підлягають вимоги, пов`язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

(!!!) Отже, позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Однорідними можуть вважатися позовні заяви, пов`язані однорідними позовними вимогами і водночас подані одним і тим самим позивачем до одного і того самого відповідача (чи відповідачів) або хоча й різними позивачами, але до одного і того самого відповідача. Однорідними ж позовними вимогами є такі, що виникають з одних і тих самих або з аналогічних підстав і водночас пов`язані між собою одним і тим самим способом захисту прав і законних інтересів.

Об`єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості ухвалення різних рішень за однакових обставин.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.04.2019 у справі №914/2191/16, від 23.10.2019 у справі №902/434/19,  від 30.10.2019 у справі №922/1359/19.

Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 174 ГПК України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

За замістом частини 1 статті 173 ГПК України порушення правил об`єднання позовних вимог має місце у випадках, якщо заявлені в одній позовній заяві вимоги (1) не пов`язані підставою виникнення або поданими доказами (не є однорідними); (2) не співвідносяться між собою як основна та похідна.

Крім того, не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які можуть і відповідати критеріям, наведеним у частині 1 статті 173 ГПК України, проте підпадають під заборони, прямо визначені в частинах 4, 5 вказаної статті.

Саме встановлення господарським судом наведених вище обставин, які свідчать про порушення позивачем правил об`єднання позовних вимог, є підставою для повернення позовної заяви з посиланням на пункт 2 частини 5 статті 174 ГПК України.

Аналіз пункту 2 частини 5 статті 174 ГПК України у системному зв`язку з приписами статті 173 цього Кодексу свідчить про те, що у разі порушення правил об`єднання позовних вимог суд з метою виконання завдання господарського судочинства може не повертати позовну заяву, а за клопотанням учасника справи або за власною ініціативою самостійно роз`єднати позовні вимоги за правилами частини 6 статті 173 ГПК України та розглянути кожну з заявлених вимог окремо.

Отже, приписи частини 6 статті 173 ГПК України суд, з урахуванням конкретних обставин, має право застосувати як у разі дотримання правил об`єднання позовних вимог, так і у випадку їх порушення. Проте вчинення відповідної процесуальної дії є дискрецією господарського суду, яка застосовується (або не застосовується) ним за власним переконанням та з урахуванням конкретних обставин справи.

Проте у будь-якому випадку коли заявлені в одному позові вимоги є однорідними або співвідносяться як основна та похідна та не підпадають під заборони, визначені у частинах 4, 5 статті 173 ГПК України, у суду відсутні підстави для повернення позовної заяви, незалежно від того, чи заявлено позивачем клопотання про об`єднання позовних вимог. У цьому разі суд має керуватися змістом самої позовної заяви, обставинами та доказами, якими обґрунтовано позов.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 902/434/19 .

Таким чином, якщо у справі вимоги можуть бути об`єднані в одній позовній заяві і таке об`єднання не матиме наслідком утруднення вирішення спору, а навпаки, дасть можливість досягти процесуальної економії за однакових обставин, то вказане є доцільним.

Подібні висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі № 911/414/18.

Між тим, щодо процесуальних наслідків об'єднання позивачем вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства Велика Палата Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі  № 917/375/18 (ЄДРСРУ № 82703458) зазначила, що наслідком цього є саме розділення, а не закриття провадження у справі щодо всіх вимог (п.7.5 і п.7.6 Постанови).

ВИСНОВОК: Для належного об’єднання позовних вимог останні повинні бути:  1) взаємопов`язаними та/або похідними; 2) їх сумісний розгляд дає можливість досягти процесуальної економії та ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права.

Матеріал по темі: «Правила об`єднання позовних вимог»

Теги: правила об’єднання позовних вимог, роз’єднання, однорідні вимоги, взаємопов’язані, похідні, процесуальна економія, повернення позовної заяви, судова практика, Адвокат Морозов