Встановлення пріоритету на розміщення зовнішньої реклами. Мовчазна згода

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості встановлення пріоритету на розміщення зовнішньої реклами. Принцип «мовчазної згоди».

27 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/13340/17, адміністративне провадження №К/9901/51304/18 (ЄДРСРУ № 80126966) досліджував питання щодо особливостей встановлення пріоритету на розміщення зовнішньої реклами.

Розміщення об'єктів зовнішньої реклами врегульовано Законом України "Про рекламу", Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 та місцевим Порядком розміщення реклами.

У відповідності до статті 1, частини першої статті 16 Закону України "Про рекламу" зовнішня реклама - реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.

Розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Згідно із пунктами 2, Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 (далі - Типові правила), дозвіл - документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці.

Згідно з пунктом 5 Типових правил для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами, зокрема міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі - робочий орган).

До повноважень робочого органу відповідно до пункту 6 Типових правил належать, поміж іншого видача дозволу на підставі рішення виконавчого органу ради.

Для одержання дозволу заявник подає робочому органу заяву за формою згідно з додатком 1, до якої додаються: фотокартка або комп'ютерний макет місця (розміром не менш як 6 х 9 сантиметрів), на якому планується розташування рекламного засобу, та ескіз рекламного засобу з конструктивним рішенням (пункт 9 Типових правил).

Дозвільний орган протягом п'яти робочих днів з дати реєстрації заяви перевіряє місце розташування РЗ, зазначене у заяві, на предмет наявності на це місце пріоритету іншого заявника або надання на заявлене місце зареєстрованого в установленому порядку дозволу.

Після перевірки місця керівник дозвільного органу приймає рішення про встановлення за заявником пріоритету на заявлене місце або про відмову у встановленні пріоритету.

(!!!) Враховуючи зазначене, Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що прийняття відповідачем оскаржуваного наказу про встановлення позивачеві строку дії пріоритетів на місця розташування рекламних засобів, за відсутності належної перевірки місць розташування цих рекламних засобів, не є достатньою підставою для визнання протиправним та його скасування судом.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отримавши пріоритети на місця розташування рекламних засобів, у Позивача були відсутні підстави для сумніву в тому, що Відповідач не дотримався покладених на нього законодавством обов'язків та не здійснив перевірку місця розташування рекламного засобу.

Позивач мав законне очікування, що відповідними державними органами будуть вжиті заходи, які дозволять реалізувати його право, а саме отримати відповідні дозволи на розміщення рекламних засобів та розмістити їх.

Поряд з цим необхідно вказати, що отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами є дозвільною процедурою у розумінні статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», відтак, на дану процедуру поширюються норми зазначеного закону.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 826/2810/17.

Відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» строк видачі документів дозвільного характеру становить 10 робочих днів, якщо інше не встановлено законом.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що перелік документів, подання яких необхідне для винесення рішення про надання дозволу або відмову у його наданні, строк розгляду заяви та доданих до неї документів, форма рішення дозвільного органу визначені Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», іншими правовими актами.

Відповідно до частини шостої статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» у разі якщо у встановлений законом строк суб'єкту господарювання не видано або не направлено документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі, то через десять робочих днів з дня закінчення встановленого строку для видачі або відмови у видачі документа дозвільного характеру суб'єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності. Копія заяви (опису прийнятих документів) з відміткою про дату їх прийняття є підтвердженням подачі заяви та документів адміністратору або дозвільному органу.

Днем видачі документа дозвільного характеру вважається останній день строку розгляду заяви дозвільним органом, передбаченого законом.

Згідно із абзацом десятим частини першої статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» принцип мовчазної згоди - принцип, згідно з яким суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб'єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.

Частиною шостою статті 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» передбачено, що у випадку невиконання дозвільним органом свого юридичного обов'язку (в установлений Законом строк видати документ дозвільного характеру або направити повідомлення про відмову у його видачі), тобто через свою бездіяльність, суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру.

Таким чином, юридичний факт, який полягає у бездіяльності дозвільного органу, стає передумовою для виникнення правовідносин, у яких суб'єкт господарювання може застосувати принцип мовчазної згоди. Тобто, виникнення у суб'єкта господарювання права на застосування принципу мовчазної згоди настає при наявності системи таких умов: 1) суб'єктом господарювання подані всі визначені законом документи для отримання дозволу, що підтверджується копією заяви (опису прийнятих документів) з відміткою про дату їх прийняття; 2) суб'єктом господарювання документи подані за встановленою законодавством процедурою (у встановлений строк, до відповідного суб`єкта владних повноважень, у відповідній формі тощо); 3) подані суб'єктом господарювання документи відповідають вимогам законодавства; 4) закінчення строку розгляду поданих документі - 10 робочих днів від дня подання заяви; 5)   відсутність/несвоєчасність відповіді суб'єкта владних повноважень по суті поданої заяви.

Таким чином, принцип мовчазної згоди може бути застосований за умови, якщо суб'єктом господарювання дотримані всі вимоги законодавства, а у суб'єкта владних повноважень відсутня альтернатива у прийнятті або не прийнятті позитивного рішення за зверненням такого суб`єкта господарювання.

ВИСНОВОК: При вирішенні питання про встановлення пріоритету на розміщення зовнішньої реклами, діючим законодавством закріплено обов'язок Робочого органу здійснити перевірку місця розташування рекламного засобу, а у разі відсутності останньої та/або наявності заперечень інших органів (власників, комунальних служб та ін.) вказане є грубим порушення прав заявника.

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі»

Теги: розміщення зовнішньої реклами, дозвіл, встановлення пріоритету, пріоритет, зовнішня реклама, мовчазна згода, застосування мовчазної згоди, судова практика, Адвокат Морозов

Поділ спільного майна подружжя для уникнення сплати боргу боржником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо поділу спільного майна подружжя для уникнення сплати боргу боржником (іншим із подружжя).

03 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 726/831/15-ц, провадження № 61-45301св18 (ЄДРСРУ № 80950664) досліджував питання щодо поділу спільного майна подружжя для уникнення сплати боргу боржником (іншим із подружжя).

Суд вказав, що аналіз норм статей 16, 386, 391 ЦК України свідчить про те, що власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. 

Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17, від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц.

Матеріал по темі: «Позов іншого з подружжя, як спосіб виведення майна з-під обтяження»

ТЕГИ: борг, долг, розписка, рассписка, арешт майна, забезпечення позову, стягнення, взыскание, суд, оскарження, уникнення сплати боргу, поділ майна подружжя, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб.

03 квітня 2019 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 481/2174/14-ц, провадження № 61-4953св18 (ЄДРСРУ № 80919028) досліджував питання звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб.

Законом України «Про іпотеку»  передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

(!!!) Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частиною першої статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

(!!!) Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

У статті 12 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

ВАЖЛИВО: Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав.

За змістом вказаних вище норм Закону України «Про іпотеку» для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 201/3581/17, провадження № 61-885св18 (ЄДРСРУ № 80555542),  від 27 березня 2019 року у справі № 522/24450/14, провадження № 61-38762св18 (ЄДРСРУ № 80854365) та ін.

При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38,39 Закону України «Про іпотеку» можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

З огляду на зазначене, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36,37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328,335,392 ЦК України у контексті статей 36,37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Саме до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року при розгляді справи № 760/14438/15-ц та № 520/6819/14-ц (провадження № 14-343 цс 18).

P.s. Щодо дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», встановлено заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України  «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України  «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв . метрів для житлового будинку.

У свою чергу, мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Тому, установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»  протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки зазначений Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, тому є лише правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

При цьому, положеннями цього Закону не встановлено, що іпотека припиняється, а лише передбачено заборону примусового стягнення нерухомого житлового майна.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17.

Усунення від права на спадкування

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтверджуючі обставини для усунення від права на спадкування.

01 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/12158/14-ц, провадження № 61-3197св19 (ЄДРСРУ № 80889036) досліджував обставини щодо усунення від права на спадкування.

Відповідно до абзацу 2 частини третьої статті 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

За змістом частини п'ятої статті 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Виходячи зі змісту частини п'ятої статті 1224 ЦК України та з урахуванням роз'яснень, наданих судам у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7, правило частини п'ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов'язані утримувати спадкодавця. Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади).

При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для життєдіяльності спадкодавця, наявність можливості для цього та свідоме невиконання такою особою встановленого законом обов'язку.

Для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права спадкування відповідно до частини п'ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, перебування спадкодавця у безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин та їх доведеності в сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 337/6000/15-ц та від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц зроблено висновок, що ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року по справі № 766/810/17, провадження № 61-37615св18 (ЄДРСРУ № 80783119), від 11 лютого 2019 року по справі № 756/11676/16-ц, провадження № 61-34600св18 (ЄДРСРУ № 79806136) та ін.

Теги: спадок, усунення від права на спадкування, спадкоємець, спадкодавець, заповіт, спадкоємці, черга, право на спадок, судова практика, Адвокат Морозов

Реальність господарських операцій та/або нікчемність правочинів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочинів нікчемними та/або встановлення реальності господарських операцій у податкових спорах.

02 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-3925/12/2170, адміністративне провадження №К/9901/3257/18 (ЄДРСРУ № 80867725) досліджував питання правомірності встановлення актом податкової перевірки нікчемності правочину.

Правочин, який вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, згідно з частиною першою статті 203, частиною другою статті 215 ЦК України є нікчемним.

Право органу державної податкової служби самостійно визнавати нікчемними правочини законом не передбачено.

Аналогічна правова позиція висловлена 17.01.2018 р. та 24.01.2018 р. Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справ № 2а-9880/12/1370 (ЄДРСРУ 71692581),  №  2а-11097/12/2070 (ЄДРСРУ 71834563), № 826/3446/13-а  (ЄДРСРУ 71829617), № 2а-11097/12/2070  (ЄДРСРУ 71829442), № 2а-6341/12/2070  (ЄДРСРУ 71829249).

Отже, підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а встановлення актом перевірки нікчемності правочину знаходиться за межами компетенції податкового органу, не належить до функції контролю дотримання платниками податків податкового законодавства. Не вимагається визнання такого договору і в суді. За наявності відповідних обставин предметом розгляду та дослідження є податкові наслідки вчинення відповідних дій без урахування наявності цивільно-правового договору та реальність господарських операцій, як підстава виникнення права на формування платником податку своїх даних податкового обліку.

20 березня 2018 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 805/10886/13-а, адміністративне провадження №К/9901/1424/18 (ЄДРСРУ № 72863889)  викладено правову позицію, яка зводиться до наступного.

Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.   Відтак, встановлення актом перевірки нікчемності правочину знаходиться за межами компетенції податкового органу, не належить до функції контролю дотримання платниками податків податкового законодавства.

Верховний Суд вважає за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право та повинні звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність, а не класти власний висновок в основу податкового правопорушення та визначати на цій підставі грошове зобов'язання.

Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року по справі № 813/2230/13-а, адміністративне провадження №К/9901/28484/18 (ЄДРСРУ № 78325837) та 11 грудня 2018 року по справі  №810/4274/16, адміністративне провадження №К/9901/41566/18 (ЄДРСРУ № 78468199).

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити, перелік яких визначено у цій нормі.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності. Це однаковою мірою стосується як витрат із податку на прибуток, так і сум податкового кредиту з ПДВ.

При цьому, вищенаведені норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами - постачальниками, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту/витрат, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків у вигляді позбавлення права на формування валових витрат за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що не підтвердження операцій за ланцюгом постачання, так само як і податкова інформація про відсутність укладених трудових договорів між контрагентом та фактичним виконавцем робіт/ послуг, так само як і інші порушення податкової дисципліни, допущені контрагентом платника податків або третіми особами, не є свідченням нереальності господарських операцій, за умови їх підтвердження належними та допустимими первинними документами податкового та бухгалтерського обліку (Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 грудня 2018 року в рамках справи № 805/2030/16-а,адміністративне провадження №К/9901/28918/18 (ЄДРСРУ № 78771679), від 21 грудня 2018 року по справі № 826/5774/17, адміністративне провадження №К/9901/63719/18 (ЄДРСРУ № 78771564), від 20 грудня 2018 року по справі №826/9632/16, адміністративне провадження №К/9901/32828/18 (ЄДРСРУ № 78716371), від 20 грудня 2018 року по справі №826/20081/16, адміністративне провадження №К/9901/42306/18 (ЄДРСРУ № 78716040), від 20 грудня 2018 року по справі №815/4992/16, адміністративне провадження №К/9901/41342/18, від 20 грудня 2018 року по справі № 820/2946/18, адміністративне провадження №К/9901/64596/18 (ЄДРСРУ № 78771722) та від 20 грудня 2018 року по справі № 818/770/17, адміністративне провадження №К/9901/38096/18 (ЄДРСРУ № 78771434)).

Податковий орган наділений такою сукупністю повноважень, належна реалізація яких надає можливість виявити податкові правопорушення, допущені контрагентом при здійсненні своєї господарської діяльності, та притягнути саме його до відповідальності, що охоплюється принципом індивідуальної відповідальності платника податків (Постанова КАС ВС від 19 лютого 2019 року по справі № П/811/217/17, адміністративне провадження №К/9901/38084/18, ЄДРСРУ № 79956733).

Відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання ним незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу (Постанова КАС ВС від 9 березня 2019 року по справі № 810/302/15, адміністративне провадження №К/9901/19359/18 (ЄДРСРУ № 80580348).

Підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

За змістом указаної норми, за умови подання платником податків усіх належним чином оформлених документів, передбачених податковим законодавством, дані податкового обліку вважаються сформованими платником податків правомірно (обґрунтовано).

Однак суд константує, що контролюючий орган не позбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам за умови доведення факту, що відомості, які містяться в таких документах, є недостовірними.

Таким чином, виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на формування платником даних свого податкового обліку, можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи.

Так само і саме собою невиконання контрагентами своїх податкових обов'язків не може бути безумовним свідченням відсутності ділової мети та/або обізнаність платника податків із протиправним характером діяльності його контрагентів та відповідно недостовірності задекларованих даних податкового обліку платника податків.

ВИСНОВОК: Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень, водночас суб'єкт господарювання має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує.

Таким чином, обов’язок доведення фактичних обставин та правомірності господарських операцій між контрагентами покладається на кожну із сторін судового процесу.

Теги: нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Третейське (арбітражне) застереження у господарському договорі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність та виконання третейського (арбітражного) застереження у господарському зобов’язанні.

01 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4272/18 (ЄДРСРУ № 80856640) досліджував питання щодо чинності третейської угоди між сторонами.

Спочатку необхідно вказати, що право на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене Конституцією України, не може бути заперечене, а розгляд спору в третейському суді все ж таки є правом сторін та реалізується шляхом взаємного погодження вказаного питання між сторонами.

Між тим раніше існувала правова позиція що у разі, коли між сторонами у договорі передбачене третейське застереження, але одна із сторін заперечує проти нього, то прерогатива має бути віддана відстоюванню права на захист своїх інтересів в судовому порядку відповідним господарським судом.

Зокрема постанова Вищого господарського суду України від 30.08.2017 р. по справі   № 910/21409/16 , ЄДРСРУ № 68564111; від 10.02.2016р. у справі № 910/16939/15  та ін.

Детальніше: «Припинення провадження у справі за наявністю третейського застереження»

Так Верховний Суд, зокрема у справі  №  910/21409/16  (ЄДРСРУ № 74203860) вважає за необхідне зазначити про те, що суд приймає до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 18.10.2017 у справі № 910/8318/16 згідно з якою, відповідно до положень частини 2 статті 124 Конституції України, статей 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частини 1 статті 16 ЦК, частини 3 статті 1 ГПК України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною (аналогічний висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 904/4384/17).

Однак, згідно з ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 5 Закону України "Про третейські суди" (далі - Закон) юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Частинами 1, 2 ст. 7 Закону в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону  порядок утворення третейського суду для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою, умови якої не можуть суперечити положенням цього Закону.

Згідно з ч.ч. 1, 4, 6, 9 Закону третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

Частиною 5 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) встановлено, що угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) допускається. До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що відповідає вимогам, визначеним законодавством України про міжнародний комерційний арбітраж, крім випадків, визначених законом. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Право сторін на передачу спору для вирішення третейським судом також передбачено ст. 22 ГПК України.

Пунктом 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Тобто, у разі наявності третейської угоди між сторонами спору та поданого стороною відповідно до вимог ГПК України заперечення щодо розгляду спору в господарських судах, господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення в передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання вказаної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті.

Господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті третейської угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності третейської угоди.

Крім того, суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві третейського суду, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в третейській угоді вказівки на місце проведення третейського розгляду чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певного третейського суду чи регламенту, за яким має здійснюватися третейський розгляд.

Така ж позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018р. у справі №906/493/16 (ЄДРСРУ № 78977571).

Необхідно також враховувати, що арбітражна угода про передачу спору на розгляд арбітражу не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації особою права на захист своїх прав. У зв'язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися до арбітражного суду (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 лютого 2019 року по справі №  910/17031/17  (ЄДРСРУ № 80118056).

Тобто, якщо позивач звернувся саме до господарського суду, а не до третейського та наполягав на розгляді справи саме господарським судом, то це виключає наявність взаємної згоди обох сторін на розгляд справи третейським судом навіть за наявності попередньої домовленості про це, яка відображена в договорі.

Зазначена правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/21409/16 та  від 16.02.2018 у справі №910/13318/16.

ВИСНОВОК: Таким чином суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, саме при розгляді клопотання про припинення провадження у справі і направлення сторін до арбітражу повинен вирішити питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди.

У разі наявності арбітражної угоди між сторонами спору та поданого стороною відповідно до вимог ГПК клопотання про припинення провадження господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення у передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання вказаної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 березня 2019 року по справі № 910/13366/18 (ЄДРСРУ № 80234698) та ін.

Матеріал по темі: «Компетенція третейського суду у спорах щодо захисту прав споживачів»

ТЕГИ: третейське застереження, арбітражне застереження, підсудність спору, міжнародний комерційний арбітраж, припинення провадження у справі, позивач, відповідач, захист інтересів, судова практика, Адвокат Морозов