Нарахування пені за несвоєчасне повернення основного боргу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування пені за несвоєчасне повернення основного боргу та відсотків за кредитним договором.

04 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/880/18 (ЄДРСРУ № 84728775) досліджував питання щодо нарахування пені за несвоєчасне повернення основного боргу та відсотків за кредитним договором.

Положеннями статті 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, частиною 2 статті 625 ЦК України врегульовано, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за час прострочення.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 918/329/16.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц виклала свої висновки про те, що положеннями статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання не залежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду розглядаючи справу № 905/600/18 у постанові від 05.07.2019 навела свої висновки про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.

В той же час, згідно з позицією Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в рамках справи № 757/44680/15-ц, провадження № 61-32171сво18 (ЄДРСРУ № 80783101) вбачається наступне.

Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що  в «натуральному зобов’язанні» (натуральним є зобов'язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном) кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Окремо необхідно враховувати, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі №   444/9519/12 навела висновок про те, що припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Матеріал по темі:  «Стягнення 3 % річних та інфляційних втрат»

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, нарахування пені, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Представництво прокурором інтересів державних органів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Представництво прокурором інтересів «державних органів» або «органів місцевого самоврядування».

04 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/4728/18, адміністративне провадження №К/9901/63190/18 (ЄДРСРУ № 84746605) досліджував питання щодо представництва прокурором інтересів «держави» або «органів місцевого самоврядування».

Спочатку необхідно наголосити, що прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 26.02.2019 у справі № 905/803/18).

Прокурор як посадова особа державного правоохоронного органу з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій має право звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави (стаття 55 Конституції України), але не на загальних підставах, а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення.

Конституція України та ординарні закони не визначають перелік випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак встановлюють критерії, орієнтири й умови, коли таке представництво є можливим. Наприклад, таке право виникає там і тоді, коли прокурор діє в інтересах громадянина, які за певних очевидних і об'єктивних причин не здатні захистити свої порушені або оспорювані права чи реалізувати процесуальні повноваження. Здійснювати захист інтересів держави в адміністративному суді прокурор може винятково за умови, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Існування інтересу і необхідність його захисту має базуватися на справедливих підставах, які мають бути об'єктивно обґрунтовані (доведені) і переслідувати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не має обмежуватися тільки означенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов'язує обґрунтовувати існування права на таке представництво або, інакше кажучи, пояснити (показати, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор, а не органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, які мають компетенцію на звернення до суду, але не роблять цього, або ж звертається в інтересах громадян, які за віком, станом здоров'я чи соціально-правовим статусом самі не спроможні захистити свої права. Таке обґрунтування повинно основуватися на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію в динаміці, коли суб'єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний сам реалізувати своє право на судовий захист.

Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити й описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а виокремити ті ознаки, за якими його можна віднести до виняткового випадку, повинен обґрунтувати, що відбулося порушення або існує загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

ВАЖЛИВО: Однією з умов виникнення у прокурора права на звернення до суду в інтересах держави передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

У другому випадку законодавчо обумовлено, що має бути відсутнім орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Відповідна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2019 року в справі №826/13768/16.

У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право:

- витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом;

- отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Представництво інтересів держави прокурором в суді не повинно мати на меті підміну суб'єкта виконання владних управлінських функцій, а - спонукати до виконання у разі неналежного виконання таких функцій суб'єктом владних повноважень, якого представлятиме прокурор в суді.

Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень у належний спосіб, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону, не здійснює захисту або робить це неналежно, або такий орган взагалі відсутній.

З огляду на наведене, з урахуванням завдань та функцій прокуратури у правовій державі та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та окремо від реалізації права на звернення до суду самого суб'єкта владних повноважень.

Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 30 липня 2019 року в справі №0440/6927/18.

Матеріал по темі: «Представництво прокурором інтересів «держави»»

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Присічний строк на оскарження нормативно-правового акту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки в рамках яких позивач має право оскаржити нормативно-правовий акт.

02 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/7524/18, адміністративне провадження №К/9901/16335/19 (ЄДРСРУ № 84703304) досліджував питання щодо оскарження нормативно-правового акту, зокрема процесуальних строків.

Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Тобто, нормативно-правовий акт це акт управління (рішення) суб’єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

В контексті вимог частини другої статті 264 КАС України позивач, звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб`єктивних прав, свобод, інтересів.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 підкреслив значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

У цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначав, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відповідно до частини першої, абзацу першого частини другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для оскарження нормативно-правових актів суб`єктів владних повноважень закон передбачає особливий порядок адміністративного провадження, який встановлений статтею 264 КАС України.

Відповідно змісту частини першої цієї статті такий порядок поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 264 КАС України встановлено, що право оскаржити нормативно - правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Відповідно до частини третьої статті 264 КАС України нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом усього строку їх чинності.

Приймаючи до уваги той факт, що дія нормативно-правового акту мала вплив на права та обов`язки осіб, на яких поширювалася його дія, як на дату набрання чинності актом, так і упродовж перспективної дії цього документа. Суб`єкт правовідносин, до якого буде застосований чи застосується цей акт, якщо вважатиме, що цей нормативний документ порушує або порушуватиме його права чи інтереси, за наявності відповідного обґрунтування, може оскаржити нормативно-правовий акт як відразу після часу набрання ним чинності, так і будь-коли й тоді, коли нормативно-правовий акт чинний і продовжує регулювати певні відносини, внаслідок яких відбувається порушення його прав та/чи законних інтересів.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку що у разі, коли суб`єкт правовідносин оскаржує нормативно-правовий акт по спливу певного проміжку часу від дати набрання ним чинності, але який є чинним, діючим і обов`язковий до застосування на час звернення суб`єкта правовідносин до адміністративного суду із позовною заявою, то звернення до суду такого суб`єкта не повинно розцінюватися як здійснене з порушенням порядку та строків, передбачених статтею 122 КАС України, оскільки вимога про порушення права триваючою дією чинного нормативно-правового акту, яка для суб`єкта правовідносин є реальною, актуальною, об`єктивно обґрунтованою хоча б на етапі звернення до суду про його оскарження, не може визнаватись такою, що подана з пропуском строків звернення за захистом порушеного права.

Обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги таке:

- багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту;

- дійсність факту перебування суб`єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом;

- дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів;

- чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача);

- чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду;

- коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула.

Аналогічна правова позиція щодо строків оскарження нормативно-правових актів викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 826/22472/15 (адміністративне провадження № К/9901/27290/18), від 12.03.2019 у справі № 712/8985/17 (адміністративне провадження №К/9901/49333/18), від 18.07.2019 у справі № 826/16725/17 (адміністративне провадження № К/9901/66655/18).

ВИСНОВОК: Строк, встановлений частиною третьою статті 264 КАС України є присічним, оскільки спеціальна норма пов`язує строк звернення до суду щодо оскарження нормативно-правового акта не з моментом, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушене таким актом право, а із строком (періодом) чинності такого нормативно-правового акта, отже строк оскарження нормативно-правового акта обмежено тільки строком його чинності.

Теги: строк оскарження нормативно-правового акту, присічний строк, рішення ради, рішення суб’єкта владних повноважень, оскарження НПА, судова практика, Адвокат Морозов

Зміна предмету або підстав заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість зміни предмету або підстав заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами та оскарження відмови у прийняті  уточненої заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами.

02 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № №808/6650/14 (ПР/808/17/16), адміністративне провадження №К/9901/24185/19 (ЄДРСРУ № 84676581) досліджував питання зміни предмету або підстав заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами.

Спочатку необхідно вказати, що у постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 2н-821/597/15-а, адміністративне провадження №К/9901/28414/18 (ЄДРСРУ № 74645839) встановлено, що необхідними та загальними ознаками нововиявлених обставин є:

- існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи і ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява;

- на час розгляду справи ці обставини об'єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду;

- істотність цих обставин для розгляду справи (тобто коли врахування цих обставин судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Не можуть бути визнані нововиявленими обставинами такі обставини, які виникли або змінилися після прийняття судового рішення. Нова обставина, що з'явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справ.

Між тим, у пунктах 4, 17 частини першої статті 294 КАС визначено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі; відмови у відкритті провадження про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Стаття 366 КАС України  є спеціальною нормою процесуального закону, яка визначає особливості відкриття провадження у справах про перегляд за нововиявленими обставинами.

Вказана норма встановлює, що до заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 364 цього Кодексу, застосовуються правила статті 169 цього Кодексу, тобто застосовуються такі самі процесуальні норми як до позовної заяви.

Тобто, можливість зміни предмету або підстав заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами відповідає частині 1 статті 47 КАС України, яка визначає, що Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви.

Окрім цього Верховний суд зазначає, що загальний аналіз частини 4, 5, 7 статті 169 КАС вказує на загальний порядок повернення позовної заяви, яка в свою чергу може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до вимог статті 294 КАС України.

За таких обставин колегія суддів вважає, що на ухвалу суду про відмову у прийняті (відкритті) уточненої заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами може бути подана апеляційна скарга окремо від рішення суду.

ВИСНОВКИ: 1) Заявник має можливість змінити предмет або підстави заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами;

2) На ухвалу суду про відмову у прийняті (відкритті) уточненої заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами може бути подана апеляційна скарга окремо від рішення суду;

Матеріал по темі: «Верховний суд: відмінність нововиявлених від нових обставин»

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, зміна предмета заяви про перегляд рішення суду, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, судебная защита, Адвокат Морозов

Захист ділової репутації юридичної особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості захисту ділової репутації юридичної особи. Право на спростування недостовірної інформації.

03 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 209/4925/13-ц, провадження № 61-26252св18 (ЄДРСРУ № 84725984) досліджував питання захисту ділової репутації юридичної особи.

Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких і право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканність ділової репутації (стаття 299 ЦК України).

У п. 8 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2007 №  01-8/184 "Про деякі питання  практики застосування господарськими судами законодавства про  інформацію" зазначено, що за змістом приписів ст. 91 ЦК України право на спростування недостовірної інформації, передбачене  ст. 277 ЦК України, належить не лише  фізичним,  але й  юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб`єкта (підприємця).

Таким чином, юридична особа, так само як і фізична особа, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації відповідно до ст. ч. 1 ст. 277 ЦК України та право на недоторканість ділової репутації відповідно до ч. 1 ст. 299 ЦК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 277 ЦК України вважається, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною.

Згідно ч. 5 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

У відповідності до положень ст. 34 ГК України, дискредитацією суб`єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов`язаних із особою чи діяльністю суб`єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб`єкта господарювання.

Відповідно до статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, в тому числі, ділова репутація, ім`я (найменування), а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством (частина перша статті 201 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної та юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

В той же час суд має обґрунтувати чому він вважає певну фразу оціночним судженням (Верховний суд у справі №369/1052/16-ц від 08.05.2018 р.)

Необхідно також враховувати, що висловлювання думок в тому числі, надіслання листів та заяв до державних органів, перш за все, з метою перевірки незаконної, на думку заявника, діяльності, є реалізацією особою конституційного права, а не поширенням недостовірної інформації (Постанова Верховного суду у складі Другої судової падати Касаційного цивільного суду у праві № 207/1161/17, провадження № 61-12828св18).

P.s. Слід також пам’ятати, що дії  публічного діяча знаходяться  під пильним наглядом громадськості й межа допустимої критики  щодо такої особи  є значно  ширшою ніж до приватної особи.

Такі висновки узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду висловлені у справах даної категорії: №761/8035/16-ц від 28 березня 2018 року, №369/1052/16-ц від 08 травня 2018 року, №207/1161/17-ц від 15 серпня 2018 року, а також практикою судів у справах №755/1166/16-ц від 22 лютого 2017 року та №466/4312/17 від 22 07 грудня 2017 року.

Окрім цього, критика публічної особи, навіть і перебільшена, не є розповсюдженням недостовірної інформації (Верховний суд в рамках справи № 761/8035/16-ц від 28.03.2018 р.)

Матеріал по темі: «Оціночні судження у справах щодо захисту честі гідності та ділової репутації»

Теги: оціночні судження,  захист честі гідності та ділової репутації, ділова репутація юридичної особи, розповсюдження недостовірної інформації, судова практика, Адвокат Морозов

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману або фіктивний правочин

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правочин може бути визнаний судом недійсним, зокрема, якщо він вчинений під впливом помилки, обману або фіктивний правочин.

03 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12959/18 (ЄДРСРУ № 84697272) досліджував підстави за яких правочин може бути визнаний судом недійсним, зокрема, якщо правочин вчинений під впливом помилки, обману або фіктивний правочин.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору слід ураховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення та має істотне значення.

У разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування наведених норм статті 229 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 911/1171/18, від 04.06.2019 у справі № 910/9070/18.

Вимоги про визнання правочинів недійсними, заявлені на підставі статті 230 ЦК України, можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.

При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях іншої особи та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Основними ознаками фіктивного правочину, з огляду на приписи статей 203, 215, 234 ЦП України, є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

Верховний Суд зазначає, що факт невиконання сторонами умов правочину або його часткове невиконання також не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

Слід відмітити, що особа , яка звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинна довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 та підтверджена 27 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/15555/17-ц, провадження № 61-2594 св 19 (ЄДРСРУ № 80888806).

Матеріал по темі: «Визнання договору недійсним з підстави його фіктивності»

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Правова можливість оскарження листів Антимонопольного комітету України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відмова АМК в розгляді справи, оформлена листом є актом індивідуальної дії, що може бути оскаржений в судовому порядку. Дискреційні повноваження.

30 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/23375/17 (ЄДРСРУ № 84665462) досліджував питання дискреційних повноважень Антимонопольного комітету України та правову можливість оскарження листів останнього про відмову в порушені справи.

Суть справи: Відмовляючи в задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з того, що статтею 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачено право на оскарження саме рішень Комітету по суті, проте не передбачено можливості оскарження до господарського суду окремих листів, тому оскарження Товариством відмови АМК, викладеної в листі, не може вважатися належним способом захисту порушеного права, рішення за якою здатне було б відновити такі права Товариства.

Проте, Верховний Суд вважає висновки господарських судів попередніх інстанцій, викладені у рішенні та постанові передчасними, з таких підстав.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" Комітет є державним органом зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Статті 7, 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" закріплюють, що Комітет має повноваження, зокрема, приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції рішення за заявами і справами. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України має повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, про надання дозволу, надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, приймати розпорядження про початок розгляду справи або надавати мотивовану відповідь про відмову в розгляді справи.

Відповідно до пункту 20 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Комітету від 19 квітня 1994 року № 5, у разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений відмовляє у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику.

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 39 Законом України  "Про захист економічної конкуренції" заявником є особа, яка подала заяву, подання про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Товариство звернулося до АМК із заявою про порушення, тобто є заявником у розумінні приписів статті 39 Закону "Про захист економічної конкуренції"  .

Між тим позивачу листом за підписом державного уповноваженого надано відповідь про відмову в розгляді справи.

Виходячи із системного аналізу положень статей 7, 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", статті 36 Закону України  "Про захист економічної конкуренції" та пункту 20 Правил розгляду справ, відмова Комітету в розгляді справи, оформлена листом (а не розпорядженням), по свій суті є рішенням Комітету, тобто актом індивідуальної дії, що може бути оскаржений в судовому порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду   від 02.07.2019 у справі № 910/23000/17 (ЄДРСРУ № 82998256).

Ступінь доступу до внутрішніх засобів правового захисту повинен бути достатнім, що забезпечити особі "право на суд", з урахуванням принципу верховенства права в демократичному суспільстві. 

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права і охоронювані законом інтереси.

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України"  основними завданнями Комітету є, зокрема: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб`єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, сприяння розвитку добросовісної конкуренції, здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України  "Про Антимонопольний комітет України" у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Комітет має повноваження, зокрема:

- розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами;

- приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

- розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість.

За приписами частини першої статті 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції"  підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Комітету є: неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 60 наведеного Закону заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Правилами розгляду справ встановлено, що вони визначають окремі особливості порядку розгляду заяв, справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у тому числі про захист від недобросовісної конкуренції органами Комітету відповідно до законів України "Про захист економічної конкуренції" «Про захист від недобросовісної конкуренції", «Про Антимонопольний комітет України"  та встановлюють порядок перевірки та перегляду рішень органів Комітету в цих справах і діють до прийняття відповідних актів законодавства.

Пунктом 20 Правил розгляду справ передбачено, що в разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений, голова відділення відмовляють у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику.

(!!!) Оскільки чинним законодавством майже не врегульовано процедури та критеріїв, за якими АМК ухвалює рішення про відкриття чи відмову в розгляді заяви, рішення АМК про відмову має бути максимально вичерпним, ґрунтовним, повинне розкривати заявникові мотиви його ухвалення.

Водночас дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу.

Касаційний господарський суд  виходить із важливості дотримання принципу належного врядування та унеможливлення свавільного використання дискреційних повноважень, що Комітет має враховувати при ухваленні рішень, у тому числі на стадії вирішення питання щодо початку розгляду справи або відмови в її розгляді.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

Водночас у цій справі заявлено вимогу не про спонукання Комітету до відкриття справи за заявою Товариства, а про визнання викладеної в листі АМК 6 відмови в розгляді справи за заявою Товариства про порушення законодавства про захист економічної конкуренції незаконною та про зобов`язання АМК за наслідками розгляду заяви Товариства про порушення законодавства про захист економічної конкуренції прийняти процесуальне рішення згідно вимог чинного законодавства України про захист економічної конкуренції.

Тобто, друга вимога є похідною і залежить від результату розгляду першої вимоги. Такий спосіб захисту означатиме, що Комітет, у випадку задоволення позову, має повторно розглянути відповідну заяву Товариства й ухвалити мотивоване рішення про початок розгляду справи або відмову в її розгляді.

ВИСНОВОК: Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в позові з посиланням, зокрема, на дискреційні повноваження АМК, у даному випадку, є помилковим.

Матеріал по темі: «Юрисдикція справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України»

Теги: антимонопольний комітет, оскарження листів АМК, відмова в розгляді справи, дискреційні повноваження АМК, судова практика, уповноважений АМКУ, Адвокат Морозов