Право власності на підвал в багатоповерховому будинку за набувальною давністю

Адвокат Морозов (судовий захист)

Набуття право власності на підвальне приміщення в багатоповерховому будинку за набувальною давністю

28 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суд в рамках справи № 344/13144/17, провадження №61-3798св19 (ЄДРСРУ № 85966597) досліджував питання набуття право власності на підвальне приміщення в багатоповерховому будинку за набувальною давністю.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина перша статті 344 ЦК України).

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

Таким чином, за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 922/1574/17 суд зазначив, що суттєвим для виникнення права власності за набувальною давністю є встановлення моменту виникнення права власності за набувальною власністю та строк володіння; характер володіння (добросовісне, недобросовісне, відкрите, безперервне); обставини, за яких виникло володіння спірним майном та чи відповідає це володіння ознакам безтитульного володіння; юридичний статус спірного майна.

В даній справі, згідно з технічною документацією підвальне приміщення багатоповерхового будинку є допоміжним, в ньому знаходиться технічне обладнання будинку (комунікації). Зокрема, містяться інженерні мережі, технічне обладнання, комунікаційні, газо-транзитні та водні мережі, димові вентиляційні канали та інші вузли, внутрішньо будинкові системи, необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації жилих квартир, а також для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців

Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України власникам квартир у дво- або багатоквартирному будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежилих приміщень, які розташовані у житловому будинку.

За змістом рішення Конституційного Суду України від 2 березня 2004 року №4-рп/2004 допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні тощо) передаються безоплатно в спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього (п.1.1).

Таким чином, право володіння, користування та розпорядження допоміжними приміщеннями мають усі співвласники житлового будинку.

Установивши, що спірні підвальні приміщення знаходяться у багатоквартирному будинку,  є допоміжним приміщенням, право володіння, користування та розпорядження яким мають усі співвласники житлового будинку, суд дійшов правильного висновку, що вказане майно не може бути об`єктом набувальної давності.

ВИСНОВОК: При зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.

В той же час підвальне приміщення багатоповерхового будинку, в якому знаходиться технічне обладнання будинку (комунікації), не може бути об`єктом набувальної давності, оскільки є допоміжним приміщенням, право володіння, користування та розпорядження яким мають усі співвласники житлового будинку.

Матеріал по темі: Право користування допоміжними приміщеннями у багатоквартирному будинку

Теги : набуття право власності, набувальна давність, набувальна давність на нерухоме майно, 344ЦК, визнання право власності, відкрите володіння, 10 років, нерухоме майно, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення зобов`язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості припинення господарського зобов`язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог правова природа яких є різною: основне зобов’язання (договір)  =  міра відповідальності (пеня, штраф)

26 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/240/18 (ЄДРСРУ № 85933765) досліджував питання щодо особливостей припинення господарського зобов`язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог.

Припинення зобов`язання зарахуванням є однією з підстав припинення зобов`язання. Загальні підстави припинення зобов`язань визначені у статті 598 ЦК України, згідно з якою зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

В постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №914/2492/14 зазначено, що зарахування зустрічних однорідних вимог як односторонній правочин, є волевиявленням суб`єкта правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин.

Відповідно до положень ст. ст. 202, 203 ГК України зобов`язання припиняється, зокрема зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

(!!!) Статтею 602 ЦК України передбачено, що не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, 2) про стягнення аліментів, 3) щодо довічного утримання (догляду), 4) у разі спливу позовної давності, 4-1) за зобов`язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом, 5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зарахування зустрічних однорідних вимог, про яке заявлено однією із сторін у зобов`язанні, здійснюється в силу положень ст. 601 ЦК України та не пов`язується із прийняттям такого зарахування іншою стороною.

Таким чином зобов`язання може бути припинено шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог за наявності умов, установлених ст. 601 ЦК України, та за відсутності обставин, передбачених ст. 602 ЦК України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається.

Зарахування є одностороннім правочином, для нього достатньо заяви однієї сторони.

Верховний Суд у постановах від 16.05.2018 у справі №910/17770/17, від 18.06.2019 у справі №914/8912/16 зазначав, що не оскаржена та не визнана недійсною заява про зарахування зустрічних вимог породжує правові наслідки.

При цьому, чинним законодавством не передбачено спеціальних вимог щодо форми заяви про зарахування зустрічних вимог як одностороннього правочину.

Зарахування, передбачене ст. 601 ЦК України, здійснюється за наявності наступних умов: 1) вимоги сторін мають бути зустрічні, тобто такі, які випливають з двох різних зобов`язань, між двома особами, де кредитор одного зобов`язання є боржником іншого. Те саме повинно бути і з боржником; 2) вимоги мають бути однорідними, тобто в обох зобов`язаннях повинні бути речі одного роду; 3) необхідно, щоб за обома вимогами настав строк виконання, оскільки не можна пред`явити до зарахування вимоги за таким зобов`язанням, яке не підлягає виконанню. Основною умовою для можливості припинення зобов`язання шляхом зустрічного зарахування є дійсність та безспірність вимог, тобто такі вимоги повинні існувати на момент зарахування та між сторонами не має бути спору відносно характеру зобов`язання, його змісту, умов виконання та розміру.

В даній справі, зараховані відповідачем як зустрічні вимоги хоча і є однорідними (мають грошовий характер), але за своєю правовою природою зобов`язання за цими вимогами є різними, оскільки зобов`язання зі сплати пені та штрафу у зв`язку з порушенням зобов`язань за договором не є основним зобов`язанням, а є заходом відповідальності за порушення основного зобов`язання.

У такому випадку зарахування є можливим лише у разі відсутності між сторонами спору щодо наявності підстав і розміру цих нарахувань, та чіткого встановленого  розміру боргових зобов`язань, їх розмір повинен носити ясний та безспірний характер.

Таким чином, важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог - є безспірність вимог, які зараховуються, а саме, відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої з названих вище умов, виклює проведення зарахування у добровільному порядку.

Такі висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі №908/3039/16, від 05.04.2018 у справі №910/13205/17, від 25.04.2018 у справі №910/6781/17, від 25.07.2018 у справі № 916/4933/15, від 22.08.2018 у справі №910/21652/17, від 11.09.2018 у справі №910/21648/17, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17 (в даній постанові застосовано термін "прозорість вимог"), від 13.11.2018 у справі №914/163/14, від 02.04.2019 у справі № 918/539/18.

ВИСНОВОК: Умовою, за наявності якої можливе припинення зобов`язання зарахуванням, є прозорість вимог, тобто коли між сторонами немає спору відносно характеру зобов`язання, його змісту, умов виконання (постанова Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №910/21683/17).

Теги: зарахування вимог, зустрічні вимоги, взаємозалік, повідомлення про взаємозалік, прозорість вимог, безспірність, заборгованість, штраф, пеня, судова практика, Адвокат Морозов

Таблиця з курсами обміну валют – реклама?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Віднесення таблиці (табло) з курсами обміну валют до спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та необхідність отримання дозволу

26 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 461/6414/17, провадження №К/9901/10617/19 (ЄДРСРУ № 85902386) досліджував питання щодо віднесення таблиці (табло) з курсами валют до зовнішньої реклами.

В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про рекламу" зовнішня реклама - реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг; рекламні засоби - засоби, що використовуються для доведення реклами до її споживача.

Положеннями ч. 1 ст. 16 Закону України "Про рекламу" передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів.

Згідно із ч. 1 та ч. 3 ст. 16 Закону України "Про рекламу" розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Розміщення зовнішньої реклами у межах смуги відведення автомобільних доріг здійснюється відповідно до цього Закону на підставі зазначених дозволів, які оформляються за участю центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері дорожнього господарства та управління автомобільними дорогами, або їх власників та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері безпеки дорожнього руху.

Типові правила розміщення зовнішньої реклами затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 (далі - Правила № 2067).

Ці Правила регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (п. 1 Правил № 2067).

Відповідно до абз. 7 п. 2 Правил 267 спеціальні конструкції - це тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об`ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами.

Пунктом 2 Правил № 2067 визначено, що дозвіл - документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці; вивіска чи табличка - елемент на будинку, будівлі або споруді з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать такій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщений на зовнішній поверхні будинку, будівлі або споруди не вище першого поверху або на поверсі, де розташовується власне чи надане у користування особі приміщення (крім, випадків, коли суб`єкту господарювання належить на праві власності або користування вся будівля або споруда), біля входу у таке приміщення, який не є рекламою.

За приписами ч. 7 ст. 8 та ч. 6 ст. 9 Закону України «Про рекламу» не вважається рекламою:

розміщення інформації про виробника товару та/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі, а також безпосередньо на самому товарі та/або його упаковці;

вивіска чи табличка з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать цій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із  зареєстрованого найменування  особи), час роботи,  що розміщена на внутрішній поверхні власного чи наданого у користування особі приміщення, на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу в таке приміщення.

Аналогічна правова позиція висловлена 11 квітня 2018 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 323/1766/17(2-а/323/49/17), адміністративне провадження №К/9901/1570/17 (ЄДРСРУ № 73354161).

Окрім того, Верховний Суд наголошує  про те, якщо на  вивісці міститься інформація, яка не містить закликів до придбання конкретного товару чи отримання послуг позивача, вона не є інформацією, призначеною сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтересу щодо юридичної особи чи конкретного товару (послуг), що поставляється/надається підприємством, а відтак не є рекламою і не потребує спеціального дозволу на розміщення зовнішньої реклами (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року по справі № 1340/4421/18, провадження №К/9901/10759/19 (ЄДРСРУ № 84039726).

В даному випадку було встановлено спеціальну конструкцію, таблицю з курсами валют на сходи власного приміщення.

Пунктом 12 Порядку організації та здійснення валютно-обмінних операцій з готівковою іноземною валютою на території України встановлений Інструкцією про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 12.12.2002 № 502 передбачено, що у касі банку, фінансової установи, пункту обміну валюти в доступному для огляду клієнтами місці (на стенді або в іншому оформленні, крім меню платіжного пристрою) розміщується, зокрема, копія наказу (розпорядження) по банку, фінансовій установі про встановлення курсів купівлі та продажу іноземних валют, засвідчена відбитком печатки банку, фінансової установи.

Тобто, що інформація про встановлення курсів купівлі та продажу іноземних валют не потребує отримання дозволу на розміщення реклами, у разі її розміщення в доступному для огляду клієнтами місці у касі банку.

В той же час, розміщення зазначеної інформації на спеціальній конструкції на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг є зовнішньою рекламою, яка містить відомості про один з видів діяльності банку та про комерційні курси валют, які пропонуються до обміну в конкретному банку як установі, має на меті сформувати або підтримати обізнаність невизначеного кола осіб та їх інтерес щодо запропонованих валютно-обмінних операцій для отримання прибутку від вказаних операцій.

ВИСНОВОК: Отже,  за позицією суду метою встановлення спеціальної конструкції з курсами обміну валют банку є саме реклама продукту (послуг), пропонованих банком, в даному випадку комерційного курсу купівлі-продажу певних валют, спрямована саме на невизначене коло осіб. Для досягнення лише мети інформування обмеженого кола людей, що здійснюють обмін валюти, достатньо обладнати такою табличкою лише касу відділення банку, що узгоджується з приписами Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України.

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі»

Теги: зовнішня реклама, табличка, вивіска, автопричіп, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості, недійсним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною підлягає визнанню судом недійсним

22 жовтня 2019 року   Велика Палата Верховного Суду в рамках  справи № 911/2129/17, провадження  № 12-45гс19 (ЄДРСРУ № 85743713) досліджувала питання щодо визнання договорів недійсними та витребування майна з підстав того, що зміст правочинів не відповідав справжньому волевиявленню позивача як суб`єкта господарювання та був спрямований на задоволення особистих інтересів представників позивача, які діяли в інтересах особи, на користь якої виводились виробничі потужності товариства позивача, тобто зловмисної домовленості (навмисної дії) сторін.

Правова проблема:  Можливість застосування приписів статті 232 ЦК України до правочину, який вчинено органом юридичної особи та наявність суперечностей щодо застосування положень статті 92 цього Кодексу у контексті статей 237, 232 ЦК

Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229 - 233 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

(!!!)  Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною право- і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (частини перша та третя статті 92 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі (частина четверта статті 92 ЦК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 89 ГК України (у редакції станом на момент укладення оспорюваних договорів) управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства. Посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані: діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями; діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства; діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію; бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків; іншими винними діями посадової особи.

За пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вносяться, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

За частиною першою статті 241 ЦК України у випадку вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, такий правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Таким чином, у відносинах із третіми особами від імені юридичної особи завжди діятиме певна особа, через яку вчиняються юридично значимі дії, а воля цієї особи на вчинення правочину, реалізована нею через волевиявлення від імені юридичної особи, може передбачати настання невигідних для останньої наслідків, бажати чи свідомо допускати їх настання.

Отже, за змістом частин першої, третьої та четвертої статті 92 ЦК України, частин першої та другої статті 89 ГК України, пунктом 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у статті 237 ЦК України.

При цьому орган юридичної особи, який діє одноособово, усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам та волевиявленню юридичної особи, яку представляє, передбачає настання невигідних для останньої наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

Статтею 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

(!!!) За змістом наведених вище норм матеріального права особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно.

Окрім того, такі правовідносини мають довірчий характер між підприємцем (товариством) і його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов`язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень.

Наведеними вище положеннями статті 92 ЦК України та статті 89 ГК України передбачено відповідальність членів органу юридичної особи, її посадових осіб, в тому числі її керівника, якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи.

Отже, між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва.

Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до застосування до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність із відповідним законодавчим регулюванням представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом.

Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду:

Щодо питання про застосування частини першої статті 232 ЦК України у вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість застосування вказаної норми у подібних правовідносинах з огляду на таке.

Правочини (договори) юридична особа вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України є підставою виникнення правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом, та діяти у власних інтересах та/або всупереч інтересам особи довірителя.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Між юридичною особою та її посадовою особою виникають правовідносини, що ґрунтуються на акті юридичної особи, передбачають права та обов`язки сторін у цих правовідносинах, зокрема відповідальність представника за неналежне здійснення представництва.

Те, що наслідком визнання правочину недійсним за приписами статті 232 ЦК України, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків, не звужує межі застосування частини першої статті 232 ЦК України лише до правовідносин на підставі договору, а є приведенням права довірителя відшкодовувати збитки у відповідність до встановленого законодавчого регулювання представництва на підставі акта органу юридичної особи та представництва за законом.

Навчальні заклади звільнені від сплати земельного податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Навчальні заклади незалежно від форми власності і джерел фінансування звільнені від сплати земельного податку

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України передбачено, що платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

В той же час, не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно: будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від форми власності та джерел фінансування, що використовуються для надання освітніх послуг (10.7. Підпункт і) підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України)

Від сплати земельного податку звільняються: дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади незалежно від форми власності і джерел фінансування, заклади культури, науки, освіти, охорони здоров`я, соціального захисту, фізичної культури та спорту, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів (10.8. Підпункт 282.1.4 пункту 282.1 статті 282 ПК України).

Платник податків може оскаржити до суду надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій або електронній формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно будівлі загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від форми власності та джерел фінансування, що використовуються ними для надання освітніх послуг.

Загальноосвітні навчальні заклади незалежно від форми власності і джерел фінансування звільнені від сплати земельного податку (19 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/2250/17, адміністративне провадження №К/9901/42092/18 (ЄДРСРУ № 85836642).

Особливості подання нових доказів в суд апеляційної інстанції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості подання нових доказів в суд апеляційної інстанції та порядок прийняття їх до розгляду

19 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12675/15, касаційне провадження №К/9901/26923/18 (ЄДРСРУ № 85836646) досліджував питання особливостей подання нових доказів в суд апеляційної інстанції та порядок прийняття їх до розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

П. 2 ч. 3 ст. 44 КАС України встановлює, що учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам.

В свою чергу, ч. 2 ст. 77 КАС України передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Так, ч. 4 ст. 79 КАС України наголошує,  якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 79 КАС України).

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.

Відповідно до частини четвертої статті 187 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в суді апеляційної інстанції) якщо в апеляційній скарзі наводяться нові докази, які не були надані суду першої інстанції, то у ній зазначається причина, з якої ці докази не були надані.

Частиною другою статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в суді апеляційної інстанції) передбачено, що суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог цього Кодексу.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції було зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести скаржник).

Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.

Таким чином, суд апеляційної інстанції досліджує нові докази, якщо визнає, що вони не могли бути надані суду першої інстанції або відмова в їх прийнятті визнана необґрунтованою. Висновок про визнання чи невизнання цих обставин такими, що мають значення для розгляду справи, має бути викладений в судовому рішенні.

ВИСНОВОК: Отже суд апеляційної інстанції повинен вирішити наступні питання: 

• Питання поважності причин не подання цих доказів стороною в суді першої інстанції; 
• Питання допустимості та достатності доказів, поданих під час апеляційного розгляду справи; 
• Відповіді на питання №1 та №2 повинні бути викладені в мотивувальній частині судового рішення…

… в противному випадку, рішення апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд в суд апеляційної інстанції для вирішення питання №1-№3, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений права приймати та досліджувати нові докази або додатково їх перевіряти.

Матеріал по темі: «Принцип змагальності:  стандарт доказування або «баланс ймовірностей»»

Теги: принцип змагальності, подання доказів в суд апеляційної інстанції, стандарт доказування, баланс ймовірностей, докази у справі,  тягар доведення факту, судові дебати, судова практика, Адвокат Морозов

Поворот виконання судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Різниця між кондиційним позовом (повернення безпідставно набутого майна) та поворотом виконання судового рішення

Поворот виконання рішення – це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням. 

Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна (виконання дій) відпала. (речення перше, друге абзацу п’ятого підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням військової частини А 1080 щодо офіційного тлумачення положення пункту 28 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв’язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011

Велика Палата Верховного Суду 04 вересня 2019 року у справі №569/15646/16-ц, провадження № 14-375цс19 (ЄДРСРУ № 84275022) роз’яснила, чим поворот виконання відрізняється від безпідставно набутого майна.

В першу чергу, поворот виконання рішення, якщо цього вимагає відповідач, можливий у будь-якому випадку, незалежно від того, в якому порядку (апеляційному, касаційному чи за нововиявленими обставинами) скасовано судове рішення.

Поворот виконання рішення — це процесуальна гарантія захисту майнових прав учасників справи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням.

Тому суди на забезпечення такої гарантії відновлення прав учасників процесу, як поворот виконання рішення, мають задовольняти відповідні заяви та повертати відповідачеві стягнуті кошти за скасованим судовим рішенням, у разі відсутності обмежень, установлених законом.

Кондикційний позов (позов про повернення безпідставно набутого майна) урегульовано нормами матеріального права, а поворот виконання рішення — нормами процесуального права. За змістом кондикційний позов та поворот виконання рішення схожі, проте не перетинаються та регулюються різними нормами права.

Тлумачення статті 1215 ЦК України свідчить, що вона є нормою матеріального права, а відтак не може бути застосована у випадку розгляду питання про поворот виконання рішення.

Схожий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі №336/9595/14 (провадження №61-14640сво18).

При розгляді заяви про поворот виконання рішення необхідно з`ясувати, чи порушено скасованим судовим рішенням права сторін, чи виконано рішення суду, що призвело до порушення прав, які потребують відновлення у судовому порядку. При повороті виконання рішення вчиняються дії, які покликані повернути стан речей до виконання рішення суду.

ВИСНОВОК: Таким чином, для настання повороту виконання рішення необхідні: одержання майна або грошових коштів у порядку виконання рішення суду; зміна чи скасування судового рішення і прийняття нового рішення про закриття провадження у справі; залишення позову без розгляду; повну відмову в позові; задоволення позовних вимог в меншому розмірі, а також подання стороною відповідної заяви.

За змістом наведених норм закону поворот виконання скасованого рішення суду допускається у разі його фактичного виконання і ухвалення судом нового рішення у справі, а застосовуючи поворот виконання рішення суду, суд повинен зобов`язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням.

P.s. Окремо слід зазначити що відсутність можливості апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо повороту виконання рішення суду в такому самому порядку, як і ухвали щодо повороту виконання рішення суду, не узгоджується з принципом справедливості та визначеними в частині третій статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема рівністю усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункти 2, 8).

Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що ухвала суду щодо повороту виконання рішення стосується прав та інтересів однієї зі сторін, які відповідно до конституційної вимоги рівності перед законом і судом повинні мати рівні процесуальні можливості на поновлення своїх прав, порушених виконанням такого рішення, шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції як щодо повороту виконання рішення суду, так і про відмову в задоволенні заяви щодо повороту виконання рішення суду. (абзац четвертий, речення перше абзацу п’ятого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини)

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням військової частини А 1080 щодо офіційного тлумачення положення пункту 28 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв’язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011

Теги: поворот виконання судового рішення, поворот выполнения судебного решения, кондикційний позов, позов про повернення безпідставно набутого майна, скасування судового рішення, нововиявлені обставини, судова практика, Адвокат Морозов