Сплата судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є вимогою майнового характеру.

Враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 26.02.2019 у справі №907/9/17 (ЄДРСРУ № 80522389), яка передбачає, що наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.

Зокрема статті 162 та 163 ГПК України також містять положення, за яким у позовній заяві має зазначатися ціна позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються або оспорюються. Ціна позову визначається, зокрема, у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, яка оспорюється за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безакцептному (безспірному) порядку.

За пунктом 3 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.

За статтею 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки; у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

Окремо необхідно вказати, що Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 23 січня 2018 року у справі № 2-340/461/16-ц, суперечать наведеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене визнає за необхідне відступити від них.

Таким чином, зміст заявленої вимоги про звернення стягнення на майно ґрунтується на наявності грошових вимог Позивача до Відповідача на підставі окремого договору, наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог Позивача.

ВИСНОВОК: Отже, позовні вимоги про звернення стягнення на заставлене майно мають вартісну оцінку, носять майновий характер і розмір ставок судового збору за їх подання визначається за вимогами статті 4  Закону України "Про судовий збір", виходячи з розміру грошових вимог позивача, на задоволення яких спрямовано позов (01 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 912/3053/15 (ЄДРСРУ № 80856553) та ін.

Теги: судовий збір, судебный сбор, ставки судового збору, майновий характер, звернення стягнення, на предмет іпотеки, ипотека, заставлене майно, судова практика, Адвокат Морозов

Чи є послуги з організації тренінгу частиною господарської діяльності Товариства?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є послуги з організації та проведення тренінгу для працівників платника податку частиною господарської діяльності (витратами) Товариства?

26 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-9629/10/0870(СН/808/2/17), адміністративне провадження №К/9901/31668/18 (ЄДРСРУ № 80728727) досліджував питання обґрунтованості витрат на послуги з організації та проведення  тренінгу для працівників платника податку в контексті господарської діяльності останнього.

Само по собі фіскальний орган доводить не пов'язаність отриманих платником послуг з господарською діяльністю Товариства.

(!!!) Верховний Суд визнає, що господарська діяльність у розумінні податкового законодавства та підприємницька діяльність в розумінні господарського законодавства є дещо різними за своїм правовим навантаженням, поняття дохід та прибуток не є тотожними, а тому їх підміна є неприпустимою, оскільки для визначення наявності господарської діяльності платника податків законодавчо визначена необхідність спрямованості такої діяльності саме на отримання доходу, а не прибутку.

Реалізуючи свою господарську компетенцію Товариство має право направляти працівників підприємств на професійні тренінги, курси підвищення кваліфікації, семінари з метою професійної підготовки або підвищення кваліфікації працівників задля досягнення господарських цілей підприємства, підприємство як суб'єкт господарювання є вільним у виборі предмету договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Суди попередніх інстанцій слушно зазначили про те, що корпоративна культура є компонентом господарської діяльності підприємств, яка підвищує її ефективність, оскільки втілює систему цілей і пріоритетів підприємства, основною метою діяльності якого є отримання доходу.

Тренінг - виконання практичних вправ, систематичних тренувань або удосконалення певних навичок та поведінки учасників. Маючи власний досвід, раніш отримані знання, учасник семінару або тренінгу здійснює роботу з оцінки тих знань, які він отримує, порівнює нову інформацію з тим, що вже знає.

Участь у тренінгах сприяє підвищенню ефективності ведення бізнесу за рахунок поліпшення комунікативного складника, починаючи з роботи з клієнтами та закінчуючи комунікацією усередині самого підприємства, оскільки у ході тренінгу використовуються моделювання реальних ситуацій, методи вирішення нестандартних завдань, групові дискусії, психологічний аналіз різних ситуацій, індивідуальні завдання, ролеві ігри та інше.

Відтак, за позицією Товариства, практика, здобута у тренінгах, дозволяє сформувати певні моделі поведінки у різних життєвих ситуаціях та виробити власний стиль такої поведінки для вирішення певних виробничих завдань з метою адекватної реакції на ці ситуації та безконфліктного їх вирішення. Метою проведення підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації працівників є створення інтелектуального потенціалу підприємства для досягнення цим же підприємством значних позитивних результатів у здійснюваній господарській діяльності, тому витрати підприємства, пов'язані з професійною підготовкою, перепідготовкою або підвищенням кваліфікації працівників задля підтримки і удосконалення їхнього рівня, знань і умінь, та витрати, що пов'язані з такими послугами, є втратами на виробничі цілі, що пов'язані з господарською діяльністю підприємства, і не вважаються особистими доходами (додатковим благом) працівників.

Консультування з фінансового управління направлено на вирішення таких задач, як пошук джерел фінансових ресурсів, оцінка та підвищення поточної фінансової ефективності діяльності підприємства, укріплення фінансового становища підприємства та перспектива тощо. Консультування щодо управління персоналом стосується питань підбору працівників, контролю кадрового складу підприємства, систем оплати праці, підвищення кваліфікацій та управління кадрами, психологічний клімат у колективі. Основна мета сприяння в оптимізації використання людського ресурсу, без якого неможлива будь-яка діяльність.

ВИСНОВОК: Виходячи з меж господарської компетенції господарюючого суб'єкта, суди попередніх інстанцій правомірно дійшли висновку про те, що вищеозначені витрати підприємства здійснені з метою досягнення підприємством позитивних результатів у здійснюваній господарській діяльності.

Визнання договору недійсним з підстави його фіктивності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду щодо визнання договору недійсним з підстав його фіктивності.

27 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/439/18 (ЄДРСРУ № 80754029) досліджував спір у справі про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстави його фіктивності.

Суд вказав, що відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

(!!!) Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.

Між тим у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16 викладено правову позицію, відповідно до якої для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 01.02.2017 року у справі № 6-2360цс16 та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року по справі № 442/3285/16-ц, провадження № 61-21651св18 (ЄДРСРУ № 79543580).

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Фактично єдиною метою здійснених майнових дій від імені боржника є введення в оману кредиторів шляхом виведення активів боржника з метою їх збереження за заінтересованими особами від звернення стягнення за наявними грошовими зобов'язаннями боржника перед кредиторами, створення видимості належної юридичної форми відчуження майна.

Аналогічний висновок зроблений в Постанові Верховного суду від 29.03.2018 р. по справі № 923/333/16.

Наприклад в постанові Верховного суду від 05.07.2018 р. по справі № 922/2878/17, зазначено, що установивши, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, суди повинні були перевірити, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Таким чином ухилення від виконання судових рішень протирічить інтересам держави і суспільства, підриває основи правосуддя і не сприяє захисту цивільних прав учасників судового процесу, про що зроблено висновок в Постанові Верховного суду від 16.04.2018 по справі № 910/11908/16.

Кваліфікуючими ознаками договору купівлі-продажу є передання (продаж) майна продавцем та оплата (прийняття) такого майна покупцем.

ВАЖЛИВО: Необхідно враховувати, що Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Вказаний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Аналогічний висновок зазначений в постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року по справі № 642/4737/16-ц, провадження № 61-36403св18 (ЄДРСРУ № 80396084).

Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач-1 та відповідач-2 не вчинили необхідних дій, спрямованих на досягнення правових наслідків, які обумовлені спірним договором.

У цьому аспекті суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).

ВИСНОВОК: Отже, укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Матеріал по темі: «Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування» та «Визнання правочинів фіктивними у податкових спорах»

ТЕГИ: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, судова практика, Адвокат Морозов

Відлік строків на оскарження податкового рішення у разі не вручення останнього

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початок відліку строків на адміністративне або судове оскарження податкового – повідомлення рішення у разі не вручення останнього платнику.

25 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/384/16, адміністративне провадження №К/9901/26606/18 (ЄДРСРУ № 80702720) досліджував питання щодо початку відліку строків на адміністративне або судове оскарження податкового – повідомлення рішення.

Пунктами 56.1 та 56.2 статті 56 ПК України передбачено, що рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку. У разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов'язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення.

Платник податків одночасно з поданням скарги контролюючому органу вищого рівня зобов'язаний письмово повідомляти контролюючий орган, яким визначено суму грошового зобов'язання або прийнято інше рішення, про оскарження його податкового повідомлення-рішення або будь-якого іншого рішення (пункт 56.5 статті 56 ПК України).

Відповідно ж до пунктів 56.12 та 56.13 статті 56 ПК України якщо відповідно до цього Кодексу контролюючий орган самостійно визначає грошове зобов'язання платника податків за причинами, не пов'язаними із порушенням податкового законодавства, такий платник податків має право на адміністративне оскарження рішень контролюючого органу протягом 30 календарних днів, що настають за днем надходження податкового повідомлення-рішення (рішення) контролюючого органу. У разі коли останній день строків, зазначених у цій статті, припадає на вихідний або святковий день, останнім днем таких строків вважається перший робочий день, що настає за вихідним або святковим днем.

ВАЖЛИВО: За змістом пункту 56.16 статті 56 ПК України днем подання скарги вважається день фактичного отримання скарги відповідним контролюючим органом, а в разі надсилання скарги поштою - дата отримання відділенням поштового зв'язку від платника податків поштового відправлення із скаргою, яка зазначена відділенням поштового зв'язку в повідомленні про вручення поштового відправлення або на конверті.

Аналогічні положення містились й в Порядку оформлення і подання скарг платниками податків та їх розгляду органами доходів і зборів, затвердженому Наказом Міністерства доходів і зборів України №848 від 25 грудня 2013 року (що був чинним на час виникнення спірних відносин).

Згідно з пунктом 58.3 статті 58 ПК України у разі коли пошта не може вручити платнику податків податкове повідомлення-рішення або податкові вимоги, або рішення про результати розгляду скарги через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб, їх відмову прийняти податкове повідомлення-рішення або податкову вимогу, або рішення про результати розгляду скарги, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога, або рішення про результати розгляду скарги вважаються врученими платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення.

Однак якщо поштова кореспонденція з податковим повідомленням-рішенням,  яка направлялась на адресу платника податків, була повернута фіскальному органу з відміткою "за закінченням терміну зберігання", то з огляду на приписи пункту 58.3 статті 58 ПК України податкове повідомлення-рішення вважається врученим платнику податків з моменту (в день) його повернення до податкового управління й перебіг тридцятиденного строку на його адміністративне оскарження розпочинається з наступного дня.

Між тим, нещодавно, а саме 19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/8020/14, адміністративне провадження №К/9901/8360/18 (ЄДРСРУ № 80581000) вказав, що у разі якщо вручити податкове повідомлення-рішення неможливо через помилку, допущену контролюючим органом, податкове повідомлення-рішення вважається таким, що не вручено платнику податків.

ВИСНОВОК: Строк на оскарження податкового рішення у разі його невручення, відраховується наступним чином:

1) День повернення податкового – повідомлення рішення до фіскального органу з формуліровкою "за закінченням терміну зберігання" є днем початку відліку строку на адміністративне або судове оскарження спірного ППР для платника податків;

2) Якщо вручити податкове повідомлення-рішення неможливо через помилку, допущену контролюючим органом, податкове повідомлення-рішення вважається таким, що не вручено платнику податків;

3) Будь-які інші причини невручення ППР (через відсутність за місцезнаходженням платника, відмови у прийняті, незнаходження фактичного місця розташування) відраховуються з дати «невручення», тобто з відповідної відмітки поштової служби.

Теги: оскарження, ППР, НУР, податкові спори, акт перевірки, податкова перевірка, отримання рішення, строк відліку на оскарження, адміністративне оскарження, судова практика, Адвокат Морозов

Свобода договору або завищена вартість робіт…

Адвокат Морозов (судовий захист)

За наявності чинних умов договору щодо вартості робіт, висновки перевірки та судових експертиз не можуть змінювати умов договору.

26 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №910/26948/15 ( ЄДРСРУ № 80685020) досліджував питання щодо свободи господарсько – правового договору.

Відповідно до приписів частини першої та пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1).

Згідно з частинами першою, другою статті 509 названого Кодексу зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч.1); зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч.2).

Відповідно до частини 1 статті 175 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору, ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Нормами частини першої статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Разом з цим, відповідно до статті 837 цього ж Кодексу за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ч.1).

Статтею 875 Цивільного кодексу України визначено, що за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх (ч.1). Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних з місцезнаходженням об'єкта (ч.2).

Статтею 844 названого Кодексу унормовано, що ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником (ч.1). Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Кошторис є твердим, якщо інше не встановлено договором (ч.2). Зміни до твердого кошторису можуть вноситися лише за погодженням сторін. У разі перевищення твердого кошторису усі пов'язані з цим витрати несе підрядник, якщо інше не встановлено законом (ч.3).

Частина 1 статті 877 Цивільного кодексу України унормовує, що підрядник зобов'язаний здійснювати будівництво та пов'язані з ним будівельні роботи відповідно до проектної документації, що визначає обсяг і зміст робіт та інші вимоги, які ставляться до робіт та до кошторису, що визначає ціну робіт. Підрядник зобов'язаний виконати усі роботи, визначені у проектній документації та в кошторисі (проектно-кошторисній документації), якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.

Частиною четвертою статті 882 ЦК України передбачено, що передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформлюється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною. Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обґрунтованими.

Відповідно до статті 857 названого Кодексу робота, виконана підрядником, має відповідати умовам договору підряду, а у разі їх відсутності або неповноти - вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру. Виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові. Результат роботи в межах розумного строку має бути придатним для використання відповідно до договору підряду або для звичайного використання роботи такого характеру.

Згідно із статтею 858 цього ж Кодексу, якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за своїм вибором вимагати від підрядника: 1) безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк; 2) пропорційного зменшення ціни роботи; 3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором (ч.1.). Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з відшкодуванням замовникові збитків, завданих простроченням виконання. У цьому разі замовник зобов'язаний повернути раніше передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке повернення можливе (ч.2). Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків.

При цьому у частині першій статті 853 ЦК України передбачено, що замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.

(!!!) Як наслідок, перевірка фактичного обсягу витрат робочого часу, які включені до акта, покладається на особу, що приймає роботи з боку замовника, під час підписання актів.

Отже, враховуючи приписи зазначених норм права, а також договірний характер правовідносин сторін, за наявності чинних умов договору щодо вартості робіт, висновки перевірки та судових експертиз не можуть змінювати умов договору, які відповідно до наведених вимог норм права є обов'язковими оскільки недійсними не визнавалися, а відповідно такі висновки перевірки та судових експертиз не можуть змінювати і правовідносин сторін щодо ціни договору, вони не можуть встановлювати інші, ніж, визначені умовами договору, умови зобов'язання порівняно із договірними, тому відсутні правові підстави вважати, що такий позов про стягнення розміру завищеної вартості робіт, підлягав задоволенню.

ВИСНОВОК: За умови існування між сторонами договірних правовідносин виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 10.09.2013 у справі №21-237а13, постановах Верховного Суду від 18.10.2018 у справі №917/1064/17, від 16.10.2018 у справі № 910/23357/17, від 06.07.2018 у справі №904/7287/17, від 21.05.2018 у справі № 922/2310/17 та від 13.02.2018 у справі №910/12793/17.

P.s. Встановлена між сторонами ціна вартості виконаних робіт - є вільною ціною і не відноситься до державних регульованих цін, у зв'язку з чим сторони, як суб'єкти господарювання на діяльність яких не поширюється обов'язок встановлення державних регульованих цін на певні товари, самостійно за двосторонньою згодою у відповідності до статті 190 Господарського кодексу України встановили вільну ціну вартості надання послуг, які у даному правочину виступали як об'єкти цивільного права з вільною оборотоздатністю, що на думку Верховного суду, узгоджується і з приписами статей 177, 178, 190 Цивільного кодексу України.

Теги: договір, підряд, ціна договору, зміна ціни, перевірка, експертиза ціни, експертиза умов договору, судова практика, Адвокат Морозов

Мовчазна згода орендодавця на пролонгацію договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення договору оренди землі на новий строк за принципом «мовчазної згоди».

20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2460/17 (ЄДРСРУ № 80632864) досліджував питання мовчазної згоди на пролонгацію договору оренди землі.

У ст. 33 Закону України "Про оренду землі" регламентовано поновлення договору оренди землі на новий строк як у випадку реалізації переважного права орендаря перед іншими особами (ч.ч. 1- 5 цієї норми), так і у випадку, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди (ч. 6 цієї норми).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що для застосування положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення із проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (ч. 5 ст. 33 Закону України "Про оренду землі").

(!!!) Підставою позовних вимог у даній справі позивач визначив ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", посилаючись на те, що продовжує користуватись  відповідною земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, а протягом одного місяця після його закінчення відповідач не надав заперечень стосовно поновлення цього договору.

Частиною 6 ст. 33 зазначеного Закону врегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування (що можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на пролонгацію договору).

Аналогічна правова позиція висловлена 21.02.2018 р. Верховним Судом у складі колегії суддів палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/772/17 (ЄДРСРУ № 72448843).

ВАЖЛИВО: При цьому необхідно звернути увагу, що повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", не вимагається. Суть поновлення договору оренди згідно з цією частиною статті саме і полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв'язку з належним виконанням договору оренди землі.

Як зазначив Верховний суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 384/648/17-ц, провадження № 61-13391св18 (ЄДРСРУ № 76715496) пролонгація договору оренди можлива лише за мовчазної згоди власника землі (орендодавця), а при висловленні орендодавцем заперечень щодо пролонгації договору оренди землі такий договір не може вважатись поновленим. 

У подальшому, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення дії договору оренди і орендодавець не надав заперечень стосовно поновлення цього договору протягом одного місяця після його закінчення, орендар має право звернутися із вимогою про визнання укладеною угоди про поновлення договору на тих самих умовах і на той самий строк. Орендодавець, у свою чергу, в будь-який час до укладення додаткової угоди стосовно поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах може звернутися із вимогою про звільнення земельної ділянки. Тобто договір оренди землі вважатиметься поновленим лише у разі укладення додаткової угоди, про що безпосередньо зазначено у частині     8 статті 33 Закону України "Про оренду землі". При цьому відмову або зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено у суді.

Окрім цього, поновлення договору оренди за частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" відбувається автоматично на тих же умовах, за фактом настання обставин, наведених у даній статті, а тому формальне не надсилання орендарем проекту додаткової угоди не може бути підставою для відмови в поновленні договору оренди з зазначених вище підстав (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 січня 2019 року по справі № 918/518/17 (ЄДРСРУ № 79545415).

Щодо прав та обов'язків орендодавця слід акцентувати, що орендодавець має право заперечити стосовно поновлення згідно із ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі", і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі.

Аналогічна правова позиція щодо застосування ст. 33 Закону України "Про оренду землі" наведена Верховним Судом у постановах від 10.09.2018 у справі №   920/739/17 та від 29.11.2018 у справах № 920/752/17, № 920/737/17, № 920/747/17, №   920/751/17, № 920/746/17, № 920/744/17, № 920/748/17, №   920/749/17.

Теги: переважне право, поновлення договору оренди землі, добросовісний орендар, мовчазна згода, пролонгація договору оренди, користування земельною ділянкою, орендна плата, судова практика, Адвокат Морозов

Докази сплати судового збору та перевірка його зарахування до державного бюджету

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові засади справляння судового збору та перевірки його зарахування до державного бюджету.

19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3788/18 (ЄДРСРУ № 80580169) досліджував питання відносно справляння судового збору та перевірки його зарахування до державного бюджету.

Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України «Про судовий збір».

Відповідно до частини першої статті 6 Закон України «Про судовий збір» судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі.

Правовий аналіз частини першої статті 6 Закону України «Про судовий збір» дає підстави вважати, що судовий збір може бути сплачено з використанням як безготівкових або готівкових розрахунків через банківські установи, через ресурс, розміщений на офіційному веб-порталі «Судова влада України», інформаційно-платіжні термінали, встановлені у приміщеннях судів, інші комп'ютерні програми, в тому числі програмно-технічний комплекс «Клієнт казначейства - Казначейство», тощо.

Частинами першою, другою статті 9 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України.

Згідно з частиною 2 статті 9 Закону України «Про судовий збір» суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Саме суд повинен перевірити, що платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, які додаються до позовної заяви (заяви, скарги), містять відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір.

Платіжне доручення повинно бути підписано відповідальним виконавцем банку і скріплено печаткою установи банку з відміткою про дату надходження та дату виконання платіжного доручення (пункт 2.14 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22.

Оскільки законодавством не встановлено певного порядку проставлення на розрахункових документах на переказ коштів відмітки про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, то суди, виконуючи наведені вище вимоги закону, повинні перевіряти таке зарахування, використовуючи способи, передбачені законом, зокрема в разі необхідності отримувати таку інформацію з Державної казначейської служби України, що забезпечує казначейське обслуговування цього фонду.

Таким чином, обов'язок перевірки факту зарахування судового збору покладається на суд, і неподання стороною вказаних судом виписок не може бути підставою для повернення апеляційної скарги, як такої, що не відповідає встановленим вимогам.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 760/4105/14-ц.

Більше того, необхідно враховувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №800/473/17 (ЄДРСРУ № 72525464), викладену у постанові від 28.02.2018 р. щодо відсутності обов’язку заявника надавати суду оригінал платіжного доручення про сплату судового збору, оскільки суд самостійно повинен виявляти зарахування відповідної суми судового збору до спеціального фонду державного бюджету.

Матеріал по темі: «Обов’язкові платіжні реквізити в квитанції про сплату судового збору»

Теги: судовий збір, дата прийняття судового акта, номер справи, призначення платежу, зарахування судового збору, квитанція, докази сплати, судова влада України, судова практика, Адвокат Морозов