Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкові спори: збитковість господарської операції або неотримання доходу, як ознака фіктивності підприємництва

05 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/6203/13-а, адміністративне провадження №К/9901/3574/18 (ЄДРСРУ № 85425593) досліджував питання щодо збитковості господарської операції або неотримання доходу, як ознаки фіктивності підприємництва.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Згідно ст. 6 ГК України одним із загальних принципів господарювання в Україні є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

За правилами ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до ч. 1 ст. 43, ст. 44 Господарського кодексу України, підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. 

Підприємництво здійснюється на основі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприємцем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Отже, свобода підприємницької діяльності, у розумінні якої підприємці мають право без обмежень самостійно на власний ризик здійснювати з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом, є загальним принципом господарювання, а, отже, господарської діяльності.

Згідно з підпунктом 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України господарською діяльністю визнається діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків. І лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій.

Розглядувана позиція узгоджується із змістом підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 ПК України, відповідно до якого розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

В той же час, не обов`язково, аби економічний ефект спостерігався негайно після вчинення операції.

Не виключено, що такий ефект настане в майбутньому, а також не виключено, що в результаті об`єктивних причин економічний ефект може не настати взагалі.

Даний висновок узгоджується, зокрема, з позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 30.01.2018 року у справі №2а-1670/7883/12, від 18.03.2019 року у справі № 818/3838/15, від 26.04.2019 року у справі № 803/173/18.

Втім віднесення операцій до господарських можливе у випадках обґрунтування платником податку економічних причин чи ділової мети (зважаючи на ризики підприємницької діяльності) укладення угод за ціною нижчою за ціну придбання товарно-матеріальних цінностей.

На користь такого висновку свідчить й правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 09 червня 2015 року у справі позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Волинська фабрика гофротари» до Нововолинської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Волинській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, яка має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України.

Верховний суд зазначає, що господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не завжди свідчить про те, що така операція не пов`язана з господарською діяльністю, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати доход від конкретної операції.

Аналогічний висновок зроблений у постановах Верховного суду від 05 листопада 2019 року по справі № 802/462/14-а, адміністративне провадження №К/9901/3160/18 (ЄДРСРУ № 85425191), від 23 липня 2019 року по справі № 802/2386/14-а, касаційне провадження №К/9901/6533/18 (ЄДРСРУ № 83304347) та ін.

Матеріал по темі: ««Ділова мета» або «розумні економічні причини» у податкових спорах»

Теги: збитковість господарської операції, відсутність доходу, прибуток, фіктивний правочин, реальність господарської операції, фіктивний контрагент, податкова перевірка, ділова мета, розумні економічні причини, акт перевірки, оскарження податкового повідомлення-рішення, ПКУ, ППР, НУР, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Запит на інформацію про місця розташування вільних земельних ділянок

Адвокат Морозов (судовий захист)

Запит до виконавчого комітету про наявність вільних земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам

05 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 359/7966/16-а, адміністративне провадження №К/9901/23141/18 (ЄДРСРУ № 85412087) досліджував питання відносно запиту до виконавчого комітету про наявність вільних земельних ділянок державної та комунальної форми власності для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у відповідності до норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес визначено Законом України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI), відповідно до статті 1 якого публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Згідно з ч.1 ст.2 Закону № 2939-VI метою даного Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації

Відповідно до ст.3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Статтею 13 Закону № 2939-VI передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

Відповідно до ст.14 Закону № 2939-VI розпорядники інформації, у тому числі, зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Статтею 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Відповідно до ч.1 статті 22 № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

(!!!) Отже, ч.1 ст.22 Закону України "Про доступ до публічної інформації" містить вичерпний перелік випадків, за яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту.

Більше того, доступ до інформації може бути обмежений лише за наявності трьох вимог. При відсутності ж хоча б однієї з них інформація є відкритою, а розпорядник інформації зобов`язаний надати таку або довести, що наявні всі три підстави для обмеження доступу до неї.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року по справі №  9901/478/18, провадження № 11-919заі18 (ЄДРСРУ № 80364172).

Матеріал по темі: «Розпорядження земельними ділянками - інформація з обмеженим доступом?»

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено  Законом України 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) відповідно до статті 33 якого до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою.

Згідно з ч.5 ст.24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» уповноважені органи з питань містобудування та архітектури і центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, забезпечують відкритість, доступність та повноту інформації про наявність на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці земель державної та комунальної власності, не наданих у користування, що можуть бути використані під забудову, про наявність обмежень і обтяжень земельних ділянок, містобудівні умови та обмеження в містобудівному і державному земельному кадастрах.

ВАЖЛИВО: До моменту внесення відповідної інформації до містобудівного та державного земельного кадастрів виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації або відповідний місцевий орган виконавчої влади зобов`язані надавати за запитами фізичних та юридичних осіб письмову інформацію про наявність земельних ділянок, що можуть бути використані під забудову.

Відповідно до ст.11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Відповідно до чинного законодавства України виконавчий орган місцевого самоврядування - створюваний представницьким органом місцевого самоврядування орган, що є підконтрольним і підзвітним відповідній раді, а з питань здійснення делегованих йому повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідному органу виконавчої влади.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад в Україні є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Відповідно до ст.12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; д) організація землеустрою; е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; й) вирішення земельних спорів; к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Із системного аналізу наведених законодавчих приписів вбачається, що саме вказані органи згідно з їхньою компетенцією зобов`язані володіти інформацією про земельні ділянки комунальної або державної форми власності, не надані у користування, що можуть бути використані під забудову для реалізації права на безоплатне отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вони також залишаються розпорядниками цієї інформації після її внесення до містобудівного та державного земельного кадастрів, якщо вона є у їхньому фактичному володінні.

Отже, відповідно до чинного законодавства України виконавчий орган місцевого самоврядування - створюваний представницьким органом місцевого самоврядування орган, що є підконтрольним і підзвітним відповідній раді, а з питань здійснення делегованих йому повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідному органу виконавчої влади.

ВИСНОВОК: Таким чином виконавчий комітет відповідної ради є розпорядником запитуваної інформації, яка за своїм правовим статусом є публічною.

Матеріал по темі: «Одержання безоплатно у власність земельної ділянки: дозвіл на виготовлення проекту»

Теги: земельні спори, дозвіл на розробку проекту землеустрою, користування земельною ділянкою, судова практика, Адвокат Морозов

Межі перегляду за нововиявленими обставинами

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у  повному  обсязі.

04 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/4521/14 (ЄДРСРУ № 85359734) досліджував питання щодо особливостей перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

Необхідними ознаками існування нововиявлених обставин є одночасна наявність таких трьох умов: по-перше, їх існування на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, по-третє, істотність даних обставин для розгляду справи (тобто коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 1510/2-1411/11.

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами.

Суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - Суд) процедура поновлення розгляду справи за нововиявленими обставинами на вимогу сторони провадження для виправлення помилок правосуддя, як така, не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) за умови відсутності зловживання (пп. 27 - 28 рішення від 18.11.2004 у справі "Правєдная проти Росії" N69529/01 та п. 46 рішення від 06.12.2005 у справі "Попов проти Молдови" N 2). Однак, при цьому Суд наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, потрібно тлумачити в світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини держав-учасниць. Одним із аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення Суду у справі "Брумареску проти Румунії" від 28.10.1999). Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду і нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (п.п. 51 - 52 рішення Суду у справі "Рябих проти Росії" від 24.06.2003; ухвала Суду щодо прийнятності заяви N 62608/00 "Агротехсервіс проти України"; п.п. 42-44 рішення Суду у справі "Желтяков проти України" від 09.06.2011).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним (пп. 27 - 34 рішення Суду у справі "Праведная проти Росії" від 18.11.2004).

Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

Отже, неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів не є підставами для перегляду судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами (Постанова ВС від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, ЄДРСРУ № 72378039).

ВИСНОВОК: Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у  повному  обсязі, отже суд   переглядає   судове   рішення   за нововиявленими  обставинами  лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.

Матеріал по темі: «Верховний суд: відмінність нововиявлених від нових  обставин»

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення у помешкання боржника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо боржником не надається дозвіл  державному виконавцю на проведення опису та арешту майна останнього у квартирі/будинку – чи завжди примусове проникнення?

01 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10431/17, адміністративне провадження №К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) досліджував питання примусового проникнення виконавця у помешкання боржника.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" і пункт 4 частини 1 статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" установлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із частиною 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 18 Закону "Про виконавче провадження" під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається за наявності вмотивованого рішення суду примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 13 частини 3 статті 18 Закону "Про виконавче провадження" передбачено право виконавця на звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Між тим, звертаючись до суду із поданням, виконавцю слід довести наступне:

•   боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди;
•      боржник ухиляється від проведення виконавчих дій;
•      майно належить боржнику або він має право користування ним;
•      боржник не надавав доступу до майна у відведений для цього час вчинення виконавчих дій.

Окремо слід зазначити, що як регламентовано частиною першою статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Вказана норма встановлює особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи.

Саме такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18).

Матеріал по темі: «Юрисдикційна підсудність щодо оскарження дій виконавчої служби»

Теги: примусове проникнення, виконавче провадження, відкриття виконавчого провадження, постанова виконавця, подання на проникнення, володіння боржника, судова практика, Адвокат Морозов

Роздруківка із сайту Банку не може бути належним доказом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Роздруківка із сайту Банку про Умови та Правила споживчого кредитування не може бути належним доказом в суді

01 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13940/18 (ЄДРСРУ № 85329064) досліджував питання щодо належності доказу - роздруківки із сайту Банку про Умови та Правила споживчого кредитування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець, в даному випадку Банк.

(!!!) Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Відповідно до частини 3 статті 13, частини 1 статті 76, частини 1 статті 78, частини 1 статті 79 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Встановивши, що Споживач, підписуючи заяву про відкриття банківського рахунку та заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг, приєднався та зобов`язався виконувати умови, викладені в Умовах, попередні судові інстанції не з`ясували та не встановили, які саме Умови були розміщені на сайті Позивача на час відкриття банківського рахунку, тобто, на час укладення договору???

При цьому, обов’язково повинні бути наявними докази, що матеріали справи містять підтвердження, що саме надані Банком - Позивачем до матеріалів справи Умови розумів Споживач - Відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг. Тобто, судами повино бути перевірено та встановлено наявності належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами договору банківського обслуговування і що саме з цими Умовами ознайомився Відповідач, підписуючи заяву Банку.

Також, під час вирішення аналогічних справ необхідно з’ясовувати, чим саме підтверджується дата публікації та набрання чинності (введення у дію) вказаних вище Умов, а також розміщення саме цих Умов на зазначеному сайті у загальному доступі та копії локального акту Позивача про їх затвердження та введення в дію.

До того ж, Умови повинні містити підпис Споживача, тому їх не можна з достовірністю розцінювати, як частину договору банківського обслуговування, який укладений шляхом підписання заяви.

Роздруківка із сайту Позивача не може бути належним доказом, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (Позивача), яка може вносити відповідні зміни в Умови та правила споживчого кредитування (даної позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 11.03.2015 (провадження № 6-16цс15), Верховний Суд в постановах від 25.9.2019 у справі №704/1023/16-ц, від 02.10.2019 у справі №322/1220/16, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2019 у справі №342/180/17).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2019 року в рамках справи № 182/1806/17, провадження № 61-11021св19 (ЄДРСРУ № 83642602), від 17 липня 2019 року (справа № 175/4576/14-ц) та ін.

Поновлення процесуальних строків у справах про притягнення до адміністративної відповідальності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість поновлення процесуальних строків на оскарження судового рішення у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" і статті 13 КАС України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

За правилами частини третьої статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. Одночасно, протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Згідно пункту 4 частини першої статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Матеріал по темі: «Особливості поновлення строку на оскарження судового рішення»

Якщо скаржником не наведено жодних доводів, які б свідчили про наявність обставин, які є об`єктивно непереборними, не залежать від його волевиявлення та пов`язані із дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду з апеляційною скаргою, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленої у постанові від 12 лютого 2019 р. у справі № 185/4622/18 (2-а/185/197/18), адміністративне провадження №К/9901/69336/18 (ЄДРСРУ № 79791439).

Між тим вищевказана постанова не містить правового висновку про те, що у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності (стаття 286 КАС України) строки на апеляційне оскарження не можуть бути поновлені.

ВАЖЛИВО: Не містить заборони поновлення строків на апеляційне оскарження в цій категорії справ також і Кодекс адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 119 КАС України суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню адміністративного судочинства.

За частиною другою статті 295 КАС України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі", констатував, що право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави. Разом з тим, такі обмеження не повинні впливати на доступ до суду чи ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди суті цього права, та мають переслідувати законну мету. Проявом цього права є забезпечення для кожної особи можливості звернутися до суду.

Дійсно, стаття 286 КАС України передбачає особливості провадження у цій категорії справ і є спеціальною нормою у порівнянні зі статтею 295 КАС України, зокрема, передбачає скорочений строк оскарження - десять днів та інакший початок перебігу строку на оскарження - з моменту проголошення судового рішення. Проте, стаття 286 КАС України не містить заборони на поновлення строків апеляційного оскарження, як у деяких інших категоріях термінових адміністративних справ.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року в справі № 185/10469/18 (2-а/185/243/18) (ЄДРСРУ № 83379305) та підтримана в постановах від 31 жовтня 2019 року у справі № 607/4046/19, адміністративне провадження №К/9901/25894/19 (ЄДРСРУ № 85323792), 31 жовтня 2019 року у справі № 595/706/19, адміністративне провадження №К/9901/26482/19 (ЄДРСРУ № 85323339 та ін.

Вичерпний перелік категорій справ, де строки не поновлюються, встановлений у статті 270 КАС України, до яких ця справа не відноситься.

Окрім того, стаття 271 КАС України передбачає, що у справах за статтею 286 цього Кодексу, суд проголошує повне судове рішення та копії цих рішень невідкладно видаються учасникам справи або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення.

ВИСНОВОК: В аналогічній категорії справ можливе застосування частини другої статті 295 КАС України – поновлення процесуального строку на оскарження  (за наявності для того відповідних підстав, наприклад несвоєчасне вручення та/або оприлюднення в ЄДРСРУ судового рішення), що не суперечить нормам частини четвертої статті 286 КАС України.

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження судового рішення: судова практика Верховного суду України»

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, оскарження судового рішення, апеляційне оскарження, принцип правової визначеності, res judicate, судова практика, Адвокат Морозов

Розмір орендної плати за землю для гірничодобувних підприємств

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: з 01.01.2018 для гірничодобувних підприємств установлено спеціальну ставку плати за землю.

29 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5628/18 (ЄДРСРУ № 85297206) досліджував питання щодо розміру орендної плати за землю для гірничодобувних підприємств.

 Відповідно до статті 21 Закону України "Про оренду землі", розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до ПК України).

Згідно зі статтею 15 цього Закону орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є однією із суттєвих умов договору оренди.

Статтею 30 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що зміна умов договору оренди здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розглядається в судовому порядку.

У статті 284 ПК України урегульовано особливості оподаткування платою за землю. Поняття плати за землю наведено у підпункті 147 пункту 14.1 статті 14 ПК України, відповідно до якого платою за землю є обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Тобто поняття плати за землю має подвійну правову природу, оскільки, з одного боку, є передбаченим договором оренди землі платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою, з іншого - є однією із форм плати за землю як загальнодержавного податку на рівні із земельним податком.

Згідно із законом України від 07.12.2017 № 2245-VIII "Про внесення змін до ПК України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році" статтю 284 ПК України доповнено пунктом 284.4, за змістом якого плата за землю за земельні ділянки, надані гірничодобувним підприємствам для видобування корисних копалин та розробки родовищ корисних копалин, справляється у розмірі 25 відсотків податку, обчисленого відповідно до статей 274 і 277 цього Кодексу.

Таким чином, у пункті 284.4 статті 284 ПК України визначено розмір плати за землю відповідної категорії у виді орендної плати, що має наслідком внесення змін у договірні відносини сторін щодо оренди земельних ділянок таких категорій.

При цьому імперативні положення ПК України мають пріоритет у частині визначення розміру орендної плати.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №   904/3714/18, від 27.08.2019 у справі № 904/3718/18 та від 11.09.2019 у справі № 904/5638/18, від 24.09.2019 у справі № 904/5636/18.

Отже, з 01.01.2018 для гірничодобувних підприємств для видобування корисних копалин і розробки родовищ корисних копалин установлено спеціальну ставку плати за землю.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 16.07.2019 у справі №   904/3720/18,  від 11.09.2019 у справі № 904/5638/18, від 24.09.2019 у справі № 904/5636/18.

Беручи до уваги наведене вбачається, що прийняття змін до ПК України у частині розрахунку плати за землю за земельні ділянки, надані гірничодобувним підприємствам для видобування корисних копалин і розробки родовищ корисних копалин, є підставою для внесення відповідних змін до укладеного між сторонами договору оренди землі з огляду на імперативність положень цього Кодексу.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №904/3706/18, від 15.08.2019 у справі № 904/3710/18, від 15.08.2019 у справі № 904/3717/18, від 15.08.2019 у справі № 904/3721/18.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника, що дія положення пункту 284.4 статті 284 ПК України, згідно з яким передбачено пільги щодо плати за землю відповідної категорії, не поширюється на орендарів земель комунальної власності, адже ці особи є платниками плати за землю у формі орендної плати, а зазначені норми ПК України стосуються платників земельного податку, якими є власники або постійні користувачі земельних ділянок, зважаючи на таке.

Положення статті 284 ПК України регулюють особливості оподаткування платою за землю. Поняття плати за землю наведено у підпункті 147 пункту 14.1 статті 14 ПК України - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Тобто плата за землю має подвійну правову природу, оскільки, з одного боку, є передбаченим договором оренди землі платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою, з іншого - однією із форм плати за землю як загальнодержавного податку нарівні із земельним податком.

Таким чином, положення пункту 284.4 статті 284 ПК України визначають розмір плати за землю відповідної категорії у виді орендної плати, що має наслідком внесення відповідних змін у договірні відносини сторін щодо оренди земельних ділянок визначених категорій, а імперативні приписи ПК України мають пріоритет у частині визначення розміру орендної плати.