Вимога про поверненню декларанту надмірно сплачених податків і зборів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога про стягнення надмірно сплачених митних платежів не є правильним способом захисту прав декларанта (платника митних платежів).

09.08.2017 р. Вищий адміністративний суд України в контексті справи № К/800/52872/15 досліджував питання щодо неповернення митницею декларанту надмірно сплачених коштів.

Суд вказав, що частинами 1, 3 статті 301 Митного кодексу України передбачено, що повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів здійснюється відповідно до  Бюджетного  та  Податкового  кодексів України.

Помилково та/або надміру зараховані до державного бюджету суми митних платежів повертаються з державного бюджету в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 03.02.2016 року № 826/72/15 зазначив, що митне законодавство передбачає можливість виникнення правової ситуації, пов'язаної з поверненням помилково та/або надмірно сплачених митних платежів.

ВАЖЛИВО: Ці платежі повертаються декларанту в порядку і на умовах, що встановлені у статті 301 МК, статті 43 ПК і статті 45 Бюджетного кодексу України, з дотриманням процедури, врегульованої Порядком повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затвердженого наказом Державної митної служби України від 20.07.2007 року № 618 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.09.2007 року за  № 1097/14364; далі  Порядок повернення), на підставі його заяви та у визначений термін з дня прийняття висновку митного органу, що здійснював оформлення митної декларації, про повернення з Державного  бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи.

Визначений вищевказаними нормативними актами порядок повернення помилково та/або надмірно сплачених сум митних платежів застосовується у випадку, коли між сторонами відсутній спір про право на повернення зазначених платежів.

Якщо між сторонами виник спір про правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо повернення митних платежів, позивач має право заявити вимогу про визнання рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень  протиправними,  скасувати такі рішення та змусити його  до виконання закону.   

При цьому повернення помилково та/або надмірно сплачених митних платежів з Державного бюджету України є виключними повноваженнями митних органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення таких платежів.

Разом з тим рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду.

ВАЖЛИВО: За таких обставин вимога позивача про стягнення надмірно сплачених митних платежів не є правильним способом захисту прав платника митних платежів.

Відповідно до пункту 43.5 статті 43 ПК та розділу ІІІ Порядку повернення, положення яких перекликаються між собою, контролюючий орган готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Тому у цьому випадку вимога позивача зобов'язати митний орган прийняти Висновок про повернення та подати його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, може бути вказівкою на спосіб відновлення порушеного права.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.

У скарзі відповідач зазначає, що сплачені позивачем платежі, про повернення яких він ставить питання, не є надмірно або помилково сплаченими, а є передплатою, а тому Порядок повернення до спірних правовідносин не застосовується.

Проте, таке твердження відповідача не узгоджується з висновком, який міститься у постанові Верховного Суду України від  16.02.2016 року № 21-343а14, відповідно до якого у разі якщо після сплати декларантом податків і зборів (обов'язкових платежів) згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом, буде прийнято рішення про застосування митної вартості, заявленої декларантом, сума надмірно сплачених податків і зборів (обов'язкових платежів) повертається декларанту у порядку, передбаченому Порядком повернення та Порядком взаємодії, на підставі його заяви та у місячний термін з дня прийняття висновку митного органу, що здійснював оформлення митної декларації, про повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи.

ВИСНОВОК: Згідно постанов Верховного Суду України від 31.05.2016 року по справі № 826/11379/14, від 10.05.2016 року по справі № п/800/362/15, від 20.04.2016 року по справі № 826/16796/14, від 12.04.2016 року по справі № 813/7851/13-а, від 01.03.2016 року по справі № 826/4860/13-а, від 03.02.2016 року по справі № 826/72/15, від 02.02.2016 року по справі № 804/14800/14, від 24.11.2015 року по справі № 816/1229/14 (21-3669а15), від 17.11.2015 року по справі № 2а-18442/11/2670, від 16.09.2015 року по справі № 826/4418/14 (21-1465а15) встановлено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

А з урахуванням правової позиції, висловленої Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 (826/4418/14), від 03 листопада 2015 року у справах №№ 21-2220а15 (808/2503/14), 21-422а15 (826/1661/14), від 03 лютого 2016 року у справі №21-4107а15 (826/72/15) правильним способом захисту є зобов’язання митного органу підготувати за заявою декларанта - позивача висновок про повернення з Державного бюджету України зарахованих до бюджету митних платежів.

Матеріал по темі:«Стягнення на користь декларанта надмірно сплачених митних платежів» 

теги: митна вартість, перетинання митного кордону, обчислення вартості товару, висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів, митниця, декларація, ефективний спосіб, судовий захист, рішення митного органу, судова практика, Адвокат Морозов 

Помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання? 

Спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, є Закон України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI).

Відповідно до статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Платниками єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування згідно статті 4 Закону № 2464-VI зокрема є:

- фізичні особи - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців);

- фізичні особи, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту);

- фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

ВАЖЛИВО: Відповідно до статті 9 вказаного вище Закону для зарахування єдиного внеску в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, та його територіальних органах відкриваються в установленому порядку небюджетні рахунки відповідному органу доходів і зборів. Зазначені рахунки відкриваються виключно для обслуговування коштів єдиного внеску.

Обслуговування коштів єдиного внеску здійснюється згідно з положенням про рух коштів, що затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Розрахункове обслуговування органу доходів і зборів здійснюється відповідно до умов договорів між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, і власниками рахунків.

Платники, зазначені в абзацах третьому та четвертому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, які не мають банківського рахунку, сплачують внесок шляхом готівкових розрахунків через банки чи відділення зв'язку.

Платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.

Відповідно до частини десятої статті 25 Закону № 2464-VI, на суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу.

Приписами п.2 частини одинадцятої статті 25 вказаного Закону, орган доходів і зборів застосовує до платника єдиного внеску такі штрафні санкції: за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум.

Згідно зі статтею 25 Закону № 2464-VI, про нарахування пені та застосування штрафів, передбачених цим Законом, посадова особа органу доходів і зборів у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом, приймає рішення, яке протягом трьох робочих днів надсилається платнику єдиного внеску.

У відповідності до частини четвертої статті 45 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном).

Приписами частини п'ятої  статті 45 БК України передбачено, що податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

ВАЖЛИВО: Аналіз норм БК України дає підстави зробити висновок, що усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами державного бюджету, які визнаються зарахованими до бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Поняття «єдиний казначейський рахунок» закріплене в Положенні про єдиний казначейський рахунок, затверджене Наказом Державного казначейства України від 26 червня 2002 року № 122 (далі - Положення №   122), та визначається як консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України.

Пунктом 2.1 цього Положення встановлено, що єдиний казначейський рахунок консолідує кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.

Зі змісту пунктів Положення № 122 слідує, що всі сплачені податки і збори (обов'язкові платежі), в будь-якому випадку зараховуються та акумулюються на один консолідований рахунок - єдиний казначейський рахунок, а зарахування коштів на відповідний рахунок має значення лише для обліку коштів.

Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України, яка відображена в постанові від 16 червня 2015 року по справі №   21-377а15.

У вказаному рішенні колегія суду дійшла висновку, що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений п.57.1 статті 57 Податкового кодексу (далі - ПК України), має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених п.126.1 статті 126 ПК України.

ВИСНОВОК:  оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою ПК строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 ПК штрафних (фінансових) санкцій.

Аналогічне твердження міститься в ухвалі Верховного суду України від 10 травня 2017 року  по справі № 2а-13500/12/2670 (ЄДРСРУ № 66663341).

Матеріал по темі:«Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку» 

Теги: податки, налоги, збори, помилкове визначення коду бюджетної класифікації, платіжне доручення, не перерахування коштів, звільнення від відповідальності, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Податкові спори: вирок в кримінальному провадженні по контрагенту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирок в кримінальному провадженні по контрагенту у податкових спорах. Преюдиція (обов’язковість ) судових рішень в адміністративному провадженні. Фіктивне підприємництво. Суперечлива судова практика. 

18.07.2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України в рамках справи № 21-3123а16 частково задовольнила вимоги податкового управління та скасувала рішення касаційної та апеляційної інстанцій з підстав неповного дослідження обставин справи та неналежного обґрунтування у мотивувальній частині рішення обставин, які були підставою не врахування (відхилення) вироку по контрагенту в кримінальному провадження щодо фіктивності останнього.

Суд вказав, що у постанові Верховного Суду України від 17 листопада 2015 року № 21-277а15 міститься висновок, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту, та виписані контрагентом, фіктивність господарської діяльності якого встановлена вироком суду, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Верховний Суд України виходив із того, що на момент розгляду справи  судом апеляційної інстанції набрав законної сили вирок суду, яким встановлено факт фіктивності господарської діяльності підприємства, з яким позивач мав господарські відносини, і ця обставина не могла бути не врахована судом, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю навіть за формального підтвердження її первинними документами.

У даній справі Вищий адміністративний суд України погодився із висновками суду апеляційної інстанції і визнав, що посилання податкового органу на вирок суду м стосовно засновника та керівника ТОВ обґрунтовано відхилені апеляційним судом, оскільки цей вирок не стосується обставин господарських операцій контрагента з позивачем, а  надані первинні документи в сукупності із іншими доказами є достатніми доказами реального виконання контрагентами господарських операцій.

Слід зазначити, що висновок, викладений  у зазначеній       постанові та інших рішеннях  Верховного Суду України,  зокрема  у постанові від 1 грудня 2015 року (№ 21-3788а15),  за результатами розгляду заяв про усунення розбіжностей у застосуванні норм податкового законодавства судом касаційної інстанції, ґрунтується на такому.  

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК. Так, згідно з положенням пункту 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» .

Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: відомості про господарську операцію і підтвердження її реального (фактичного) здійснення.

Примітка:  Однак,  в абзац одинадцятий статті 1 Закон № 996-ХIV внесено   зміни згідно   із  Законом  N  1724-VIII  (1724-19)  від  03.11.2016, тому: первинний документ  - документ,  який  містить  відомості  про господарську  операцію.

Таким чином, за зворотною логікою первинний документ НЕ ПІДТВЕРДЖУЄ  реальне (фактичне) здійснення господарської операції.

Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що господарська діяльність – це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Між тим як слідує зі змісту постанови Верховного Суду України від 28 лютого 2011 року у справі № 21-13а11 за позовом дочірнього підприємства "Пілснер Україна" до Сквирської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області про скасування податкового повідомлення-рішення, за заявою підприємства про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2010 року, Верховний суд України погодився із висновками судів у цій справі, згідно яких збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

(!!!) Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

ВАЖЛИВО: Слід зазначити, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконати дії (операції) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України  від 15.12.2015 р. у справі № 21-4266а15.

Більше того, при вирішенні такого роду справ  акцент вищих судів робиться на те, що при розгляді конкретної справи суди доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати. Зокрема суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов. (Верховний суд України, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р.).

Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Отже, фактичне здійснення господарської операції підтверджується наступним: 1) дією або подією; 2) зміною в структурі активів та зобов’язань або власному капіталі; 3) відомостями про господарську операцію; 4) економічним ефектом (приріст/збиток) у часі.

Більше того, згідно з правовою позицією Верховного Суду України (постанова від 27.03.2012 року № 21-737во10), надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Крім того, практика Європейського суду суттєво впливає на змістове наповнення принципів, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколах до неї.

Так, у своїх висновках Суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а п. 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції").

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (пункт 198.6 статті 198 ПК).

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання має спростувати доводи суб’єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість.

У даній справі підставою для висновку податкового органу про наявність порушень позивачем податкового законодавства були відображені в Акті обставини, що у контрагента - ТОВ відсутні основні фонди, середньооблікова кількість штатних працівників – 1 особа.

Протилежна судова практика: «Доводи відповідача про нікчемність укладеного договору між позивачем та його контрагентом судами першої та апеляційної інстанцій  правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність у суб'єкта господарювання (контрагента) достатніх матеріальних чи будь - яких інших ресурсів для здійснення господарської діяльності, як і відсутність останнього за юридичною адресою чи неможливість проведення у такого контрагента перевірки не має своїм наслідком недійсність укладеного ним правочину чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування. (Ухвала ВАСУ від 01 грудня 2016 р. справа №  К/800/15575/14 (ЄДРСРУ № 63134078).

Аналогічна позиція висловлена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.05.2017 по справі № К/800/24191/16 де передбачено  що відсутність у постачальника  необхідних ресурсів для здійснення продажу товарів та здійснення робіт та послуг не є доказом нереальності операцій, оскільки специфіка підприємницької діяльності полягає у тому, що підприємство не завжди має мати у власності задекларовані значну кількість працівників, наявність основних засобів та транспорт для виконання взятих на себе зобов'язань, звичаями ділового обороту визначені й інші можливості залучення ресурсів для поставки товарів/робіт/послуг, як от на підставі цивільно-правових договорів.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права та свідчить про те, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (рішення Європейського Суду від 09.01.2007р. у справі Інтерсплав проти України).

Неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії, у випадку за неправомірні дії іншої компанії підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейського суду з прав людини дійшов такого висновку: «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності».

Отже, Європейський суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення з боку його контрагентом. (Ухвала ВАСУ від "23" листопада 2016 р. справа № К/800/18675/16, ЄДРСРУ № 62961971).

ВАЖЛИВО: З урахуванням зазначеного, судова практика виходить з того, що чинне податкове законодавство України не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, від перебування постачальника за юридичною адресою, а також від його господарських та виробничих можливостей.

Крім того, податковий орган послався на вирок суду, яким засновника та керівника ТОВ (контрагента) визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 27, частинами першою, другою статті 205 Кримінального кодексу України – пособництво у фіктивному підприємництві та на підставі Закону України «Про амністію»» звільнено від відбування призначеного покарання.

Так, зі змісту зазначеного вироку вбачається, що ТОВ придбано за грошову винагороду без мети здійснення підприємницької діяльності для прикриття незаконної діяльності, тобто встановлено факт фіктивності господарської діяльності ТОВ.

Суди апеляційної і касаційної інстанцій у цій справі виходили з того, що встановлені вироком суду в кримінальній справі відносно фізичної особи обставини не можуть бути покладені в основу судового рішення в адміністративному процесі за участю інших юридичних осіб без їх перевірки та підтвердження належними та допустимим доказами, а надані ТОВ первинні документи бухгалтерського та податкового обліку в сукупності з іншими доказами (супровідні та інші документи, що свідчать  про поетапність та послідовність надання послуг) є достатніми доказами фактичного виконання господарських операцій.

Однак, в протилежність переліченому, ВСУ вказав, що судові рішення не містять мотивів, з яких суди виходили, вважаючи належно оформленими документи, видані і підписані  від імені керівника, яка засуджена за пособництво у фіктивному підприємництві; поза увагою судів залишились і визнані доведеними у кримінальній справі  обставини, відповідно до яких документи, складені від імені директора ТОВ, дали невстановленим особам можливість перераховувати кошти без фактичного проведення господарських операцій та відображати у податковій та бухгалтерській звітностях підприємства та його контрагентів такі операції.       

Крім того, суди мали встановити, чи викликали господарські операції   зміни в структурі активів та зобов’язань Товариства, його власному капіталі та чи спричинили вони реальні зміни майнового стану цього платника податків, мали дослідити суди і питання щодо наявності у ТОВ можливостей для здійснення господарських операцій  з Товариством з урахуванням обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виконання робіт та надання послуг відповідно до укладеного договору.

Треба додати, що преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. (Вищий господарський суд України від 22 лютого 2017 року,  справа № 927/788/16, ЄДРСРУ № 64949472).

Також, судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб.

Необхідно також враховувати приписи статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з  наведених положень вбачається,  що суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов . (ВСУ, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р., ЄДРСРУ №58408742 та  від 22.11. 2016 р. у справі № 826/11397/14, ЄДРСРУ № 63283712 ).

Аналогічну позицію викладено у листі Вищого адміністративного суду України від  14 листопада 2012 року № 2379/12/13-12 "Щодо застосування статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України".

ВИСНОВОК: судова практика доволі суперечлива, але все одно єдиною підставою для скасування судових рішень Верховний суд України вважає поверховість дослідження доказів судами попередніх інстанцій…

На мій погляд, у такого роду спорах потрібно: 1) акцентувати увагу на «фіктивних контрагентах», а особливо на їх керівниках (збирати докази про фактичну участь «директорів» в управлінні підприємством); 2) доводити: фактичне здійснення, економічну та стратегічну мету відповідної господарської операції, а також відсутність «замкнутого циклу» господарської діяльності ТОВ; 3) досліджувати кожну обставину викладену в Акті перевірки податкового управління; 4) долучати докази та витребувати матеріали кримінальних проваджень; 5) приймати участь у допиті свідків -  посадових осіб контрагентів; 6) використовувати правило «індивідуальної відповідальності»; 7) застосовувати судову практику вищих судів та практику ЄСПЛ…

Матеріал по темі: «Недійсність господарських операцій в силу фіктивності контрагента» 

P.s. На останок: «Щодо вироку суду, який міститься у матеріалах справи, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги позивача (!!!) щодо відсутності у ньому відомостей про господарські операції між позивачем та ТОВ, а тому таке рішення суду не може бути визнано належним доказом на підтвердження порушення позивачем вимог податкового законодавства, які зумовили визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток спірним податковим повідомленням - рішенням.

Крім того, встановлення факту фіктивності підприємства - контрагента позивача саме по собі не може свідчити про незаконність господарських операцій….і за таких обставин касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, а рішення суду апеляційної інстанції у відповідній частині - скасуванню із залишенням без змін рішення суду першої інстанції» (Вищий адміністративний суд України від 30.09.2015р. справа № № К/800/26005/15, К/800/26375/15, ЄДРСРУ № 52079620 та Верховний суд України ЄДРСРУ № 66119015).

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Доведеність чи недоведеність факту фіктивної діяльності контрагентів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведеність чи недоведеність факту фіктивної діяльності контрагентів щодо наявності підстав для формування податкових вигод. Судова практика Верховного суду України.

25.07.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 21-329а17 зазначив ряд рішень найвищої судової ланки, які вказували на підстави для скасування рішень судів попередніх інстанцій та факту доведеності чи недоведеності фіктивної діяльності контрагентів для формування податкових вигод.

Зокрема на постанови Верховного Суду України від 20 січня, 22 березня, 12 та 26 квітня, 14 червня 2016 року (№№ 21-4953а15, 21-170а16, 21-3270а15, 21-4976а15, 21-1318а16 відповідно).

Верховний Суд України постановами від 20 січня, 22 березня та 26 квітня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасував, а справи направив на новий розгляд до судів першої інстанції через неналежне з’ясування всіх обставин у справах щодо наданих відповідачами доказів фіктивності господарських операцій між позивачами та їх контрагентами з огляду на необхідність повного встановлення обставин справ та дотримання принципу офіційного з’ясування обставин справ.

Так, у постанові від 20 січня 2016 року Верховний Суд України дійшов такого висновку: оскільки відповідач надав пояснення посадових осіб контрагентів, які заперечують свою участь у веденні господарської діяльності, складанні та підписанні відповідних документів, суди некритично віднеслися до оцінки доказів щодо підтвердження реальності господарських операцій, не дотримавшись принципу офіційного з’ясування обставин справи.

У постанові від 22 березня 2016 року Верховний Суд України дійшов висновку про те, що не можуть залишатися неврахованими судами обставини щодо наявності кримінального провадження, порушеного стосовно позивача за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 212 КК, у якому є протокол допиту свідка, яка є одночасно директором, головним бухгалтером та засновником контрагента позивача і заперечує свою причетність до ведення господарської діяльності підприємства, в тому числі й щодо складання первинних документів. Крім того, показання свідка підтверджуються й висновками почеркознавчої експертизи, призначеної в рамках цього кримінального провадження. За таких обставин суди попередніх інстанцій без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що позовні вимоги щодо визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень є обґрунтованими.

У постанові від 26 квітня 2016 року Верховний Суд України зазначив, що суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, залишив поза увагою те, що ці суди, яким згідно із законом надано право встановлювати обставини на підставі досліджених у судовому засіданні доказів, з урахуванням різних свідчень директора контрагента, які він надав під час досудового слідства та судового розгляду, належним чином не з’ясували обставин підписання повноважними особами звітних документів, у тому числі й податкових накладних, хоча встановлення таких обставин є визначальним для правильного вирішення спору по цій справі.

Верховний Суд України у постановах від 12 квітня та 14 червня 2016 року дійшов висновку відповідно до якого податкові накладні, що стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, що посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним. За таких обставин Верховний Суд України погодився із рішеннями судів першої інстанції про відмову у задоволенні позовів про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Вітчизняна судова практика наголошує на обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін і це випливає з офіційного з'ясування обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 7, частин 4 та 5 ст. 11 КАС України (Ухвала ВАСУ від 16.05.2017 р. у справі № К/800/16138/16, ЄДРСРУ № 66707342).

Також необхідно враховувати, що статтею 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що рішення Європейського суду з прав людини  є обов'язковими для виконання Україною. У статті 16 вказаного Закону прямо закріплюється, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі також - «Конвенція») та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника.

Обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 7, частин 4 та 5 ст. 11 КАС України (Ухвала ВАСУ від 16.05.2017 р. у справі № К/800/16138/16, ЄДРСРУ № 66707342).

Окремо необхідно вказати, що 20.06.2017 р. Верховний Суд України в рамках справи № 21-866а16 вже досліджував питання про поверховий підхід та неповноту при з’ясуванні обставин справи судом першої інстанції що є наслідком скасування всіх судових рішень у спорі з податковим управлінням про скасування податкового повідомлення рішення.

Більше того, про неповноту дослідження обставин під час розгляду адміністративної справи з податковим управлінням Верховний суд України нещодавно наголошував (постанова від 14 березня 2017 року у справі №  21-1513а16).

Матеріал по темі: «Податкові спори: поверховий підхід та неповнота з’ясування обставин»

Теги: податкові спори, налоговые споры, ТТН, накладная, судебная практика, ДФС, ГНІ,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов,  юридическая консультация, судебная защита