Особливості споживчого кредитування в іноземній валюті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості споживчого кредитування в іноземній валюті або в її еквіваленті. Судова практика Верховного суду України.

18.10.2017 р. Верховний суд України в контексті справи №6-2024цс16 досліджував особливості споживчого кредитування в іноземній валюті або в її еквіваленті.

Перед усім необхідно вказати, що «Споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності» - Резолюція Генеральної асамблеї ООН.

«Споживачу під час укладення кредитного договору об'єктивно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору» – Хартія захисту споживачів ЄС.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

У статті 192 ЦК України закріплено, що гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 524 та частиною першої статті 533 ЦК України зобов’язання має бути виражене та виконане у грошовій одиниці України – гривні.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Так положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа № 924/1968/15 та Верховного суду  України від 08.02.2017 р. у справі № 6-1905цс16.

ВАЖЛИВО: У такому разі сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

21 грудня 2016 року у справі за № 6-1672цс16 Верховний суд України зробив правовий висновок щодо стягнення суми заборгованості в іноземній валюті, яка визначається за офіційним курсом національної валюти на день ухвалення судового рішення (або на день подачі позову згідно з позовними вимогами).

Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Необхідно вказати, що 10 червня 2017 року набув чинності закон "Про споживче кредитування", який розширює права позичальників і покладає додаткові обов'язки на кредиторів.

Закон забороняє надання та отримання споживчих кредитів в іноземній валюті і вводить суворі вимоги до реклами споживчих кредитів. Передбачений перелік стандартної інформації, яка повинна бути в кожному оголошенні про кредит.

При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка А.М. щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.  

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

ВАЖЛИВО: Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що під час укладення оспорюваного правочину діяла заборона на надання та отримання споживчих кредитів саме в іноземній валюті, але банки не було позбавлено права надати, а позичальників отримати споживчий кредит в гривнях із визначенням сум платежів за кредитом в еквіваленті іноземної валюти.

Між тим, у зв’язку з різким коливанням курсу іноземної валюти (долар США, ЄВРО) застосування еквіваленту іноземної валюти до зобов’язань за споживчим кредитом, наданим у національній грошовій одиниці, на мій погляд, може бути наслідком  зміни у витратах споживача, які не пов’язані зі зміною відсоткової ставки по кредиту, а змінюються за рахунок коливання (зростання) курсу відповідної іноземної валюти.

Окремо необхідно вказати, що правовий аналіз положень ч. 5 ст. 11 та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Такий же висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року в справі № 6-80цс12 та від 25 вересня 2013 року в справі № 6-80ц13, і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

При цьому згідно із частинами першою, другою, четвертою та п’ятою статті 18 цього Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Більше того, у правовій позиції Верховного Суду України від 08.10.2016 р. по справі № 6-330цс16 дещо конкретизовано, так умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

За частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору.

ВИСНОВОК: З викладеного вбачається, що положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах споживача, є підставою для визнання таких положень договору недійсними, а відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року, № 6-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року та № 6-757цс15 від 01 липня 2015 року, № 6-1926цс15 від 04 листопада 2015 року.

Теги: кредит, споживач, споживче кредитування, банк, позика, займ, визнання кредитного договору недійсним, пеня, проценти, позовна даність, кредитні спори, захист прав споживачів, судова практика, Адвокат Морозов

Збільшення строку пред’явлення виконавчих документів до виконання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Антиконституційність пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження» щодо збільшення строків пред’явлення виконавчих документів виданих до набрання чинності цим Законом.

05.10.2016 року набув чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII, а Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року втратив чинність (крім статті 4).

Статтею 22 минулої редакції  Закону України «Про виконавче провадження», встановлюється річний строк для пред’явлення виконавчих листів до виконання.

Однак пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження»: строк пред’явлення виконавчих документів до виконання, виданих до 05.10.2016 р. збільшено і тепер вони пред’являються в строки встановлені цим законом, тобто в продовж 3 років.

05 жовтня 2016 року набрали чинності Закон України № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та  Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" № 1403-VIII, відповідно до пункту 1 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

Відповідно до ч. 1 ст. 12 вказаного Закону України «Про виконавче провадження»  виконавчі документи пред’являються до примусового виконання протягом трьох років.

Відповідно до положень ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з ч. 3 ст. 5 Цивільного Кодексу України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно з ст. 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

ВАЖЛИВО: У відповідності до рішення Конституційного Суду України від 05.04.2001 року по справі № 3-рп/2001 зазначено, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

При цьому, рішенням Конституційного Суду України від 05.04.2001 року по справі № 3-рп/2001, встановлено, що закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Отже, положення Закону України від 02.06.2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» в частині строків пред’явлення виконавчих документів до виконання, визначених у ч. 1 ст. 12 цього Закону, в аспекті положень пункту 5 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, розповсюджуються виключно на виконавчі документи видані з дня прийняття цього Закону та до набрання ним чинності, оскільки застосування поняття «набрання чинності законом» у спірних правовідносинах не може зводитись лише до визначення певної календарної дати, а повинно невід’ємно пов’язуватись із моментом прийняття відповідного закону при неухильному дотримуванні принципу незворотності дії законів у часі (Ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду  від 30 березня 2017 р. у справі № 820/6376/16).

Окремо необхідно вказати, що поширення дії норм відповідного Закону на правовідносини щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання залежить від часу видачі такого документа, а зазначення судом у виконавчому листі іншого строку пред'явлення його до виконання (ніж той який визначений законом) не має правового значення, оскільки такий строк встановлено імперативною нормою закону й не може бути змінено судом (постанова Верховного Суду України від 20.01.2016р. у справі № 6-711цс15).

А отже, за пунктом 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2677-VІ «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності з 9 березня 2011 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.

ВИСНОВОК: Таким чином, поширення дії норм Закону на правовідносини щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання залежить від часу видачі такого документа.

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, строк пред’явлення, примусове виконання судового рішення, стягувач, боржник, виконавчий збір, судова практика, Адвокат Морозов

Кредитні спори: стягнення штрафів, збільшення банком процентної ставки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Кредитно – фінансові спори: стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової), збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку та порядок застосування строків позовної давності. 

11.10.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах  Верховного Суду України в контексті справи № 6-1374цс17 дослідили наступні питання у кредитно-фінансових спорах: 1) Щодо форми, строків та механізмів заявлення стороною зави про застосування строків позовної давності; 2) Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку; 3) Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової). 

Щодо форми, строків та механізмів заявлення стороною зави про застосування строків позовної давності.

Перед усім необхідно вказати, що 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 (№ в ЄДРСРУ 58736523) Верховний суд України висловився стосовно стягнення заборгованості, в тому числі пені та штрафів у кредитно – фінансових спорах, яке  можливе лише в межах строків позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою   у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 (№ в ЄДРСРУ 35667396) початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Установлено, що відповідач до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви до суду про застосування строків позовної давності не подавав.

Більше того, 22.03.2017 р. розглядаючи справу №6-3063цс16 Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Стосовно пропущення банком загального строку позовної давності для звернення до суду з позовом відповідач зазначив в апеляційній скарзі. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності банком не пропущено.

Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції.

ВАЖЛИВО: Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.

Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності.

Отже, апеляційний суд не має право застосовувати частину третю статті 267 ЦК України, а саме розглядати по суті подану до суду апеляційної інстанції заяву відповідача про застосування строків позовної давності.

Аналогічні висновки щодо застосування статті 267 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15 (стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права і застосовується лише судом першої інстанції).

Матеріал по темі: «Верховний суд України: позовна давність у кредитно–фінансових спорах»

Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку.

Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг (ПАТ «ПриватБанк») банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з наступною зміною його розміру у відповідності до кредитної історії.

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

ВАЖЛИВО: Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.

У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника.

Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила), рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для  пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових  переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу.

ВАЖЛИВО: У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.

Саме такі висновки містяться в наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 4 липня 2012 року у справі № 6-58ц12, від 12 вересня 2012 року та 30 листопада 2016 р. у справі № 6-82цс16.

Між тим, відповідно до правової позиції ВСУ від 26 вересня 2012 р. у справі № 6-89цс12 якщо умовами кредитного договору, щодо яких сторони дійшли згоди під час його укладення, передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням встановленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним, за умови, що рішення банку про таку зміну розміру процентної ставки було прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку».

Матеріал по темі: «Кредитний договір: зміна процентної ставки в односторонньому порядку»

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової).

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.

Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Умовами спірного договору передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення.

У той самий час, згідно з пунктами 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 Умов та правил надання банківських послуг передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань по кредитному договору, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15.

Між тим, виходячи з аналізу практики застосування цієї норми Верховним Судом України у складі палати з розгляду цивільних справ протягом 2010-2015 років, можна зробити висновок, що при розгляді спорів, пов’язаних з прострочкою виконання кредитних договорів фізичними особами, судова палата ВСУ у цивільних справах однаково застосовує норми саме Цивільного кодексу України в частині можливості одночасного стягнення пені та штрафу тільки за порушення різних умов договору з висновком щодо неможливості стягнення за прострочку виконання грошового зобов’язання і пені, і штрафу.

Причому судовою палатою у цивільних справах визначено, що штраф і пеня є відповідальністю саме одного виду (рішення Верховного суду України від 15.12.2010р. провадження №6-9583св10, ЄДРСРУ 12965052, 12964863, постанова ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13, постанова ВСУ від 21.10.2015р. №6-2003цс15).

Натомість практика застосування цих норм Верховним Судом України у складі палати з розгляду господарських справ з 2012 року не змінювалась в частині висновку про можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення саме господарського зобов’язання. Зокрема, в постанові Верховного Суду України від 09.04.2012р. по справі № 3-88гс11, яка прийнята всім складом суду, в тому числі і судовою палатою з розгляду господарських справ, визначено наступне: «Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст.61 Конституції України, оскільки згідно зі ст.549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст.230 Господарського кодексу України видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. У справі, що переглядається, договором передбачено господарсько-правову відповідальність за порушення умов договору у вигляді сплати неустойки пені та штрафу, а отже, відповідач лише один раз притягнений до відповідальності за порушення  строків оплати поставленої металопродукції». Тлумачення господарського зобов’язання містять норми статі 173 Господарського кодексу України, до складу якого входить і грошове зобов’язання за договором.

В постанові Верховного Суду України від 27.04.2012р. по справі №3-24гс12 також визначено про правомірність одночасного стягнення і штрафу, і пені за прострочку оплати наданих послуг, але тільки у випадку порушення господарського зобов’язання. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов’язань передбачено ч.2 ст.231 Господарського кодексу України.

Теги: кредит, депозит, штраф, пеня, одночасне стягнення пені та штрафу, банк, кредитний договір, відповідальність, позовна давність, застосування строків позовної давності, збільшення процентної ставки, судова практика, Адвокат Морозов

Систематичне ухилення від сплати земельного податку або орендної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави припинення права користування земельною ділянкою (розірвання договору оренди) в силу систематичної несплати земельного податку або орендної плати. 

11.10.2017 р. судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в рамках справи № 6-1449цс17 в черговий раз досліджувала питання щодо підстав припинення права користування земельною ділянкою (розірвання договору оренди) в силу систематичної несплату земельного податку або орендної плати.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 (№ в ЄДРСРУ 36171774) передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 14.03.2017 р. в рамках справи № 21-2246а16.

Положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати.

Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

ВИСНОВОК: Системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно якої необхідна наявність істотного порушення стороною договору.

Наприклад, «істотним порушенням» є:

1. Порушення умов використання та цільового призначення земельних ділянок (Постанова Верховного суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-1998цс15);

2.   Умови орендної плати із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (Постанова Верховного суду України від 21.09.2016 р. у справі № 6-1512цс16).

3.   Відсутність на момент укладення договорів оренди земельних ділянок нормативно грошової оцінки (Постанова Верховного суду України від 13.03.2017р. у справі № 6-2195цс16).

4.   Систематична несплата орендної плати, тобто два та більше випадків (Постанова Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-146цс12 ).

Теги: оренда землі, договір оренди землі, орендна плата за землю, розірвання договору оренди землі, земельна ділянка, податок на землю, істотне порушення, несплата оренди, податок на землю, земельні спори, судова практика, Адвокат Морозов