Строк звернення до суду за умови досудового порядку вирішення податкового спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування скорочених строків при використанні досудового порядку врегулювання спорів у податкових правовідносинах.

25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/20569/18, адміністративне провадження №К/9901/12872/19 (ЄДРСРУ № 85207517) досліджував питання щодо процесуальних строків звернення до адміністративного суду з приводу оскарження рішень фіскального органу за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) КАС України визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАС України).

Зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду в публічно-правових спорах. Водночас, за умови використання позивачем досудового порядку вирішення спору у випадках, коли законом передбачена така можливість або обов`язок, Кодексом адміністративного судочинства України встановлено скорочений строк звернення до суду.

Частинами 3, 4 статті 122 КАС України Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права в судовому порядку, є Податковий кодекс України.

Статтею 56 ПК України визначено порядок оскарження рішень контролюючих органів. Так, відповідно до пункту 56.1 статті 56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть  бути  оскаржені  в адміністративному або судовому  порядку.  Пунктом  56.18  статті 56 ПК України визначено,  що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

Відповідно до пункту 102.1 статті 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання (в тому числі від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 102.2 статті 102 ПК України визначені випадки, коли грошове зобов`язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Отже, пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого за загальним правилом платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу. Водночас пунктом 56.19 статті 56 ПК України, за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору, яким вважається адміністративне оскарження відповідного рішення контролюючого органу,  встановлено скорочений строк звернення до суду.

Так, відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України в разі, коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Дослідження змісту аналізованих приписів статей ПК України та статті 122 КАС України вказує на те, що на сьогодні є підхід, відповідно до якого строки звернення до суду після застосування досудового порядку вирішення спору є коротшими, ніж звичайні строки. При цьому є різні правові режими щодо оскарження податкових повідомлень-рішень і рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань та інших рішень контролюючих органів, що не пов`язані з їх нарахуванням, саме в частині різної тривалості скорочених строків оскарження при попередньому використанні досудового порядку вирішення спору.

Варто звернути увагу, що Законом України від 24 жовтня 2013 року № 657-VII "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо обліку та реєстрації платників податків та удосконалення деяких положень" (далі - Закон № 657-VII) були внесені зміни до абзацу першого пункту 56.18 статті 56 ПК України шляхом виключення в ньому положення про нарахування грошового зобов`язання та поширення застосування спеціального тривалішого строку на оскарження будь-яких рішень контролюючих органів, з урахуванням строку давності, визначеного статтею 102 ПК України. Водночас до пункту 56.19 статті 56 ПК України аналогічні зміни не були внесені.

Комплексний аналіз чинного правового регулювання на момент прийняття Закону    № 657-VII дає підстави для висновку, що це не було технічною помилкою законодавця, оскільки частина четверта статті 99 КАС України (у відповідній редакції), як і пункт 56.19 статті 56 ПК України, визначали єдиний місячний строк звернення до суду у випадку, якщо законом була передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України була та залишається спеціальною нормою, яка регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань.

Спеціальні строки для звернення до суду з позовом про скасування рішень контролюючих органів, що не пов`язані з нарахуванням грошових зобов`язань, зокрема рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов`язання її зареєструвати, після проведення процедури адміністративного оскарження та отримання рішення про залишення скарги без задоволення, нормами ПК України не визначені, тобто не врегульовують спірне в цій справі питання.

Різниця природи рішень контролюючого органу (щодо нарахування грошових зобов`язань або інші рішення) об`єктивно здатна впливати та зумовлювати різницю в підходах щодо встановлення строків звернення до суду про їх оскарження.

Застосування скорочених строків звернення при використанні досудового порядку врегулювання спорів у податкових правовідносинах установлено законом, зумовлено легітимною метою оперативного забезпечення настання правової визначеності для особи - платника податків та у діяльності суб`єктів владних повноважень - контролюючих органів, що кореспондується із встановленим алгоритмом і строками адміністрування податків для забезпечення належного виконання конституційного податкового обов`язку і має пропорційний характер, оскільки скорочення строку звернення не впливає на реалізацію особою права на судовий захист у зв`язку з достатністю часу на підготовку й оформлення правової позиції, ознайомлення з позицією контролюючого органу, залучення за потреби правових і фінансових консультантів в межах процедури адміністративного оскарження, у той час, як скорочені строки забезпечують досягнення зазначеної мети й завдань функціонування податкової системи держави.

Більш скорочені строки звернення до суду у випадку попередньої реалізації досудових процедур полягають у забезпеченні наступності юрисдикційних проваджень (адміністративних і судових) та пов`язанні з необхідністю мінімізувати темпоральний проміжок між досудовими процедурами та судовим провадженням.

Конституційний Суд України рішенням від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 за результатами оцінки конституційності норми частини четвертої статті 99 КАС України у чинній на той час редакції (про скорочені строки звернення до адміністративного суду в разі попереднього використання можливостей досудового порядку вирішення спору) підтвердив її конституційність як такої, що забезпечує оперативність розгляду судової справи і жодною мірою не обмежує суб`єктів щодо права на судовий захист; нею скорочено строки здійснення окремих процесуальних дій, а змісту та обсягу конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя не звужено (абзаци шостий, чотирнадцятий пункту 6.1).

Цей висновок Конституційного Суду України судова палата Верховного суду вважає релевантним щодо нинішнього стану нормативно-правового регулювання.

Необхідно вказати, що Верховний  Суд  у  складі  колегії  суддів  Касаційного  адміністративного суду ухвалою від 24 липня 2019 року справу передав на розгляд судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на підставі статей 346 та 347 КАС України, у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року (справа № 640/46/19), від 14 лютого 2019 року (справа № 813/4921/17).

У цих судових рішеннях Верховний Суд зробив висновок, що згідно з положеннями пункту 56.18 статті 56 ПК України, які є спеціальними щодо приписів статті 122 КАС України, незалежно від використання платником податків права на адміністративне оскарження, строк звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН становить 1095 днів.

Матеріал по темі: «Спеціальні процесуальні строки звернення до адміністративного суду»

Отже, спираючись на науковий висновок фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді колегія вказує, що із прийняттям чинної редакції КАС України та відмінним правовим регулюванням, визначеним частиною четвертою статті 122 КАС України, інші рішення контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:

а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;

б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у справі №640/20468/18 (ЄДРСРУ № 85033140).

ВИСНОВОК: Враховуючи зазначене вбачається, що за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору, яким вважається адміністративне оскарження відповідного рішення контролюючого органу,  встановлено скорочений строк звернення до суду.

Матеріал по темі: «Строк звернення до суду після адміністративного оскарження рішення ДФС по ЄСВ»

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Правомірність нарахування пені на розстрочений податковий борг

Адвокат Морозов (судовий захист)

(Не) правомірність нарахування контролюючим органом пені на розстрочений судовими рішеннями податковий борг

25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/115/16, адміністративне провадження №К/9901/36604/18 (ЄДРСРУ № 85206669) досліджував питання щодо правомірності нарахування контролюючим органом пені на розстрочений судовими рішеннями податковий борг.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно пункту 31.1 статті 31 Податкового кодексу України, строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов`язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

Відповідно до підпункту   14.1.175   пункту   14.1   статті   14 Податкового кодексу України, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що на платника податків покладено обов`язок здійснити у встановлені податковим законодавством строки сплату узгодженого грошового зобов`язання. Не сплачене у встановлений законом строк, узгоджене грошове зобов`язання визначається сумою податкового боргу платника податків.

Пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається: а) при самостійному нарахуванні суми грошового зобов`язання платником податків - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного цим Кодексом; б) при нарахуванні суми грошового зобов`язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом.

Згідно пункту 129.4 Податкового кодексу України, пеня, визначена підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 цієї статті, нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Згідно підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, пеня - це сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов`язань, не сплачених у встановлені законодавством строки.

Отже, передумовою нарахування пені з підстав, визначених пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України, є несплата платником податків суми узгодженого податкового зобов`язання у встановлені законом строки.

Зі змісту статті 32 Податкового кодексу України вбачається, що зміна строку сплати податку та збору здійснюється шляхом перенесення встановленого податковим законодавством строку сплати податку та збору або його частини на більш пізній строк. Зміна строку сплати податку здійснюється у формі: відстрочки; розстрочки. Зміна строку сплати податку не скасовує діючого і не створює нового податкового обов`язку.

Розстроченням, відстроченням грошових зобов`язань або податкового боргу, відповідно до пункту 100.1 статті 100 Податкового кодексу України, є перенесення строків сплати платником податків його грошових зобов`язань або податкового боргу під проценти, розмір яких дорівнює розміру пені, визначеному пунктом 129.4 статті 129 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

При цьому, стаття 100 ПК України регулює питання розстрочення та відстрочення грошових зобов`язань або податкового боргу платника податків.

Вочевидь, вказана норма має суттєві відмінності від положень ст. 378 КАС України, перша з яких полягає у тому, що положення ст. 100 ПК України регулюють питання розстрочення податкового боргу лише контролюючим органом, яким суд адміністративної юрисдикції у питаннях сплати податків не є.

Другою суттєвою відмінністю є та обставина, що у випадку розстрочення сплати податкового боргу податковим органом боржник обтяжений сплатою процентів.                    

У ст. 378 КАС України про додаткові нарахування на суму боргу не йдеться.

Крім того, розстрочення виконання судового рішення може відбуватись за заявою особи, яка бере участь у справі, сторони виконавчого провадження або за ініціативою суду, тоді як питання розстрочення податкового боргу може бути порушено виключно платником податків.

За таких обставин, інститут розстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення виконання судового рішення не можуть ототожнюватись, а відтак, розглядаючи питання відстрочення виконання судового рішення, суди мають застосовувати положення КАС України (Постанова 6ААС від 01.08.2019 р. в рамках справи № 320/359/19).

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду  по справі №2а-25767/10/0570 від 6.03.2019 року.

ВАЖЛИВО: Тобто розстрочення (відстрочення) податкового боргу здійснюється виключно на платній основі, а плата (проценти) дорівнюють саме розміру пені, визначеному пунктом 129.4 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, оскільки розстрочення сплати податкового боргу є платним, то за розстрочення, що передбачено статтею 100 Податкового кодексу України (за договором) платою є проценти, що дорівнюють розміру пені, розмір якої визначено пунктом 129.4 статті 129 Податкового кодексу України, а за розстрочення сплати податкового боргу за судовим рішенням - пеня, розмір якої визначено пунктом 129.4 статті 129 Податкового кодексу України.

З огляду на вищевикладене, а також те, що розстрочення є лише формою розрахунків платника з бюджетом шляхом зміни строків платежу, яка може застосовуватись, в тому числі, і у процедурі примусового стягнення податкового боргу, при такому розстроченні має враховуватись стаття 100 Податкового кодексу України, яка містить правове регулювання з цього питання. Рішення суду про розстрочення сплати податкового боргу є лише процесуальним рішенням, що визначає спосіб виконання судового рішення про стягнення податкового боргу шляхом розстрочення сплати боргу та не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді пені, передбаченої підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України, а така пеня фактично і є платою за таке розстрочення.

ВИСНОВОК: Верховний Суд зазначає, що постановлення судом ухвал про розстрочення сплати податкового боргу не змінює статус такої заборгованості та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді його несплати і таке правопорушення триває до часу погашення боргу в добровільному чи примусовому порядку.

Правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570 та від 23 квітня 2019 року у справі №808/8492/13-а.

Матеріал по темі: «Податкові спори: нарахування пені на безнадійний податковий борг»

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок винесення постанов про стягнення виконавчого збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: якщо не було дотримано положень ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ, то постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. 

24 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/1328/19, адміністративне провадження № К/9901/18925/19 (ЄДРСРУ № 85154799) досліджував питання щодо порядку винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Фабула справи: З матеріалів справи вбачається, що на виконанні відділу державної виконавчої служби перебувало виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа, яке закінчене на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-УІІІ у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Між тим, державним виконавцем при винесені постанови про стягнення виконавчого збору не було дотримано ані положень ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ, ані положень ч. 3 ст. 40 цього ж Закону, а спірна постанова про стягнення виконавчого збору винесена раніше, ніж постанова про закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-УІІ, що суперечить ч. 3 ст. 40 Закону.

З першу необхідно вказати, що Єдиний державний реєстр судових рішень містить різну судову практику Верховного Суду щодо відповідної категорії справ.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.05.2018 року у справі №808/3791/16 дійшов висновку, що ч.ч.1,2 ст.27 Закону України №1404-VIII установлює загальні правила стягнення виконавчого збору виконавцем. Частина 3 ст.40 Закону України №1404-VIII є спеціальною нормою, яка регулює окремі випадки стягнення виконавчого збору, а тому загальні правила, встановлені ч.ч.1,2 ст.27 цього Закону, застосовуватися не можуть.

До того ж суд касаційної інстанції у вказаній вище справі зауважив, що стягувач звернувся із заявою про повернення виконавчого документу відповідно до п.1 ч.1 ст.37 Закону України №1404-VIII, у зв`язку з чим настають наслідки, які передбачені ч.3 ст.40 цього Закону - якщо виконавчий збір не стягнуто, то державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору.

Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 15.02.2018 року у справі №910/1587/13 дійшов висновку, що відповідно до ст.27 Закону України №1404-VIII та розділу ІV Інструкції з організації примусового виконання рішень (затвердженої наказом Міністерства Юстиції України від 02.04.2012р. №512/5), виконавчий збір стягується на підставі постанови, яка виноситься на стадії розподілу стягнутих з боржника сум або закінчення виконавчого провадження відповідно до ст.39 Закону України №1404-VIII, у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута боржнику.

Тобто, суд касаційної інстанції у вказаній справі фактично погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника сум коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного стягнення з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум, а також визнав помилковими доводи скаржника про те, що виконавчий збір стягується незалежно від того чи було здійснено стягнення коштів за виконавчим документом органами державної виконавчої служби.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 року у справі №761/11524/15-ц, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції ч.1 та 2 ст.27, ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII, дійшов до аналогічного висновку, що законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.

При стягненні виконавчого збору відповідно до ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Таким чином, у зв`язку з неоднаковим тлумаченням приписів ч.2 ст.27, ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII судами касаційної інстанції різних юрисдикцій, Великій Палаті Верховного Суду, для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, в свою чергу, і була передана справа №2540/3203/18 (ЄДРСРУ № 81877563#), яка станом на сьогодення не розглянута.

Між тим у даній справі Верховний суд вказав, що частина 2   статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені   Конституцією   та законами України.

 Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ Набув чинності 05 жовтня 2016 року) в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин (далі - Закон № 1404-VІІІ).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У частині першій статті 5 Закону № 1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VІІІ на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За приписами частини п`ятої статті 26 Закону № 1404-VІІІ виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 39 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження підлягає закінченню у разі затвердження (визнання) судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Відповідно до частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Матеріал по темі: «Підсудність справ при оскарження постанов державного виконавця»

Приписами статей 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору, зокрема частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VІІІ унормовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 - 4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

За приписами пунктів 1-6 частини п`ятої статті 27 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавчий збір не стягується:

1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню;

2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини;

3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень";

4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону;

5) у разі виконання рішення приватним виконавцем;

6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Також, частиною дев`ятою статті 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Згідно з частинами першою, другою статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Здійснюючи правовий аналіз норм наведеного вище Закону № 1404-УІІІ, що регулює питання виконавчого збору Верховний Суд зазначає, що цим Законом по суті визначений можливий порядок вирішення цього питання державним виконавцем, що залежить від тих чи інших умов.

ВИСНОВОК: У першому випадку, таке питання вирішується відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ на стадії прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, з одночасним зазначенням про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

У іншому випадку, таке питання вирішується в порядку встановленому ч. 3  ст. 40 Закону № 1404-VІІІ, а саме постанова про стягнення виконавчого збору у випадку закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Тобто, Законом чітко визначений правовий порядок винесення відповідних постанов, а саме постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. При чому постанова про виконавчий збір приймається не пізніше наступного дня з дня закінчення такого провадження. 

Матеріал по темі: «Правовий аспект стягнення виконавчого збору»

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Особливості правонаступництва у сфері знаків для товарів і послуг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості правонаступництва у сфері інтелектуальної власності, а саме знаків для товарів і послуг.

24 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16586/18 (ЄДРСРУ № 85153952) досліджував питання особливостей правонаступництва у сфері інтелектуальної власності, а саме знаків для товарів і послуг.

За змістом статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 14 серпня 2019 р. у справі № 910/17846/14, процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони у матеріальному правовідношенні її правонаступником). У зв`язку з цим для вирішення судом питання про процесуальну заміну сторони у справі необхідна наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника. Отже, процесуальне правонаступництво, передбачене статтею 52 ГПК України, - це перехід процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні.

Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.12.2019 року у справі № 905/1956/15).

У розумінні положень наведеної норми процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб`єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі у випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір (відповідно до статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», статті 1113, частини другої статті 1114 ЦК України).

Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права від однієї особи (праводавця) до іншої (правонаступника) в порядку похідного правонабуття. Перехід суб`єктивних прав і обов`язків від одного суб`єкта до іншого відбувається через набуття суб`єктивного права та/чи суб`єктивного обов`язку однією особою і, відповідно, їх втрату іншою. Однак при цьому спостерігається зв`язок між набутими суб`єктивними правами і обов`язками та правовідносинами, в яких перебував їх носій-попередник, з іншими особами, в силу чого і було можливе їх існування.

ВАЖЛИВО: Наявність або відсутність процесуального правонаступництва підлягає встановленню окремо у кожному випадку.

Верховний Суд констатує, що для настання процесуального правонаступництва необхідно встановити факт переходу до особи матеріальних прав правопопередника.

Перехід прав і обов`язків від одного суб`єкта матеріального правовідношення до іншого не тягне автоматичної зміни осіб у процесуальному відношенні, разом з тим, стаття 52 ГПК України не виключає можливості, суду, за наявності клопотання, зокрема, позивача, залучити до участі у справі правонаступника позивача у справі  у разі його заміни у відносинах, щодо яких виник спір, іншою особою.

ВИСНОВОК: Отже, через дію принципу диспозитивності вступ до справи (процесу) правонаступника позивача залежить від його бажання. Що ж до правонаступника відповідача, то він залучається судом до участі в справі, якщо проти цього не заперечує позивач.

P.s. Сплата суми судового збору не є зобов'язанням у розумінні положень статті 509 ЦК України, а тому відсутні підстави для  передачі прав вимоги в частині стягнення зазначеної суми судового збору його правонаступнику.

Вказана правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 № 906/110/16, від 05.04.2018 у справі № 923/607/16, від 27.03.2019 у справі № 910/386/17, від 03.07.2019 у справі № 910/9549/15.

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником»

Теги: заміна кредитора, заміна сторони у виконавчому провадженні, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, особливості правонаступництва, товари і  послуги, знаки, інтелектуальна власність, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості надання індивідуальних податкових консультацій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості надання, підстави та наслідки скасування індивідуальних податкових консультацій з питань податкового та іншого законодавства

22 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/10111/18, адміністративне провадження №К/9901/18593/19 (ЄДРСРУ № 85122080) досліджував питання щодо особливостей надання, підстав та наслідків скасування індивідуальних податкових консультацій з питань податкового та іншого законодавства.

Відповідно до підпункту 19-1.1.28 пункту 19-1.1 статті 19-1 ПК України   з-поміж функцій контролюючих органів визначено  надання індивідуальних податкових консультацій з питань податкового та іншого законодавства, контроль за додержанням якого, покладено на контролюючі органи.

Згідно з підпунктом    14.1.172   пункту   14.1   статті   14 ПК України   податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Водночас,  індивідуальна податкова консультація, виходячи із положень підпункту 14.1.172 1, це -  роз`яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій.

За змістом пункту 52.1 статті 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно індивідуальні податкові консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 25 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

Звернення платників податків на отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі повинно містити:

-          найменування для юридичної особи або прізвище, ім`я, по батькові для фізичної особи, податкову адресу, а також номер засобу зв`язку та адресу електронної пошти, якщо такі наявні;

-          код згідно з ЄДРПОУ (для юридичних осіб) або реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку у паспорті);

-          зазначення, в чому полягає практична необхідність отримання податкової консультації;

-          підпис платника податків;

-          дату підписання звернення.

На звернення платника податків, що не відповідає вимогам, зазначеним у цьому пункті, податкова консультація не надається, а надсилається відповідь у порядку та строки, передбачені Законом України "Про звернення громадян".

Отже,  наведені норми підтверджують висновок про те, що реалізація податковим органом функції щодо надання індивідуальної податкової консультації можлива за  умови дотримання платником податків вимог щодо оформлення його звернення.

За змістом пункту 52.2 статті 52 Податкового кодексу України індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

Стаття 53 ПК України визначає наслідки застосування податкових консультацій.

Відповідно до пункту 53.1 цієї статті  не може бути притягнуто до відповідальності, включаючи фінансової (штрафні санкції та/або пеня), платника податків (податкового агента та/або його посадову особу), який діяв відповідно до індивідуальної податкової консультації, наданої йому у письмовій формі, а також узагальнюючої податкової консультації, за діяння, що містить ознаки податкового правопорушення, зокрема на підставі того, що у подальшому така податкова консультація була змінена або скасована. Положення абзацу першого цього пункту застосовуються до індивідуальної податкової консультації, за умови що вона зареєстрована в єдиній базі індивідуальних податкових консультацій. У разі коли положення індивідуальної податкової консультації суперечать положенням узагальнюючої податкової консультації, застосовуються положення узагальнюючої податкової консультації. Платник податків та/або податковий агент, які діяли відповідно до податкової консультації, не звільняються від обов`язку сплати податкового зобов`язання, визначеного цим Кодексом.

Таким чином, отримання позивачем індивідуальної податкової консультації, зміст якої відповідає нормам діючого законодавства, є юридичним фактом, що є підставою для звільнення від відповідальності платника податку, який діяв у відповідності до наданих такою консультацією роз'яснень з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства ( Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 лютого 2018 року по справі №813/2617/15, адміністративне провадження №К/9901/8571/18 (ЄДРСРУ № 72367032).

Згідно з пунктом 53.2 статті 53 Податкового кодексу України платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору. Скасування судом наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Протягом 30 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду про скасування наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, або контролюючий орган з урахуванням висновків суду зобов`язані опублікувати узагальнюючу податкову консультацію або надати платнику податків індивідуальну податкову консультацію.

Отже податкова консультація (індивідуальна), як методична й практична допомога платнику податків при виконанні ним податкового обов`язку, фактично, за всіма процедурами (нарахування та сплата платежів, пені, штрафних санкцій, оскарження дій контролюючих органів тощо):

1)надається платнику податків для правильності практичного застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акту з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності;

2)має індивідуальний характер і може використовуватися лише платником податків, якому така консультація надана;

3)не може встановлювати (змінювати чи припиняти) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування;

4)має мету - викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту конкретної правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.

При цьому платнику податків надано право оскаржити до суду, як правовий акт індивідуальної дії, податкову консультацію контролюючого органу у випадку, якщо вона, на його думку, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору. Визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Виходячи із змісту положень наведених вище норм ПК України, обов`язковими складовими письмової податкової консультації є:

- опис питань, що порушуються платником податків;

- обґрунтування застосування норм законодавства з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків;

- висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року по справі № 826/2032/16.

(!!!) Водночас суд вказує, що в рамках даної справи надаючи відповідь на поставлене платником запитання,  контролюючий орган у консультації зазначив загальні норми ПК України, без врахування вихідних даних, зазначених платником, а відтак фактично платник податків не отримав допомоги контролюючого органу стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Положення статті 52 Податкового кодексу України не містять як обов`язкову умову звернення  платників податків на отримання індивідуальної податкової консультації подання первинних документів.

З урахуванням ненадання відповідачем відповідей на поставлені позивачем запитання щодо практичного застосування норм права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про недотримання суб`єктом владних повноважень вимог податкового законодавства, що, з урахуванням пункту 53.2 статті 53 Податкового кодексу України, є підставою для скасування спірної податкової консультації.

Аналогічна  правова позиція також висловлена і в постанові  Верховного Суду від 27 листопада 2018 року по справі №826/14131/16.

Серед іншого слід вказати, що нормами матеріального права прямо встановлений обов`язок контролюючого органу надати нову податкову консультацію та підстави для цього - рішення суду про скасування індивідуальної податкової консультації, що набрало законної сили (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 липня 2019 року по справі № 826/24145/15, касаційне провадження №К/9901/28295/18 (ЄДРСРУ № 83244053).

При цьому, беручи до уваги, що  безпосереднім наслідком скасування індивідуальної податкової консультації в судовому порядку законодавцем вже передбачено надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду, вказане звільняє платника податків від необхідності повторного звернення до суду з метою зобов'язання податкового органу надати нову податкову консультацію (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 8 березня 2019 року по справі № 820/6324/17, адміністративне провадження №К/9901/51065/18, №К/9901/50934/18, ЄДРСРУ № 80806817).

Матеріал по темі: «Податкова консультація: правові наслідки отримання та зміст оскарження»

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов

Нецензурна лексика у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання учасниками судового процесу нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом.

22 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/521/19, адміністративне провадження №К/9901/22587/19 (ЄДРСРУ № 85087639) досліджував питання щодо використання учасниками судового процесу нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом.

Листи, звернення, позовні заяви, апеляційні та касаційні скарги, тощо, з якими звертаються громадяни до суду, повинні відповідати загальнолюдським правилам викладення фактів та обставин виниклих правовідносин, такий висновок випливає із постанови Верховного Суду України від 14.03.2017 у справі № п/800/160/16.

Згідно з пунктом 9 частини 3   статті 2 КАС України   неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства.

Частиною 3 статті 45 КАС України визначено, що якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Відповідно до частини 1  статті 45 КАС України      учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

За частиною другою цієї статті,   суд з урахуванням конкретних обставин справи, може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема, подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій,   які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання   судового рішення.

Під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ чи висловлення явної неповаги до суду чи учасників справи.

Слід враховувати, що наведений у частині 2 статті 45 КАС   України перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним, суд може визнати таким зловживанням також інші дії, які мають відповідну спрямованість і характер.

При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

16 серпня 2019 року Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/1808/18, адміністративне провадження №К/9901/22612/19 (ЄДРСРУ № 83737331) зазначає, що з метою уникнення дискредитації суду та суддів учасники процесу повинні утримуватися від дій, які виражають неповагу до суду чи судді.

При цьому, дії учасників справи, які мають ознаки неповаги до суду чи судді можуть бути підставою для застосування до них заходів процесуального примусу передбачених статтею 145 КАС України, зокрема, при подібних обставинах такі заходи були застосовані колегією суддів в ухвалі Верховного Суду від 08 січня 2019 року у справі № 826/3515/18.

Відповідно до пункту 1 частини 5 статті 44 КАС України учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників.

Використання учасниками судового процесу та їх представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом, з іншими учасниками процесу, їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії суперечать основним засадами (принципами) адміністративного судочинства, а також його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та застосувати, зокрема, наслідки, передбачені частиною третьою      статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України (залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання).

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 9901/34/19.

Отже за обставин складення заяви з використанням лексики, яка спрямована на неповагу до судді, суду в цілому, така заява підлягає поверненню особі, що виявила неповагу до суду, оскільки вона не підлягає розгляду.

Аналогічна правова позиція висловлена в ухвалі Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 січня 2019 року в справі № 826/3515/18.

Аналогічні висновки вказано в рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Жданов та інші проти Росії» від 16.07.2019 (заява № 12200/08, 35949/11 і 58282/12 ).